Знав я гарно, що без коня доброго — гріш мені ціна і в базарний день. Але де, де дістати коня? Ламав я над цим голову, приймали близько до серця це і мої друзі. Всі, що попадалося, були коні, та не те, що мені хотілося, та й до чого я звик. Згадував я свого Дончака, Дрота — то були коні — з кров'ю кінською, темпераментом, давали відчути, як лоскоче вітер в шаленому бігу і в бою уміли відчути екстаз і радість змагу.
У штабі був віком старший підполковник, чи полковник. Поважав я його дуже і навіть більше. Як ото молоде, чомусь вкладе кавалок свого серця комусь старшому.
І от трапився цьому старшині такий випадок. В'їхали ми в село темної, претемної ночі, що й коневі на вуха не видно. Збилися частини у вулиці. Квартир'єри вигукують свої відділи і частини роз'їжджаються по кватирях. Нараз якесь заміщання. Щось не в пляні нормального. Метушня. Аж згодом виявилося: Під паном полковником провалився кінь, дослівно крізь землю провалився. Ніч, як кажу, хоч око виколи була темна. Був кінь і нема коня. Кожен би здивувався...
... Надійшли місцеві люди і виявилося, що кінь провалився до недокопаної криниці. А криниця була вже на десятки сажнів глибини. Хто стояв ближче, відсунувся від тої діри з холодком у грудях, глибина була просто несамовита.
Всі дивилися на полковника, як на того, що спасся чудом.
Принесли свічку, цеберку і почали спускати світло в діру. Чим більше нав'язували віжок, тим зідхання були глибші. Тільки і чулося: — «Чудо... чудо».
З балачок місцевих людей вийшло, що господар, що його подвір'я навпроти цієї недокопаної криниці, не хотів послухати громади і засипати суху діру. Виявилось теж, що він найбагатший в селі і що у нього до двох десятків коней. Відбувся суд над дядьком. І присудилли йому: щоб суху криницю негайно засипав, а в нагороду за втраченого коня реквірувати у нього двох коней.
Ранком вивели реквірованих коней.
Рижа кобила, п'ятилітка, англо-араб. Як теплокровка — не дуже спокійна.
Другий кінь не мав точно означеної раси, назверх добрий, дуже добрий, а що воно тяжко сказати. Потім в Чехословаччині в кавалерії я бачив багато таких коней. Чув я, що то мадяри, виплекали, спеціяльно для кінноти таких коней. Обоє коні гарячі, неспокійні, невиїжджені під сідло.
Кінь бив задніми І передніми, становився гопки весь час тупцював на задніх ногах, стоючи майже прямовісно. Ніжки тонісінькі, голова хоч і клином суха і мала, скаковий суглоб так далека відсунутий, що аж трохи некрасиво, а передні коліна ні високо ні низько. Круп широкий і був мало менший, як половина від холки до кореня хвоста. Ніздрі великі і дірок як в ситі. Ріст середній.
Я не знав, що зо мною діється, побачивши коня — мою мрію. Біжу до полковника. Каже полковник, що жадного з тих коней не хоче, а як мені так подобається, так він лишить його мені, але маю привести йому іншого, що відповідає його ранзі і вікові. Має то бути кінь добрий, спокійний і виїжджений.
А де ж такого взяти? А тепер уже за всяку ціну.
Козак не без долі, кажуть...
Відділом може чоловік в сорок їздили ми розшукувати большевиків. Згубився ворог — треба його знайти. Їздили ми таки далеченько, поки знайшли. Недалеко від залізничної станції наш відділ зробив відпочинок. Між станцією і селищем, що ми його зайняли, було верств сім-вісім. А посередині ще сільце. І от туди послали мене і Терешка подивитися, чу бува не довідаємося чогось.
Довідалися: на залізничній станції більше скупчення большевиків. І всі роди зброї: піхота, гармати і кіннота. Ешалони нові підходять. Можна рахувати на дивізію.
Дядько, який подав ці відомості, тільки що повернувся з містечка і бачив те все на власні очі. Це сільце збоку шляху і в ньому червоних ще не було.
Як правило, в село ми майже ніколи не в'їжджали по головній дорозі. Залазили десь з левад, від огородів, чи садків, десь польовими дорогами. А поверталися, коли знали, що нікого немає в селі, дорогою, яка звичайно є між селами.
Вертаючись отак з того села, проїхали щось мало і за закрутом дороги попереду нас побачили сани. І вже набите око побачило, що коні не селянські. Міркуємо — щоб воно могло бути?
Гарно їдуть. Поспішають кудись. Надали і ми ходу. На кожен випадок поклали рушниці через кульбаки. Особливо у Терешка це було на місці. На повному ґалопі він перебивав гілочку на дереві. Бив без хиби і не завжди прикладаючи навіть рушницю - тільки ніби підкинувши її.
Дігнали сани. В санях лежить добре вигодувала пика в кожух замотана, у військовій шапці, і погонич коней у військовій уніформі.
-«Стій», кажемо і то досить мирно — бо всеодно нам попався пташок, А на це почули бундючне «не чіпать», якийсь там комісар... Головне «комісар» ми почули. А комісар, побачивши дві рушниці, що йому «підморгували», мабуть, зрозумів, що не зичать нічого доброго.
— «Я вашу мат...», потім щось про бандитів ревів, крикнувши погоничеві гнати коні. А сам щось шукав у санях, намагаючись підвестися. Трохи таки підвівся з рушницею. Коні рвонули... Тріснув стріл. І сторчака пірнув у сніг, безвладно простягнувшись комісар.
Терешко лишився біля комісаря, а я завертав сани. Прийшлося ще стріляти, уже, щоб тільки налякати. Хоч і робити зайвого шуму не хотілося. Завернув коні. Погонич і забув, що теж мав рушницю. А тут уже і наші показалися, почувши стрілянину. Не порожні були сани: шкіра на чоботи, сувої сукна і всякого такого добра повнісінькі сани. А головне коні.
З допиту червоноармійця та зі знайдених документів вийшло, що «птичка», яка лежала уже тепер не по-комісарськи, немала. І їхала в гості до рідні в містечко. А щоб скоротити дорогу, вибрано було цей напрямок, бо по головній дорозі посувалися частини червоних.
Побоювання комісара, що коротша дорога, більше небезпечна, виправдалися. Комісар, мабуть, — казав червоноармієць, - як і він сам, прийняв нас за своїх, за червоних, які доганяли комісаря, щоб «потрусити» сани.
Можливо, що комісар так і попрощався зі світом, не знаючи, хто відчинив йому туди віконце.
Находу все упорядковано: документи забрано, «язика» маємо, на снігу нічого не видно, тільки кінські сліди, а тіло комісаря покищо вивеземо.
Хлопці вітають з «перемогою» — оглядають коні.
Гарні коні - з артилерійської розвідки.
І коли вже всі вибалакалися, аж тепер, по звичаю, нам з Терешком належить слово.
— «Вибери мені коня, бо той другий, все одно полковникові, а не тобі» — Терешко до мене.
— «Ні, коли так, вибери першим ти сам» — на це йому я. «А це чому? — Терешко.
— «А хоч би тільки тому, щоб не нарікав». Вилаяв мене Терешко і зачав оглядати коні.
— «Так мій лівий» — насуплено сказав Терешко.
— «Підручний?» — перепитав я.
Виливав злість Терешко — і знову вилаяв мене, що, мовляв, у Києві не орють і, що він, взагалі, не хоче визнаватися, де підручний, а де борозний — лівий та годі.
Злий був Терешко і на себе і на мене, а причіпитися не мав до чого, так чіплявся до всього.
Терешко так визнавався на конях, як коні на окулярах, а у мене це був ніби фах.
Я одвернувся і оголосив Терешковий вибір. А всеж він впіймав мою усмішку і вже порскав, як кіньське щенятко. Я вже хотів поважним здаватися. Терешко від мене не відставав: Скажи, тай скажи, чи помилився він.
— «Мені здається, що так» — прийшлося сказати.
— «Чому?» — знову пристає.
— «Терешко не дивися на мене, так ніби хочеш мене з'їсти. В тебе кінь непоганий - ліпший з тих обох. А панові полковникові ти хотів всучити гіршого коня. А що ти помилишся, я знав майже напевне — біла зірка на лобі спокусила?»
Лаяв мене Терешко страшно, а хлопці ще піддрочували. Та за п'ять , хвилин він усе забув, а я ще скоріше.
Дуже гарний був Терешко хлопець і ми два найбільші друзі. Помінялись ми з паном полковником кіньми. Обидва задоволені.
Вся сотня наша зібралася, коли я перебрав у власність того дикого і злющого коня. Щоб підкувати — привезли гарбу соломи, послали в дворі, повалом поклали коника і взули. Як же ж він тріпав ногами, ніби хотів скинути щось, що прилипло до його копита.
— «Не прилипло, а прибили вухнальцями, не відотріпаєш» — До розуму йому промовляли.
Всяко мені радили і всяко мені пророкували, слухав я та не пролухав. Радій — кінь мій. Засідлали гуртом. Уже я і на ньому. Танцює на місце. Показує, як уміє кидати і передніми і задніми. Намагається і мене витріпати зі сідла, як підкови. Довго товкся на одному місці. Ухоркався. Пішов допереду. Нерівно — все зриваючись до ґалопу. Дався таки вирівняти на рись.
Тепер і хлопці тілько хвалили коня. А я прямо таки захлинався від радости.
Напросився одвезти донесення до сусіднього села: десять-дванадцять верст. Рішив випробувати межі витривалості. Та і взагалі мені злазити з нього не хотілося.
Хід вибрав сам собі: дві версти риссю, одна галопом, одна кроком. Ту верству для кроку витанцьовував, вкладаючи покази уміння ставати гопки. Хотілося йому таки мене скинути.
Слідкував за всім: ішов легко, не чути було, чи торкається землі, дихав часто, але рівно. Був мокрий — діло для нього непривичне, втягнеться.
Прийшов і назад добре — не показав майже ніякої втоми — все танцював. Але в той день таки я його так довго ганяв, аж видно і йому уже не подобалося. Золото не кінь.
І почалася наука для мого Мудея. Учнем виказався добрим і то дуже. Хоч деякі «коники» свої заховав аж до останнього свого дня вкусити сусіднього коня, стати гопки, коли і не просив його, розірвати торбу сусідові з вівсом, а так і не навчився щось переступи: і найменшу перешкоду обов'язково мусив перескочити, хоч би це були рейки в дорозі.
А тепер, хлопці з добрими кіньми, не будете уже приймати мене між себе тільки з уваги на минуле, тепер я знову «зовсім» козак. Я маю коня негіршого за ваші, а як Мудей потім показав себе в деяких уміннях і найліпшим: в скоку в довжину і височину. Та ще майже невичерпану витривалість і при малому фуражі, а іноді тільки на водиці, а це вже тільки тоді, коли, як кажуть, і з під землі не дістанеш.
І хлопці казали: ...і видумав же назву коневі... де то вичитав?
Ніде не вичитав. Сам уклав. І ніхто тоді не знав. Тепер то вже давно, давно...
«Мудей» складається з двох імен мені дорогих людей з часу мого перебування в Тирасполі. Там я лежав хворим на тиф у військовому шпиталі і запізнався зі сестрою жалібницею Марусею — казали їй Муся. А полковник Дей заопікувався мною після мого виходу зі шпиталю, в час мого перебування в Тираспольському Охоронному Курені.
Так воно власне мало б писатися Му-Дей.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар