ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 21 листопада 2009 р.

КОРОСТЕНЬ-БЕРДИЧІВ-ЖИТОМИР

Василь Прохода

(Сірі або Сірожупанники)

З від'їздом до Рівного полку "Народного Визволення" разом з большевицькою "мировою делеґацією", не було вже на ст. Коростень Подільський звичайного галасу та безцільного вештання різноманітно одягнених вояків. Але полковника Пузицького це не тішило. В початку лютого 1919 р. большевики збільшили свої сили проти Овруча і, поширюючи лінію фронту вправо і вліво від залізниці, зайняли сусідні села. Вони мали намір оточити Овруч. У нас бракувало сил протидіяти цьому охопленню.

Про зміну положення на гірше Пузицький доповів генералові Агапієву, а також про самочинний від'їзд до Рівного "народовизволенців". На це Агапієв відповів, що становище на фронтах взагалі дуже погіршало. По останніх відомостях Осадний корпус Січових Стрільців залишив Київ, який зайняли частини 8-ої Совєтської армії. Січові Стрільці очевидно прибудуть з Київського напрямку на ст. Коростень і переберуть оборону Коростенського залізничного вузла. На західній частині фронту виявили більшу активність поляки в районі Володимира-Волинського і на Стоході та загрожують зайняти Луцьк. Наші сили проти поляків слабі. Правдоподібно туди буде переведена Сіра дивізія.

6 лютого, як звичайно, Пузицький виїхав на передову позицію до Овруча, але до нього не доїхав і телефонував мені вже з Ігнатполя. Овруч довелось залишити, зате позиції на лінії Ігнатполя треба буде боронити за всяку ціну, зайнявши нашими відділами села по обидві сторони залізниці і зробити опірним пунктом для гарматної бриґади село Васьковичі. Запорізькій кінній сотні доведеться активно вести розвідку вправо й вліво від залізниці, щоб туди непомітно не дістався відділ большевицької кінноти.

На цій лінії фронту ніби установилась часова рівновага. Большевики, діставши належну відсіч, припинили свій настирливий наступ...

10 лютого 1919 прибули до Коростеня ешелони корпусу Січових Стрільців і далі ближче до фронту в Коростень Подільський жодний не з'явився. Десь перед обідом 11 лютого зі штабу корпусу Січових Стрільців було передано по телефону, щоб "тимчасово командуючий" Коростенською групою з'явився до штабу на ст. Коростень Житомирський. Коли я доповів полковникові про це розпорядження, він страшенно обурився:

"Знову якийсь отаман з'явився на мою голову. Ох, ця отаманія з усіма отаманами й отаманчиками! Будьте ви всі прокляті! Замість того, щоб самому з'явитись на передову позицію і на місці орієнтуватись в обставинах, він відриває мене від безпосереднього керування обороною".

"Їдемо! Подивимось, що то за птах. Якщо він надумається командувати нами, я ні одного дня не залишусь тут далі".

Коли ми приїхали до Коростеня Житомирського, то побачили проти двірця три пасажирські вагони.

"Дивіться, оце штаб! Навіть вартовий стоїть біля нього".

Ми пішли просто до одного вагону, не звернувши уваги на спротив вартового. У вагоні все було уладжено як в "ставці" головнокомандуючого. Здивований нашим з'явленням вартовий по штабу сотник на запитання, де начальство, відповів:

— Команданта Осадного корпусу отамана Коновальця немає, а полковник Сушко з начальником штабу обідають. Прошу почекати!

Чекати довелось пів години. Нарешті появився полк. Сушко в супроводі якогось старшини. Він назвав себе і відразу наказуючим тоном почав:

— Від нині оборону Коростенського вузла залізниць перебирає Осадний корпус Січових Стрільців. Всі частини, які тут знаходяться, мають підлягати наказам команданта корпусу, евентуально мені, як його заступникові. Прошу зробити докладний звіт про ситуацію на фронті!

Але Пузицький з обуренням зупинив його:

"Прошу вас, пане Сушко, почекати ще з наказами. Покищо я тут командуючий групою військ і підлягаю наказам отамана Оскілка. Про те, щоб комусь іншому підлягати, я мав би дістати наказ від пана Головного Отамана, а не від вас. Ви не можете мені наказувати. Якщо вам доручено перебрати оборону Коростеня, то прошу перебрати її так, як я перебрав з полками сірожупанників під ворожим гарматним вогнем, коли всі розбігались. Сил у вас в три рази більше, ніж мають сірі полки. Тим часом на фронті на лінії Ігнатполя спокій. Я маю розпорядження з вашим прибуттям від'їхати з Сірожупанниками на польський фронт. Прошу протягом шести годин надіслати зміну сірим полкам".

Вся самовпевненість молодого старшини зразу зникла.

"Пане полковнику! Почекайте хоч пару днів. Дайте мені зорієнтуватись в обставинах".

"Ви стоїте тут вже добу і не потурбувались особисто прибути на передову позицію, щоб мати уяву про те, чим хочете керувати з свого "вагон-салону". Пересуньте ваші ешелони ближче до фронту на Коростень Подільський. Місця там досить, а сьогодні вночі ешелони Сірожупанників від'їдуть на Західній фронт. Сподіваюсь побачити вас ще сьогодня на Коростені Подільському, де має бути ваш штаб. До побачення!"

Ми відійшли й більше я полк. Сушка не стрічав. Один ешелон Січових Стрільців всетаки прибув на Коростень Подільський.

Вночі ми від'їхали і зупинилися у Новоград Волинському, або як його називали, Звягелі. Там ми одержали нове розпорядження. Отаман Оскілко хотів послати нас на Західній польський фронт. Але до того часу перебуваючий в запіллі в м. Бердичеві штаб Сірої дивізії отамана Палія та сотника генштабу Морозевича, раптом виявив зацікавлення своїми полками, що були на передовій позиції. Наслідком цього ми одержали розпорядження від'їхати в Бердичів для поповнення наших проріджених рядів. Але в Бердичеві перебувала Залізнична дивізія отамана Андрія Вовка, а для нас там не було місця. Тоді нас послали до Житомира.

В Житомирі ми жодного поповнення не одержали і пробули лише кілька днів. Біля 20 лютого було наказано всім трьом сірим полкам негайно вирушити на передову позицію до Коростеня. На жаль, заступник командира Осадного корпусу Січових Стрільців, перебравши 12 лютого командування Коростенською групою військ, не втримав Коростеня. Деякі частини групи відійшли в напрямку на Сарни в підлеглість отаманові Оскілкові, інші на Новоград Волинський, а Січові Стрільці по Житомирській залізниці до ст. Турчинки, де зайняли позицію проти большевиків, а полк. Сушко зі своїм штабом
опинився в Житомирі.

Полковник Пузицький тоді відійшов від нас в розпорядження отамана Оскілка для організації 17-ої дивізії. З ним відійшли сотник Байко і поручник Костик на посади командирів полків в тій дивізії. В командування І-м Сірим полком вступив полковник Петро Ганжа. Штаб Сірої дивізії як був, так і залишився нерухомим в Бердичеві.

Маючи практичний досвід, я порадив Ганжі, як старшому з командирів полків, створити Турчинську групу й перейняти безпосереднє керування нею, не чекаючи вказівок з запілля від штабу дивізії. Коли ми прибули на Турчинку, Січові Стрільці відразу заявили, що вони будуть виконувати накази лише свого командування, яке пообіцяло їм зміну, як лише прибудуть Сірожупанники. Я порадив Ганжі відпустити їх, бо з таким нестійким елементом, серед якого було дуже мало давніх січових стрільців, можна буде мати лише якусь халепу, і вони відразу від'їхали до Житомира.

З нашим прибуттям до Турчинки большевики не виявляли активности. Були лише дрібні сутички розвідчих стеж, що відбувались в сусідніх, по обох боках залізниці, селах. Ми досить спокійно перевели там більше тижня. Хорунжий 4-го Сірого полку Петро Запорожець навіть мав намір сформувати кінну сотню, коли був командантом Володарська Волинського.

Раптом ми одержали наказ передати оборону Житомира Січовим Стрільцям і негайно прибути в повному складі в Бердичів. Поляки виявили на Стоході значну активність, а тому нас мали перекинути в район Луцька, якому загрожував ворог.

Наші сірі полки мали свої ешелони, а тому переїзд на інший фронт не робив нам труднощів. Гірше сталось з Сірим гарматним полком. Після всіх невдач та пересунень з Лівобережжя цей полк привів себе до порядку в Бердичеві, укомплектувавши дві батареї людьми та кіньми. Коли ми були в Турчинці, де не мали жодної гарматної частини, до нас були послані похідним (!) порядком з Бердичева за дві сотні кілометрів наші сірі гарматчики. Але вони встигли дійти лише до Житомира, коли ми дістали наказ прибути до Бердичева. В Житомирі вагонів для навантаження гармат не було, а тому їм знову довелось похідним порядком повертатись до Бердичева без належної стрілецької охорони. На них наскочила большевицька кіннота, від якої всі вони загинули.

Ми прибули до Бердичева пізно вночі 6 березня. У Ганжі й у мене було якесь неспокійне передчуття небезпеки. До того ж й серед залізничників була чутка про наближення большевиків. Покликали ми командирів 2-го полку сотника Пархомюка та 4-го сот. Овчаренка і пішли в штаб Сірої дивізії. На наше прохання вартовий покликав отамана Палія, а начальника штабу сот. Морозевича не міг відшукати, бо він десь по прикладу запільних начальників забавлявся. Палій був невдоволений нашими відвідинами, але ми, з огляду на негайність наказу, прохали поінформувати нас про становище в Бердичевському районі, бо чули про наближення большевиків, а тому може бути несподіванка, як то було вже з 3-м полком з вини пполков. Пилипенка в Чернігові. Про це дуже пам'ятав Ганжа, а тому тепер виявив рішучість в обличчі пасивности Палія. Цей останній поінформував, що в Бердичеві спокійно. Лише в Чуднові Волинському було повстання місцевих большевиків, що проголосили були радянську владу. Туди посланий відділ 3-го полку і повстання зліквідовано. На запитання, що діється на схід від Бердичева, які там большевицькі частини й які українські частини стоять проти них, Палій докладно не знав. Там ніби були надійні частини Січових Стрільців. Це нас насторожило, бо ті стрільці, що вступили на поповнення Осадного корпусу, не були надійними. Тоді я, порушуючи підпорядкованість, користуючись правом начальника штабу Турчинської групи, запитав:

— Все це якесь непевне. Крім третього полку Сірожупанників, в Бердичеві знаходиться Залізнична дивізія й штаб її з отаманом Вовком. Хто тут є начальником залоги і хто має керувати обороною міста і тепер вже зробив належну підготову для цього?

"Чого це ви, пане сотнику, так турбуєтесь? В цьому не було потреби. Там штаб Залізничної дивізії і наш штаб кожний сам по собі".

Така відповідь ще більше стурбувала Ганжу, а тому він відразу зауважив:

— Так не можна, пане отамане! Хтось з вас, чи то ви, чи отаман Вовк повинен бути відповідальним начальником залоги, все предбачити й керувати бойовими операціями.

"Але, пане полковнику, про це договоримось завтра, а тепер йдіть спокійно відпочивати, бо, як кажуть, ранок вечора мудріший".

— Ні, пане отамане! Ми звідси не підемо, поки не будемо знати, чиїм наказам маємо підлягати на випадок ворожої несподіванки. Покличте, прошу, отамана Вовка, щоб договоритись, хто з вас буде керувати всіма військовими частинами.

Палій змушений був покликати Вовка. Прийшов і п'яний Морозевич, який назвав нас полохливими, бо робимо паніку. За деякий час прийшов й отаман Вовк, дуже незадоволений.
"Мордуєте нас тут, не даєте спокійно виспатись. Якщо ви хочете, я перебираю на себе обов'язок начальника залоги, бо моїх людей тут найбільше. До того ж я маю гарматну бриґаду. Завтра дам наказ про організацію оборони підступів до Бердичева та про призначення частин на передову позицію в Київському напрямку, бо з Козятином у нас перервався зв'язок".

Десь перед розсвітом 7 березня ми вийшли зі штабу дивізії і пішли до своїх ешелонів на станцію. Не встигли ми зайти до своїх вагонів, як почулась стрілянина з північного пагорку над станцією, а кулі почали свистіти між ешелонами. Полковник Ганжа відразу подав команду:

— До зброї! Виходь з вагонів! Вперед проти ворога!

Впродовж кількох хвилин всі з рушницями та кулеметами кинулись проти передового ворожого відділу і збили його з пагорку та примусили большевиків відступити назад більше, як на кілометр. Сірі зайняли позицію між залізничними лініями в напрямках на Житомир і Козятин, почасти окопавшись на пагорку, а почасти за природніми закриттями. Не пройшло і півгодини як почався проти Сірих наступ великої в кілька сотень вояків ворожої лави. Коли ця лава наблизилась на віддаль дійсного рушничного вогню на 400-500 метрів, по ній був направлени рушничний і кулеметний вогонь.

Лава залягла, потім встала, але примушена була знову лягти. За третьою спробою продовжувати наступ большевики не витримали і в безладді побігли назад аж до переліска. Вони залишили до двох сотень убитими й раненими на полі. Приблизно через годину большевики знову пішли в атаку і також були відбиті. Під час третьої атаки почала діяти гарматна батарея Залізничної дивізії, що мала гармати біля Житомирської залізниці. Стріляючи по большевицькій лаві вона вносила ще більші втрати в її рядах.

Але атаки вперто продовжувались через кожних дві години. Після третьої відбитої атаки ми почули стрілянину за лінією наступаючих большевиків. Спочатку ми гадали, що якась українська частина, може з Залізничної дивізії, зайшла з-позаду большеиикіп, але після такої стрілянини приходило ще до більш настирливої атаки. Сірі продовжували відбивати їх, а кількість лежачих на бойовиші большевиків збільшувалась. Були й у нас вбиті та ранені. Весь день ворожі атаки не припинялись.

Під вечір командир гарматної батареї прийшов на станцію, де був наш штаб Турчинської групи, і доповів, що у нього вже немає гарматних набоїв і він зняв з позиції свої гармати. Далі ми зауважили, що большевики були вже на лінії залізниці Бердичів-Житомир і могли відрізати нам відхід по залізниці в напрямку на Шепетівку, куди ми мали від'їхати на польський фронт.

Ані начальник залоги отаман Вовк, ані Палій на станцію не появились для того, щоб орієнтуватись на місці в обставинах бою та дати належні розпорядження якимсь частинам Бердичівської залоги допомогти нам в обороні міста, головне перешкодити ворогові зайняти лінії залізниць в напрямках на Козятин, Житомир і Шепетівку. Ніби це був наскок місцевих большевицьких повстанців, а тому вони почували себе безпечними.

Боєм керував полковник Ганжа, а я ходив між нашим похідним штабом та сірими полками після кожної відбитої атаки, передавав командирам особисто накази Ганжі та інформував про становище. Вліво від нас за Житомиською залізницею була якась півсотня Залізничної дивізії, але, коли гарматна батарея знялась з позиції, наша розвідка виявила, що й ця півсотня кудись зникла.

Тим часом настав вечір. Кількість убитих у нас збільшилась до п'яти, а тяжко ранених було більше десятка. На правому крилі біля Козятинської залізниці наші розвідчики захопили двох большевицьких розвідчиків, ранивши одного з них. Вони були страшенне перелякані й благали не вбити їх, бо вони свої-брати українці. Коли раненого перев'язали та дали йому напитись, здоровий також заспокоївся й сказав, що проти нас наступають таращанці, а до безупинних атак їх "підбадьорував" кулеменою стріляниною з-позаду полк "Чорних чортів" з кримінальних злочинців.

Коли цілком стемніло й бій припинився, полковник Ганжа повідомив телефонічно отамана Палієва у штабі дивізії, що з огляду на відсутність на позиції відділів Залізничної дивізії та можливість захоплення ворогом залізничної лінії в напрямку на Шепетівку, ешелони Сірожупанників не можуть залишатись на станції й, користаючись темрявою, відходять в напрямку на Шепетівку. Рівнож ми знімаємо свої відділи перед станцією. Начальник залоги отаман Вовк, який за цілий день не організував зі своєю дивізією оборони Бердичева, тепер має прислати зміну сірожупанникам.

Злости на безглузде поведення отаманів було настільки, що ми не жалкували б як би вони попали до большевиків. Доповідь Ганжі порушила олімпійський спокій штабів обох отаманів. Вона виявила рухливість, але не для оборони міста, в якому так певно почували себе з нечинними частинами залоги, лише до втечі з нього, залишивши ворогові все.

Вночі відділ тарашанців без перешкод дістався до міста і спричинив переполох. Штаб отамана Вовка примушений був втекти з Залізничною дивізією. Склад дивізії був добрий, лише мав самоупевненого отамана, який доповів Головному Отаманові, що Сірожупанники навмисно здали Бердичів большевикам і здеморалізували його дивізію, рештки якої йому пощастило зібрати в десяти кілометрах на захід від Бердичева й організувати оборону залізниці на Шепетівку. Фактично там зупинились ешелони Сірожупанників, біля яких зібрались втікачі з Бердичева...

Совєтський "историк" А. В. Лихолат в свому творі "Разгром националистической контрреволюции на Украине 1917-22 гг.", 1954 (Москва), на стор. 222-ій бій під Бердичевом описав так: "7 марта части 1-й Украинской Советской дивизии после ожесточенного боя освободили Бердичев. Советские войска при зтом уничножили до тысячи петлюровцев, захватили 28 орудий, поезд со снарядами, 50 пулеметов, 200 автомобилей, 100 пудов сахара и другие трофеи"... Все це звичайна московська брехня. "Советские войска", якщо ними був полк "Чорних чортів", спричинилися до знищення біля тисячі не петлюрівців, але запоморочених таращанців, яких гнали кулеметними чергами до безупинних атак проти петлюрівців...

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації