ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 6 листопада 2009 р.

З перспективи 50-річчя Листопадового Зриву

Історія — вчителька життя. Вона стоїть на сторожі національної традиції і старанно зберігає все, що в націоналньому житті заслуговує на увагу своїм характером, типом, мистецьким стилем. Вона є дослідником національних успіхів та причин невдач.

З перспективи 50-ти річчя Листопадового Зриву на Західніх Українських Землях 1918 року варто призадуматися над подіями визвольної боротьби українського народу 1917-20 років. До глибшої призадуми над тими подіями змушує нас також шумне відзначення 50-річчя большевицької революції, яка безпосередньо з Україною нічого спільного не мала, але яка в розгортанні своїх дій змінила констеляцію міжнародного світу. Відзначаючи наші державні річниці, нам, також не вільно забувати, про сучасність. Живемо в атомовій добі, в якій рішальними в міжнародній політиці є тільки дві потуги — ЗСА і СССР. Від цих двох потуг буде залежати третя світова війна, яка принесла б знищення людства, а Україну перемінила б у пустиню.

Для сконкретизування українського визвольного потенціялу нам треба сконфронтувати сучасність із положенням під час Визвольних Змагань, у яких окреме місце займає Листопадовий Зрив. Листопадовий Зрив був фактично продовженням політичної боротьби українців-галичан за свою державність. І не може бути сумніву в тому, що щойно в огні першої світової війни і в революційній бурі 1917 р. прокинувся український нарід цілої України. Україна перша з-поміж поневолених Росією народів стала будувати власну державу, що вплинуло також на галицьких українців, які дуже пильно слідкували за розвитком подій в Україні, бо завжди вважали, що Україна одна, лиш вороги все її розривали на кілька частин. Українці-галичани серцем линули до Києва, де була українська влада і зі щирої душі бажали, щоб Українська Народня Республіка вдержалася. Вона мала кращі дані вдержатися, ніж Галичина. Передусім вона мала 30 млн. здорового і сильного населення, мала подостатком харчування, мала по російській армії зброю. Однак, як це подають наші історики та багато учасників у своїх споминах, Україна не була підготованою до революції, була національно несвідома й політично незорганізована. Тому в українському русі на початку революції була непевність своїх сил. Українські народні маси, запаморочені довгою неволею в російському царстві, ставилися на початку революції з недовірям, а навіть страхом до думки про самостійну Україну. Навіть гасло автономії в межах російської держави не було зрозуміле українським масам на початку революції. "Ми три роки разом із росіянами на фронті з одного казана їли, то нащо нам від них відділятися?" Цей клич мав вплив на несвідому українську масу, виховану російською школою, цареславною Церквою та військовою службою. Причини такого стану треба дошукуватися в тому, що на протязі від 1876 р. до 1905 р. в Росії було заборонено будь-що друкувати в українській мові. Також найбільш дошкульно застосовував царат різні форми гноблення, експлуатації та нищення політичних, соціяльних і національних прав на Україні. Основною, історично-істотною метою російського царського імперіалізму було від самого початку об'єднання України з Московщиною, з моментом підписання нещасного Переяславського договору з 1654 р., згідно з яким були укладені т. зв. Березневі статті, тобто договірні умови, що на довгий час визначали політичне і правне становище України в складі майбутньої російської імперії. Україна на підставі Переяславського трактату вступила в державно-правні стосунки з московською державою, як рівний з рівним, партнер, запевнюючи ту рівність записаними в договорі засобами, але московський цар негайно той договір зламав.

Революція 1917 р. боролася не тільки за саму зміну форми державного устрою, але вона була також великим суспільно-господарським переворотом. Довго поневолене селянство царської держави хотіло не тільки політичної свободи й рівноправности, але в першу чергу земельної реформи для задоволення своїх потреб. Робітники, під проводом соціялістів, домагалися перетворення капіталістичного господарства на суспільне, соціялістичне, без визиску робітничої праці підприємцями. Малоземельне селянство прагнуло забезпечити свій голод на землю через вивласнення великої земельної власности. Центральна Рада спізнилася зі своїм земельним законом, сподіваючись передати земельну справу в Україні на вирішення Української Установчої Ради. А треба знати, що в листопаді 1917 р. Крайовий Земельний Комітет був виготовив проект земельного закону, який викликав гостру критику між членами Центральної Ради і в рядах партії соціялістів-революціонерів. Тим часом російська большевицька влада в перший день перевороту проти уряду Керенського видала свій "декрет про землю". Декрет, згідно з радикальними гаслами марксистів, проголошував скасування земельної власности і передачу всіх поміщицьких церковних, державних і т. п. земель у завідування земельних комітетів. Це був сиґнал для загального перебрання всієї землі місцевими земельними комітетами, що їх творило малоземельне і безземельне селянство, сільський пролетаріят. Декрети російського большевицького уряду були поширені також в Україні і Центральна Рада не була в стані паралізувати впливу большевицької пропаґанди.

На особливу увагу заслуговує большевицька пропаґанда в українськім війську. Російські большевики застосували супроти вояків українських частин дуже зручну тактику: вони заявляли, що не мають ворожнечі проти автономної чи самостійної України, аби тільки Україна відкинула ЦР і прийняла "совєтську владу", що значило на практиці — диктатуру російської большевицької партії. 27 грудня 1917 р. Всеросійський Центральний Виконавчий комітет робітничих, солдатських і селянських совєтів видав заклик до українців, у якім говорилось:

"Брати-українці! Вас запевняють, неначе б то ми виступаємо проти самовизначення України. Це — брехня. Ані хвилини не думаємо робити замаху на права України. Революційний пролетаріат тільки має вигоду в тім, щоб усім націям було забезпечене право на самовизначення аж до відділення... Імперіялісти всіх країн покладають тепер усі свої надії на Центральну Раду. Розбійники закордонного капіталу готові давати позики Українській Раді, аби тільки послати її на боротьбу проти робітничої та солдатської революції... Українські робітники! Ваші інтереси продають капіталістам. Українські солдати! Вас підбурюють проти загальноросійської солдатської сім'ї. Вас затягають у злочинну межиусобну війну в інтересі українських поміщиків. Українські селяни! Ви не побачите землі, ви не побачите волі, якщо відділитесь від робітників і солдатів Росії... Вимагайте негайного перевибору Ради. Домагайтесь переходу всієї влади в Україні до робітничих, солдатських і селянських совєтів. Нехай у цих совєтах переважають українці... За нашу і вашу волю, за перемогу робітників, солдатів і селян, за соціялізм!"

Найбільшу пропаґанду зосередили большевики в тих українізованих полках, що верталися Росії в Україну. Цією пропаґандою в українських полках російські большевики вміли затуманити ледве пробуджену національну свідомість українського вояцтва. І якраз на ці полки УЦР в боротьбі з російським наступом покладала великі надії. Але виявилося, що ці частини здебільшого байдуже ставилися до боротьби за національну незалежність. Їх запаморочила большевицька демагогія, мовляв, з Росією українцям не грозить ніяка небезпека. Деякі з тих частин були готові навіть помагати російським большевикам проти УЦК! Такими полками м.ін. були: полк ім. Т. Шевченка, полк ім. Богуна, полк ім. Дорошенка, полк ім. Орлика, полк Харківський та багато інших. Вони здебільша проголошували свою "невтральність". У книзі "1917 год на Киевщине", стор. 417 надрукований виступ представника полку ім. Т. Шевченка на засіданні Київської ради робітничих і солдатських депутатів із 13 грудня 1917 р. М.ін, він сказав: "Ми не підемо з тими, що йдуть проти робітників, солдатів і селян, а будемо обороняти Петербург і його народну політику".

Для повноти образу тогочасного положення, треба загадати дещо про 4-ий Універсал УЦР та про Берестейський мир. Перед Берестейським миром ЦР видала 22 січня 1918 р. свій 4-ий Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку незалежною державою. Цей Універсал був виданий в той час, коли переважна частина України була вже окупована російським большевицьким військом. ЦР хотіла своїм універсалом боротися з безоглядною большевицькою демагогією, яка баламутила українські народні маси. Цей історичний документ, згідно з опінією деяких наших істориків, має характер аґітаційний і полемічний. Не прогнавши російського большевицького війська з України, УЦР не могла забезпечити незалежности. Тому ЦР в Універсалі кликала громадян України до війни проти московської агресії. Ідея 4-го Універсалу давала перспективу для всіх менших народів кол. російської імперії, яким загрожував відроджений большевизмом російський імперіалізм. Тільки спільними силами могли б ці народи, разом з Україною, дати відсіч імперіалістичний Росії і надалі тільки найтісніше об'єднання політичне й господарське могло б забезпечити свободу й незалежність цих націй.

Проголошення самостійности України викликало велике невдоволення між неукраїнською людністю міст України на ЦР. Навіть російські буржуазні верстви в Україні забули свій страх перед большевизмом і прихильно ставилися до наступу військ Муравйова-Антонова, що облягали Київ у січні-лютім 1918 р. Адже ж большевики робили разом із українськими збаламученими масами "російське національне діло", відновляли "єдину неділиму Росію", всупереч "сепаратистам-мазепинцям"... В боротьбі проти большевицької аґресії з Росії українська демократія була в той час осамітнена. Через 4-ий Універсал також між російськими соціялістами зросли націоналістичні настрої. І так, наприклад, голова Київської міської Думи Рябцов, рос. соціял-революціонер, вітав військо Муравйова в Києві в лютім 1918 р. заявою, мовляв, з захопленням Києва большевиками відновлено "загально-російський революційний фронт"... Берестейський мир, не зважаючи на протести російського совєтського уряду, підписала делеґація Української Народної Республіки з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною 9 лютого 1918 р. Українська делеґація в тодішніх дуже тяжких обставинах не могла вимагати прилучення українських територій Австро-Угорщини до України. Але в тайному додатку до Берестейського мирового договору міністер Австро-Угорщини Чернін підписав окреме зобов'язання, що українські частини Галичини й Буковини будуть виділені в осібний коронний край в межах Австрії, з власною автономією. Це був самозрозуміло великий політичний успіх української делеґації в Бересті. Мировий договір України з Центральними державами в Бересті викликав велике невдоволення проти України в державах Антанти та між росіянами й поляками. З березня 1918 р. в Бересті був підписаний мировий договір між Росією і Центральними державами. Згідно з договором, російський уряд зобов'язався вивести своє військо з України і заключити мир з Українською Народньою Республікою. Однак большевики цього не зробили.

Розвиток подій над Дніпром в 1917 р. впливав також політично на тактику українців під Австрією. Вона загострювалася й набирала ширшої перспективи. Національна свідомість щораз більш зростала. Вона вже не вдовольнялася вузькими гаслами, перед нею виринала проблема власної української держави.
. .,
Українські політичні провідники-посли в австрійськім парляменті - не мали ясного погляду щодо будучности Австрії. Вони вірили, що Австрія буде існувати. Посли інших народів Австрії у своїх виступах заявляли, що будуть по війні жити незалежно від Австрії, зате українські посли в промовах в австрійськім парламенті висловлювали бажання і надію, що Австрія буде перетворена в "союз народів". Тільки, коли б австрійський уряд стояв і надалі на тім, щоб не допустити поділу Галичини на польску й українську частини, то українські посли заявляли, що будуть змагати до злуки всіх українських земель у самостійній українській державі та в першу чергу до прилучення українських земель Австро-Угорщини до України Наддніпрянської (промова Є.Петрушевича у Віденськім парляменті 4 жовтня 1918 р.). Отже було це напередодні Листопадового зриву 1918 р., коли то на Наддніпрянській Україні була ще Гетьманщина П. Скоропадського. Щоб краще пізнати тогочасну настанову австрійського уряду до Сх. Галичини, треба згадати про капітуляцію Центральних Держав перед Антантою. У своїх відомих "14-ти точках" з 8 січня 1918 р., оголошених як основа для заключення миру з Центральними державами през. Вудро Вільсон висунув домагання, щоб народам Австро-Угорщини була дана можливість вільного самовизначення. Коли ж фронти Центральних держав захиталися, то австрійська влада пробувала рятувати монархію Габсбургів через створення коаліційного уряду з усіх національностей Австрії. Австрійський уряд і в останніх днях монархії Габсбургів придержувався своєї незміненої тактики — рішив жертвувати інтереси українців полякам, щоб привабити до свого трону польську державу, що мала бути створена за згодою Антанти; австрійський прем'єр Гусарек плянував прилучити до Польщі Сх. Галичину. І той час політичні провідники національних груп Австрії, крім українців, мали зв'язок з державами Антанти і знали, що Австрійська держава буде розділена, і на її місці стануть нові незалежні держави.

В українському політичному проводі у Відні були суперечки. Група Євгена Петрушевича була за більш опозиційне становище, група Костя Левицького за льояльніше супроти Австрії. Але фактично політика українських послів у Віденському парляменті була завжди та сама. Всі галицько-буковинські посли були льояльні до австрійської держави, що нехтувала національними інтересами. Українські посли не постаралися нав'язувати зносин з державами Антанти, навіть в 1918 р., коли вже наближалася катастрофа для Австро-Угорщини. Навіть з Українською Центральною Радою в Києві українські політичні діячі в Австрії не вдержували ділових зв'язків, хоч після революції 1917 р. це можна було зробити. Це доказує, що ці провідники української політики в Австрії не думали поважно про можливість створення самостійної і з'єдиненої української держави.

Тільки в останньому місяці існування Австро-Угорщини, в жовтні 1918 р., вирішено створити Українську Національну Раду, як представництво українців в цій державі. Українська Національна Рада складалася з послів до Віденського парляменту і послів до Галицького і Буковинського соймів. Крім цього у склад Української Національної Ради входили по три представники від кожної української політичної партії Галичини й Буковини. З закарпатськими українцями, що були під угорською владою Національна Рада не вдержувала відповідних політичних зв'язків.
В В деклярації з 18 жовтня 1918 р. Національна Рада висловилася за створення української держави з українських земель Австро-Угорщини. Вже в той час внутрі Ради були прихильники злуки з Наддніпрянщиною, але були також і противники, які виходили із заложення, що краще не наражатися на помсту австрійської влади, якщо б Австрія не розпалася. Також ці противники вважали, що австрійські українці будуть і в разі розпаду Австро-Угорщини у вигіднішім положенні порівняно з Наддніпрянською Україною, супроти якої було невдоволення в урядах держав Антанти за Берестейський мир з Центральними державами. Самозрозуміло проти цієї пасивної тактики більшости Ради постала сильна опозиція, в якій перед вели зокрема соціял-демократи, до опозиції долучилися також частина націонал-демократів, радикалів, Січові стрільці та все українське студентство. Ця опозиція проти нерішучої тактики Національної Ради заснувала в Галичині та на Буковині Комітети З'єдинення Українських Земель для пропаґанди ідеї української соборности. Рівночасно провідники Ради далі вели переговори з австрійським урядом і надіялися, що цей уряд охоронить українські землі Австро-Угорщини від польських та інших зазіхань. Президія Української Парляментарної Репрезентації та делеґація Національної Ради у Відні сповіщали українські організації в Галичині й Буковині, що вони мають ждати рішення австрійського уряду щодо своєї будучности. Розв'язку польсько-українського спору у Східній Галичині мала дати постанова останнього уряду Габсбурзької Австрії з 31 жовтня 1918 р., на підставі якої було доручено австрійському намісникові у Львові призначити на урядові посади в староствах Східньої Галичини, на залізницях і в судах — українців. Ніякого розмежування між українською Східньою Галичиною і польською Західньою австрійський уряд у своєму останньому акті не зробив. Рівночасно поляки систематично готували зброю й людей, щоб силою задержати Східню Галичину під своїм пануванням. Головний польський штаб у Варшаві видав 1 листопада 1918 р. наказ до польських військовиків, щоб присягнули на вірність Польщі. Також із Варшави наказано польським військовим відділам у Східній Галичині роззброїти українців.

Для повноти з'ясування тогочасного положення, не можна поминути також впливу революції в Росії на переміну політики Тимчасового уряду та особливо російських большевиків супроти галицьких українців. Як відомо, одною із головних стратегічних цілеспрямувань царської Росії було окупувати Східню Галичину й Буковину та остаточно ліквідувати українську проблему. Після окупації під час офензиви ген. Брусілова під кінець 1916 р. майже цілої Буковини й значної частини Сх. Галичини (33 повіти) відновлено "Галицько-Буковинське Генерал-Губернаторство", яке очолював ген. Ф. Трепов (кол. київський генерал-губернатор). Від того часу російська влада почала поводитися на окупованих землях обережніше через непевність, чи вдасться їх вдержати за собою. З вибухом революції в Росії 1917 р. в Галичині потворилися совєти солдатських депутатів, які почали втручатися і до управи краєм, та вносили більше безладдя. Про те, як практично скласти відносини на окупованих областях, мало хто думав в перші дні революції. Тим часом поляки почали робити заходи перед Тимчасовим урядом, щоб дістати управу в Галичині у свої рукм або щонайменше влаштувати її так, щоб поляки мали там перший голос. Особливі старання у цьому напрямку робив проф. С. Грабський, який навіть подав Тимчасовому урядові проект організації нової управи окупованими областями. Щойно, коли Українська Центральна Рада виставила кандидатом на пост крайового комісара з правами ген. губернатора Дм. Дорошенка, а було це 22 квітня 1917 р., що одобрив Тимчасовий уряд, відтоді нова російська влада застосувала в Галичині і на Буковинці принцип свободи самовизначення націй, відкинувши навіть саму думку про якінебудь утиски й обмеження окремих національностей. Дмитро Дорошенко, узгіднюючи всі розпорядження найперше з Грушевським, негайно у відбудові українського шкільництва привернув свободу навчання українською мовою та дав значні полегші для українців.

На фоні віддзеркаленого тогочасного положення відбувся Листопадовий зрив 1918 р. 1 листопада 1918 р. мала прибути до Львова делеґація польської Ліквідаційної Комісії з Кракова, щоб перебрати владу над Галичиною іменем нової польської держави. Заходила небезпека, що австрійський намісник у Львові Гуйн передасть владу полякам. У цей рішальний момент, коли вже всім стало ясно, що надії на Австрію марні, українські патріоти у Львові постановили негайно захопити владу в Галичині в свої руки. Насувається питання, як були пороблені приготування до захоплення влади? Центральний львівський політичний провід Української Національної Ради в жовтні ще не чувся в силах узяти владу в свої руки. Для того треба було мати в поготівлі більше збройних сил у своїм розпорядженні, ніж це було в дійсності. Крім цього треба було опрацювати відповідний стратегічний плян, взявши на увагу в ньому все позитичне й негативне. Збройну силу підготовляв Центральний Військовий Комітет у Львові на чолі з сотником (пізніше полковником) Українських Січових Стрільців Дмитром Вітовським. Українських кадрових вояків австрійських полків було в краю, а у Львові зокрема, дуже мало, а до того — це все був елемент майже виключно "вартівничої", а не бойово-фронтової вартости. Тим то Центральний Український Військовий Комітет мусів притягти також юнаків і студентів, що ще при війську не були. В тім стані справи Українська Національна Рада рішила одноголосно спробувати одержати наказ центрального австрійського уряду до намісника Гуйна для військового команданта передати владу в руки Української Національної Ради. Але навіть цей останній австрійський уряд, що властиво був уже тільки тінню уряду, до останньої хвилини відтягав таке рішення для українців, хоча подібне рішення був дав полякам у Західній Галичині й вони в Кракові створили згадану вже Польську Ліквідаційну Комісію. Саме 31 жовтня 1918 р. приїхав із Відня до Львова посол Л. Цегельський і привіз вістку, що австрійський уряд відмовився дати такий наказ намісникові і військовому командантові у Львові.

В цій ситуації, хоч ще збройні українські сили не цілком були готові, провід Української Національної Ради у Львові разом з головою Центрального Українського Військового Комітету рішив сягнути по владу силою вже вночі з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. тимбільше, що були точні інформації, що на день 1 листопада поляки приготовляють перебрання влади від прихильного собі намісництва.

Вночі 31 жовтня розіслано гінців по краю з наказом, щоб місцеві організації 1 листопада перебрали владу. Ця акція була переведена справно і вповні вдало. Вона заскочила поляків несподівано й тому ніде в краю не дійшло до збройних зударів з ними. Вони ніде не ставили ніякого опору, хоч від них українці перебирали владу. Це було, очевидно, наслідком того, що поляки в провінційних містах були значною меншістю, проти українців і жидів. Від жидів поляки не могли сподіватися збройної допомоги. Українці в містах, щоправда, також були меншістю, але вони мали за собою широке море селянства, проти якого поляки на провінції не могли втриматись. Звідси походив їх параліч волі й нерішучість.

Таким чином 1 листопада 1918 р. по віковій неволі українського народу в Сх. Галичині постала власна держава. На ратуші у Львові, столиці Західньої України, замаяв український жовто-блакитний прапор. По цілім краю запанувала велика радість, що давала новий віддих і поширювала груди. Українці стали господарями власної землі.

Але цей імпровізований спосіб перебрання влади мав дуже багато тіней. З природи, під час такої глибокої переміни, якою був державний переворот 1 листопада 1918 р., не могла бути центральна влада особливо сильною та не могла в централізований спосіб відразу, зорганізувати одностайну державну адміністрацію, бо не було відповідно підготованих кадрів. Увечорі 1 листопада 1918 р. поляки у Львові підняли бунт проти Української Держави й почалася збройна боротьба, до якої нашвидку руку організовані українські збройні частини не були підготовані з браку кваліфікованих старшин та широко розпрацьованого стратегічного пляну для закріплення державної влади. Найважливіше те, що Українська Національна Рада не поспівала за подіями революційного періоду, бо її провідники аж до останньої хвилини сподівалися, що австрійський уряд передасть владу в Східній Галичині українцям. Ці переговори українських політичних провідників з австрійським урядом аж до кінця старої Австрії використали поляки в своїй пропаґанді в державах Антанти,на доказ, мовляв, українці — "австрофіли". Отже, революційні події застали політичних провідників в Австрії непідготованими. ...

Рівночасно з Листопадовим зривом 1918 р. почала організуватися Українська Галицька Армія (УГА), яка за тогочасного положення була найкраще дисциплінованою збройною силою. Не будемо пригадувати пригноблюючих сторінок із визвольної боротьби УГА, яка понад свої сили боролася із переважаючими силами поляків, яким допомагали держави Антанти. Зрештою, треба пам'ятати, що Пілсудський та інші тогочасні польські діячі вели війну з УГА пляново, застосовуючи відповідну стратегію і тактику. В протипольській українській кампанії було багато імпровізацій, що підтверджує багато учасників у цій боротьбі у своїх споминах. Усе це було з причини браку старшин генеральної булави.
:^
Листопадовий зрив, який закінчився повною невдачею, залишився в історії визвольних змагань українського народу 1918-1920 рр. як важливий документ із цього революційного періоду, якого не вміли повністю використати наші батьки, щоб здобути й закріпити власну українську державність. Звичайно складається вину на наших ворогів, на обставини і т. п. Однак вже найвищий час признатися, що головна вина таки по нашій, українській стороні. Під час Визвольних змагань 1917-1920 рр., як стверджують наші історики, українство не було приготоване до будови власної держави. А чи воно було повністю приготоване до так важливого іспиту напередодні другої світової війни, та чи воно є вже всесторонньо готове сьогодні? На ці питання нехай кожний дасть сам собі відповідь. Найголовніше у визвольній боротьбі є концентрація усіх зусиль або їх координація! І призадумаймося над тим, яка наша сьогоднішня концентрація у продовжуванні боротьби. Правдою є, що під час визвольних змагань українського народу 1917-1920 р. йому бракувало фахових кадрів із усіх секторів державного життя. Найбільше бракувало фахових старшин генеральної булави, які ставили б організацію збройних сил України та їх боротьбу з різними ворогами нашої державности на правильній стратегічній базі. В багатьох випадках рішальний голос в організації збройних сил тогочасної України та у воєнних діях мали резервові старшини нижчих ступнів або ж старшини-німці з австрійської армії та цивільні особи, що у великій мірі були причиною повної нашої поразки. Нехай, отже, Листопадовий зрив 1918 р. та взагалі сторінки історії наших визвольних змагань 1917-1920 рр. будуть пересторогою для майбутніх наших поколінь, як не треба легковажити сприятливого історичного моменту, а його вміло використати. Рівночасно Листопадовий зрив нехай буде для молодого українського покоління дороговказом, незречення із шляху боротьби за повне суверенне визволення української нації.

Українська проблема, як "німецько-австрійська" видумка вже більше не існує. Ця проблема є життєвою у поневоленій російським большевизмом Україні, до того зрештою признається радянська публіцистика. Ця проблема скоріше чи пізніше буде вирішена майбутньою боротьбою. Її не вб'ють русифікаційні намагання Москви, вона живе в душах молодого покоління, вихованого в підсовєтській системі. Це покоління, своєю творчістю на літературному полі доказує, що воно непоконане ворогом. Навпаки, воно продовжує цю боротьбу новими доступними їй засобами, бо якраз це нове молоде покоління могло найкраще зорієнтуватись, що УССР — це не "суверенна республіка", а таки московська колонія, призначена на зрусифікування та на знищення. Молоде покоління зрозуміло, що інтернаціоналізм — це тільки плащик старої московсько-імперської політики проти якої український нарід мусить боротися аж до повної перемоги. І цього процесу не спинять ані закриті суди, ані насильні переселення української молоді в центральну Азію, ані вкінці московські сатрапи, які захопили всі ключеві пости в Україні в адміністрації і в господарсько-промислових заведеннях. Сьогодні боротьбу за права українського народу не ведуть "буржуазні націоналісти", а таки виховані совєтською системою під надзвичайно строгим московським надзором молоді люди, між ними й дехто з колишніх комсомольців, яким національне питання не менш дороге, чим кожному іншому свідомому українцеві. Подібні процеси проходять і в інших т. зв. "союзних республіках" і московська комуністична партія знаходиться в дефензиві. Вона всіма силами намагається зберегти "статус кво", ризикуючи навіть втратою піддержки збоку інших комуністичних партій світу, як це мало місце в Че-
хо-Словаччині.

Будьмо також і ми на еміґрації чуйні та глибоко вдумливі в трансформаційні процеси, які відбуваються в СССР. Тюрма народів СССР переживає важку кризу. Самозрозуміло, час повного розкладу тоталітарної системи СССР ще далекий, але процеси цього розкладу вже діють. Думаймо категоріями сучасного модерного індустріяльного світу, вдержуймо безпосередній контакт із атомовою добою. У цій новій добі найважливішою вимогою є наша консолідація та координація визвольної боротьби. Нехай Листопадовий зрив буде для нас усіх дороговказом жертвенности й посвяти для нашої поневоленої, але нескореної Батьківщини України.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації