ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 1 листопада 2009 р.

ЯК ГАРТУВАВСЯ І РОЗГАРТОВУВАВСЯ ДУХ ВОЯКА У 1-ій УКРАЇНСЬКІЙ ДИВІЗІЇ

Р. Колісник

Час затирає пам'ять, а пам'ять бореться з часом. Проте деякі картини закарбовуються у пам'яті людей і ходять за ними невідлучно, як тінь. Спочатку вони різкі, як тінь у ясний сонячний день, але з часом вони затираються і бліднуть, як тіні у місячну ніч, аж врешті зовсім меркнуть у хмарах життя людини та відходять у забуття із відходом ґенерації, яка творила їх. Нехай оцих кілька епізодів з вояцького життя у Дивізії пригадає усім колишнім нащадкам «лицарів залізної остроги» минулі дні з-перед 25 років.

Перші труди


Літо Боже повільно пересувалося поза середину 1943. Місяць липневий плавав беззвучно по небесному океані, мов козацька чайка, не звертаючи уваги на маленькі істоти, що верштались ген далеко на Землі.

У такий-то час з усіх закутин тягнулися молоді і старі воїни землі прадідів руських, щоб залізом боронити землю рідну і мундиром імпонувати дівчатам українським. Хто звідки не йшов і куди не їхав, прибував, скоріше чи пізніше, на станцію Дембіци, а звідтіля мусів пережити кількакілометровий марш до "Гайделяґру" — табору воєнного ремесла, тої кузні, яка мала викувати із крихкого і м'якого заліза "цивіля" загартовану сталь модерного українського "лицаря".

І хто не пам'ятає того маршу? У колоні йшли люди різної висоти і вигляду. Хто з собою ніс торбу з чорним разовим хлібом, хто жарені кури у валізках, хто молодечий запал, а хто розум старечий — проте всі прямували по тій самій битій дорозі. Між ними був і Івась. Він мав дві великі валізи, набиті пишними стравами і напоями. В одній із них були теж офіцерські чоботи, куплені з великим трудом на чорному ринкові, та офіцерські пагони. Це — на всякий випадок. Ну, і його дівчина мусіла знати, що Івась іде на офіцера.

Під час твердого маршу повівав холодний вітрець, сонце сідало за піщаними полями, але для маршуючих здавалося, що то зливний дощ ллє, так з них рясно капали великі краплі поту під тягарем важких валіз і торбів.

Та це скінчилося. Усі прибули у табор, хоч дехто з одногодинним опізненням. А у таборі, після купань та помазань всякими існуючими смердючими і пекучими маслами, які мали в корені знищити всі людські паразитні насікоми, Івась дістав врешті місце свого відпочинку — ліжко на третьому "поверсі", до якого без драбини годі було вилізти. Воно недвозначно виявляло вояцьку твердість, але Івась, перейшовши перші труди вояцького життя, що мали стати основою дальших геройських подивгів, зразу заснув.

Та у таких критичних хвилинах життя доля переслідує свою жертву не тільки вдень на яві, але і вночі у фантазії. Івасеві приснився сон, який закінчився малощо не трагедією. Йому снилося, що він вбраний у свої офіцерські чоботи й пагони, появився над ворожою лінією... не то повис у повітрі, не то летить у просторі. До нього б'є зенітна артилерія. Він не знає, чи то своя чи ворожа. Він не знає чи благати чи кричати. Нагло він ніби у літаку, від якого обривається праве крило і погойдуючись летить вдолину. Ще один вибух біля його голови. Він підносить руки, прожогом летить надолину і тратить притомність. І в цьому моменті пробуджується на долівці казарні. Покрутивши головою, Івась з докором подивився на своє приміщення аж під стелею на третьому поверсі і волів залишитися у "сутеринах" під першим ліжком аж до ранку.

Перші вияви бунту

У таборі інструктори-німці негайно взялися за вивчення воєнного ремесла. Вчили усього, а найбільше: "Долів! Встань! Бігом руш!" Нічого не помагали різні хитрі заходи рекрутів. Не помагали навіть багатозначні "Ніхферштан". Військова машина взяла в свої залізні кліщі усіх рекрутів і не було ради, хіба добре вилаятися на це усе для полекші... і то не вголос, щоб не почули, бодай Боже, якісь власті.

Івасеві, як зрештою усім другим, припала левина частина всіх тих рекрутських "смаколиків" і в ньому почала бунтуватися кров бунтівничих предків, яка залишилася ще з цивільного життя. Цей бунт зростав і зростав, аж дійшов до кульмінаційної точки і з небувалою силою вибух.

На полігоні вправ десятник крикнув: "Долів!" Івась не реагував. Десятник крикнув ще раз, аж молоді смереки затріпоталися поблизу із страху. Івась стояв свобідно та глумливо дивився підстаршині прямо в очі.

Десятник отетеретів. У його довгій професійній пруській військовій практиці ще не траплялося, щоб хтось не виконав наказу. (Бідолаха не знав української психіки). Але у війську порядок мусить бути і, якщо хтось не може засвоїти матеріялу впродовж короткого часу, йому приділяють особливу увагу і вчать поза програмою дуже дбайливо. І так ще того самого вечора Івась вправляв цілу годину одиноку вправу "Долів" під наглядом і крикливими заввагами трьох підстаршин. Крім цієї особливої уваги на тендітних плечах Івася спочивав наплечник із двома великими цеглами. Після цієї вправи бунтівнича кров бунтівничих предків скапітулювала назавжди.

"У домі варіятів"

Поїзд сповільнив біг і зупинився.Сотня молодих вояків вивантажилась на вокзал, на якому чекали на них підстаршини. Ушикувавшись у маршову колону, вояки гримнули пісню, аж вікна дзвеніли у мурованих присадибкуватих домах. Лявенбурґ вперше почув українську пісню серед ночі. Вуж колони просунувся крізь браму "дому варіятів". Це — підстаршинська шкода, в якій, як казали, перед війною приміщувався заклад для божевільних. Проте новий заклад нічим не відрізнявся від давнього і він міг дальше задержати стару назву, без жодного пониження для себе. Божевільний темп, варіяцька точність, безупинна біганина і скажені крики часто переносили людей поза межі дійсности. Тут вишкіл почався ще ґрунтовніше, ніж у "Гайделяґрі"... теж від "Долів"...

У цьому закладі найбільш недолюблюваними годинами були години виходу до міста. Кандидат пройтися вулицями міста мусів кілька разів голоситися до службового підстаршини: то гребінець не мав зубця, то хустинка до носа мала плямку, то полиск черевиків не сяяв. Коли по четвертому перегляді такий кандидат зрезиґновано розбирався, щоб залишитися у своїй кімнаті, прибігав посланець, щоб негайно зголоситися у службового підстаршини. Тепер, зголосившись і вислухавши цілий ряд військових реплік про дисципліну, жертва одержувала негайний наказ іти до міста, в якому майже без перерви мусіла "бити в дах" усьому, що носило уніформу.

Найулюбленішою годиною була година викладів про гітлерівську ідеологію. Можна б дивуватися, але це була дійсна правда. Ось чому. Ціла сотня сходилася у простору теплу залю. Викладач, німецький "політрук" з безперервним завзяттям і німецькими арґументами переконував про правильність німецьких дій, плянів і заходів, а вояцтво... спало. Правда, цей спец ідеології, крім неабиякої пропаґандивної рутини, мав також так званий "Векер", тобто довгий дрючок, якого основним завданням було показувати на мапах здобуті простори для німецького "Лебенсравму", але викладач тоді вживав його з іншим наміром. Цим дрючком він стукав по чолі, кого запримітив, що він спить, але, тому що всі вояки спали, він не міг мати великого успіху. Українське вояцтво знаменито достосувалося до сприймання німецького світогляду.

Перед закінченням підстаршинського курсу українських вояків відвідав відомий полковник Бізанц. Усіх надпрограмово зібрали на площі вправ, зробили полковникові маленьку параду, а він крикнув: "Слава". Відтак він пальнув палку патріотичну промову в українській мові, яку він вивчив під час перших українських визвольних змагань, менш-більш такого змісту: "Ви клопці мусили статисі жомнярами, щоби вам то сі лишило в кість і крів. Я обіцяю Україну. Гайль Гітлер!"

На тім закінчився вишкіл і випускники з понашиваними "бальками" взялися відвдячуватися за усі їхні пройдені наруги на невинних рекрутах у Дивізії. Знову все спочатку.

Два шляхи

Дивізія, після вишколу, пішла своїм шляхом під Броди. Із 25-річних оповідань кожний знає, що сталося під Бродами. Там кожний був зданий на свою долю і свою ініціятиву. Рештки щасливців виявили її, як вміли. Дехто відвідав родину, дехто скочив в ліс і заблудив, а близько дві тисячки, які страшенно полюбили "могилу" вернулися до Дивізії. За їхню витривалість і геройство німці одержали хрести заслуги, а командир Дивізії Фрайтаґ звалив усю вину за німецькі невдачі: і за котел під Бродами, і за розбиття німецьких корпусів і малощо не за замах на самого фюрера Гітлера, аж лицарський хрест, повітаний на його грубій шиї, саме за ці Броди, заткав йому горло.

Другий шлях, для деяких щасливців, повів під Прагу — до старшинської школи. Хоч війна палала на всіх фронтах Европи, для цих кількох соток життя проходило мирно й затишно у мальовничих околицях Чехії. Дружні відносини із цивільним чеським населенням допомагали у здобутті додаткових харчів та родили бажання, щоб такий стан тривав у безконечність.

Проте все має свій початок і кінець. У залі із затемненими вікнами блищать свіжі пагони, скриплять нові чоботи. Новоспечені підхорунжі закінчують вишкіл на товариському вечорі. Біля Юрка сидить командир відділу і наливає йому шампанське. Юрко п'є його вперше у своєму житті і вино йому не смакує. Та в нього інші думки. За хвилину він крутиться у танку, а вона?.. "І усміхається чарівно, і клонить голову на грудь...", а Юра "тихо шепче: кохана, не забудь..."

У кімнаті дерев'яних бараків горить світло. Більшість уже спить. Один голосно хропе, нікому не перешкоджаючи. Юрко лежить і мріє: "Спи, дівчино, спи кохана, золоті мрії сни..." За столом сидить сухий Місько і пише прощального листа до своєї грубої Ади. У лист він виливає усе — і романтичне і особисте і національне. Кінчить листа: "Я кохаю Україну і Тебе". Хвилину вдивляється у останнє речення і помалу заклеює коверту.

Завтра назад до Дивізії. Вони усі повернуться до Дивізії. Тільки багато з них залишать свої мрії у цьому затишному кутку.

Знову серед своїх

Ще раз усі зібралися у Нойгаммері. Били блощиці, голодували і чекали. Це таке нормальне життя вояка, що ніхто не протестував. Але й у такому періоді є таланти, які вміють знайти "ціль воєнного життя". Серед таких був майор П. Він не тільки виявив себе знаменитим інструктором, але і неабияким... поетом. Ось один уривок:
,~
Треба рано вже вставати
І на ваху мандрувати...

Проте ці поезії ані не приймалися, ані не були популярними, бо кому хотілося рано вставати і мандрувати на "ваху"-варту. А до того кожному складали вірші порожні кишки.

Незабаром усе скінчилося і Дивізія опинилася, немов у раю, на Словаччині. Братній народ словаки старанно дбали про братніх вояків у Дивізії у ніхто під жодним оглядом вже не голодував.

В далеку дорогу.

Гори! Прекрасне місце для відпочинку. Було би, як би не тітовсьКІ партизани.

Сюди на Юґославію, Дивізія прийшла побиваючи один рекорд у модерній війні. Вона зробила найдовший тактичний марш під час 2-ої світової війни. Американці літали літаками, англійці їздили атвомашинами, німці - поїздами, а Дивізія маршувала пішком. Перейшла сотні кілометрів і то без більших втрат у людях чи конях. Правда, вздовж маршруту не один "бавор"-селянин збіднів на пару кірців ячменю чи пропала якась заблукана вівця. Але у дивізійному жарґоні це звучало: "Хлопці і коні щось мусіли їсти".

В горах дивізійники використовували час, як це в горах водиться — ходили по горах. Тільки не для приємностей туристики чи альпіністики, а тому, що їх висилали в погоні за тітовцями. Та наздогнати їх було дуже тяжко.

Там Дивізія може б і закінчила війну, як би не вістка, що воякам Дивізії мають відбирати зброю і давати лопати. Не погано закінчити війну і піти в полон з лопатами. Але ситуація виявилася не така проста. Гордим німецьким старшинам не хотілося командувати військом з лопатами і вони з усякими спритами "саботували" цей плян. До того їм допомогли угорські частини, яким не сподобався спосіб боротьби на фронті і вони подалися у запілля, залишаючи за собою діру у фронті.

Отак нагло Дивізія знову в марші — на фронт, латати діру. Та не всім така розв'язка сподобалася. Група старшин, а між ними сотник М., ветеран Чортківської офензиви і курінний УГА, який у "старій войні" рахував своїх хлопців завжди при видачі обідів і дивувався, що він їх мав забагато, випрацювали інший плян. Вони рішили піти слідами великого полководця Ганнібала через Альпи до Італії. Під час маршу на фронт накази були повидавані і всі втаємничені чекали на кличку. Та вона не, прийшла. Годі встановити, чому так сталося. Мабуть, що керівники модерної альпійської кампанії у останній момент зрезиґнували, бо не мали для переправи, як Ганнібал, слонів. А тому, що поблизу ніде не було цирку, в якому можна б було зареквірувати кілька слонів, то "з технічних причин", похід не відбувся і Дивізія замість опинитися під соняшним італійським небом, попала під большевицький вогонь "катюш".

У сяйві слави

У пишній залі старинного замку Ґляйхенберґ, який розклався на горі біля угорсько-австрійської границі, розібраний до пояса стоїть командуючий поручник. Він тут комендант | пан. Його вояки взяли цей замок приступом і це дає йому ще більше самовпевнености. Він сідає у м'який фотель за кедровий стіл, за яким напевне сидів колись старий князь. На ньому кокетлива княгиня писала м'якою рукою листа до свого любовника і мріяла про нову інтриґу. За ним тепер сидить пан поручник і приготовляється до купелі у ванні, яка перекупала не одну княжну і ще дотепер дихає запашними олійками. Пан поручник думає про це і його очі сяють блиском насолоди. Але думка, що після купелі приходить добрий апетит, нагадує йому дійсність і він на ціле горло гукає: "Уша Федь! До мене!" З'являється Уша Федь, спец від міжфронтових патруль. Він витягнув з міжфронтової полоси, з-під носа "Ваньки", не одну свиню чи курку. Уша Федь виструнчено слухає: "Ви виходите о год. 7-ій на розвідку. Ціль намічена давно. Довідаєтеся паролю у "вахи". Назад о 8-ій. Вечеря о 9-ій!" — дає наказ пан поручник. Уша б'є закаблуками: "Приказ!" "Все ясно?" "Так є!". "Добре". Уша зникає.

Пан поручник скидає чоботи і решту одягу. При кожному русі витатуваний на його руці й грудях вуж тремтить, наче б оживав.

Червона Армія робітників і селян, яка ненавидить усі буржуазні видумки капіталістичного світу, завидувала пану поручникові вигод княжого замку і ненастанними атаками хотіла захопити його. Та пан поручник полюбив цей замок, як своє родинне гніздо, і не думав його здавати. Наші стояли як дуб. Врешті і пан поручник добився офіційного визнання за свою любов до замку і свою впертість. Адьютант генерала Фрайтаґа особисто приніс йому грамоту і залізний хрест заслуги. І так пан поручник, який пройшов Броди, бився на Словаччині, виконував свої обов'язки у юґославських горах і в Австрії, не одержав такого визнання, а пан поручник, який під Фельдбахом набув примхи сидіти у княжих фотелях і щоденно купатися у ваннах князівн, був нагороджений залізним хрестом. На війні буває всяке.

Кінець війни

Війна закінчилася. Дивізійники ще раз розбилися на дві групи і поманджали у дві сторони світа. Одні вибрали соняшну Італію, а другі - дощову Баварію.

Але кінець війни для Дивізії прийшов після історичної події. Під кінець війни на фронт прибув наш ген. Шандрук. Вояки Дивізії склали йому присягу на вірність України, а він їх завів у полон, та добре, що американський і англійський, а не большевицький. А сам пішов дальше у світ шукати зв'язків.

За дротами в полоні кожний вояк мав для себе 24 години на добу і кожний на свій лад старався цей час чимось виповнити. Один шевцював, другий писав, а дехто збирав колекцію приписів на найбільш вибагливі присмаки кулінарного мистецтва, як от: омлети, котлети чи якесь "партизанське молоко". А самі знову ж варили дуже смачну юшку за таким приписом:

пів порції хліба (82 і 1/2 грама точно)
1 літр води

Наставити воду, щоб закипіла 5 хвилин. Покришити хліб і додати до води. Мішати аж закипить. Дуже смачна зупа. Не вірите? Спробуйте.

Знову другі спеціялізувалися на дискусіях і шукали розв'язки світових проблем. Ще інші грали в шахи або карти, або так кунькали. Ось типова картина дня з американського полону.

Ясьо змайстрував токарку й хоче точити шахи, але треба, щоб хтось крутив токарку. Він веде настирливу пропаґанду за набором "добровільців" йому на допомогу, доказуючи, яке це корисне діло. Ніхто не голоситься. Якийсь голос доходить з глухого кута: "Нема дурних. Вистачить бути раз добровольцем". Тепер Ясьо переходить на іншу тактику. Він не курить і каже, що буде платити пачками тютюну за роботу. Пропонує одну пачку тютюну за три години праці. Панує тиша. Він підвищує заплату до одної пачки за дві години. Тиша. Він пропонує пачку за годину. Щось в куті зашелестіло. Вилазить постать Влодка, який без слова сідає і бере в руки корбу токарки. Токарка сумно і монотонно шумить.

Казік, який саме поклався на пообідний відпочинок за старою звичкою вивезеною на еміґрацію, збудився. По його обличчі видно як його дратує рівномірний шум долота. Врешті не витримує і ставить пропозицію, щоб більшістю голосів (у дивізійників швидко прийнялися методи демократії) призначити певний час на ремісничі зайняття. Ніхто не обзивається. Казік обертається на другий бік і заплющує очі. Сон не бере. Тоді він зрезиґновано встає, пригадує собі, що ще не записав, що їв сьогодні на обід, бере зшиток і пише по рубриках:

12 грудня 1945 року:
!
год. 12.11 — обід
10 грамів хліба
пів бульйону
одна хохля і трошки зупи (складники: квасоля, кусок м'яса — приблизно 5 грамів).


У рубриці "Завваги" пише: "Зупа непогана".

Під вікном докторцьо і Луцьо грають в шахи. Луцьо затягає неймовірним голосом, який сусідні німці характеризували лаконічно "вже знову виє", джазові мелодії румб і свінґів. Він злоститься, бо програє. "Це нормальне явище. Докторцьо старається йому підтягати в його мелодії і задоволено посміхається. Він ще далі доїдає зупу з обіду, хоч це шоста година. Він їсть "на темпа", тобто одну ложку зупи що п'ять-десять хвилин. При тому він ляскає голосно язиком і каже: "Але добра зупа". Решта полонених вже забули, що їли на обід.

З другого кінця стола Любко і Владзьо грають в карти — "ріжуть тисячку", але відразу до десять тисяч. По залі ходить рішучими кроками "Герой", який набирає духу до нової політичної дискусії.

На горішньому ліжку, витягнено лежить Стах і читає "Дух нашої давнини" Донцова. Він цю книжку регулярно читає вже четвертий місяць, але ще не зайшов дальше п'ятої сторінки. Під дверми другий доктор гладить себе по лисині і чекає на свисток, який зголошує, що треба йти по хліб. Це для нього найприємніший момент. Він іде по хліб і несе на руках кілька буханців його. Що він тоді думав? Певне: "Ох, як би мені цей всьой хліб самому з'їсти". Так тоді кожний думав.
.;
Заритий в кут наш науковець пише словник на клозетному папері. Його не цікавить світ і він має одну журу, щоб його не звільнили перед тим, поки він не скінчить свого словника.

Були дні, що курці не мали нічого до палення, а некурці берегли свої пайки тютюну, як найбільші скарби. У такі дні рутинові зайняття продовжувалися, але "димок" не сходий з ума курцям.

В такий один день Стах пробував довше читати свою лектуру, але Донцова твір не заступав тютюну. Він енергійно закрив книжку і присівся до Ореста під вікно. Розмова не в'язалась. Аж врешті Стах питає: "Оресте, що ти би тепер хотів мати?" Орест без надуми відповідає: "Такого довгого папіроса, як звідси до вікна". "Нащо такого довгого? Я вдоволився б таким", — каже Стах і показує наполовину меншу довжину. "А я такого на 20 центиметрів", — обнижує свою норму Орест. "А я звичайного американського". "Що тобі в голові? Пошукай ліпше за яким недокурком",— каже Орест і вони обидва ще раз надаремно перевертають усі кишені.

Епілог


"Кожне море беріг має" — то й урешті дивізійники причалили до свого берега — усі вийшли на волю. І відважні лицарі, обпалені вітром, сонцем і полоном, загартовані у боях, засмалені порохом і вогнем — стали безрадні. Не було вже фронту до наступу, ані запілля до відступу і нічого не залишилося для них, як підписати повну капітуляцію і піти в новий полон жіночих сердець. За це і належить повна похвала красному родові, що у такій безвихідній ситуації знайшов у любові розв'язку буття воїнів із споминами. Та не один з них, побуваючи під всякими військовими командирами, коли попав під жіночий "капець", пізнав нарешті, як виглядає справжній командир.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації