ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 15 грудня 2019 р.

І ЗНОВУ НОЙГАММЕР


В. Верига


Виїхавши з Відня, ми переїхали через Моравію і прибули до Ополя під вечір, де заночували у військових бараках. Як виявилося, ніхто не знав куди нам треба було їхати, а все ж таки на другий день ми вирушили у дальшу дорогу і, поїхавши трохи потягом, виладувалися на якійсь невеликій станції і пішли далі пішки до ще одного військового табору, якого назви я ніколи не взнав. Тут ми також трохи постояли таки на таборовій дорозі, заки пор. Шенкер розвідав що і як, і довідавшись, що для нас там місця немає, повернули назад на залізничну станцію. Незабаром над'їхав потяг і ми знову були в дорозі. Проїхавши через Бреслав і Бунцлав, ми ще того самого пополудня прибули до Нойгаммеру, до того самого, з якого ми виїхали із побожними побажаннями, щоб більше до нього не вертатися. Але доля судила інакше.

Був гарний погідний день 4 серпня, коли ми прибули на місце і тут нас спрямували до підрядного табору "Цайзав", яких два-до-три кілометри на захід від Нойгаммеру. В цьому таборі колись перебували совєтські воєннополонені, з яких багато спочило навіки, як нам пізніше оповідали ті, що тут колись уже були, в дооколишніх соснових лісах, а між ними і чимало наших братів українців.

Зближаючись до табору, ми побачили порожні таборові вартові вежі та дротяну огорожу, а десь здалека долітав до нас гомін пісні "Хлопці, підемо..." Якось іронічно звучали в моїх ухах ці слова. Ще п'ять чи шість тижнів тому ми також так само бадьоро співали цю саму пісню і, відспівавши її, пішли так, як бажали... І ось сьогодні вертаємо назад, хто шкутульгаючи, хто забандажований у ранах, а що найгірше, без бадьорости...

Підходимо ближче і бачимо, як хлопці легко одягнені ще у своїх власних одягах, дехто тільки у спортових штанятах і підсорочинці, босаком маршерують пісковими теренами і співають,                                           
Коли ми прийшли до табору, то для нас не було навіть окремого приміщення, бо весь табір був повний нових "добровольців", мабуть, кілька тисяч. Не зважаючи на це, нас тимчасово розприділили по бараках, в яких перебувала якась інша частина, і дали нам дозвілля. Ми зайшли до бараків і побачили, що тут двома рядами були збудовані з дощок причі, на яких колись спали і вмирали полонені. На одній такій причі, яка тягнулася на пів довжини бараку, від дверей аж до стіни, у два чи три поверхи, могло спати більше або менше людей — тісніше чи рідше. Ми були дійсно помучені і, полягавши на причах, скоро заснули.

Мене збудив зі сну гамір повернувших із вправ рекрутів, а зокрема один голос, який мені видавався дуже знайомим. "Десь я той голос чув" — кружляло в моїй думці. "Так, я чув його у коломийській бурсі, і то в кімнаті, в якій я був "цензором", тобто старшим над молодшими колегами, до яких належав і власник того голосу".

Я піднявся з причі і без труду пізнав свого молодшого колегу з коломийської гімназії, Лугового, який був ройовим у сотні, що занимала той барак. Він, привітавшись зі мною, виявив мені чимало уваги, щоб я чувся якнайкраще "у нього в гостях".

По вечері до нас прийшло багато цікавих довідатися, що нового, як там Дивізія під Бродами тощо. Вони вже чули якісь недобрі поголоски, але не були певні, що і як. Розмови затяглись аж до ночі. До нас раз по раз приходили цікаві й випитували, чи ми часом не знаємо про долю їх краянів, товаришів чи взагалі знайомих.

5 серпня ми мали вільний день і нас перевели до інших бараків, які ми відчищували та привели себе до порядку. На другий день з нас зорганізували т. зв. "Sammelkompanie 14", тобто збірну сотню 14-ої Дивізії, поділено нас на чоти і групи і ще того самого дня нас погнали на вправи. Це нас трохи обурило, бо ми сподівалися щонайменше до кінця тижня відпочивати, тим більше що серед нас майже не було такого, хто не був би легше чи важче ранений; один вояк із сьомої сотні 30-го полку Василь Ткачук мав ранену ногу (куля прострілила йому стегно), але він не був ані одного дня в шпиталі і так рана йому пригоїлася в дорозі, але до вправ він ще не був готовий. Та на це не дуже то звертали увагу.

Наша збірна сотня збільшувалася кожного дня, бо прибували більші або менші групи вояків-недобитків, які не попали на збірний пункт коло Старого Самбора, так само як і ми, і їх пізніше спрямовували назад до Нойгаммеру. Тим часом ми також довідалися, що наші товариші, які дійшли до збірного пункту коло Старого Самбора, переїхали на Карпатську Україну і зібралися на спочинок на південний схід від Ужгороду в селі Середнє та його околиці. Ми жаліли, що не попали туди, але вже було запізно.

Через кілька днів виявилося, що з нашими харчами щось було не в порядку. Кава була недоварена, а ковбаски, якими нас годували, були несвіжі, в кожному разі серед нас поширилася жахлива бігунка. Одного ранку дижурний підстаршина випровадив сотню на ранішню збірку і заледве вспів позвітувати булавному сотні, як той, замість читати ранішній наказ, закомандував: "Alles zur Latrine weg, marsch, marsch!" (Всі бігом до лятрини) і сам побіг разом з нами. До речі, тут варто підкреслити, що бігунка панувала не тільки серед українців, але й серед німців. Може то полонені французи, що працювали в кухні, щось там до кави підкинули?

Одного дня до нашої сотні прибув якийсь молодий ротенфюрер-українець, з яким ми скоро запізналися і, як виявилося, був це Евстахій Загачевський. Як ротенфюрер (старший вістун) він дістав групу у нашій сотні, ходив з нами на вправи і проклинав на чім світ стоїть. Але він умів не тільки проклинати, але також і цікаво оповідати про свої переживання у війську, до якого він зголосився ще далеко перед Дивізією, мабуть, на початку 1942 р. З німецьким військом він перебував на різних фронтах, від Ленінґраду до Москви, а останньо прибув до Дивізії "Галичина" і був на фронті та в окруженні під Бродами. За кожним разом, коли він оповідав про свої бойові пригоди, виглядало, що він їх переживав наново; очі в нього починали світитися якимсь злорадним вогнем, говорив крізь сильно стиснені зуби, а в кутках його тонких уст появлялися краплі піни і здавалося, що він ось-ось і кинеться на невидимого нам ворога. Ми приємно проводили з ним час, зокрема на наших перервах на вправах, злігши десь поміж кущами. Ми доволі часто дискутували також і наше положення, а зокрема те, що німці нас посуджували за невдачі під Бродами, коли власне їх частини відступали безладно із фронту та ще й безсоромно питалися, як далеко є до їхнього "гаймат"-у (до батьківщини).

Тим часом командир Дивізії ген. Ф. Фрайтаґ відвідав Берлін й 7 серпня Гіммлер видав генералові Юттнерові, шефові Головного Бюра СС у Берліні наказ, в якому він повідомляв, що дивізія "Галичина" зістала розбита в складі армійської групи "Північна Україна". В дальшому він стверджував, що "командир Дивізії разом з іншими командирами-німцями поводилися і боролися взірцево" та що "основне ядро Дивізії пробилося з оточення. З цього ядра, так само як і з запасного полку та зформованих уже третіх куренів піхотних полків" наказано негайно зорганізувати 14-ту Ґренадирську дивізію зброї СС (галицьку ч. 1) (14. Waffen Grenadier Division der SS (gal. Nr. 1). Як найбільш підходяще місце для реорганізації Дивізії Гіммлер рекомендував взяти до уваги вишкільний табір у тому ж самому Нойгаммері.

На закінчення цього наказу Гіммлер підкреслив, що "треба доложити всіх зусиль, що Дивізія, не зважаючи на всі труднощі, дістала 1000 німецьких підстаршин, які повинні творити основну базу. На думку Гіммлера, цих підстаршин можна б взяти з числа тих літунів, яких усунено з літунських частин.

Цей наказ був вислідом відвідин командира Дивізії "Галичина" в Берліні, де він, замість оправдати Дивізію, скинув на неї всю вину за трагедію під Бродами, вирізняючи при тому своїх німців, як таких, що "поводилися та боролися взірцево". Розуміється, що в даному часі, ми нічого про цей наказ не знали, але почали відчувати його наслідки.

Кілька днів після нашого приїзду, ми завважили, що поведінка німців супроти нас, навіть тих, що з нами приїхали, раптом змінилася на гірше. В скорому часі виявилося, що нас обвинувачують, за катастрофу під Бродами, якщо не за все, то щонайменше за невояцьку поведінку. Раптом ми перестали бути "героями" і обернулися у "зрадників", або, як це німці називали, "Verraetter". Чому така велика зміна, ми не могли зрозуміти. Щойно пізніше виявилося, що це сам наш командир Дивізії ген. Фрайтаґ, був джерелом такої інформації.
Але, мабуть, найбільше заскочив нас ніхто інший як комендант нашої сотні, пор. Шенкер, який до нас так гарно відносився у поворотній дорозі до Німеччини. Як комендант сотні, він з нами на вправи не ходив, але майже кожного дня мав у нас виклади на різні теми, звичайно світоглядового характеру. Він, мабуть, забув, як безрадним він виявився на станції у Стрию, коли ми його питали про пораду, що робити, бо тепер і він приєднався до думки, що Дивізія не дописала під Бродами. Тоді як до Нойгаммеру він до нас завжди говорив по-українськи, то тепер тільки по-німецьки, навіть до тих, про яких він знав, що по-німецьки не розуміють. Та, мабуть, найгірше було для нашого офіційного перекладача Лотоцького, що перекладав усі його виклади і мусів бути надзвичайно уважним, знаючи, що він розуміє кожне його слово. У Шенкера десь раптом зникла його приязнь до нас та товарискість і замість того з'явилася у нього поведінка типового німецького "юберменша".

Деякі німці, що були з нами у нашій "збірній сотні", не змінили до нас свого відношення, але були й такі, що почали нам дошкулювати на кожному кроці. Одного разу наша сотня вийшла організовано на купіль до басейну в таборі Нойгаммер, а провадив її найстарший рангою підстаршина-німець. По дорозі, як звичайно, хлопці почали співати українських пісень. Коли ми вже наближалися до табору Нойгаммер, наш комендант забажав, щоб ми співали по-німецьки й тому подав команду "ein deutsches Lied" — що на "християнській мові" означало, щоб ми співали німецьку пісню. Але хлопці були такі огірчені німецькою поведінкою, що вони ані не думали задоволити його бажання. Німець нетерпеливився і знову закричав "Ton ueber-geben", — (подати голос!). Хтось із передніх подав голос і знову залунала українська пісня "Ой на ставі, на ставочку..."

"Lied aus!" (перестати співати). "Ein deutsches Lied", — скомандував він. І знову подали голос і знову залунала пісня "Гей видно село...". Німця, якби кинуло в пропасницю — "Lied aus!" — заверещав він знову не своїм уже голосом. "Flugzeug vom rechts!" — закричав він, що означало, що літак надлітає з-права й тому треба ховатися. "Voile Deckung!" — (добре заховатися) закричав він знову. Ми кинулися в сосновий ліс, що тягнувся вздовж дороги праворуч й почали ховатися, ніби дійсно перед налетом (це ж була тільки кара за те, що ми не хотіли співати по-німецьки). Ми проскочили придорожний рів й поховалися поміж деревами. "Hin legen! Auf, marsch, marsch! Hin legen! Auf, marsch, marsch!" (Долів! Встати! Бігом!) — без перерви викрикував німець, бажаючи пімститися на нас за непослух. Долів! Цілком заховатися! — і так через кілька хвилин. Опісля нас зібрав разом і ми помаршерували далі. Хлопці вже були добре помучені, але рішили ніяк не поступитися. Як тільки сотня рушила, німець знова скомандував — німецька пісня! І знова подали голос і хлопці розпочали ще раз українську пісню.

Німець аж пінився з люті, що не міг нас змусити співати по-німецьки, але ми, бігаючи перекинулися кількома словами, що не піддамося. Правоскіс бігом! — закричав він знова, як божевільний, і ще погонив нами кілька хвилин. Але часу багато не остало вже, бо ми на означену годину мусіли бути коло басейну. Він зібрав нас знова у три ряди і ми вже мовчки пішли аж на місце призначення. "Я ще з вас пороблю вояків", — погрозив він нам, ніби для заспокоєння себе самого. Технічно ми повинувалися наказові бо, коли він дав наказ співати, ми співали, але ніде не було сказано, що ми як українська частина, мусимо співати по-німецьки. На цьому ця пригода так і закінчилася.

Приїхавши до Нойгаммеру, ми довідалися, що тут у таборі "Гінденбурґляґер", що лежав на південь від Нойгаммеру на яких два кілометри, стояли Треті курені піхотних полків Дивізії, тобто 29, 30 і 31. Командиром одного з них був майор М. Побігущий, який здається був єдиним старшиною в цілому курені, а сотнями командували підстаршини, яких також було обмаль. Ці курені складалися з тих добровольців, які попали були до т. зв. поліційних полків, з яких четвертий полк прийшов був до Дивізії ще перед Бродами. Всі вони вже були перейшли рекрутський вишкіл і деякі з них були вже навіть на фронті в боях з совєтськими партизанами весною 1944 р., як наприклад на Підляшші та в районі Тернопіль - Зборів.

В другій половині серпня до Нойгаммеру прибули також рештки Дивізії, які перебували на Карпатській Україні. Так само прибули до Дивізії старшинські кандидати з інтендансько-господарської школи в Арользен, але ніхто з них не одержав старшинського ступня, як це нормально водилося з німцями, ані навіть т. зв. "юнкера", як це сталося з кандидатами лінійних старшин, які прибули у вересні. За цей час уже стало відомо, що Дивізію будуть реорганізувати. Тим часом приблизно тисяча вояків від'їхала, як казали, на фронт під Будапешт, і то з тих, які ще навіть не закінчили рекрутського вишколу. Всіх їх одягнули у кропив'яні мундири і вони виїхали з табору.

В скорому часі почалася реорганізація дивізії; введено вже нову назву: "14 Waffen Grenadier Division der SS (Galizische Nr. 1) замість старої назви "14 SS Freiwillige Division "Galizien". На чолі 30-го полку знову став підполковник (obersturmbannführer) Forstreuter, який був одним із тих нечисленних старшин Дивізії, які повернулися з-під Бродів. До них належали також оба командири батальйонів, першого — Клокер та другого — Віттенмаєр. Не вернувся адьютант полковника та полковий інтендант і на місце першого в новому реорганізованому полку був номінований гавптштурмфюрер (сотник) Курковскі, якого ми всі уважали за поляка, а полковим інтендантом став інтендант 2-го батальйону оберштурмфюрер (поручник) Гогаґе, дуже гарна і чесна людина. З українських старшин не вернулося багато, або практично кажучи, майже ніхто, бо навіть ті, що вийшли з-під Бродів ранені, були у шпиталях: пор. Мирослав Малецький, пор. Богдан Підгайний, пор. Павло Сумароків.

Із створенням рамового штабу полку, пор. Гогаґе покликав мене на працю до Ліквідаційного бюра полку. Його завданням було збирати інформації про долю членів 30 полку на фронті під Бродами. Офіційно шефом Ліквідаційного бюра 30-го полку був пор, Гогаґе, а його заступником якийсь підстаршина-німець, який також мав відповідати на всі запити про долю стрільців, і підстаршин німців — членів дивізії "Галичина", яких у цілому полку було 40 осіб, у тому 35 підстаршин. Його у бюрі не було цілими днями, так, що фактично я був єдиний, що там постійно працював.

Збирання інформацій про учасників 30-го полку під Бродами, полягало на тому, що всіх поворотців перепитувано, тобто вони самі повинні були зголосити все те, що вони знали про своїх товаришів зі сотні, батальйону чи полку.

Так само на адресу полку приходили різні повідомлення зі шпиталів, де попали наші вояки чи старшини, і ці інформації я також втягав до реєстру. Для успішного ведення праці нам прислали списки сотень полку, які виготовлялося з кінцем кожного місяця й вони по-німецьки називалися "Kriegstaerke Nachweisung" (KSN). Одначе не були докладні, бо вони були з кінця травня, а не з червня 1944 р., й тому у них не було всіх персональних змін, що зайшли по сотнях за місяць червень. В дісності таких змін було чимало, бо вже перед самим виїздом на фронт, прийшов був наказ вислати певну кількість вояків на різні спеціялізовані вишколи, а також до підстаршинської школи. Крім того з запасних частин прийшли були до сотень поповнення, про яких на списках не було жадної згадки. Бувало й так, Що коли про якогось вояка, що був на списку, не було ніякої вістки, то я його ставив як "пропавший у часі воєнних дій", а в дійсності він був на вишколі і пізніше з'являвся, немов би з тамтого світу. Правда таких випадків було небагато.

Переписуючи всі ці списки, я мав одну з трьох можливостей записати біля кожного прізвища: загинув, пропав, або повернувся. Ми одержали строгий наказ, що під рубрикою "загинув" можна було ставити прізвище вояка тільки тоді, коли щонайменше двох свідків могли це ствердити. Якщо тільки один свідок твердив, що такий-то вояк загинув, а ніхто не міг того підтвердити, тоді те прізвище вписувалося під рубрику "пропавший". Тому що поворотців було мало, важко було дістати двох свідків для того самого випадку й подавляючу більшість зареєстровано в рубриці пропавших. Моїм обов'язком було також відписувати на всі листи, які приходили від жінок чи рідних й давати їм відповідні інформації. Якщо це відносилося до старшин, тоді всі інформації давало дивізійне бюро. Коли приходили листи на адресу неповернувших з фронту вояків — тоді на них треба було бити печатку з відповідним виясненням "загинув" чи "пропав" і повертати назад, а коли даний вояк був у шпиталі — тоді переадресувати куди слід. А таких листів ми діставали чимало.

Одного дня, на самому початку мого урядування в ліквідаційному бюрі, прийшов пор. Гогаґе і приніс цілу торбу різних печаток, на яких були відповідні інформації, які набивалося на ковертах, що приходили до полку. В канцелярії я був сам і Гогаґе висипав з торби всі печатки і сказав, що він залишить мені тільки ті, що я потребуватиму в моєму урядуванні. В одному моменті він вибив печатку на якій було написано: "Gefallen fyer Fuehrer und Grossdeutschland" (Загинув за фюрера і Великонімеччину). Він поглянув на напис і на мене і, вживши доволі нецензурного слова, сказав:  "Ти цього не потребуватимеш, бо ж ви воюєте за вашу батьківщину, а не за Великонімеччину". Він перекинув ще кілька печаток і вкінці знайшов одну, на якій стояв напис: "Gefallen fuer die Heimat" — загинув за батьківщину. "Ось цю печатку ти маєш уживати, коли зайде потреба", — сказав він мені і заховав ту першу у кишеню. І так я продовжував свою працю у ліквідаційному бюрі 30-го полку аж до 22 вересня, коли остаточно працю завершено і я здав звіт до штабу Дивізії на руки майора Побігущого. Кожний звіт, який ми висилали з полкового бюра мусів бути чомусь у шістьох копіях, але цей останній звіт, який охоплював загальні числові дані про впавших та пропавших у боях під Бродами, я зробив у семи копіях одну з них затримав для себе. Не зважаючи на всі тарапати, через які довелося мені перейти до кінця війни та після неї у таборі полонених, я цей документ зберіг. Як виглядала числова мова цього документу? На фронт 30-ий полк виїхав у силі 34 старшин (в тому 14 німців), 116 підстаршин (35 німців) та 1753 стрільців (в тому 5 німців). Звіт охоплював штаб полку та двох куренів, штабову полкову сотню і вісім сотень (від 1 до 8) першого й другого куренів та 13-ту сотню т. зв. піхотної артилерії. В цьому зіставленні не охоплено 14-ої сотні протитанкової зброї, якої ліквідацію переводив курінь протитанкової зброї. Разом 30-ий полк нараховував 1903 особи, не враховуючи 14-ої сотні протитанкової зброї, яка мала поверх 200 осіб самого стрілецтва.

Згідно з перевіреними інформаціями, на полі бою загинуло трьох старшин українців, двох підстаршин та 24 стрільців, у тому один німець. В той же самий час кількість пропавших без вісті виносила 17 старшин (в тому 4-ох німців), 56 підстаршин (14 німців) та 1369 стрільців (3 німці). Іншими словами на день 22 вересня 1944 р. було відомо, що з 1903 осіб, які виїхали під Броди, загинуло 29 осіб, пропало без вісті — 1442 особи, а повернуло 432 особи. Ясна річ, що ці цифри не були правильні, бо як пізніше стверджено, під Бродами загинув пор. Березовський, пор. Рудичів, пор. Петро Макаревич з 8-ої сотні та інші. Так само цифра пропавших без вісті не відповідала правді, бо багато із тих, які не повернулися до Дивізії, вийшло з окруження. Деякі не вийшли з окруження й заховалися серед місцевого населення, але пізніше були мобілізовані більшовиками, а при першій нагоді перейшли назад на наш бік. Однак цифра 29 осіб вбитих також не відповідала правді, бо поляглих було багато більше, але найбільше таки попало до більшовицького полону, де їм довелося чимало перетерпіти, а деяких, як оповідали очевидці, більшовики розстрілювали на місці.

Дивізійним наказом з дня 16 вересня 1944 р. почалося формування сотень, куренів та полків і третіх куренів, які перебували досі в лагері "Гінденбурґ" та з запасних частин. "Одного дня відбулася збірка усієї Дивізії, на якій виступив зі словом командир Дивізії Фрайтаґ, який між іншим так і сказав, що "дивізія зрадила", що вона не оправдала наложених на неї сподівань, але, як це він твердив на закінчення, — були між членами Дивізії і деякі українці, які себе вповні виправдали й за те їх чекає нагорода. Після того почалося викликування тих "українців", які чомусь усі мали німецькі прізвища і їм Фрайтаґ почав роздавати хрести заслуги. Між тими "українцями" був також і штурман Кречмер із штабу 2-го куреня, який також дістав залізного хреста заслуги другої кляси за те, що "випровадив успішно таборовий обоз з загроженого місця під Колтовом". Кречмер працював тепер у полковому штабі і ми всі добре знали, що випровадив обоз не штурман Кречмер, але булавний 7-ої сотні — дес. Михайло Логаза. Але, мабуть, тому, що Логаза пропав під Бродами, комусь хрест заслуги треба було дати і дали, очевидно німцеві. Коли хтось щось оповідав, Кречмер мав звичку раз-по-раз говорити протягло "ах зо-о-о". Тепер, коли він дістав хреста заслуги, ми кожний раз, коли з ним стрінулися, завжди питали, за що він його одержав, тоді ми йому завжди нібито зі здивуванням говорили "ах зо-о-о". У таких випадках він завжди старався якнайскоріше відпекатися від нас, щоб не слухати наших в'їдливих запитів.

Із закінченням праці у Ліквідаційному бюрі, я був призначений до адміністративного відділу полкового штабу, де вже працювали Зенон Лушпинський, а в канцелярії полку Ярослав Кіселик. Реорганізація Дивізії йшла швидким темпом, бо добровольців було багато, а також у міжчасі повернувся зі старшинських шкіл перший випуск т. зв. "оберюнкерів", тобто підхорунжих зі школи у Кіншляґу на Чехах. Вслід за тим наказом з Берліну від 22 вересня був створений "скріплений бойовий курінь Вільднера", який вже 26 вересня виїхав на Словаччину, де під кінець серпня вибухло комуністичне повстання при "братній допомозі" совєтських партизанських відділів.

28 серпня прийшов інший таємний наказ з Берліну, згідно з яким дивізія "Галичина" у своєму повному складі мала виїхати на Словаччину для поборювання комуністичних партизан та одночасно продовжувати свій вишкіл. У зв'язку з тим 2 жовтня 1944 р. 30-ий полк у складі трьох куренів та 13 і 14-ої сотень, виїхав на Словаччину.





Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації