КОМЕНТАР
Мирослав Малецький
В минулих роках наша преса знову віднотувала декілька голосів, що заторкують своєю тематикою Українську Дивізію. Особливо багато місця присвятив цій проблемі мюнхенський журнал «Український Самостійник», друкуючи статті В. Вашковича, К. Зеленка та О. Боднара. Редакція нашого журналу пильно слідкує за інколи суперечними опініями і оцінками поодиноких авторів. У справі Дивізії вже багато сказали і написали ті, що її творили, вишколювали та нею командували. І хоча ця тема ще довго не вичерпана і до деталів не вияснена, все ж таки те, що досі опубліковане, може заінтересованим допомогти виробити собі опінію, дуже близьку до дійсного перебігу подій. Зрозуміння суттєвого виелімінувало би штучні контроверзи про справи ясні і очевидні, а часто незначні і нерепрезентативні. В цьому номері друкуємо «спростовуючого» листа, який мало спростовує і вияснює, а може в необізнаних викликати сумніви та провадити до мильних висновків. Тому коротко ще раз в цій справі.
Дискутуючи цілий комплекс проблем, зв'язаних з Дивізією, розрізняємо 1) політичну концепцію, що довела до 2) створення живої одиниці, що складалася із живих людей, дії якої стали також частиною нашої недавньої історії. Найперше про концепцію.
Політична концепція — це система поглядів, яка, обґрунтовуючи політичне положення, може стати поштовхом для конкретних дій. Концепцію творення Дивізії деякі автори вже давніше називали «леґіоновою політикою», розуміючи її як активну участь в армії іншого народу без жадних політичних концесій, чи лише з малими або невиразними. Домовлення та ступінь залежности «леґіонерів» від спонзоруючої армії та її політичних чинників — це широка канва різних можливостей. Очевидно, обидві сторони — крім формальних домовлень — мають ще свою укриту мету, наприклад, одні здобути військове знання і одержати в руки зброю (Дивізія), другі (німці) поповнити вже дуже проріджені свої боєві частини.
Про правильність політичної концепції, в тому і «леґіонової», вирішує кінцева успішність подій, які вона викликала. Польські леґіони Пілсудського припинились, мабуть, в вирішальній мірі до постання польскої держави в 1918 році. Наші Українські Січові Стрільці також в цей сам час мали деякий вплив на перебіг подій в Україні, як фронти воюючих сторін заломилися. Закінчені навесні 1945 року воєнні події беззастережною програною не дозволили Українській Дивізії відограти тоді такої ролі, яку їй передбачували за їх сподіваннями, її українські співтворці.
Кожна політична концепція, якщо мова про її переведення в життя із сподіванням на її успішність, криє в собі певну дозу риску. Не була позбавлена цього риску також політика, яка довела до створення Дивізії. Хоча вже опубліковано багато матеріялів та записано на цю тему багато опіній поодиноких осіб і організованих ґруп, остаточний вердикт правильности цієї політики залишається за історією, а 30 років, що пройшли ще й в еміґраційних умовинах, це ще за короткий час на такий осуд.
Друге — це справа створеної військової одиниці — Дивізії, проблема живих людей — членів дивізії, їх переживання, умови їхнього побуту та наслідків цього періоду на їх дальше життя. І тут сміло можемо ствердити, що цих кількадесять тисяч молодих людей не мали тоді жадного впливу на таку чи іншу політичну концепцію. їхня мета була зовсім ясна і недвозначна — здобути військове знання і одержати модерну зброю, а запевнення, що Дивізія буде боротись тільки на східному фронті проти нашого найбільшого ворога, та віра, що принайменше в якійсь мірі причиняться до відновлення в майбутньому української держави, вистарчали, щоб терпіти навіть найяркіші нарушення німецькою адміністрацією їх національної гордости.
Деякі автори підкреслюють, що довкола Дивізії дехто, в першу чергу її учасники, пробують творити своєрідну леґенду. Усі народи мають свої леґенди і постійно їх творять. Там, де люди мають віру (абстрагуємо від того чи вона в даному моменті правильна), там, де щоденно вони співали «хлопці підемо, боротися будемо, за Україну, рідні права», там, де ті молоді люди проливали свою кров, залишалися інвалідами на ціле життя, там, де на полі бою віддавали своє життя — там і довкола того мусить творитися та постати леґенда. І коли сьогодні говорять в Україні, що по брідських полях блукають душі упавших наших друзів і закликають до дальшої боротьби, бо діло, за яке вони свої голови поклали, незавершене і їм тому немає на тому світі спокою, добачуємо в цьому тільки добре і тут саме наша заскромність не на місці.
Між німецьким рамовим персоналом також траплялися люди із зрозумінням та симпатією до наших проблем. Перенаголошування поодиноких випадків надужить німецької військової бюрократії, розгублює і викривляє картину цілости. Між українськими учасниками Дивізїі, не виключаючи старшин, також траплялися особи, яких моральні якости, доброзичливо висловлюючись, оцінювались далеко нижче від пересічности. За порушення військового порядку, воєнні суди карають у всіх арміях світу. Чому мало бути в нас інакше? Вищі командні пости в Дивізії не були обсаджені нашими командирами, але звідки було їх взяти? Це була модерна війна, і від командирів вимагали відповідних кваліфікацій. Знане, що вищі командири — це не продукт, хай і інтензивного, але лише кількамісячного вишколу. Історичні спомини шефа штабу Дивізії, що появилися українською і німецькою мовами, напевно не вільні від суб'єктивного підходу, все ж таки вони сьогодні стали поважним джерелом для дослідів нашої участи в Другій світовій війні.
Реасумуючи, розрізняємо між політичною концепцією, що довела до створення Дивізії, і реальною військовою одиницею, учасники якої ще й тепер активні громадсько і політично в нашій громаді. Залишаємо осуд цієї політичної концепції за історією, хоч не бракувало б нам аргументів на її оправдання. Рівночасно стверджуємо, що загал українського вояка Дивізії був вірний нашій вояцькій традиції, був ідейний, добрий та свідомий своєї мети. Це, очевидно, ніяк не значить, що, за словами одного з авторів «під час останньої війни Дивізія репрезентувала все найкраще в нашому народі». Народ — це скомплікований феномен і в стремлінні до своєї мети, траґічними були б, як вже нераз траплялося в нашій історії, однобічність та невибагливість політичного думання.
Мирослав Малецький
В минулих роках наша преса знову віднотувала декілька голосів, що заторкують своєю тематикою Українську Дивізію. Особливо багато місця присвятив цій проблемі мюнхенський журнал «Український Самостійник», друкуючи статті В. Вашковича, К. Зеленка та О. Боднара. Редакція нашого журналу пильно слідкує за інколи суперечними опініями і оцінками поодиноких авторів. У справі Дивізії вже багато сказали і написали ті, що її творили, вишколювали та нею командували. І хоча ця тема ще довго не вичерпана і до деталів не вияснена, все ж таки те, що досі опубліковане, може заінтересованим допомогти виробити собі опінію, дуже близьку до дійсного перебігу подій. Зрозуміння суттєвого виелімінувало би штучні контроверзи про справи ясні і очевидні, а часто незначні і нерепрезентативні. В цьому номері друкуємо «спростовуючого» листа, який мало спростовує і вияснює, а може в необізнаних викликати сумніви та провадити до мильних висновків. Тому коротко ще раз в цій справі.
Дискутуючи цілий комплекс проблем, зв'язаних з Дивізією, розрізняємо 1) політичну концепцію, що довела до 2) створення живої одиниці, що складалася із живих людей, дії якої стали також частиною нашої недавньої історії. Найперше про концепцію.
Політична концепція — це система поглядів, яка, обґрунтовуючи політичне положення, може стати поштовхом для конкретних дій. Концепцію творення Дивізії деякі автори вже давніше називали «леґіоновою політикою», розуміючи її як активну участь в армії іншого народу без жадних політичних концесій, чи лише з малими або невиразними. Домовлення та ступінь залежности «леґіонерів» від спонзоруючої армії та її політичних чинників — це широка канва різних можливостей. Очевидно, обидві сторони — крім формальних домовлень — мають ще свою укриту мету, наприклад, одні здобути військове знання і одержати в руки зброю (Дивізія), другі (німці) поповнити вже дуже проріджені свої боєві частини.
Про правильність політичної концепції, в тому і «леґіонової», вирішує кінцева успішність подій, які вона викликала. Польські леґіони Пілсудського припинились, мабуть, в вирішальній мірі до постання польскої держави в 1918 році. Наші Українські Січові Стрільці також в цей сам час мали деякий вплив на перебіг подій в Україні, як фронти воюючих сторін заломилися. Закінчені навесні 1945 року воєнні події беззастережною програною не дозволили Українській Дивізії відограти тоді такої ролі, яку їй передбачували за їх сподіваннями, її українські співтворці.
Кожна політична концепція, якщо мова про її переведення в життя із сподіванням на її успішність, криє в собі певну дозу риску. Не була позбавлена цього риску також політика, яка довела до створення Дивізії. Хоча вже опубліковано багато матеріялів та записано на цю тему багато опіній поодиноких осіб і організованих ґруп, остаточний вердикт правильности цієї політики залишається за історією, а 30 років, що пройшли ще й в еміґраційних умовинах, це ще за короткий час на такий осуд.
Друге — це справа створеної військової одиниці — Дивізії, проблема живих людей — членів дивізії, їх переживання, умови їхнього побуту та наслідків цього періоду на їх дальше життя. І тут сміло можемо ствердити, що цих кількадесять тисяч молодих людей не мали тоді жадного впливу на таку чи іншу політичну концепцію. їхня мета була зовсім ясна і недвозначна — здобути військове знання і одержати модерну зброю, а запевнення, що Дивізія буде боротись тільки на східному фронті проти нашого найбільшого ворога, та віра, що принайменше в якійсь мірі причиняться до відновлення в майбутньому української держави, вистарчали, щоб терпіти навіть найяркіші нарушення німецькою адміністрацією їх національної гордости.
Деякі автори підкреслюють, що довкола Дивізії дехто, в першу чергу її учасники, пробують творити своєрідну леґенду. Усі народи мають свої леґенди і постійно їх творять. Там, де люди мають віру (абстрагуємо від того чи вона в даному моменті правильна), там, де щоденно вони співали «хлопці підемо, боротися будемо, за Україну, рідні права», там, де ті молоді люди проливали свою кров, залишалися інвалідами на ціле життя, там, де на полі бою віддавали своє життя — там і довкола того мусить творитися та постати леґенда. І коли сьогодні говорять в Україні, що по брідських полях блукають душі упавших наших друзів і закликають до дальшої боротьби, бо діло, за яке вони свої голови поклали, незавершене і їм тому немає на тому світі спокою, добачуємо в цьому тільки добре і тут саме наша заскромність не на місці.
Між німецьким рамовим персоналом також траплялися люди із зрозумінням та симпатією до наших проблем. Перенаголошування поодиноких випадків надужить німецької військової бюрократії, розгублює і викривляє картину цілости. Між українськими учасниками Дивізїі, не виключаючи старшин, також траплялися особи, яких моральні якости, доброзичливо висловлюючись, оцінювались далеко нижче від пересічности. За порушення військового порядку, воєнні суди карають у всіх арміях світу. Чому мало бути в нас інакше? Вищі командні пости в Дивізії не були обсаджені нашими командирами, але звідки було їх взяти? Це була модерна війна, і від командирів вимагали відповідних кваліфікацій. Знане, що вищі командири — це не продукт, хай і інтензивного, але лише кількамісячного вишколу. Історичні спомини шефа штабу Дивізії, що появилися українською і німецькою мовами, напевно не вільні від суб'єктивного підходу, все ж таки вони сьогодні стали поважним джерелом для дослідів нашої участи в Другій світовій війні.
Реасумуючи, розрізняємо між політичною концепцією, що довела до створення Дивізії, і реальною військовою одиницею, учасники якої ще й тепер активні громадсько і політично в нашій громаді. Залишаємо осуд цієї політичної концепції за історією, хоч не бракувало б нам аргументів на її оправдання. Рівночасно стверджуємо, що загал українського вояка Дивізії був вірний нашій вояцькій традиції, був ідейний, добрий та свідомий своєї мети. Це, очевидно, ніяк не значить, що, за словами одного з авторів «під час останньої війни Дивізія репрезентувала все найкраще в нашому народі». Народ — це скомплікований феномен і в стремлінні до своєї мети, траґічними були б, як вже нераз траплялося в нашій історії, однобічність та невибагливість політичного думання.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар