ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 23 березня 2012 р.

КОЖНОМУ СЛОВО

                               На початку 1972-го року мені попав до рук журнал "Вісті Комбатанта" ч. 6 за 1971 рік.

                              Я з приємністю прочитав його від початку до кінця, бо знайшов в ньому статті, які повинні зацікавити кожного колишнього українського вояка. На жаль, в деяких статтях багато є подій, які не відповідають дійсності і мають в собі більше фантазії як правди. Особливо фантазуємо на різних ювілеях наших заслужених діячів, або військовиків, роблячи з них надзвичайних політиків, або Наполеонів.

                             На ювілейному принятті п. сот. Гуляка п. інж. Підгайний побив рекорд, вихвалюючи Ювілята, бо подав факти, які не відповідають дійсності, а це шкодить нам всім українцям, а в першу чергу п. сот. Гулякові. Наводимо тут винятки з поромови п. інж. Підгайного: після скінчення школи підстарший в Ченстохові, Ювілят вступає до старшинської школи в Бидґощі, яку закінчує в ранзі підпоручника. Вбачаючи в молодому старшині здібного учня військового діла і потенціяльного майбутнього командира, запропонували йому нагоду дальших студій у Військовій академії під умовою переходу на римо-католицизм, умова була не до приняття і принижуюча, тому Ювілят її відкинув...

                            Якби ця промова дісталася до рук к. польського старшини, то він напевно щиро посміявся би і назвав би українців жартівниками або фантастами. Я, як колишній старшина польської армії, обізнаний стопроцентово з військовою справою і практикою в польській армії, бо сам закінчив 3-літню школу старшин, пізніше стрілецькі курси, кулеметні курси і нарешті Військову академію. Через мої руки перейшли сотки "потенціяльних будучих командирів". І я дуже мало знайшов між ними здібних командувати чотою. В Бидґощі було 3 старшинські школи, одна школа старшин кінноти, одна школа старшинська піхоти для кадрових підстаршин польської армії, третя школа підхорунжих. По скінченню перших двох шкіл діставалося ранґу підпоручника, а по скінченню школи підхорунжих надавався титул підхорунжий резерви.

                              Допіро після літнього перевишколу підхорунжого в полку, надавалося йому ранґу підпоручника, якщо командир його сотні дав про нього добру опінію. З вищезгаданих шкіл п. сот. Гуляк міг лише закінчити школу підхорунжих з титулом підхорунжого резерви. Щодо пропозицій йому з боку поляків дальших студій у Військовій академії, то це нонсенс, бо до академії приймали лише кадрових старшин найменше в ранзі поручника і принаймні з п'ятилітньою військовою службою в полку. Старшина резерви не мав жадних виглядів дістатися на кадрового старшину, а що вже говорити про академію. В мойому полку був разом зі мною тодішній сот. Побігущий, дуже добрий старшина, часто мав висловлення йому похвал в дивізійному наказі, однак він не міг дістатися до військової академії, навіть йому не пропоновано змінити релігію.

                             В дальшій своїй промові п. інж. Підгайний каже так: Ювілят після переформування дивізії в Нойгаммер, стає на чолі 3-ої сотні Фюзилерів і у вересні 1944 року виїжджає до Словаччини для поборювання большевицьких партизанів у районі Банської-Бистриці. Це не відповідає дійсності, бо у вересні 1944 року для поборювання партизанів в районі Банської-Бистриці виїхав курінь підполковника Вільднера в складі: 9, 10, 11, 12 сотень. 10 сотнею командував автор цього допису, 11 сотнею тодішній поручник Козак, а 9 і 12 командували німецькі старшини, жадної 3-ої сотні і жадного сот. Гуляка там не було. Цей курінь разом з іншими німецькими частинами воював проти комуністичних партизанів аж до їх знищення і до приходу цілої нашої дивізії на Словаччину, в район Мендзиброди і сполучення з нею нашого куреня. Опріч нашого куреня, який поборював партизанів, не було жадних інших українських частин. Хто цікавиться цими справами, то може прочитати в споминах автора, під заголовком "Під чотирма прапорами", Розділ 21, Боротьба групи ппол. Вільднера проти червоних партизанів на Словаччині.

                               На цьому можна було б і закінчити цей допис, однак, на нашу думку, треба ще додати дещо до порушеної справи о. Левенцем. Факти, які наводить о. Левенець, відповідають дійсності і з них можна лише засудити биття німцями наших вояків в дивізії, що ж до крику на старшин у присутності вояків, то це траплялось в к. московській армії, польській, а також і в німецькій, це залежало від культури й інтеліґенції старшого старшини. Добрі взаємовідносини між українськими старшинами і німецькими в багатій мірі залежали і від нас самих, але, на жаль, українські старшини, за винятком одиниць, не мали даних, щоб заімпонувати німцям. Як ми могли вимагати від німців, щоб вони до нас ставилися як рівний до рівного, коли часто рапорт старшому німецькому старшині здавав рапорт німецький підстаршина, а українські старшини стояли на правому крилі, чому вони не вийшли з фронту і не запротестували проти цього?

                                 Після скінчення боїв з партизанами, до 9 сотні, якою командував німецький фаненюнкер, приділили українського підпоручника, я покликав до себе того підпоручника і порадив йому просити про перенесення до іншої сотні, бо він не може підлягати молодшому. Я був свідком, коли до штабу ген. Шандрука прийшов німецький гавпштурмфюрер, то пан генерал кинувся шукати стільця для такого "високого гостя". Це все виказує, що ми почувалися меншевартісними. Скидати вину за такий стан на всіх к. старшин Армії УНР або УГА, які були в дивізії, не можна, бо трудно від них вимагати, щоби вони після 20-літньої перерви по паромісячному перевишколі стали повноцінними старшинами. Це можна вимагати від тих, які довгі літа носили військовий однострій і були фахівцями військового діла. Від старшини будь-якої армії вимагалося не тільки знання військової справи, але і відповідного старшинського поведення, почуття чести, цивільна відвага і т. д. Ще перед тим, як мене перенесли до дивізії, я був нібито командиром сотні, бо фактично був німець в шуцманшафті Ч. 204. На першій збірці моєї сотні, німецький підстаршина, побачивши, що до сотні зближається німецький сотник, крикнув мені, щоб я став на правім крилі, бо він буде здавати німецькому старшині рапорт. Я зіґнорував німецького підстаршину і на праве крило не став. Після рапорту я пішов до німецького майора і просив його звільнити мене з куреня. На його питання, чому я хочу звільнитися, я відповів, що в цьому курені німецькі підстаршини мають більші права, як українські старшини. Після цього майор зарядив, що рапорт має здавати старший старшина, не дивлячись, чи він німець чи українець, а німецьким підстаршинам дав наказ віддавати пошану українським старшинам так само, як і німецьким. Того ж самого дня мене зустрів старший німецький підстаршина і мені не засолював, я його запитав, чому він мені не салютує і на це він відповідає: "Я маю вам салютувати, ні, ніколи!" Я знову пішов до майора і замельдував про цей випадок, наслідок був такий, що за 3 дні підстаршину відправили на фронт. Це був добрий приклад для решти підстаршин, бо вони всі боялися фронту. В курені німецькі старшини довго придивлялися до мене і коли мене добре пізнали, то всі без винятку випили зі мною "брудершафт", у тому числі і майор Кляйков, який пізніше був перенесений так само, як і я, до дивізії. В дивізії вже не було того, щоб підстаршини здавали рапорт, натомість траплялося, що здавати рапорт курінному виходив поручник-німець, такому поручникові я давав наказ повернутися до строю, а сам як найстарший здавав рапорт. Під час боїв з червоними партизанами на Словаччині моя сотня завчасу висунулася з лісу. Це побачив ад'ютант ппол. Вільднера, приїхав до сотні і почав лаяти старшин і підстаршин. Коли я почув цю лайку, то під'їхав до сотні і питаю одного підстаршину, що це за галас, підстаршина відповідає, що це лається ад'ютант куреня. Я казав попросити до себе ад'ютанта, він під'їхав до мене і далі лаявся, тоді я йому сказав, якщо він і далі буде лаятися, то я накажу воякам прогнати його багнетами. За це він поскаржився курінному, який при нагоді порадив мені не дуже з ним сваритися, бо той ад'ютант є одночасно оком ґестапо. Після долучення куреня до дивізії, того ж дня мене зустрінув к-р полку і при всіх старшинах поздоровив з отриманням "Залізного Хреста" і при цьому зі мною поцілувався. Зі своїм курінним я жив дуже добре і тому мене здивувало, коли я прочитав в дописі о. Левенця, що німецький курінний, увійшовши на залю, подав руку німецьким старшинам, а присутньому сотникові Татарському не подав. Після повернення куреня до дивізії я на власне прохання був перенесений до Запасового полку, яким командував полковник Маркс. По декількох тижнях він сказав мені дослівно так: "Пане сотнику, я бачу що і українці можуть бути добрими старшинами, нічим не гіршими від німецьких". Цей вислів вищого німецького старшини підтверджує моє твердження, що до поганих взаємовідносин між українськими і німецькими старшинами причинились не тільки німці, але і ми, українці.


В. Татарський
ген. штабу полковник


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації