РОСІЙСЬКІ ЛЕҐІОНИ ГЕНРІХА ГІММЛЕРА

 Ігор Лосєв
"День"

                     В Москві у видавництві «ЯУЗА-ПРЕСС» вийшла книга Дмитра Жукова й Івана Ковтуна «Російські есесівці в бою». З неї випливає, що наймасовішим (в абсолютних цифрах) у військах СС було саме російське представництво (в іноземних формуваннях). Ні фламандці, ні скандинави, ні естонці, ні латиші, ні українці, ні білоруси змагатися тут із росіянами не можуть. Автори московської книги стверджують: «Приблизна кількість росіян, які пішли на співробітництво з СС, можна визначити в 100—120 тисяч осіб. Ця цифра, додамо, не може бути абсолютно точною, оскільки в низці випадків росіяни записувалися на службу як українці, білоруси, козаків, інґерманландці тощо» (с. 238—239). Отже, йдеться про десятки повнокровних армійських дивізій, що воювали на боці Гітлера. Особливе місце тут займає 15-й козачий кавалерійський корпус СС, в якому служило 25 000 росіян. При головному штабі СС був створений спеціальний орган — Резерв козачих військ. Воювали російські есесівці під біло-синьо-червоним прапором, а також під Андріївським прапором. Коли була створена перша російська національна бригада СС «Дружина» отаман генерал-лейтенант Є.І. Балабін у листі розповів про враження свого представника, що здійснив візит у цю військову частину: «Мій представник у генерал-губернаторстві під’єсаул Мойсеєв... побував у Любліні і там провів день під біло-синьо-червоним прапором у російському батальйоні СС».

                   Чудово зарекомендував себе у воїнстві Генріха Гіммлера й особливий російський полк СС «Варяг» («врагу не сдается наш гордый «Варяг»), сформований колишніми денікінськими офіцерами. Варто нагадати, що нині в Росії А.І. Денікін — національний герой, який оспівується особисто В.В. Путіним. Командував есесівським полком колишній капітан російської імператорської ґвардії та офіцер Добровольчої армії Денікіна Михайло Олександрович Семенов. У Гітлера денікінець дослужився до штандартенфюрера СС. Як пишуть Жуков і Ковтун: «Серед особистого складу полку була значна кількість колишніх радянських військовополонених, при цьому близько 60% колишніх радянських офіцерів обіймали командні посади» (с. 136).

 РОСІЙСЬКА ВИЗВОЛЬНА АРМІЯ (РВА)

                   До кінця війни в складі РВА під командуванням колишнього радянського генерал-лейтенанта А. Власова діяли дві дивізії (близько 50 тис. осіб). До речі, 1920 року юний Андрій Власов у складі Червоної армії брав участь у каральних операціях проти українських повстанців на півдні Україні. В його штабі зібралася «блискуча плеяда» колишніх «пролетарських» генералів і полковників. Ось, наприклад, генерал-майор Благовєщенський І., колишній начальник Військово-морського училища ППО в місті Лібаві (Балтійський флот). Або генерал-майор Буняченко С., уродженець Курської губернії, також, між іншим, учасник каральних експедицій проти українських повстанців у період Громадянської війни. Щоправда, генерала він отримав уже у Власова, у совєтів далі полковника не пішов. А ось ще генерал-лейтенант РВА Жиленков Г. В цивільному житті секретар Ростокінського райкому ВКП(б) Москви. 1941 року — член Військової ради 32-ї армії, бригадний комісар.

                 Закутний Д.Є. — уродженець Ростовської області, генерал-майор РСЧА, командир XXI стрілецького корпусу РСЧА. Звєрєв Г. — генерал-майор РВА й радянський полковник. Малишкін В.Ф. — радянський генерал-майор, начальник штабу 19-ї армії. Мальцев В.І. — полковник радянських ВПС, з 1942 року — німецький бургомістр Ялти, керував формуванням у районі Сімферополя російських добровольчих частин вермахту. Меандров М. — полковник РСЧА, начальник оперативного відділу штабу 6-ї армії. Трухін Ф.І. — радянський генерал-майор, начальник оперативного відділу штабу Прибалтійського військового округу.

                 Були в РВА свої Герої Радянського Союзу: старший лейтенант, учасник фінської війни, в РВА командував російською ескадрильєю Антилевський Б. і капітан Бичков, також льотчик.

                 Про РВА в СРСР і нинішній Росії говорять найохочіше, очевидно, внаслідок загальної чисельної незначності її, і для того, щоб не привертати увагу до так званих «гіві» (від німецької абревіатури, що означає добровільних російських помічників вермахту). На відміну від РВА, «гіві» налічували близько 800 тисяч осіб. Симптоматично, що коли в СРСР переклали на російську мову й видали щоденники німецького генерала-полковника Гальдера, то вичистили всі численні згадки про «добровільних помічників».

ХТО Й КОГО ШАНУЄ?

                 Український морський офіцер Вадим Махно, укладач найцікавішого довідника про російські формування СС, написав у газеті «Флот України»: «За віру і Вітчизну» — це напис на меморіальній плиті, встановленій 1994 року в місті Москві за адресою Ленінградський проспект, 73А в храмі Всіх Святих на Патріаршому Подвір’ї з особистого благословення Патріарха Московського і Всієї Русі предстоятеля російської православної церкви Алексія II.

                  Наводжу повний текст: «Отаманам Краснову, Шкуро, Павлову, Доманову, Фон Панвіцу, Султан-Гірею Клич, Зборовському.

                 Генералам Туркулу, Гольмстон-Смисловському, Скородумову, Штейфону. Козакам 15-го Кавалерійського корпусу, полеглим за віру і Вітчизну». Хто ж ці отамани та генерали?

                 Вадим Махно називає їхні німецькі звання і посади:

                 генерал кавалерії Краснов (генерал-лейтенант вермахту), з 1944 року — начальник Головного управління Козачих військ Головного управління СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

                 Генерал-лейтенант Шкуро, з 1944 року — начальник Козачого резерву Головного управління військ СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

                  Групенфюрер СС, генерал-лейтенант військ СС Фон Панвіц — командир 15-го Козачого кавалерійського корпусу СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

                 Генерал-майор Туркул — командир запасної бригади Козачого резерву Головного управління СС;

                 Генерал-майор Конюхов — командир 3-ї бригади 15-го корпусу військ СС;

                 Генерал-майор вермахту Штейфон — командир Російського охоронного корпусу вермахту в Сербії;

                 Полковник вермахту Зборовський — командир 1-го Зведеного козачого полку охоронного корпусу Штейфона;

                Генерал-майор Скородумов — сформував Російський охоронний корпус вермахту в Сербії;

               Полковник вермахту Павлов;

               Генерал-майор вермахту Гольмстон-Смисловський — командував Особливою дивізією «Росія» Абвера, 1-ю Російською національною дивізією вермахту, Російською національною армією вермахту.

               Капітан I рангу Вадим Махно в кінці публікації повідомив досить красномовний факт: «...2007 року в станиці Єланська Ростовської області поставлений меморіальний комплекс (музей і архів) генералу Краснову...»

Коментар автора

                    Тягнені владою російські історичні інституції та окремі дослідники непропорційно багато часу приділяють тому, що відбувається в історичному дискурсі сусідніх держав, забуваючи, що в їхньому власному минулому є чимало недодосліджених, контраверсійних і цікавих моментів.

                   У цьому контексті: що є варті всілякі пропозиції про створення якихось російсько-українських спільних історичних комісій, якихось спільних підручників тощо? У російській культурі, в духовній сфері, в історичній науці (яка все більше перетворюється в пропаганду), здається, остаточно й безповоротно переміг Подвійний Стандарт, що став альфою й омеґою свідомости. Російська культура на наших очах втрачає свої діялогічні інтенції, стаючи культурою монологу, дуже гучного, оглушливого монологу, коли неможливо почути Іншого.