ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 10 листопада 2014 р.

ВІД ДВОГОЛОВОГО ОРЛА ДО ГАЛИЦЬКОГО ЛЕВА

Серед старшин дивізії «Галичина» не бракувало й нагороджених російськими бойовими орденами, і Георгіївських кавалерів, і навіть ветеранів війни проти гітлерівської Німеччини

Дмитро Калинчук

                  Смакуючи тезу про співпрацю українських націоналістів з нацистською Німеччиною, російські ЗМІ всіляко наполягають на твердженні, що дивізія «Галичина» – це суто галицьке формування й укомплектоване воно було виключно з галичан. Звідси випливає висновок, що основним мотивом, який підштовхнув молодих хлопців вступати до лав цієї частини було не бажання протистояти сталінському комунізму, а вроджене русофобство, яке, згідно з російською пропагандою, властиве більшості мешканців Галичини.

                  У такий спосіб на тлі вщент спаплюженої історії дивізії «Галичина» здійснюється своєрідне відбілювання російських колаборантів, як то РОА Андрія Власова або 15-го козацького корпусу СС Гельмута фон Паннвіца. Пересічним громадянам наполегливо вбивається в голову теза, за якою саме російські частини у Вермахті та СС воювали з Червоною армію через несприйняття сталінського більшовизму, тоді як дивізія «Галичина» – виключно через глибинну ненависть до всього російського.

                   Спростувати цю тезу доволі просто. Автори теорії про «суто галицьке походження дивізії «Галичина» старанно замовчують приклади служби у лавах дивізії колишніх офіцерів російської царської армії. А факти свідчать самі за себе. Серед старшин дивізії «Галичина» не бракувало й нагороджених російськими бойовими орденами, і Георгіївських кавалерів, і навіть ветеранів війни проти гітлерівської Німеччини.

«Золоті погони» у галицькій дивізії

                 Закінчив шестикласну гімназію. У 1916 році був мобілізований до царської армії. Півроку воював у складі 9-го Казанського драгунського полку. В грудні 1917-го закінчив Гірську школу прапорщиків. На власній шкурі відчув хаос, створений у військах більшовицькою агітацією і відправився на Дон. Пройшов з боями Льодовий похід Добровольчої армії під командуванням генерала Корнілова…

                  Той, хто вирішив, що це – життєпис когось із діячів Білого руху, помиляється. Перелічені події сталися в житті Василя Татарського – командира 10-ї роти 29-го полку 14-ї гренадирської дивізії військ СС «Галичина».

                   Його життєвий шлях не був винятком. Серед офіцерів галицької формації аж роїлося від колишніх командних кадрів армії Російської імперії. Офіцер штабу дивізії Микола Стечишин, у минулому штабс-капітан 417-го Луганського полку та учасник Брусиловського прориву. Начальник постачання дивізії «Галичина» Порфирій Силенко-Кравець у часи Першої світової війни був поручиком у Нерчинському полку Забайкальського козачого війська, командував яким полковник Пьотр Вранґель (відомий діяч російського Білого руху). Разом із двома синами вступив до дивізії колишній помічник інженера 5-ї піхотної дивізії російської армії штабс-капітан Іван Ремболович. Важко поранений під Бродами він втратив ногу та залишився на теренах, зайнятих більшовиками. Проте навіть без ноги він продовжував співпрацювати з УПА, аж допоки не був заарештований НКВС і розстріляний у вересні 1950 року.

                 Ще більш відома постать – капітан Аверкій Гончаренко*, колишній командир роти 260-го Брацлавського піхотного полку, з літа 1916 року був курсовим старшиною 2-ї Київської школи прапорщиків. Саме капітан Гончаренко командував загоном українських курсантів цієї школи, який у січні 1918-го під станцією Крути дав бій червоній армаді командарма Міхаіла Муравйова. Влітку 1943 року Аверкій Гончаренко вступив до дивізії «Галичина» та був начальником штабу 30-го полку. Військовий досвід, здобутий ще під час Першої світової, не був зайвим навіть через багато років. «Завдяки рішучим діям Андрія Гончаренка велика частина (понад 2000 вояків) дивізії уникла оточення танковими частинами радянської армії та врятувалася від загибелі, здавшись у полон англійцям», – згадував ветеран дивізії «Галичина» Володимир Малкош.

Георгіївські хрести на одностроях СС

                     Делікатне питання щодо перебування у складі дивізії «Галичина» Георгіївських кавалерів прокремлівські «знавці» переважно замовчують. Хоча дивного в тому факті нічого немає. Ветерани І Світової з числа колишніх офіцерів царської армії неодноразово проявляли мужність в окопах. Тож не дивно, що за хоробрість їх відзначали нагородами Російської імперії.
Наприклад, начальник зв’язку дивізії «Галичина» Григорій Сосідко був кавалером Георгіївської зброї за бої часів Першої світової. Під час Визвольних змагань штабс-капітан Сосідко воював проти червоних загарбників у складі Запорізького корпусу армії УНР. А 1943 року він продовжив цю боротьбу, вступивши разом із сином до дивізії «Галичина».

                   Від нього не відставав командир 6-ї роти 30-го полку дивізії «Галичина» Павло Сумароків** – також колишній російський офіцер і ветеран Першої світової. За героїзм, проявлений в окопах, поручника Сумарокова нагороджено всіма орденами до Святого Володимира IVступеня з мечами та биндою включно. Крім того, 1917-го він здобув Георгіївський хрест з Лавровою гілкою – нагороду за хоробрість, яку офіцери отримували виключно за рішенням солдатських рад. Під час Визвольних змагань 1917–1920 років поручник Сумароків бився з більшовиками у складі легендарного полку Чорних запорожців. А влітку 1943-го вступив до лав дивізії «Галичина» і брав участь у бою під Бродами.

                  Кавалером уже не Георгіївського хреста (солдатської відзнаки), а ордена Святого Георгія IV ступеня (нагороджений у 1915-му) був колишній капітан 10-го Малоросійського гренадерського полку Євген Нікітін. Влітку 1943 року він вступив до дивізії «Галичина», був старшиною штабу і командиром батальйону. Війну пережив і помер аж 1960-го в Німеччині.
Однак найбільше вражає історія штабс-капітана 14-го Стрілецького полку Тимофія Шкарупи – кавалера повного Георгіївського банта (чотири Георгіївські хрести по старшинству) та ордена Святого Георгія IVступеня (нагороджений у березні 1917-го). У російській армії він пройшов усі щаблі – від рядового до командира роти, і був учасником боїв у Прикарпатті. Потім – служба в армії УНР. У вступі до дивізії «Галичина» йому відмовили з огляду на його вік, що було для колишнього штабс-капітана особистою трагедією. До дивізії вступив його син, якого літній ветеран ростив сам, без матері. Й щоби лишитися біля сина, Тимофій Шкарупа працював у допоміжних установах дивізії. Доля змилостивилася над ним – разом із сином вони пережили війну і виїхали до Канади.

Ветерани війни з Німеччиною

                    Неймовірно, але серед старшин дивізії «Галичина» були також ті, хто вже мав досвід війни проти Вермахту. Після інтернування наприкінці 1920 року залишків Армії УНР у Польщі чимало українських старшин вирішили продовжити службу у Польській армії за контрактом – вони не хотіли втрачати військовий фах. Польське військо потребувало досвідчених бойових офіцерів, чудово усвідомлюючи загрозу для себе як із боку Німеччини, так і з боку СРСР, що врешті-решт проявилося у 1939-му. У 1943 році ті самі старшини зрозуміли, що перспектива повернення радянської влади є реальною, і вступили до лав дивізії «Галичина». У такий спосіб вони примудрилися за життя повоювати в чотирьох арміях: російській, українській, польській та німецькій.

                     Приблизно так склалася доля колишнього поручника царської армії Миколи Палієнка. Ветеран Першої світової для боротьби проти більшовиків у 1918 році вступив до Дніпровської гарматної бригади військ Директорії. Потім служив у Польській армії. З 1 вересня 1939 року на чолі 3-го дивізіону легкої артилерії він відбивав атаки Вермахту, був поранений і потрапив у полон. З табору його витягли емісари ОУН. Влітку 1943-го 47-річний старшина-артилерист вступив добровольцем до дивізії «Галичина». У липні 1944-го командир важкого артилерійського дивізіону майор Палієнко загинув у бою під Бродами.

                    Ще більш вражаючим є життєпис колишнього поручика царської армії та старшини 6-ї Січової дивізії армії УНР Михайла Пікульського. У вересні 1939 року офіцера зв’язку Війська Польського майора Пікульського нагороджено польським бойовим Хрестом Хоробрих за мужність, проявлену в боях за Варшаву. Вже за тиждень він опинився у німецькому таборі для полонених, звільнитися з якого йому теж допомогли активісти ОУН. Після початку війни Німеччини з СРСР через давню «любов» до більшовиків і ностальгію за рідною Київщиною Михайло Пікульський вступив до частин Вермахту і очолив батальйон шуцманшафту, що входив до складу 6-ї армії генерала Фрідріха Паулюса. Разом з нею Михайло Пікульський потрапив в оточення під Сталінградом, однак зумів прорватися до німців. Влітку 1943 року вступив до бойової управи дивізії «Галичина». У 1944-му потрапив у радянський полон на території Румунії. Просидівши довгих 12 років у таборах ГУЛАГу, Михайло Пікульський виїхав до Польщі, де й прожив до самої смерті, тобто до 1969 року.***

                      Ще більше ветеранів війни з гітлерівською Німеччиною потрапило до складу не самої дивізії, а Української національної армії (УНА), що була розгорнута в березні 1945-го на базі дивізії «Галичина». Учасником боїв проти Вермахту був начальник штабу УНА, колишній поручик російської армії та курсовий старшина юнацької школи армії УНР Аркадій Валійський. Проти Вермахту та Червоної армії – «визволительки» у складі польської армії воював і Петро Дяченко – командир 2-ї дивізії УНА, колишній штабс-капітан царської армії, кавалер Георгіївського хреста з Лавровою гілкою та командир легендарного полку Чорних запорожців. Але на окрему увагу заслуговує доля командувача УНА генерал-хорунжого Павла Шандрука.

                    Здобувши освіту у 1913 році в Олексіївському військовому училищі, Першу світову війну Павло Шандрук зустрів командиром роти 70-го Ризького піхотного полку. Під час війни командував батальйоном, був заступником командиру полку, отруєний газами. Наприкінці війни штабс-капітан Шандрук мав усі російські бойові ордени до Святого Володимира IVступеня з мечами та биндою. Під час Визвольних змагань 1917–1921 років служив у Запорізькому корпусі армії УНР.

                    У вересні 1939-го, очолюючи 29-ту збірну бригаду Війська Польського, підполковник Шандрук вступив у бій з частинами німецького Вермахту. Воював добре – за проявлений героїзм нагороджений польським орденом Віртуті Мілітарі. Саме під час тих боїв підполковник Шандрук познайомився з генералом Владіславом Андерсом, майбутнім командувачем Польського корпусу у складі британської армії. Це знайомство стало знаковим у долі дивізії «Галичина» і всієї Української національної армії. Саме генерал Андерс домігся від британської влади, щоби інтернованих західними союзниками вояків УНА та «Галичини» визнали громадянами Польщі і не видавали на розправу сталінському НКВС. На рішення польського генерала не в останню чергу вплинула тривала розмова з генералом Шандруком, якого Андерс добре пам’ятав по боях з нацистами у 1939 році.

                   Колишніх офіцерів та орденоносців царської армії, які під час Другої світової війни потрапили до дивізії «Галичина» та УНА, об’єднувало кілька речей. Всі вони здобули військову освіту та офіцерські звання у царській Росії, а згодом під час Української революції 1917–1921 років долучилися до армії УНР. Всі вони ніколи не були громадянами СРСР.

                   Ці люди з різних мотивів йшли до дивізії «Галичина». Хтось справді мріяв, що дивізія стане колискою нової української армії. Комусь кортіло ще раз помститися більшовикам за минуле. Хтось вбачав у комуністичній владі загрозу для власного життя. Однак всіх їх об’єднувало одне – свою війну з червоними колишні офіцери царської армії, що вступили до дивізії «Галичина», розпочали не 1943-го, а значно раніше – 1917-го. Боротьба проти режиму, який знищив Українську державу та понівечив українців Голодомором, стала головним стрижнем всього їхнього життя. І служба в дивізії «Галичина» для них була не апогеєм, а лише одним із епізодів виснажливої боротьби проти більшовизму.


 __________________

 * „У 1943 році 53-річний полковник зголосився добровольцем до дивізії „Галичина" як один із перших старшин Армії УНР. Командування дивізії оберігало А. Гончаренка, зважаючи на його поважний вік та попередні бойові заслуги. Здебільшого він вишколював молодих вояків у запасному полку. Полковник пройшов із Дивізією всіма воєнними дорогами. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала його на території Австрії. Завдяки рішучим діям А. Гончаренка велика частина (понад 2000 вояків) дивізії уникла оточення танковими частинами радянської армії та врятувалася від загибелі, здавшись у полон англійцям."

** Його прізвище в офіційних німецьких документах: Sumarokiw.

*** До цього списка слід додати бодай двох інших старшин: майора Євгена Побігущого-Рена й хорунжого Ярослава Кубашевського.

            Побігущий служив в УГА, згодом як професійний старшина в Польській армії, брав участь в німецько-польській війні, командуючи сотнею і батальйоном. Під час німецько-радянської був командиром ДУН леґіону „Ролянд" і охоронного батальйону в Білорусі. В дивізії „Галичина" був на різних постах. Народився в с. Постолівка, Гусятинщина, 15 листопада 1901 року, помер у Німеччині 28 травня 1995 року. Залишив спомини.
             
           Кубашевський служив професійним старшиною у Польській армії у моторизованих частинах. Попав у німецький полон і згодом зголосився до дивізії „Галичина". Був в американському полоні, звільнений працював у Бельгії, де помер 1963 року. Народжений 22 грудня 1907 року.


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації