Спомини
Леонід МУХА
В Інтернеті опублікований список вояків-українців Дивізії „Галичина"-1-ої УД УНА, нагороджених військовими нагородами за проявлене геройство в бою. Таких було в Дивізії майже 20 тисяч, а нагороджено аж 139 військовиків, з них 24 двічі і більше разів.
В Дивізії всього нагороджено Залізним Хрестом: ЕК-1 - двох, ЕК-2 - 96. За „Воєнні заслуги": 43 - це в основному вояки при штабах та допоміжних частинах (постачання). „За ближній бій" („Нахкампфшпанґе") було „удостоєно" 7, з них 5 срібною, двоє не встановлено якою (Гладишевський Любомир та Ванкевич Любомир).
Планка за рукопашний бій була одною з найвищих відзнак. Існували три кляси цієї нагороди: в бронзі, в сріблі та в золоті. Бронзу отримували за 15 днів участи в близькому бою - тобто коли ворог був так близько, що можна було побачити очі ворога. Сюди зараховувалися також дні участи в штурмах та відбитті назад ворожих становищ, а також оборону власних становищ від постійних ворожих атак. Срібну відзнаку отримували за 30 днів участи в бою, а золоту - за 50.
Командир дивізії мав право надавати Nachkampfspange тим воякам, що були поранені в бою і через те не могли продовжувати участи в бойових діях. Вони отримували бронзову планку після 10 днів близького бою, срібну планку - після 20 днів, та золоту - після 40 днів.
На час поранення я знаходився в боях вже 90 днів - 3 місяці, з 28 вересня по 27 грудня 1944 року.
Серед удостоєних знаком, чи планкою „За ближній бій" опинився і я на 72 місці в списку. Крім мене, цією відзнакою нагороджені: в списку ч.1 - поручник Володимир Козак, ч. 2 - поручник Остап Чучкевич, десятник Василь Сірський - на 75місці, ґрен. Петро Цісарський - на 76.
До нагородження представлено мене за проявлену хоробрість в бою 26 грудня 1944 р. біля села Дольна Альмаш (тепер Яблонови у Словаччині), коли прикривав кулеметом відступ сотні, завдячуючи чому сотня практично без втрат відступила з окруження в село. Раненим доповз до своїх, під прикриттям вогню нашої артилерії. Коли доповз до повороту, за яким були побратими, вони мене підхопили на руки та пронесли в хату, в якій перев'язали і на драбині понесли в центр села. Там стояв автомобіль „Опель", яким приїхав старший штабний лікар в чині майора. Спитавши, де я поранений, приказав своєму водію відвезти мене і ще одного пораненого, який, „як виявилося, був посланим до мене з наказом відступати, та так і не дійшов через поранення. В Банській Щавниці (Banska Stiavnica) нам надано фахову медичну допомогу та відправлено в шпиталь у Зволені (Zvolen). Проснувся на операційному столі після операції. Наступного дня (27 грудня) вранці був відправлений в Банську Бистрицю, звідки санітарним потягом - в тиловий шпиталь в Годонін (Hodonin) у Чехії.
Виписався з шпиталю в перших днях лютого 1945 року. Мені пояснили, що маю право на відпустку та, взнавши, що не маю куди та до кого їхати, дали направлення у Відень зі словами: „Там тобі скажуть, де твоя Дивізія і що далі робити".
З товаришами, які пішки долали відстань з Словаччини в Югославію, стрінувся в половині лютого в Словенії, де підготовляв приміщення для маршируючих. В кінці лютого був викликаний в штаб полку в Ґонобіц (Словенія), де із побратимами отримав нагороду з рук командира полку полк. Дерна: срібну планку „За ближній бій" та бронзову відзнаку за поранення. До нагороди віднісся спокійно і не придавав цій події належної уваги. В Дивізії до нагород відношення було якесь непрестижне, а чому?
Ще й тепер до нагород німецьких відношення наших побратимів не зовсім поважне. Може тому, що нагороджених було так мало? Мене не нагородили навіть тоді, як в Низьких Татрах на горі Дюмб'єр з двома товаришами взяли в полон комісара найбільшого партизанського з'єднання, кадрового чекіста з 1920 року підполковника КДБ Храпка, який багато нагрішив українцям (є про це документи в Інтернеті). Рішали старшини - може тому нагородили ЕК-2 тільки нашого сотенного-сотника В.Татарського? Повагу до себе відчув в шпиталях після поранення в останній день війни і зрозумів тільки тепер, коли докладніше ознайомився з німецькими нагородами в Інтернеті.
А там написано: „У військовому середовищі нагородження знаком „За ближній бій" користувалося авторитетом і повагою. В ході Другої світової війни було УДОСТОЄНО (так і написано) бронзовими знаками 36 400, срібними -9 500, золотими - 631 військовиків за мужність та хоробрість, виявлених на полі бою та в рукопашних сутичках. Заснований 25 листопада 1942 року. Золоті знаки вручав особисто Гітлер. Запис про нагородження тим знаком проводилася у військовій книжці з уточненням військової частини, підписом і печаткою. Знак носився на 1 см вище лівої кишені блузи над усіми іншими нагородами, щоб підчеркнути його значимість. В списках усі нагороджені „За ближній бій" відмічені як удостоєні цієї почести"
* * *
Був випадок на станції Жакиль, біля Банської Щавниці, коли загинув побратим Лабанців з Борислава. Пішла в розвідку стежа з 4-х та вернулися вже без нього. Коли стемніло, пішли знову і принесли вбитого - похоронили наступного дня в Банській Щавниці. Командир 1-ї чоти, до якої був прикріплений наш важкий МҐ-42, Роман Дражньовський написав доповідну рекомендацію до нагороди, та не нагородили нікого.
Німці нагородами не розкидалися. В моїй 10-й сотні залізним хрестом другої ступені-ЕК-2 - були нагороджені сотник Татарський за бої в Словаччині та чотовий Р. Дражньовський за бої в Австрії. Не можу нічого сказати про інші сотні бойової групи Вільднера тому, що спогадів, як не дивно, мало. Читав спогади сотника Татарського „Під чотирма прапорами" - про бої в Словаччині написано дуже мало, найбільше про службу в охоронному батальйоні (Шуцманшафті). Помер в Німеччині, після війни підвищений УНРадою до ранґи ген.хорунжого.
Чотовий Р. Дражньовський після війни був доктором географічних наук і викладачем в коледжах США, згодом ректором УВУ - Українського Вільного Університету в Мюнхені.
Не знайшовся журналіст, який описав би для історії бойовий шлях куреня Вільднера. У „ВК" були надруковані маленькі очерки „шпіса" (бунчужного) нашої сотні Мирона Матичака та чотового важкої сотні О. Кульчицького. Врешті перша маленька згадка про смерть хорунжого Ґрохольського, який загинув біля Нової Ніви в Словаччині, та про 4-ту важку сотню Шнеллера є спомини чотового О. Кульчицького та В. Кецуна, який воював в рою ґранатометників. Помер в Англії. Дуже цікаво, що робила 3-тя сотня, яка прославилася обороною замку Ґляйхенберґ в Австрії в останній місяць війни.
Останній місяць війни наша сотня провела у важких боях біля ключової позиції фронту - замку Ґляйхенберґ. Ми наступали і змінювали позиції. Десь за тиждень до кінця війни нас відрізали на висоті Ґляйхенберґер Коґель - панівній висоті, на якій знаходилися вогневі офіцери нашої артилерії - вся територія до Мадярщини була, як на долоні. Отримали наказ відступати й при перебігу долини між лісами мій ройовий був поранений. Всі проскочили мимо нього та побігли в сторону лісу, а я зупинився. Взяв хлопа на плечі й ніс аж до місця, де був розташований медичний пункт; так мене вчили на вишколі. Там його передав на руки лікарів, а сам вернувся до товаришів, які окопувалися на хребті. Помер мій ройовий десь в 2000 році в Австралії, про що повідомив голова Братства дивізійників в Австралії Т. Андрушко, який був в одному рою з Кецуном.
Леонід МУХА
В Інтернеті опублікований список вояків-українців Дивізії „Галичина"-1-ої УД УНА, нагороджених військовими нагородами за проявлене геройство в бою. Таких було в Дивізії майже 20 тисяч, а нагороджено аж 139 військовиків, з них 24 двічі і більше разів.
В Дивізії всього нагороджено Залізним Хрестом: ЕК-1 - двох, ЕК-2 - 96. За „Воєнні заслуги": 43 - це в основному вояки при штабах та допоміжних частинах (постачання). „За ближній бій" („Нахкампфшпанґе") було „удостоєно" 7, з них 5 срібною, двоє не встановлено якою (Гладишевський Любомир та Ванкевич Любомир).
Планка за рукопашний бій була одною з найвищих відзнак. Існували три кляси цієї нагороди: в бронзі, в сріблі та в золоті. Бронзу отримували за 15 днів участи в близькому бою - тобто коли ворог був так близько, що можна було побачити очі ворога. Сюди зараховувалися також дні участи в штурмах та відбитті назад ворожих становищ, а також оборону власних становищ від постійних ворожих атак. Срібну відзнаку отримували за 30 днів участи в бою, а золоту - за 50.Командир дивізії мав право надавати Nachkampfspange тим воякам, що були поранені в бою і через те не могли продовжувати участи в бойових діях. Вони отримували бронзову планку після 10 днів близького бою, срібну планку - після 20 днів, та золоту - після 40 днів.
На час поранення я знаходився в боях вже 90 днів - 3 місяці, з 28 вересня по 27 грудня 1944 року.
Серед удостоєних знаком, чи планкою „За ближній бій" опинився і я на 72 місці в списку. Крім мене, цією відзнакою нагороджені: в списку ч.1 - поручник Володимир Козак, ч. 2 - поручник Остап Чучкевич, десятник Василь Сірський - на 75місці, ґрен. Петро Цісарський - на 76.
До нагородження представлено мене за проявлену хоробрість в бою 26 грудня 1944 р. біля села Дольна Альмаш (тепер Яблонови у Словаччині), коли прикривав кулеметом відступ сотні, завдячуючи чому сотня практично без втрат відступила з окруження в село. Раненим доповз до своїх, під прикриттям вогню нашої артилерії. Коли доповз до повороту, за яким були побратими, вони мене підхопили на руки та пронесли в хату, в якій перев'язали і на драбині понесли в центр села. Там стояв автомобіль „Опель", яким приїхав старший штабний лікар в чині майора. Спитавши, де я поранений, приказав своєму водію відвезти мене і ще одного пораненого, який, „як виявилося, був посланим до мене з наказом відступати, та так і не дійшов через поранення. В Банській Щавниці (Banska Stiavnica) нам надано фахову медичну допомогу та відправлено в шпиталь у Зволені (Zvolen). Проснувся на операційному столі після операції. Наступного дня (27 грудня) вранці був відправлений в Банську Бистрицю, звідки санітарним потягом - в тиловий шпиталь в Годонін (Hodonin) у Чехії.
Виписався з шпиталю в перших днях лютого 1945 року. Мені пояснили, що маю право на відпустку та, взнавши, що не маю куди та до кого їхати, дали направлення у Відень зі словами: „Там тобі скажуть, де твоя Дивізія і що далі робити".
З товаришами, які пішки долали відстань з Словаччини в Югославію, стрінувся в половині лютого в Словенії, де підготовляв приміщення для маршируючих. В кінці лютого був викликаний в штаб полку в Ґонобіц (Словенія), де із побратимами отримав нагороду з рук командира полку полк. Дерна: срібну планку „За ближній бій" та бронзову відзнаку за поранення. До нагороди віднісся спокійно і не придавав цій події належної уваги. В Дивізії до нагород відношення було якесь непрестижне, а чому?
Ще й тепер до нагород німецьких відношення наших побратимів не зовсім поважне. Може тому, що нагороджених було так мало? Мене не нагородили навіть тоді, як в Низьких Татрах на горі Дюмб'єр з двома товаришами взяли в полон комісара найбільшого партизанського з'єднання, кадрового чекіста з 1920 року підполковника КДБ Храпка, який багато нагрішив українцям (є про це документи в Інтернеті). Рішали старшини - може тому нагородили ЕК-2 тільки нашого сотенного-сотника В.Татарського? Повагу до себе відчув в шпиталях після поранення в останній день війни і зрозумів тільки тепер, коли докладніше ознайомився з німецькими нагородами в Інтернеті.
А там написано: „У військовому середовищі нагородження знаком „За ближній бій" користувалося авторитетом і повагою. В ході Другої світової війни було УДОСТОЄНО (так і написано) бронзовими знаками 36 400, срібними -9 500, золотими - 631 військовиків за мужність та хоробрість, виявлених на полі бою та в рукопашних сутичках. Заснований 25 листопада 1942 року. Золоті знаки вручав особисто Гітлер. Запис про нагородження тим знаком проводилася у військовій книжці з уточненням військової частини, підписом і печаткою. Знак носився на 1 см вище лівої кишені блузи над усіми іншими нагородами, щоб підчеркнути його значимість. В списках усі нагороджені „За ближній бій" відмічені як удостоєні цієї почести"
* * *
Був випадок на станції Жакиль, біля Банської Щавниці, коли загинув побратим Лабанців з Борислава. Пішла в розвідку стежа з 4-х та вернулися вже без нього. Коли стемніло, пішли знову і принесли вбитого - похоронили наступного дня в Банській Щавниці. Командир 1-ї чоти, до якої був прикріплений наш важкий МҐ-42, Роман Дражньовський написав доповідну рекомендацію до нагороди, та не нагородили нікого.
Німці нагородами не розкидалися. В моїй 10-й сотні залізним хрестом другої ступені-ЕК-2 - були нагороджені сотник Татарський за бої в Словаччині та чотовий Р. Дражньовський за бої в Австрії. Не можу нічого сказати про інші сотні бойової групи Вільднера тому, що спогадів, як не дивно, мало. Читав спогади сотника Татарського „Під чотирма прапорами" - про бої в Словаччині написано дуже мало, найбільше про службу в охоронному батальйоні (Шуцманшафті). Помер в Німеччині, після війни підвищений УНРадою до ранґи ген.хорунжого.
Чотовий Р. Дражньовський після війни був доктором географічних наук і викладачем в коледжах США, згодом ректором УВУ - Українського Вільного Університету в Мюнхені.
Не знайшовся журналіст, який описав би для історії бойовий шлях куреня Вільднера. У „ВК" були надруковані маленькі очерки „шпіса" (бунчужного) нашої сотні Мирона Матичака та чотового важкої сотні О. Кульчицького. Врешті перша маленька згадка про смерть хорунжого Ґрохольського, який загинув біля Нової Ніви в Словаччині, та про 4-ту важку сотню Шнеллера є спомини чотового О. Кульчицького та В. Кецуна, який воював в рою ґранатометників. Помер в Англії. Дуже цікаво, що робила 3-тя сотня, яка прославилася обороною замку Ґляйхенберґ в Австрії в останній місяць війни.
Останній місяць війни наша сотня провела у важких боях біля ключової позиції фронту - замку Ґляйхенберґ. Ми наступали і змінювали позиції. Десь за тиждень до кінця війни нас відрізали на висоті Ґляйхенберґер Коґель - панівній висоті, на якій знаходилися вогневі офіцери нашої артилерії - вся територія до Мадярщини була, як на долоні. Отримали наказ відступати й при перебігу долини між лісами мій ройовий був поранений. Всі проскочили мимо нього та побігли в сторону лісу, а я зупинився. Взяв хлопа на плечі й ніс аж до місця, де був розташований медичний пункт; так мене вчили на вишколі. Там його передав на руки лікарів, а сам вернувся до товаришів, які окопувалися на хребті. Помер мій ройовий десь в 2000 році в Австралії, про що повідомив голова Братства дивізійників в Австралії Т. Андрушко, який був в одному рою з Кецуном.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар