ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 15 жовтня 2011 р.

«ЛЬОДОВИЙ ПОХІД" І ГЕН. Ю. ТЮТЮННИК

І. К. Козьма  

              Думаю, що головним рушієм і організатором цього походу (званий також ІІ-им Зимовим) був ген. Юрко Тютюнник. Після нашої прогри в 1920 р. повстанський рух в Україні не припинився. Уряд УНР знав про цей рух і ще надіявся повалити большевиків шляхом масового повстання населення. Цю спробу і підготову до загального повстання в Україні доручив уряд ген. Ю. Тютюнникові. Такий плян міг з'явитись у кабінетах політиків, які не рахувались з тодішньою дійсністю в Україні й у світі. Кінцевий вислід доказав, що то був невибачливий риск робити той похід.

           Директорія і уряд УНР усе надіялись на якесь «чудо» і особливо вірили у допомогу з боку Антанти і поляків. Надія на прихильність і поміч з боку Антанти і Польщі спокусила провід УНР попробувати щастя, щоб повалити совєтську владу в Україні. Різні зв'язкові доносили з України про масове незадоволення населення. Це і дало притоку робити 2-ий Зимовий Похід.

          Кажуть, що Ю. Тютюнник був вчителем народної школи і походив зі Звенигородщини, на Київщині. Підчас 1-ої світової війни служив старшиною в одному піхотному полку російської армії. Підчас революції брав участь в боях Вільного Козацтва проти німців за Гетьманщини, а потім знайшовся в отамана Григорієва на Херсонщині. Коли Григорієва вбили, перейшов разом з Повстанським Кошем (коло 4,000 людей) на сторону Директорії. 14.липня 1919 р. от. Юрко Тютюнник наспів зі своєю групою зі сходу до Копайгорода коло Жмеринки. З того часу виступає Ю. Тютюнник, як начальник 4-ої Київської (Селянської) дивізії. Сам Ю. Тютюнник був людиною надзвичайно самовладною, честолюбною і до деякої міри жорстокою. Мені дехто зі старшин, що служили в 4-ій дивізії, говорив, що коли Тютюнник хотів кого розстріляти, кліпав очима, а жертва його нічого злого не могла передчувати. Володів добре пером і добре, палко промовляв. Написав книжку про 1-ий Зимовий Похід. В тій книжці наявні його виступи проти поляків, його нехіть і ворожість до них. Він пропонував з'єднатись з галицькими бригадами, що були в ЧУГА на Херсонщині і стати твердою ногою там та зформувати свій окремий незалежний ні від кого фронт. Та його пропозиція провалилась, бо ген. М. Омелянович-Павленко рішив іти на з'єднання з 3-ою і 6-ою дивізіями, що оперували на Заході. Ген. Ом.-Павленко був обережний і відчував відповідальність за життя своїх людей. Вояки, які були зібрані на польсько-совєтському прикордонні в початку листопада 1921 р., походили з 3, 4 і 6 дивізій. Не було ні доброї зброї, ні одягу, ні взуття. Бажання і дух були, але воно скоро змінилося, коли вдарили морози. Рушниці старі, американського типу, Вінчестера, лежачи не можна було з них прецизно стріляти. Кулеметів було, здається, 12 і всі старого типу. Найбільша загадка, чому був вибраний такий час виступу проти ворога під зиму. Чому не весною того року?! Думаю, що це зроблено на базі вісток від розвідників. Ті розвідники не давали правдивих звідомлень. Прийшовши на Збруч, вони «позичали» відомості про большевиків від місцевого населення. Самі боялись перейти Збруч та йти в глибину України, а вернувшись до таборів зображували фальшиву ситуацію, а з того фальшиве рішення. Правдивих і відважних розвідників було мало. Але були і такі! До таких належала Віра Бабенко, учениця гімназії. Вона походила з села Верходніпровського повіту на Січеславщині. Вона дала інформації, що в кінці 1921 р. вибухне повстання на Катеринославщині. Попавшись в руки большевиків, згинула, закатована ними.

           Нищення партизанських відділів почали большевики вже перед нашим приходом в Україну, себто літом 1921 р. Майже всі партизанські осередки були вже зліквідовані. Коли ми з'явились на Київщині, Радомишльського повіту, то населення не тільки не приєдналось до нас, але гірко нарікало. «Що ми маємо робити, коли сам наш батько, Мордалевич, надягнув червону шапочку». Як учасник походу, я сам це чув. Впродовж цілого маршу ми не зустріли ні одного партизанського відділу. Все було винищено большевиками. Отже, пощо той похід зимою серед таких обставин?! Польські есдеки були проти нас і коли совєтський уряд запротестував, покликавшись на вістки про рейд, то вони вислали 2 польські уланські полки, щоб нас затримати, але пілсудчики (польські старшини — прихильники Пілсудського) в Рівному спрямували ті полки в другий напрям і ми все таки проскочили через кордон в Україну. Коли я зі сімкою козаків з'явився в прикордонній смузі, (офіційно ми йшли на вируб лісу), то побачив сумний образ. Зима недалеко, люди неодягнуті, з пірваними черевиками, в обмотках, не озброєні. В такому стані ідемо визволяти Україну від большевиків. Большевики у той час вже не мали ніякого фронту, мали розв'язані руки та в любий момент доставлять добре озброєні відділи, які при першому зударі нас знищать. Розуміється, що на старшинському зібранні я сказав, що при такому стані ми їдемо на м'ясорубку. На мене посипались погрози, обвинувачення і докори за брак відваги. Мій найближчий начальник навіть написав листа до ген. О. Удовиченка, мойого начальника дивізії, з поганою оцінкою, як старшини. Мало того, один підполковник, котрого я пізніше врятував на містку підчас битви за селом Звіздаль, закинув мені, що я трус.

          Були різні докази, що дехто вибирався в похід з думкою не визволяти Україну, а глядіти для себе теплого місця в новій ситуації. Біля Тютюнника зібрались усі його старі знайомі з 1-ого Зимового Походу. Вони усі були на добрих конях і добре одягнуті і всі вони врятувались, але ті, що були на власних ногах, — були оточені під Малими Міньками.

          Козаки 3-ої артилерійської бригади складали ядро гарматної сотні. Між ними особливо виділявся молодий, широкоплечий бунчужний, Яків Кузьмін, з Харківщини, Ізюмського повіту. В таборі був він надзвичайно тихою людиною, всю роботу по наряду робив сам, бо ніхто його не слухався. З нього робили дурні жарти, як наприклад, кидали мух йому до рота підчас спання, або до вуха й усі мали його за боягуза. Коли він приголосився до походу, то усі крикнули: «Яша, та ти мухи не задавиш. Де тобі до походу!» Але Яша пішов і скоро показав себе таким, що всі шарахнулись від нього. Він змінився, мав запалені очі, ні з ким не говорив і тільки вишукував полонених, для яких був пострахом. Він виявив причину своєї завзятости, оповівши нам, як большевики знищили ціле село та в ньому цілу його родину. А потім, глянувши на нас з мукою в очах, глухо промовив: «Може ви, хлопці, думаєте назад вертатись до таборів, але я назад не піду». Його большевики розстріляли, коли ранений попався їм в руки.

          Наша група, так звана Повстанча армія, взяла напрямок на залізничий вузол Коростень. До цієї групи належали ще інші відділи, як от ген. Нельговського, пор. Лопанчука, Ружицького і Сліпченка. Всі ці відділи мали допоміжні цілі і маскували марш нашої головної Волинської групи.

           В 1921 році совєтська влада, хоч і не мала зовнішніх фронтів, але внутрі була ще слаба: було багато вибухового матеріялу у вигляді партизанських відділів, невдоволення селян продналогами, нахабна поведінка совєтських військ до населення і інше. Зерно вже було зібране у величезних елеваторах, що стояли на залізничних вузлах і чекало розпорядження на вивіз до центральних пунктів Росії. Бажання не допустити до вивозу того зібраного хліба, мабуть, також заважило на рішенні піти негайно походом.

          Після невдалого бою за вузол Коростень треба було вернутись назад на границю. Це був одинокий правильний вихід. Кажуть, що полк. Отмарнштайн радив завернути і таким чином врятувати всю групу разом з раненими. Але Тютюнник наказав іти вглиб України аж до села Леонівки, де мав злучитись з другою групою під командою полк. Чорного. Також надія на повстанців все ще була велика, дармащо ми не бачили ні одного відділу. Тютюнник пустився на зустріч з полк. Чорним і завів всю групу на той світ. Ми вигнали з Леонівки совєтський батальйон. Це, мабуть, було о 3-ій годині рано. Десь далеко від західної сторони почули ми слабі крики «Слава! Слава!», а потім ті звуки загубились... Ніхто не знав, хто кричав... Тут рішено повернутись назад до Польщі, бо кожний бачив наше трагічне положення. Ту ситуацію особливо тяжко переживав полк. Отмарнштайн. Ця людина прекрасно знала всі слабі сторони цього походу. Він мав вищу військову освіту і був неабияким фахівцем військової справи. А перш за все чесним і відподальним. За гетьмана був він комадиром Лубенського кінного полку і після бою під Мотовилівкою перший перейшов з Лубенським полком на сторону Директорії. Думаю, що розбіжність думок між ним і Тютюнником спричинила трагедію під Базаром. Отмарштайна підступно вбили в житі біля дротів табору в Каліші весною 1922 р. Були різні підозри щодо вбивників. Я думаю, що його убив агент Тютюнника, бо Тютюнник не хотів лишати при життю такого чоловіка, котрий багато знав про нього і той нещасливий, трагічний похід. Отмарштайн був начальником штабу групи і лише він один міг насвітлити правдиво той похід і його керівника, Ю. Тютюнника. Сл. п. полк. Отмарштайн був прегарним старшиною і хоробрим вояком. Ось совєтська кіннота вчепилась нас в тому селі, де родився і діяв український партизан, капітан Соколовський. Кіннота обскакувала нас, обстрілюючи зправа і зліва, і гналась за нами через кілька сіл. Аж на переправі через річку Тетерів опівночі заатакувала вона групу з-переду, щоб відрізати її від лісів, що розляглись зараз за Тетеревом. Ми йшли до тих лісів, як до свого спасення. І он тут настав критичний момент. В долині протікав Тетерів і чути було шум води, що спадала на колеса млина. На горбі в одну лінію розтягнулось мале село і воно наче спало. І от тут Отмарштайн показав себе: він стояв з «кольтом» в руці і всіх зсаджував зі саней. Сани котились в долину на млин, а козаки з рушницями і двома «максимами» залягли в одну лінію перед хатами і очікували... А ворожа кіннота повним розгоном кинулась на село, щоб відрізати втікаючі сани. Чути було шум, лайку окремих кіннотчиків. Тут ми сальвами зустрітили ту кінноту і відкинули її у бік до трясовини, де вона мала великі втрати, загрузла і мусіла витягати коней впродовж 2-ох днів. Ми перейшли до лісів на другий бік Тетерева. Отмарштайн прекрасно використав зручку позицію під селом і два дні ми мали спокій.   

              Революція навчила Тютюнника діяти жорстокими методами і для означеної мети він не зупинявся перед жертвами. Кажуть, що самоубийця є відважний чоловік. Щоб пустити собі кулю в чоло, — треба неабиякої відваги. Однак, коли Тютюнник пізніше попався большевикам в руки чи добровільно, чи зрадою, — то думаю, що він мав досить часу і нагоди покінчити з собою, а не вчити червоних курсантів партизанської тактики, їздити з ними по тих самих місцях свойого попереднього маршу й позувати до фотографій. А його праця, як консультанта у державному кінофільмі? Невже він ще вірив, що перехитрить большевиків? Вони ж все одно розстріляли того славного колись українського партизана в 1929 році на стації Болоґоє, між Москвою і Ленінградом.

            Дмитро Донцов писав, що Тютюнник, нелегально переходячи через Збруч, був затриманий і арештований чекістами. Він буцім то хотів дістатись до Києва, де на нього чекала група патріотів на чолі з поетом Гр. Чупринкою, щоб робити повстання. Зловлений зрадливо, мусів виконувати накази совєтського уряду. Дмитро Донцов регабілітував Тютюнника і називав його героєм і патріотом. Але Тютюнник не пішов слідами козака Щербака під Базаром. Він пішов до большевиків, проти котрих бився.

          А от друга версія щодо переходу Тютюнника і його групи. 21 травня 1969 року «Свобода» подала інформації Ю. Міщенка.

         «Група Ю. Тютюнника, яка перейшла на Україну, сама зголосилась до ҐПУ з проханням про аменстію. В 1952 р. в «Свободі» надруковано спогади полк. Самутина, в яких він згадував Добротворського, як особу, що виманила Ю. Тютюнника на Україну і, коли той перейшов кордон, віддала його в руки ҐПУ. Це також неправда. Ю. Тютюнник і Й. Добротворський повернулись добровільно і свідомо. Відношення між ними були щирими і товариськими. Я тому був свідком. Ю. Міщенко, Філядельфія».

          Дивно мені стало, прочитавши ті рядки, бо пам'ятаю, що якийсь Міщенко, козак 6-ої дивізії, стояв на варті при грошовій скринці в Малих Міньках вночі зі 16 на 17 листопада 1921 р.?!

          Як учасник того страшного походу і свідок його останньої трагедії, хочу рішуче заперечити, що той похід був потрібний.

          Яка надія була на успіх? Жодна, тільки страта тисячі молодих відважних людей. Бо всі осередки повстанців були вже знищені літом 1921 р. Надія на всенародне повстання? А де зброя для такого масового повстання? Там, де ми переходили, нас стрічали дуже прихильно. На Волині давали хліба, молока, підводи, помагали, благословляли, плакали, але на Київщині, де густо стояли совєтські дивізії, народ був обережний, хоч і не ворожий до нас. На Волині говорили нам, чому не зробимо мобілізації, тоді буде велика сила людей, але де зброя для них?! Тому народ правильно розумів, що ми тимчасово переходимо через ту чи іншу місцевість і за собою нічого не закріплюємо. Ми були тимчасове явище і народ не рушився. Справа кінчилась нашою масакрою, а народ лишився свідком.

           Тої самої ночі, коли ми вертались назад після трагедії в Малих Міньках, ген. Тютюнник зліз з коня і сів до саней, щоб загріти ноги. Я не міг стриматись і сказав: «Пане генерал, ми пережили страшний кошмар...» «Але зате вся Европа буде писати про нас» — відповів генерал. З тої відповіді виходило, що Базар був потрібний для пропаганди...

          Для мене назавжди залишилось нерозгаданим: чому совєтська кіннота в Малих Міньках не переслідувала нас далі, скажім, одним кінним полком? Ми були абсолютно оточені. Всі дороги були заняті совєтськими відділами. «Стой, какая часть, стрелять буду!» Але ніхто не стріляв і за нами вони не гнались. Нас було небагато, яких 70 кіннотників і 5 чи 6 саней з пішими. Доскочити 2 чи 3 ескадронами до хутора, де чекав Тютюнник (це було яких 4 або 5 км.), — і весь штаб на чолі з Тютюнником був би в руках большевиків. Але це не сталось. Або другий момент: коли друга група поверталась назад до Польщі, то мусіла перейти через Тетерів. Цілий день ми затратили на перехід річки з раненими на возах. На горбах, покритих глибокими снігам, стоял наші голодні, холодні, перетомлені вартові. Там на переправі було дуже легко захопити цілу колону. Але і там ми щасливо перейшли і нас не замітили в тумані. Ми хутко йшли, не відпочивши, далі на Захід. В середньому група за 15 днів походу пройшла біля 600 км. і то з боями. То був марш!

           Після Базарської трагедії перебування Тютюнника на еміґрації було тяжке; брати лопату в руки чи працювати в ресторані йому не схотілось. Також не хотів він працювати над собою і вступити на дальші студії до університету. Його манила друга примана: перехід на «радянську» Україну.

              «Товарищ Табачник», як його називали большевики, хотів бути українським Наполеоном. Та не кожному суджено бути Наполеоном, бо на це треба бути великою індивідуальністю і мати відповідні політичні, мілітарні і економічні умовини. Він безкомпромісово бився проти большевиків, котрі рахувались з ним і боялись його. Але зараз після 2-ого походу, він змінив свої політичні погляди за одну ніч і рішив пірвати зі своїм минулим і перейти до ворога. Це не був собі простий вояк, що хотів повернутись до дому, бо мав там жінку й дітей. Це був українець, генерал, славний партизан, організатор і керівник «Вільного Козацтва». Він нас провадив визволяти Україну, а завів на Голготу, під Базар, а потім, недовго думаючи, «скочив» через Збруч, щоб ще раз визволяти Україну. У своїй брошурі Донцов пише, що чутки про запанування в Італії фашизму на чолі з Муссоліні донеслись до совєтської України. Тютюнник в приватній розмові мав ніби сказати: «Коли тут в Україні буде іти так далі, то і тут треба чекати фашизму». Це підслухав тайний аґент і доніс. Він був арештований. Наближався 1928 рік. В тому році совєтська влада почала масові арешти і чистку від небажаних для неї елементів. В число неблагонадійних перший попав Ю. Тютюнник. Був розстріляний.

                Зворотним пунктом у Льодовому поході була операція за здобуття Коростеня, а відбулась вона так:

               Перехід польсько-совєтського кордону стався вночі з 3 на 4 листопада 1921 р. між Корцем і Олевськом на Волині. В першому селі на кордоні обеззброїли ми совєтський батальйон. Забрали 2 кулемети «максими», обміняли частину своїх рушниць на російські. Після того ми рушили далі і через день маршу увійшли в Коростенський укріплений район. 6 чи 7 листопада (точно не пам'ятаю) ми підійшли під Коростень. Рано-раненько група полк. Ступницького (пізніше в роках 2-ої світової війни був начальником штабу УПА-Північ) виступила на стацію Коростень і, після короткого бою, несподіваним наскоком обсадила двірець. Большевики нічого не сподівались і у них в перших годинах счинилась страшна паніка. На стації забрано 12 коней під сідлами і був убитий командир 132 п. бригади. Десь коло 9-ої години перед полуднем піший курінь пішов в атаку на місто. Нашій сотні гарматників наказано заняти позицію на захід від Коростеня в бік Олевська-Лунінца і зірвати рейки. Було добре видно, як наша лава ішла відкритою площею на місто біля стації. Та большевицький гарнізон (132 п. бригада, 44 Краснознаменської дивізії) після першого збентеження очуняв і висипався в лінію вздовж рейок та з-під коліс вагонів бив в наших козаків.

             2 чи 3 рази піднімались і знов залягали наші, бо ворог обсівав їх кулями. Затягнувся тяжкий бій. Десь о 4-ій годині пополудні з'явився від Житомира 1-ий большевицький бронепотяг і став стріляти на атакуючих. Але стрільна летіли високо понад голови і падали далеко на ліс. Було підозріння, що прислуга біля гармат була українська і нам співчувала. Зате 2-ий поїзд, що також появився від Житомира, ще здалека бив по нас дуже влучно. Ми не могли взяти міста і поспішно відходили до ліса.

             Відділ, що обсадив стацію, також мусів залишити її і приєднатись до колони. Тепер стало ясно, що большевики вживають усіх зусиль, щоб нас не втратити з очей. Не знаю точно, які ми мали втрати, але думаю, що були вони досить поважні. Казали, що згинули 2 старишин і 16 козаків і було біля 60 ранених. Після невдачного бою за Коростень, треба було вертатись до Польщі і тим спасти всю колону разом з раненими. Або бодай треба було відправити під охороною ранених назад до Польщі. Підвод було досить. Та того не зроблено і всі ті нещасні люди попались на загладу під с. Малими Міньками. На воєнному засіданні, як уже згадано, рішено йти вглиб України. Мабуть, Тютюнник мав умову зустрінутись в селі Леонівці (яких 40 км. від стації Боярки) з другим відділом під командою полк. Чорного. Цей останнй перейшов границю одночасно з нами десь на Поділлі. Те рішення іти вглиб України нас погубило.

             Ніхто не буде перечити, що Тютюнник вибрав добрий напрямок на Коростень. Величезні лісові терени, багна, болота, річки дуже нам сприяли. Ми йшли скрито. Коли би взяли були Коростень, то ми знайшли би там все, що нам було потрібне: хліб, що стояв в елеваторах, амуніцію, зимовий одяг, взуття і що найголовніше — здобуття такого важливого стратегічного пункту мало б для нас велике пропагандивне значення. В найгіршому випадку ми могли затриматись 2-3 місяці в тих місцевостях.

            Що торкається особового складу нашої колони, то треба сказати правду: і козаки і нижча старшина обов'язки свої супроти батьківщини виконали найкраще. Ті перші — ранені відбули 15 днів маршу на санях і возах без медичної опіки, холодні і голодні. Наказ був: вперед — і ми пішли.

           Ще один факт вражав у поході: це обози. Вже на Волині, на польському боці, ми тягли за собою великі обози, а перейшовши кордон, далі брали підводи. Що везли на тих підводах? Казали — вату, канцелярійні приладдя, різні папері і ту зброю, що дістали від поляків і ще якийсь багаж. Але було так багато того обозу, що можна було думати, що це їде ціла армія. Той обоз шкодив нам і дуже обмежував рух колони, а для большевиків це давало легку обсервацію руху колони. Після того, як ми обсадили с. Леонівку, пам'ятаю, зібрались ми о 3-ій год. ранку біля великої церкви. Тріщав мороз, сніг по коліна, ми в глибині України самітні, холодні і голодні, кругом по зуби озброєний ворог, ніде і ні від кого помочі, ми впали духом. «Я виведу вас відсіль. На Польщу», підбадьорив Тютюнник. І відійшовши яких 5-6 км., наказав викинути усі папери, приладдя і всякий менший багаж на сніг і таким чином прискорити відступ до Польщі. І тут пізніше наскочив полк. Чорний на це місце, обглянув добре ту сцену і здогадався, що це значить і мерщій відступив до Польщі. Задум Тютюнника з'єднатися з полк. Чорним здійснився, але це сталося не в Україні, не в переможному поході, а вже на терені Польщі, після розгрому...



Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації