ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 23 жовтня 2011 р.

ПОСТУЛЯТИ ДО НАШОЇ МІЛІТАРНОЇ ДОКТРИНИ

П. ШАНДРУК 
Ген. Штабу генерал-полковник

              Може виринати питання для кого написано цю статтю та чи порушені в ній справи є й можуть бути актуальні. Мабуть — треба думати — в Україні у відповіднім часі знайдуться сили, що переймуть на себе завдання опрацювати українську мілітарну доктрину в тій чи іншій формі для кожної ситуації. Тут не даємо жодної рецепти, бо не знаємо майбутнього, подаємо певні тези, які завжди можуть бути актуальні для української дійсности. Вони виходять з нашого давнього і недавнього минулого, коли не було можливостей до праці над мілітарною доктриною.

               Маємо, зрештою, надію, що певна кількість вояків, які зберігають в собі наші військово-історичні традиції, такими проблемами є зацікавлені. Вони з огляду на свій вік не резиґнують з бажання служити в разі потреби інтересам Батьківщини. Вони теж, що є дуже побажаним, можуть забрати голос в дискусії на порушені в статті справи. Маємо теж великі громади парамілітарних організацій у вільному світі — очевидно, фізично- і морально-виховного характеру — їм ця стаття може в деякій мірі дати матеріял до мислення, бо світ напередодні великих подій.

              Напруження в світі зростає. Ніхто не може з певністю сказати коли «гряне грім». Існують всеж певні підстави до прогнозів. Навіть звичайні, так би сказати, бухгалтерійні. Беремо аркуш паперу, ділимо його на «винен» і «має», виписуємо сконстатовані й спостережені мілітарні (якби дехто хотів то й політичні) дані — мораль, сили, засоби, ґеополітичне положення, час; додаємо дані з власної оцінки — дані про психіку і наставлення сторін, а головно властивості та характер «голівки», беремо під увагу «невідомі» й можемо робити проблематичні висновки. Всі калькуляції найкраще виписувати в умовлених цифрових числах. Висновки, річ звичайна, не можуть бути докладні, але дадуть дещо до думання.

           У випадку СССР треба ще пам'ятати, що верхівка хворіє на «московські хитрощі», й одночасно на умову та моральну ординарність, тому її поступовання не все можна взяти в рами нормальної логічности. А що цілий московський нарід в тому і його верхівка мають в своїй духовості вроджений та віками підсичуваний фаталізм, що його у нашій калькуляції треба брати до уваги.

           У висліді власних калькуляцій та чи слушних чи тільки уявних розумовань приходимо до висновку, що рр. 1975 -1980, так видається, можуть бути для людства критичними.

           Військові наукові дослідники залишили нам сентенцію, що нагромаджена зброя може сама заговорити. А модерна нищівна зброя є такого роду, що її досить трудно знищити, навіть тоді, коли б держави до того договорилися, та й не стати вже далі на безконечне відновлювання та удосконалювання її. Але то арґумент дуже побічний, що лише при всіх позиціях калькуляції може поважно заважити.

          Так, передбачення зудару сучасних противників є всеж дуже трудне, тому всі міркування, наведені в цій статті, треба б трактувати як постуляти, що мали б допровадити до зрушення думки в її різних інтерпретаціях.

                                                              ________________________

          Мілітарна доктрина обіймає собою пляни оборони держави — бодай теоретично превентивної — проти евентуальних активних і потенціяльних ворогів, головним чином сусідів. Вона базується на політичних концепціях уряду.

          Цілість стратегічних, оперативних і тактичних, з узглядненням сучасних технічних засобів бою і битви, проектів по доцільній організації, по доцільнім наставленні власної збройної сили, готової до збройного змагання із наміром — виграти його — то буде, генерально беручи, мілітарна доктрина. Ніхто згори не може мати певности, що та чи інша мілітарна доктрина є досконала. Звичайно, вона може видаватися досконалою для даного періоду часу. Її перероблюється і достосовується до кожночасних нових обставин і нових здобутків воєнної техніки, але правильність кожної доктрини справджується власне під час війни.

             В нашій воєнній і невоєнній публіцистиці дається зауважити прагнення, з боку не все до того покликаних людей, оперувати поняттями щонайменше на щаблі стратегії. Можливо, що то є зрозуміле для не все усвідомлених читачів. Бо ж навіть і серед військовиків не все є такі, що знали військову справу від її, так би мовити, основних початків. Хто не вміє покерувати чотою чи куренем не то в бою, але навіть в тактичному вишколенні, нехай не шукає сатисфакції в амбітнім жонглюванні словом «стратегія» чи «тактика» — тими, аж надто, складними поняттями мілітарної доктрини. Бо то будуть порожні слова. Автор цих рядків не все міг знайти навіть серед вояків такого, що міг би дати відповіді або окреслення що таке «лад», які є «бойові порядки» та коли їх стосується, як рушити сотню з місця по команді «справа чотам», чому квадрат поцілень з гвинтівки мусить дати 50% трафлень, що таке «поле розкиду в глибину» в артилерії, в якім відношенні щодо часу і простору в бойовій ситуації зуживаються фізичні та духові сили летуна й технічні властивості машини — й всякі інші дрібні але показові та доказові питання. І не все розрізнюється бій від битви.

             Навіть покликані з титулу своїх наукових осягнень і практичного досвіду вояки все ж стримуються від користання такими поняттями, як стратегія, бо то ж власне вони прекрасно знають що міститься в тім понятті. Натомість у більшості випадків люди, іґноруючи поняттям відповідальности й скромности, в тій глибоко фаховій та дещо емпірично перевіреній ділянці воєнного мистецтва, що вимагає довгих студій і всеж не дається до опанування, «йдуть по стратегії» з легкою рукою. Дослідження елементів стратегії з достосуванням їх до конкретних, але все змінливих, ситуацій мабуть не може обмежитися лише науковими до того підставами чи навіть довголітнім воєнним дослідом. Того досвіду зокрема всім нам, до певної міри, бракує і не могли ми його мати з огляду на короткотривалість нашого державного життя та й ще в умовинах війни. Теж з огляду на неможливість належного використання наших успіхів у війні, змінливих та ще більше короткотривалих. В повній одірваності від натуральних і зобов'язуючих складників часу і простору, а особливо, з огляду на неготовість наших народних мас до зрозуміння конечности боротьби за державність в розмірах повного і поголовного напруження сил, що створювало б підстави до праці, не могли наші генеральні штаби плянувати навіть оперативних дій на довшу мету і робили це в найбільшім напруженні своїх духових сил тільки ад гок.

           Ми в цім випадку не маємо найменшого заміру аналізувати суб'єктивні чи об'єктивні причини такого стану речей.

            Коли поглянемо в ту нашу, вже ніби так нам у часі недавню минувшину, то здається, мусимо ствердити, згідно з історичними з тих часів джерелами — часом об'єктивними, часом просякнутими тенденціями індивідуалістичної оцінки фактів і людей, — що відповідальні працівники наших генеральних штабів не все могли спромогтися на виявлення передбачливости в перспективі часу. Приймали ситуацію сьогоднішнього дня як зобов'язуючу до реаґування. Очевидна річ, актуальність ситуації була імперативом, а біг державного життя та умовини індивідуального буття деправували думку, можна сказати — впрост одбірали тверду волю і через те охоту до відповідальної й глибокої праці на дещо дальший час. Однак в Штабі Дієвої Армії знайшовся старшина, досвідчений та глибоко перейнятий почуттям відданости справі й особистої відповідальности за провадження дорученої йому праці на пості Начальника Оперативного Відділу Генерального Штабу полковник (тоді) М. О. Капустянський — він власне, в тогочасній (1919) дуже складній оперативній ситуації поставив дві цілком слушні й реальні тези: перша — плянування головної операції для обох наших Армій на Київ, друга — провадження боротьби з одним лише ворогом, шукання можливостей для політичної чи мілітарної невтралізації інших ворогів, бо не стати нас на те, щоб боротися на три боки. То був той міцний практичний момент, що спирався на випробуваній віковим досвідом і студіями воєнній штуці. Хто пам'ятає і знає тогочасні умовини нашого внутрішньо-політичного наставлення, мусить зрозуміти, що той другий постулят генерала Капустянського був навіть дещо ризиковний — був непопулярний. Плянування головної операції на Київ було подиктоване не лише політичними передумовами, що є завжди зобов'язуючі для військового керівництва, але теж оперативними міркуваннями про забезпечення запілля, для чого вже було пороблено заходи. Оцінка невигідного напряму на Одесу була цілком реалістичною — міркування про «вікно у світ» були остільки безпідставні, що могли б скінчитися певно «вікном у море».

           11 серпня 1919 вже був заіснував Штаб Головного Отамана на чолі з Ген. Штабу Генерал Полковником Миколою Юнаковим, до якого увійшли видатні старшини обох Армій. Здаватися мусіло б, що той Штаб був покликаний до авторитетних і авторитативних рішень. Однак, пам'ятаємо, що хоч його завданням було плянування та узгіднення оперативної діяльности Армій, то в основі його заіснування була теза характеру внутрішньо-політичних санкцій. Дійсно, ШГО не перейшов до порядку денного над постулятами полковника Капустянського й не одержав від Уряду ствердження на впровадження їх в чин.

           Хто міг хоч в деякій мірі запізнатися з воєнною наукою, той знає теж, що часто-густо всякі добрі, хочби лише оперативні та тактичні концепції, залишаються мертвою літерою. Мій професор тактики полк. С. Мартинов говорив: «Ґладко вишло на бумаґе, да забилі про овраґі — а по нім ходіть». На щаблі великої тактики ті «овраґи» все є не під ногами, але перед головою і треба велику їх силу вміти взяти під увагу. Здається, найглибшим «овраґом» завжди була й напевно буде сама людина, зокрема людська амбіція, яка майоризує думку іншої людини, та на жаль у війську такий «овраг» найбільше проявляється. Отже, всеж здається треба б уступити право «стратегічно» говорити й думати хоч би добрим військовим тактикам, а «спеціялісти цивільні від стратегії» в тім випадку мали б опертися на порадах військовиків.

          Нижче подаємо міркування, які слід було б прийняти лише як теоретичний шкіц думок, опертих на деяких фактах з нашої минулої дійсности, для можливого хочби в невеликій мірі використання їх для майбутнього. Можливо, що над тою справою наші військовики застановляться, чи то внаслідок припадкових чи заплянованих дискусій.

         Цінні спроби шукань у ділянці воєнної думки появляються в наших спеціяльних і навіть щоденних почитних часописах. То безперечно є добрим явищем, мимо того, що реалізм в оцінці ситуації для наших державних стремлінь, навіть в умовах ґльобальної завірюхи, не виглядає для нас дуже рожево. Чи не в нас самих причина ? Настав уже час, щоб ми спромоглися бути суб'єктом в наших політичних рішенням для нашої державности.
Якщо візьмемо до уваги так званий тотальний характер можливого збройного конфлікту, що вже так яскраво виступив під час 2-ої світової війни, якщо візьмемо до уваги, що існують всі логічні підстави для висновку, що й в майбутнім, можливо, й недалекім збройнім конфлікті народів, відбуватимуться на основі всебічного та повного напруження духових і фізичних сил людини, то видається вповні доцільним говорити про військові справи, явища воєнної натури «ін форо публіко», аналізувати та навіть популяризувати їх. Зрештою, то вже й так є реальною дійсністю. Не менш доцільним видається говорити й про складові фактори збройного потенціялу світових противників (не поминаючи себе самих), на спеціяльно організованих засіданнях, спільно з представниками політичного і громадського нашого життя.

         Стара, як самий світ, є максима, що лише той нарід має підстави до забезпечення свого політично-державного існування, коли те право спирає на силу, — на повний комплекс поняття сили. Сили бо духові, фізичні, матеріяльні, як і сили соціальної рівноваги тощо, є рівнозначником політичної сили. Звичайно, ця максима не майоризує в найменшій мірі ідеалістичних прагнень людства і реалізм не є запереченням ідеалізму. Сила у формі збройного зусилля, як відомо, є «ультіма раціо» в руках народу чи його політичного проводу — це ж продовження політичної акції з ужиттям примусу, при одночаснім виявленні почуття відповідальности. Особливо це виявляється в теперішніх умовах, коли ставиться на карту все буття народу. Адже, ми є свідками такого стану речей. Саме тому, державно-політичний провід (і громадська опінія) повинні бути й, очевидна річ, є заінтересовані військовою проблематикою, роблять відповідні рішення, але й мусять бути готові до дії. Власне, ці міркування, нам видається, є підставою повної конечности співпраці громадянства з військом. Військовики, з природи речей, думають категоріями реалістичними й мусять подбати, в наших обставинах, щоб скерувати увагу громадянства на шлях психологічної готовости. Тому, опис у тому популярному, із зрозумілих причин, оформленні модерних духових метод, та матеріальних факторів у приготуваннях до можливого збройного конфлікту, — є реалістичний.

          Чому, властиво, ми мали б уникати реалістичного представлення та уявлення, очікуючих людство, а в тому й нас, тяжких духових та фізичних переживань? А спеціяльно, ми українці, ці вояки, що з ласки долі, або з ласки нашої національно-політичної свідомости, піднялися великого і величнього завдання — боротьби за національно-державне буття народу? Ми мусимо, при оптимізмі, в ідеї та замірах, все бути реалістами в апотезі офірности. Природньо, людина хоче щось здобути з мінімальними зусиллями, але великі цілі вимагають великих жертв. Говоримо про це, для більшої ясности. Тому саме й форма, а може й зміст цієї статті є трохи ориґінальні. Робимо це з метою реалістичного підкреслення релятивного значення стимулів та морально-духових імпульсів серед певної частини людства. З уваги на утруднений доступ до джерельних матеріялів, засадничі дані про модерні фактори мілітарного поготівля, не можуть бути загально відомі. Все ж, на підставі того, що є відоме, можна накреслити образ впливу тих факторів на співвідношення сил та можливостей сторін у світовому змаганні.

           Для кращого зрозуміння істоти мілітарної доктрини, щоб послуговуватися її тезами є конечним застановитися над синтезою духових і фізичних властивостей, геополітичної ситуації в історії та в сучасності, соціяльних та матеріяльних можливостей з узглядненням сили модерної техніки, що є до послуг людства. Та синтеза посередньо має відноситися до нас самих. В дуже загальній формі наша спроба синтези має представити образ нашого, — але теж і світових антагоністів, — потенціялу, як можливої підстави до виграння змагання. Для нас — як підстави визволення, як підстави актуалізації прагнень.

          Треба нам побачити підстави процесу, що провадить до нового світового конфлікту, який у проґресі імперіялізму виводиться з прагнення заволодіти світом. Нам видається потрібним, в цілком не позбавленій реалістичних первнів, візії, зафіксувати певні явища з міжнародньої політичної ситуації, та переаналізувати згадані вище фактори потенціялу.

                                                 СССР та його сателіти                                                                                                                                                                                                                                                                                        

          Завдяки політичній толеранції союзників друга світова війна дала червоній імперії неймовірні експанзивні можливості. Половина Европи, майже весь Балканський комплекс, величезні території Азії опинилися під контролею, або докладніше, під безконтрольним пануванням большевиків. Велика частина решти світу є в тій чи іншій формі під їхнім впливом, або загрожена тим впливом. У безприкладний у політичній історії світу спосіб червона імперія використовує для зміцнення своєї потенції всі ресурси підбитих країн.

          Почнемо синтезу характеристики факторів із півночі.

         Внаслідок програної у користь Московщини війни, Фінляндія була і є обтяжена економічно, мимо того, що СССР подарував їй сплати контрибуції. В 1948 р. вона підписала трактат взаємної неаґресії. У минулих роках її змушувано до підписання взаємного мілітарного союзу. Навіть на підставі трактату про взаємну неаґресію СССР мав завжди можливість, при однобічній інтерпретації його, окупувати Фінляндію. Окупована Фінляндія стає базою і пляцдармом для безпосередньої акції суходолом і морем проти майже безборонних держав Скандинавії та Данії. В умовинах діялектичного трактування вартости, цебто, пошанування міжнародніх зобов'язань і взаємовідносин та при сучаснім характері воєнних дій, в тих посуненнях СССР треба ясно бачити передумови стратегічного опанування Північного Атлянтику. В наступній стадії, вже збройного конфлікту, за допомогою всіх родів летунства, є можливе блискавичне опанування Фарерів та Ісляндії, що означало б оточення Британії та Ірляндії та одрізання їх від комунікації із ЗСА та Канадою, яка мабуть вже в недовгім часі буде дійсною метрополією Великобрітанського Комонвелту.

         Слід освідомити собі, що ті всі посунення СССР не є таємницею ані для Фінляндії ані для її сусідів. Такий стан як зараз існує впливає на духа, політичну певність та економічну стабільність не лише Скандинавії, але й Англії. Це зовсім виразно виявляється на перший погляд незрозумілих політичних потягнень Англії, які характеризуються угодовістю.

        В такій ситуації можливості спротиву — мабуть невеликі, а вже напевно короткотривалі.

        Балтійські держави (колишні) є звичайними провінціями СССР, бо ж вони за тезою Петра І. то поширене вікно у світ. В кожному разі вони, у аспекті тези про вікно, дали большевикам гегемонію в районі Балтику а найважливіше, — скріпили постійну загрозу північного побережжя Німеччини та контролю виходів у Північне море.

       Польща є ограблена під кожним поглядом з усіх своїх потенціяльних можливостей і все стало до диспозиції СССР. Збройна сила Польщі є вповні контрольована большевиками і безперечно формально буде змушена виступити по боці большевиків. Під оглядом оперативним Польща — то є з одного боку суходільне забезпечення акції в західній частині Балтику, з другого — через Польщу — найкоротша дорога на Берлін — Заглиблення Руру — держави Бенелюксу. Ціль акції — Франція.

        Німеччина внаслідок політичної «мудрости» Західних Аліянтів, безперечно всупереч волі цілого народу, — остаточно розділена на дві частини. Але суспільно-політична здисциплінованість та органічна працездатність народу перемогли зневіру й німецький нарід по цей бік, є в стані блискучого економічного розвою, а через те, Західня Німеччина стала силою політичного значення. Спостережене поглиблення націоналістичної специфічної ідеології є інспіроване та підсилюване в зрозумілих інтенціях бальшевицькими руками. Мабуть має своє значення певна непослідовність в політиці на різних теренах з боку Заходу, тому німці мають сумніви чи Захід дотримає своїх урочисто голошених обіцянок.  Але навіть тут, в Америці, шептана пропаґанда діє й теза — «вмирати за Берлін не будемо» — поширюється. Практика політичних інтенцій Заходу викликає скрізь сумнів у його силу привернути світові віру в перемогу людського духа та людської справедливости.

        Поруч з тим, на рахунок «добрих» діл Заходу, треба віднести його волю підтримувати різні країни економічно, хоч способи цієї політики є такі, що майже скрізь замість подяки, «єнків» не люблять, та навіть гостро проти них демонструють.

       Є різні ознаки на те, що Західня Німеччина намагається стати на шлях провадження власної, незалежної політики, так, як це було за часів Ваймарської Республіки у Рапалло.

       Чехія і Мадярщина, що силою свого геополітичного положення знаходяться в серці Европи, творять глибокий та оперативно досить широкий клин, як вихідну підставу до дії в полученні з Польщею, є так опановані большевиками, що найменші прояви будьякого спротиву московській волі є виключені.  Особливо після окупації Чехо-Словаччини в 1968 році.

       Румунія, Болгарія та Юґославія — творять охорону лівого крила можливої большевицької експансії на захід. Ті держави, здається, не становлять спеціяльного заінтересування з боку Заходу і мабуть, для невтаємниченого обсерватора політики ЗСА, видається щонайменше дивним, чому Югославія, яка без сумніву завжди й скрізь йде по лінії інтересів Московщини, зокрема на терені Об'єднаних Націй, користується щедрою економічною допомогою ЗСА. Видається цілком слушним припущення, що на випадок конфлікту Тіто заховає до відповідного часу невтральність, але не на користь Заходу, щоб потім мати вільну руку для різних домагань. Мимо ідеологічних неясностей в стосунку між СССР і Тітом — «крук крукові ока не вибере» і напевно Тіто оперативно шахуватиме Італію, на яку можуть покладати надії Західні Альянти. Географічно і топографічно позиція Югославії без сумніву дає їй оперативну перевагу над Італією, якщо б Італія була заанґажована в боротьбі на своїх північних кордонах, або виконувала свої зобов'язання супроти НАТО в Европі.

        СССР. Простір СССР числить понад 21,800,000 кв. клм. з довжиною вздовж 60 рівнолежника понад 13,000 клм. а шириною вздовж 40 меридіяну від Ґрініч понад 3,000 клм. Простір сателітних держав лише релятивно збільшує оперативну глибину СССР. Рівнож територію Сибіру можна вважати лише до певної міри стратегічною базою Совєтського Союзу. Природні натуральні перешкоди поза Уралом, як довела 2 світова війна та зокрема при вже сучасній техніці, можна вважати за короткотривалі тактичні перешкоди. Зрештою, здається буде слушним зробити припущення, що довжина і широчінь просторів СССР могли б бути одним з вирішальних чинників в користь Москви.  Але ахілева п'ята СССР, мабуть, є таки в Европі.

         Чинник простору для Европейського театру безперечно промовляє на користь Москви, навіть при негайній та безпосередній реакції з боку Заходу — це добре розуміють так військове керівництво Заходу як і Москви. СССР все намагається наразі політично підмінувати існування американських баз навколо своїх кордонів, а передусім в Европі. Очевидна річ, що ті бази є загрожені відповідними по боці большевиків технічними приготуваннями.

        Чинник часу завжди треба вважати за один з вирішальних не лише під поглядом оперативним чи тактичним, але й політичним, бо він впливає на рішення оперативні. Уникнення проволікання було і є завжди доцільним невтралізуванням можливости використання його противником. Нема найменших підстав припускати, що Захід використає у відповідній хвилині чинник часу для превентивної акції. Це неймовірно збільшує всі шанси СССР і большевики на це розраховують. А ми можемо собі уявити, які неґативні наслідки повстають від такого трактування чинника часу, та які зусилля й жертви були б необхідні, щоб зневтралізувати його вплив у користь противника.

        Поминаємо в нашім зарисі розгляд чинників економічного та технічних чи хемічних засобів війни — відповідне насвітлення їхнього значення є у фаховій літературі в різних мовах. В наших військових і невійськових публікаціях ті справи вже нераз насвітлено.

        Центральне керівництво. Як відомо, мозковим апаратом червоних є політичне б'юро компартії. Після певних зусиль Брежньову вдалося привернути його значення. Його так зорганізовано, що існує повна ґарантія найдоцільнішого сприйняття, реєстрування та синтези всіх явищ політичного, соціяльно-економічного життя світу та надбань воєнного і військового характеру в інтересі червоного імперіялізму. Політичне б'юро компартії майже безпомилково, впрост, коли так можна висловитися, механічно реаґує, а головне ініціює та реалізує різні деструктивні пляни. Той мозок червоної імперії у своїй логічності в оцінці подій та постаючих можливостей, в своїй логічній але й безоглядній акції в створенні передумов всесвітньої революції з використанням всіх сил і засобів для осягнення деструкції. Дотепер його чинність для цілого свободолюбного світу була повним запереченням логічности й через те все заскакувала світ, себто знаходила його неготовим і це Москва відповідно використовувала. Всі перманентно існуючі світові конфлікти, що для їх мирного розв'язання Захід зуживав енерґію та засоби безпосередньо або за допомогою (дуже проблематичною!) ОН, були заініціовані б'юром компартії. Політичне б'юро, зверхній ідеологічний та реалізуючий виразник монопартійного і тоталітарного устрою СССР, є виразником єдиної волі. То означає консеквенцію в плянах і рішеннях а через те політбюро є рушієм у реалізації всіх своїх рішень. Історія давно минулих як і вже навіть найновіших часів та аналіза історичних фактів ствердила велике значення ініціятиви на кожнім щаблі діяльности.

       В царині ідеологічно-психологічної підготови не тільки світової опінії, а перш за все, своєї людности, червоний імперіялізм має надзвичайні досягнення. Робиться це з метою піднесення до найвищого ступеня її кінетичної енергії і ціле спрямування її для власного використання.

       Щодо оброблення світової опінії — пропаґанди, — то большевики, як відомо, використовують навіть найменшу до того нагоду і вміло скеровують її проти Заходу. З подиву гідним цинізмом за все, що недоброго трапляється у світі, як наприклад, справи так зв. колоніялізму, вони обвинувачують Захід. «Ціль виправдує засоби» — це їхня засада і тому треба часом жаліти, що це не застосовується з боку Заходу, бодай у деяких випадках у відповідній інтерпретації. Свою пропаґандивну роботу, як відомо, проти своїх альянтів, що властиво урятували большевиків перед цілковитою загладою, почали большевики ще навіть перед закінченням 2-ої світової війни. Може видаватися дивним, що світ, навіть той здеколонізований, не бачить цілей комунізму. А коли розуміє ті цілі й лише намагається вигравати Захід за подопомогою комунізму, то очевидно не розуміє, що раз організовану большевицьку сітку, — трудно потім зліквідувати.

      Відповідно спрепараване ідеологічно-психологічне виховання свого населення, мимо спостережених вже успіхів Заходу в наслідок пропаґандивних засобів вільного світу, всеж у відповідних моментах (як напр., високопростірні лети Ґаґаріна чи Тітова) допроваджує населення СССР до стану масової психози. Це дає большевикам до рук фактор великої ваги — зміцнення їхнього внутрішнього положення. Крім того така психоза у зовнішнім застосуванні її виявів, дає чи створює наставлення вимагати автоматичного виконання навіть протиприродних рішень свого (гіпнотизуючого) пана. Здається, що то один з вирішальних елементів сили, який ставить перед вільним світом специфічні вимоги. Один із знавців тієї проблеми назвав спосіб боротьби з психозою населення СССР «спробою розм'ягчення мас». Очевидна річ, що таке «розм'ягчення мас» є операцією дуже складною. В першій мірі воно мало б торкнутися підбитих народів, щоб їх прихилити до режиму пропаґандивними арґументами, а коли треба, то й терором. Але поневолені народи в СССР, навіть у своїх наймолодших ґенераціях, вже національно і політично у високій мірі усвідомлені.

        Коли б коротко підсумувати аналізу хоч би тих найважливіших елементів (збройного) потенціялу СССР, то можна б зробити висновки, що:

        1)  Геополітичне положення СССР є вигідне, воно є забезпечене колом підбитих народів чи територій.  Це останнє, щоправда, при відповіднім потрактуванні цієї справи Заходом, може набрати характеру утруднюючого;                                                                                                                                                                                                                                                  

        2) Простори СССР своєю довжиною і шириною дають йому перевагу у випадку втягнення противника в довготривалу війну, бо створюють можливості ухилятися від вирішального знищення живої сили, дають глибокі та просторі, добре організовані, резервуари сил і засобів; дають можливості необхідної при сучасній техніці деконцентрації індустрії, засобів та й сил, що забезпечує від знищення в короткім часі; дають можливості затягання війни, що може спричинитися до створення догідної для большевиків політичної кон'юнктури — соціяльні заворушення в таборі його противників внаслідок перемучення, непорозуміння між союзниками тощо;

       3) Геофізичні та топографічні властивості — можна трактувати різно (як вище).

       4) Плянова підготовка розподілу СССР в політичних потягненням Заходу і фактичний, у відповіднім часі, розподіл його на національні державні організми, це найбільш дразлива для Москви справа; одірвання національних територій у дальшому виключає експлуатацію їхніх людських резерв та матеріяльних засобів, зменшує фізичний потенціял, навіть і для самооборони. Мимо пороблених очевидно заходів не виключається переходу вояків або і цілих офрмацій в ряди борців за власні держави.  Таке одірвання може відбитися на психіці самого московського народу, ослаблюючи його політично та мілітарно;

       5) Факт монолітного керівництва треба все вважати за ідеальне розв'язання;

      6)  Ідеологічно-психологічні елементи в аспекті їхнього значення для збройної потенції СССР в першім періоді можливих збройних змагань становитимуть в руках большевиків сильний козир, при тім не останню ролю гратиме демагогічне гасло «вперед на здобуття харчів для збереження субстанції».

                Мабуть найважливішим елементом в оцінці потенціялу Кремля буде реалістичний погляд на незмінені від часу заіснування большевизму на земській кулі його цілі. В цьому випадку авторитетним буде голос деяких органів нашої американської преси. Вона виразно остерігає перед оптимізмом, пануючім, головно в колах дипломатичних.  Вони й деяка частина
суспільства хоче брати свої бажання за дійсність (вишфул тінкінґ), в наївності своїй довір'яючи московським пісням про можливість мирного співіснування. Це в свою чергу дозволяє Москві на зміцнення своєї мілітарної потуги під оглядом матеріяльним, психологічним та організаційним, а також і до зміцнення підривної праці у світі, через підтримання наразі різних націоналістичних рухів, що витворює хаос. Совєтські обіцянки фінансової підтримки недорозвиненим країнам — рідко зрештою дотримувані, бо замість фінансової допомоги, вони щедрою рукою постачають зброю та гроші для комуністичної п'ятої колони по цілому світі і врешті на широку скалю закроєне шпигунство. Ось елементи «мирного співіснування». Брежньов вже не ховається зі заповіддю перемоги комунізму, не ховається з пропаґуванням допомоги конспіративній а то й явній підривній акції. В Америці є люди типу Сайруса Ітона, які, мабуть готові вірити в майбутній комуністичний рай. — Шкода велика, що американський уряд не хоче й не може змусити Ітона спробувати райського життя в СССР.

              Добре поінформовані пресові кола ЗСА не сподіваються в ближчім часі гарячої війни, але є занепокоєні у великій мірі комуністичною пенетрацією, яка спричиняє моральний розклад громадянства ЗСА.

                                                                                              Захід 
                                                                                                                
                Міжнародню та геополітичну ситуацію Заходу треба б розглядати у двох констеляціях: західня гемісфера та положення у світі. На нашу думку, на першому місці в Европі, але й на Середньому Сході, де большевики всіми силами розпаляють напруження.

                Положення ЗСА в комплексі цілої західньої гемісфери під оглядом можливостей безпосереднього загроження є лише до певної міри корисне. Дезорганізація готовости і біжучого життя далекосяглими ракетами не може принаймні наразі бути тотальною з уваги на віддаль та протизасоби. Ми в своїм часі передбачали можливість летунської партизанки, але здається тепер така можливість відпадає. Натомість організований напад великими підводними силами може бути актуальний.

               Не вдаючися в докладніше обговорювання технічних і матеріяльних вартостей оборони ЗСА, можемо загально сказати, що СССР мабуть уже давно був би почав спроби оволодіти Европою, якщо б ЗСА не перевищували б його своїми силами.

               Південну Америку можна б потрактувати як базу. Її положення дає можливості використання всіх її матеріяльних багатств і фізичної сили, але це вимагає конечного приспішення там індустріалізації. Мабуть в тім сенсі треба було б потрактувати обіцянки з боку урядових сфер ЗСА.

               Цілковито іншим видається політичне та мілітарне положення в заінтересуваннях Заходу на европейському та азійському континентах. В Европі позиція Німеччини міцно устабілізувалася. В останньому часі, як ми вже згадували, Скандинавські держави стали об'єктом політичного нападу большевиків, а це виразно свідчить про скандинавське наставлення і готовість до участи в спільній обороні проти московсько-большевицької агресії. Швеція безпосередньо загрожена почерез Фінляндію в зв'язку з «необхідністю при сучаснім швидкім загостренні міжнароднього положення з якого походить небезпека війни» вже від довшого часу збільшує свої оборонні споруди, збільшила свою збройну силу й поліпшує своє озброєння. Франція за всяку ціну намагається мати вільнішу руку в Европі. Члени НАТО шукають способів вирівняння внутрішніх «неясностей», всі європейські держави прагнуть об'єднання, покищо в економічній ділянці, а в недалекій мабуть перспективі й в мілітарній. Приклад цього дала вже Данія і прагне дати Англія.

               Окупаційні сили альянтів на всіх просторах стичности з червоними, не зважаючи на досконале технічне вивінування, мабуть у випадку несподіваного заатакування довшого спротиву червоній навалі ставити не могли б, зокрема в початковій стадії гарячого змагання. Віддалення ЗСА від усіх уже існуючих і правдоподібних огнищ змагання відтягає часово їхню поміч. Привернення рівноваги вимагатиме мимовсього великого напруження.

               Політичні й усякі інші спроби здобути перевагу у світовій констеляції відбиваються прямо негативно на власній національній відпорності ЗСА як і на об'єктах конкуренції.
Мабуть геополітичне положення Західніх Альянтів, в першій мірі ЗСА, дає підстави твердити, що в першім періоді змагання вони потребуватимуть часу на повну мобілізацію свого потенціялу і впровадження його в акцію. Внутрішня конституційно-політична атмосфера в ЗСА вимагатиме рівнож часу й поважних заходів для вияснення ситуації і здобуття правних підстав до санкцій. Але вже тепер можна ствердити на підставі численних публікацій, що аналізують положення у світі та насвітлюють ролю московського імперіялізму, що вільний світ не лише в політичній але й в громадській опінії усвідомляє собі пляновані деструктивні потягнення большевиків. На жаль у вільному світі нема достатньої свідомости про велике значення та можливу ролю народів, що прагнуть визволитися з-під червоної чи взагалі всякої московської неволі, які в своєму геополітичному положенні є потенціяльним союзником Заходу.

               Тут можливо ще треба було б згадати про так звані вершинні та всякі інші конференції, що не мають найменшого глузду, а лише компромітують Захід. Бо ж хіба після всіх дотеперішніх досвідчень вже був би найвищий час прийти до переконання, що наслідків від них не буде жодних, крім витрати народнього гроша. Якби — так нам видається, — західні альянти виявили цілковите неґування тими конференціями, то мабуть червоні були б більш податливі. Участь в конференціях виглядає на недоцільну політичну демагогію, яка лише деморалізує так зв. «невтралістів», які безперечно здають собі справу з того й бачать як західній світ себе осмішує. Коли вважати, що з одного боку була висока ціль в зааранжуванні тих конференцій, то з другого — була лише одна єдина ціль — задемонструвати дискредитацію високих ідеалів та повну безсилість їхніх апологетів. СССР іґнорує шукання компромісу та осмішує будуючі засади людства. Здається, що поволі, дуже поволі, Захід приходить до переконання, що згідно з мілітарною доктриною «наступ є найліпшою обороною» — звичайно, при відповідних силах і засобах. Ідея вселюдського солідаризму (по боці вільного світу) є дуже велика і через те непоборна, але групові інтереси підміновують її. Солідаризм мав би оформитися в певних ґеополітичних і в континентальних комплексах при умові, що окремі держави зрезиґнують з суто приватних інтересів. Такий солідаризм мав би опертися на вселюдських факторах: релігія, мораль та соціяльна справедливість.

                  Заки перейти до порядку денного над так добре вже знаною з різних публікацій справою технічної підготовки Заходу на випадок розгри з червоним імперіалізмом, хочемо ще ствердити, що стан тої техніки, здається, є головним стримуючим чинником в плянах СССР. Виходить, що ментальність військового світу все ще спирається на поставленій військовою наукою тезі: «розвиток засобів наступу й оборони йде в парі, або чергується в короткім протязі часу». Теза та має для військовиків аксіомне значення. Коли було винайдено меч, йому було протиставлено щит; коли винайшли зброю дальшої дії, їй протиставили фортифікаційні споруди; коли застосували танк, йому протиставили заміновані терени; для протидії підводним крейсерам та летунству винайшли радар і т. п. Поруч з розвитком нуклеарної зброї йде шукання забезпечення перед нею безпосереднього й посередненього. Поруч з можливістю бактеріологічної війни йде шукання невтралізуючих токсинів.

                  Це й є можливості застосування всіх і різних технічних засобів боротьби, в якій людина є все ще найважнішим чинником.

                                                                              Людський елемент    

                   Чи маємо підстави думати, що в майбутній війні роля людини як головного чинника, зменшиться ?

                   Зараз же після закінчення 2-ої світової війни були численні голоси про те, що військо, а в першій мірі досвідчений і освічений вояк, в стислім розумінні цього слова, сходить, чи навіть вже зійшов, з бойової шахівниці; що йому на заміну приходить вояк-технік, або прямо технік. Бо ніби то прийшов час, коли за потисненням ґудзика можна урухомити елементарні сили природи або технічні знаряддя і «буде по всім». Треба було часу, щоб такий революційний погляд заник. І ми свій скромний погляд власне в такому сенсі, що людина є вирішальним чинником змагання, були висловили на сторінках часопису «Неділя», (Німеччина, 15 серпня 1948). Не вільно забувати, що люди, а не засоби, якими люди користаються, є головним фактором. Правда — передумова, щоб кожний вояк у відповідній мірі від низу до гори знав дуже добре властивості новітніх технічних засобів бою та війни і вмів з них користати. Люди творять засоби нищення, люди шукають можливостей найдоцільнішого використання їх. Люди шукають нових способів змагання, що відповідали б вартостям технічних засобів. Людина, створена теж і для виявлення своєї вільної волі, не може через те пасивно піддатися насиллю, бо то суперечить її натурі. Людина хоче змагатися за своє право волі до кінця. Вільний дух не може визнати лише фізичної переваги, його можна до того змусити лише на якийсь час. А це доказує, що фізичне змагання є функцією духової сили, врешті духового рішення. Сила в людині та в проявах її безмежно многогранного духа!

                Справді збройне змагання в модерних його формах вимагає від людини спеціяльних студій, але по-старому й покликання. Нераз доводиться чути: нащо тоді військові фахівці? Є цілком зрозумілим та натурально-необхідним, що інженер, чи хемік, філософ або економіст може бути військовим фахівцем. Але ж коли він навчився свого фаху, скажім як інженер-хемік, то цього очевидно замало, щоб бути одночасно і військовим фахівцем. Він повинен навчитися керувати живими людьми в умовинах бою чи війни, людьми, що вмирають від дій техніки... А то є дуже трудна духово, фізично й науково справа. Якже, наприклад, командир полку може посилати людей у бій, коли він сам не знає, як підготовити бій, як використати терен, щоб зберегти людей, зберегти їхнє найвище добро — життя, за яке він поносить відповідальність. Як виграти бій при найменших людських і матеріяльних втратах? А може буде шукати фахової поради під вогнем гармат, кулеметів чи різного роду бомб?

               Тим більше, якже може генерал творити стратегічні (!) пляни, коли він не знає засад оцінки політичних, економічних, соціяльних та психологічних факторів потенціялу народу? Хтось скаже, що він може знайти відповідних дорадників, бо пляни укладаються в умовинах можливого спокою. Так, дорадник мусить бути, може дати всі необхідні дані, але треба ж ті дані використати для оформлення певної концепції. Фахівці військової справи (не ґенії, що появляються раз на століття), мабуть будуть так само потрібні, як й всякі інші фахові спеціялісти — залишімо їм військові справи. Поставмо лише постулят — про конечність гармонійної співпраці спеціялістів у різних ділянках.

             Далі поставмо постулят, щоб військовики вивчали свій фах, щоб вміли пізнати всі прояви війни, бо декаденс військового мистецтва а тим більше потреби військового знання ще не наступив. Засади військової науки є й надалі актуальні. Треба вміти не тільки використати силу, енергію і духові властивості людини-вояка, але й зберегти її. Треба вміти використати геофізичні властивості просторів, топографічні властивості терену, щоб поставити збройну силу і вояка в найдогідніші умовини змагання. Треба вміти використати перевагу, що її дасть політика при виконанні зброєю поставленої цілі. Треба вміти доказати політиці ті чи інші труднощі при виконанні завдання. Необхідно є передбачувати, щоб не дати ворогові переваги в ініціятиві та вміти перевести найдоцільнішу концентрацію сил і засобів у відповідям часі й відповіднім просторі чи місці. Треба вміти керувати цілим складним апаратом військової організації та скоординувати чинність всіх родів збройної сили, а нераз і «вміти думати» за ворога. Треба вміти понести відповідальність за рішення, від наслідків якого може залежати доля, не лише людей, але й народу... Отже, іншими словами, — це все треба вміти, а вміння дає лише наука, що студіює військову історію й шукає в ній найкращих повчальних зразків військового вміння. Військова наука нелегка справа, бо треба навчитися вміти мати до діла не лише з мертвою натурою, з незмінними елементами натури, але нейбільше власне зі змінними елементами натури, які несуть смерть. Військова справа вимагає застосування знання.

               Спробуймо подивитися далі, що несе нам в сучасній добі військова наука в ділянці стратегії й тактики.

              Стратегія — то філософія військової науки. її тези незмінні, її основною ціллю, як відомо, є виконання завдань політики через використання людей і засобів.
В ділянці тактики сучасний загальний рівень розвитку людської свідомости і знання, диктує можливість ще дальшої еволюції (чи революції) в усамостійненні невеликих одиниць, в індивідуалізації чинностей людини в полі. Сила сучасної техніки також впливає в цьому напрямі. Говорячи дуже образово, дозволимо собі на порівняння, що кожний один вояк і малі групи у виконанні завдання будуть як паразити лізти вперед, не оглядаючись на сусідів, на організацію найближчого запілля.

                Хочемо перейти до короткого зсинтезування значення перелічених факторів збройного змагання в аспекті їхнього впливу на характер майбутньої війни та в аспекті постулятів для нашої доктрини.

                1. Збройне змагання, річ ясна, обійме не лише комплекси народів, але все людство й усі прояви його колективного та індивідуального життя. Та теза є актуальна в засягу великих і малих війн і всіх народів, що в них можуть бути заанґажовані.

                2. Загальне збройне змагання вимагає плянової співпраці всіх інтелектуальних сил народів, не тільки в часі його тривання але й не менше в періоді підготовки до нього.

                3. Воно відбуватиметься в усіх вимірах простору; не є виключеним застосування всіх видів війни з огляду на прагнення прискорити розв'язку. Може наступити катаклізм знищення великих популяційних центрів.

                4. Здається, що війна може вибухнути несподівано, зокрема тоді, коли принаймні один з аґентів буде прагнути до того, або й через «помилку».

                5. Згідно із думкою американського генерала Ріджвея, «большевики розпічнуть війну, щоб запобігти реакції своїх мас вже до певної міри свідомих того, що комуністична верхівка фальшує всі дані про прагнення вільного світу позбутися комплексу небезпеки війни».

                Політичний уклад міжнародніх стосунків в аспекті їхнього значення для визвольної боротьби підбитих Московщиною народів, в тім й України, один із дуже поважних знавців тих стосунків докладно обзнайомившись з публічною опінією ЗСА характеризує так:

                «ЗСА, наймогутніший політичний і мілітарний фактор світу, потребують довшого часу                      та немалого досвіду для остаточного зрозуміння імперіялістичної а в засадах деструктивної агресії Москви. Соціяльні та економічні умовини, в яких перебуває американське громадянство, наставили його психіку на шлях економічного проґресу, а це в свою чергу обумовлює політичну толеранцію.  Тому навіть ті пропаґандивно-компромісові політичні потягнення Москви, що походять з тактичних міркувань, американська опінія є завжди готова брати за реальні вияви можливості мирної коеґзистенції й може піти на далеко йдучі уступки».

              Реалізм такої сентенції треба взяти за одну з підстав у наших політичних постулятах.
Перенесімося на хвилину до політичної географії й гляньмо на карту східньої півкулі. Для більш плястичної орієнтації накриймо простори СССР білим папером, а Україну скажімо жовтим. Хто мав би час і охоту, міг би ще зайнятися додатковими варіяціями поглядової геополітичної статистики прикрити папером інших колорів всі етнографічні території немосковських народів. З олівцем в руках спробуймо обрахувати відсотково взаємовідношення просторів і населення. Додаймо у випадку України брак будьякого геофізичного опертя проти аґресора. Зробімо з того властиві висновки.

              Економічні можливості соборної України, духові та фізичні властивості народу, його історична традиція, динамічне прагнення створити власну державу предистинують його до осягнення тої політичної цілі.

               Час для нас здається є найбільш відповідній. Завданням нашої політики є створити реальну концепцію для використання сприятливих міжнародніх стосунків для нашої мети. Антаґонізм між справедливістю та насиллям доходить до кульмінаційного пункту. Не вільно забувати, що один з цих антаґонітів є спеціяльно заінтересований нашою національною проблемою, як фактором зміцнення його, фактором у перспективі стабілізації в Европі. В той же самий час — друга сторона, а саме Захід — нас не доцінює, як важливий фактор у боротьбі між Сходом і Заходом і ставиться до наших змагань індиферентно. Тому нам обов'язково слід зрушити індиференцію в цьому напрямі. Нам не вільно забувати, що Захід є інспірований певними московськими колами проти створення чи існування самостійної Української держави та інших національних держав, бо то, мовляв, спричинило б «балканізацію» сходу Европи. Завданням нашої політики доказати нереальність такої концепції та довести до свідомости Заходу, що балканізація СССР це саме запорука миру не тільки в Европі, але й у цілому світі. У зв'язку з тим нам треба підтримати діяльність міжнаціональних організацій, що політично провадять боротьбу проти московського імперіалізму.

               З тих усіх постулятів народитися може і повинна наша мілітарна доктрина.

               Або може вона вже існує ? Ні, в сенсі використання можливостей, на нашу думку, не існує; для неї нема ще диспозіційних факторів.

               Але українська мілітарно-визвольна доктрина мусить якнайскоріше оформитись, бо вона має свою ґенезу в українській визвольній політиці, для якої першою і останньою ціллю є — Українська Самостійна Соборна Держава.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації