ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 17 жовтня 2011 р.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ У ПЕРЕМИШЛІ

Михайло Хроновят

                                                                   Перед бурею

             Коротко перед І-ою світовою війною Австрія впровадила у двох найвищих клясах гімназій військовий вишкіл, що відбувався кожної суботи. Учні VІІ-ої і VШ-ої кляс відбували муштру на гімназійному подвірі, або в часі непогоди вчилися орудувати крісом в руханковій залі. В перемиській гімназії переводили це військове передшкілля підсташини 10-го полку піхоти, що стаціонував в Перемишлі, під сталим доглядом одного старшини. Від часу до часу відбувалися на військовій стрільниці в недалеких Пикуличах вправи в стрілянню, які кінчилися премійованим стрілянням та роздачею нагород найкращим стрільцям.

            В травні 1914 р. відбулося у Відні премійове стріляння для усіх середніх шкіл з цілої Австрії, а участь в ньому взяло по 10 учнів з кожної. На цей т. зв. «Кайзер Гульдіґунґ унд Прайс-шіссен» вислали теж і всі галицькі (як українські, так і польські) гімназії по 10 найкращих стрільців. З нашої гімназії виїхало нас теж 10-ох під проводом учителя Барнича. Між ними були: Артимович Антін, Сапрун Северин, Лазор Іван, Наконечний Федь, Денека Іван, Йовик Хригорий, Хроновят Михайло та ще двох, яких прізвища вже призабув.          

          Австрія тільки на пробу впровадила в Галичині для гімназійних учнів приписану форму однострою, яка своїм виглядом дуже зближалася до тодішньої військової уніформи. На твердій шапці носили учні металеву відзнаку: між двома вкруг зложеними галузками знаходилася буква «G», а під нею римська цифра-число даної гімназії. Від 1911 р. всі учні української гімназії носили вже на шапках українське «Ґ». Цю зміну перевели учні самі і вона скоро принялася, хоч не була ніким затверджена. На стоячому ковнірі, по обох сторонах нашиті металевої краски паски в числі від 1 до 4, які вказували, до котрої кляси учень ходить. Від І-ої до ІV-ої кл. один до чотири срібні, а від V-ої до VІІІ-ої — один до чотири золоті паски. Ця форма мала безумовно свої добрі сторони.

          Нічого дивного, що поява мундурованих галицьких гімназистів викликала у Відні певну сенсацію. Одні мали нас за вихованків військової академії, інші за учнів маринарки.

          На площі Шварценберґа у Відні, при різнокольоровій фонтані грала вечорами військова оркестра найновіші «шляґери». До нашої групи підходили цікаві і питали нас, що ми за нарід. Коли почули, що ми українці, ахнули: «А, то ви з Країни...» — Ні, кажемо, ми з Галичини! «Аус Ґаліцієн?.. дан зайд ір полен...» (З Галичини? То ви поляки). Ось, стільки знали про нас у Відні Року Божого 1914...

         Нагород з віденської стрільниці ми не привезли. Всі вони дісталися тирольцям, які стріляли своїми, отже випробуваними крісами. Користь з тієї екскурсії була хіба та, що побачили ми Відень, його музеї, цісарський «Бурґ» і т. п. Вертаючися з Відня, ми не сподівалися, що вже за кілька місяців прийдеться замінити наші гімназійні однострої на військові...

          Такий вступ конечний, щоб бодаю до деякої міри насвітлити ці передвоєнні відносини, серед яких виховувалися будучі добровольці українського леґіону, будучі «Усусуси».


                                    Стріли в Сараєві

          Після Сокільського Здвигу 28 червня 1914 р. роз'їхалися учні перемиської гімназії на добре заслужені вакації. Вже в часі вправ на площі «Сокола Батька»*) довідалися ми про стріли в Сараєві та про смерть австрійського престолонаслідника. Та це не могло нам молодим попсувати того прекрасного настрою, який ми все мали після скінчення шкільного року та одержання доброго свідоцтва, того настрою перед заслуженим відпочинком. Вправді багато тоді говорилося про неминучість війни, але вона нас молодих не лякала. Навпаки, ми молоді ждали на великі події, потрясення і з ними зв'язували наші мрії-сподівання. Як то кажуть, нам тоді було «море по коліна».

         Таки не довелося нам цим разом докінчити наших вакацій, бо вже в їх половині вибухла І. світова війна. Як це на нас подіяло — годі описати. Більшість нас молодих відчувала, що прийшов час, коли мусимо прийти до слова, до чину, то й нічого дивного, що не могли ми сидіти безчинно по різних закутинах. На щось треба було рішатися. Мені прийшлося рішатись самому, бо не мав кого порадитися, будучи в глухому куті на провінції (містечко Риботичі). Зараз декілька днів після проголошення війни, спакував я наплечник, попрощався з старенькими батьками і сів на ровер, щоб покинути моє рідне гніздо, може раз на завжди.

        Якраз того дня вимаршовував з Перемишля 10-ий п. п. на фронт. Недалеко гімназійного будинку на Добромильській вулиці я з пішехода обсервував маршуючі колони в новеньких ясних польових одностроях. (10-ий полк складався у 80% з українців, що походили з недалеких околиць Перемишля та Добромильщини). Між відходячими бачив я теж і моїх риботичан. Йшли ці молоді люди під Красник, де ждали їх перші невдачні бої, в яких більшість заплатила своїм життям через глупоту австрійських полководців. У тих-то перших боях Австрія втратила свій воєнний актив намарне і після того вже цілу війну приходилося їй намагати резервістами та «лянштурмою».

        Так, опертий на ровері, приглядався я відходячим сотням 10 п. п. назустріч їх невмольній долі. В задумі й не стямився, як пройшов останній відділ, а на моє рам'я поклав хтось свою руку. — «Що ти тут робиш, друже?» — Я оглянувся. Біля себе побачив гімназійного товариша Хомінського (походив з Острова під Перемишлем). Я розповів про свої пляни зголоситися до війська. — «О, це чудово!» — сказав він. — «Ти прийшов в сам час. Проф. Демчук реєструє таких варятів в гімназійному Інституті, де організують Січових Стрільців...» — Ми попрямували на Баштову вулицю до Інституту. Там застали вже кількох охотників, які пильно вправляли муштру на подвірю під інструкцією учителя рисунків Струхманчука.  


                                                        Перша сотня

        З кожним днем прибували свіжі добровольці, переважно гімназійні учні VII-ої і VІІІ-ої кляс. Вже по кількох днях нас перевели до «Дешевої Кухні», що поміщалася у власному будинку зараз за гімназією, з входом від вул. Тихої (за Польщі — вул. Смольки). Цей будинок притикав до гімназійного подвір'я так, що вистачило вирвати три дошки в паркані і ми мали безпосереднє сполучення з гімназійним подвір'ям, на якому зладили собі площу наших вправ. З довкільних сіл доставили нам солому до сінників та стало довозили нам харчі і таким чином ми влаштувалися в «Дешевій Кухні» на приміщення, там теж і наладнали спільну харчівню. Скромні, але смачні обіди варила нам пані Грабова, вдова по дозорці бурси св. Миколая. Головний надзір над нами перебрав місцевий адвокат, д-р Володимир Загайкевич, який виконував тоді службу при австрійській команді в ранзі поручника, відомий громадський діяч, голова місцевого Т-ва «Сокіл». Він теж і був нашим речником до військовости.

         З часом вдалося нам виєднати невеличкі приділи м'яса від війська. Всі добровольці залишалися у своїх гімназійних мундурах. Вкоротці дістали ми старі австрійські кріси на один набій (Верндля), але без набоїв. Від часу до часу приходив до нас старий, вислужений підстаршина п. Жовнір, який був знаний в робітничій організації «Воля» і старався втиснути нам своє перестаріле знання австрійської муштри з перестарілими крісами. Товариша Артимовича і мене назначено інструкторами. Крім вишколу, мали ми оба дбати теж про цілість та про порядок в приміщенні.

        Почалася завзята праця над вишколом добровольців, яких з кожним днем прибувало чимраз більше і вже в короткому часі назбиралася ціла сотня. Уложено порядок дня, якого мусіли всі точно придержуватися. Від вчасного ранку муштра на гімназійному подвір'ї, а після полудня теорія та навчання з крісом. Приспішеним темпом старались ми втовкмачити добровольцям все наше знання австрійського впоряду та службових правил. Майже щоденно приходив до нас, звичайно під вечір, д-р В. Загайкевич і йому здавали ми звіт про стан та про щоденні заняття.

        В короткому часі замінилася наша «Дешева Кухня» в справжню касарню, а гімназійне подвір'я в «Еґзециркпляц». Вже до тижня вспіли ми нашою завзятою муштрою витовкти всю траву на гімназійному подвір'ї, яка за місячі вакацій вже була так гарно підросла.

        Добровольці складалися здебільша з гімназійних учнів, отже інтеліґентний матеріял, самі дібрані хлопці, наші найближчі товариші. Та муштрувати товаришів і при тому погодити дисципліну з товариським відношенням не була така легка справа. Але мені з тов. Артимовичем якось це вдалося.

       Нелегко по стільки літах нині пригадати прізвищ стрільців з перемиської сотні. Назву тут хоч тих, яких пам'ятаю. За доповнення списка буду дуже зобов'язаний.

         1. Андрух Іван, 2. Артимович Антін, 3. Баран Евстахій, 4. Батейко Михайло, 5. Бий Олекса, 6. Волошин Іван, 7. Волошин Микола, 8. Волинець Іван, 9. Волинець Степан, 10. Верхомий Володимир, 11. Ґлова Василь, 12. Ґула Антін, 13. Дацків Яків, 14. Домарадзький Андрій, 15. Домарадзький Евген, 16. Дулеба Василь, 17. Дунай Андрій, 18. Залітач Василь, 19. Каливошка Петро, 20. Кварацяний Іван, 21. Кривов'яза Олекса, 22. Кокот Михайло, 23. Козьол Іван, 24. Кишка Іван, 25. Лесик Роман, 26. Липецький Франц, 27. Максимяк Павло, 28. Микита Петро, 29. Новаківський Семен, 30. Перчинський Степан, 31. Савула Михайло, 32. Паславський Іван, 33. Тиранський Дмитро, 34. Хомінський Мирослав, 35. Хомінський Роман, 36. Хроновят Михайло, 37. Талпаш Мирон, 38. Фільц Кость, 39. Фрідман Лев (жид), 40. Рейнарович Осип, 41. Рейнарович Омелян, 42. Масляний Евстахій, 43. Скарвінко Іван.

        Дуже відчували ми брак військового однострою, тимбільше, що наші гімназійні мундури нищилися при щоденній муштрі. Бракувало нам теж нових крісів і амуніції. А головне — ми задихалися на гімназійному подвір'ї, а щоб вийти на якусь площу вправ поза місто, не можна було добитися дозволу.

         До нас доскакували ще товариші, що жили у своїх батьків в місті (Зубелик Тадей, Роман Трешневський і ін.).

         Стрільці зорганізували прекрасний хор (був гарний тенор Степан Волинець) і щовечора влаштовували концерти на втіху жителів вул. Тихої.

          Так минали нам дні і тижні при щоденній муштрі. Ми вичерпали все наше знання, вишколили здисципліновану сотню УСС-ів і ждали нетерпеливо на вимарш. Але всі інтервенції д-ра В. Загайкевича в Начальній Команді не давали ніякого висліду і ми почали вже на добре нетерпеливитися. Тим часом почали доходити до нас слухи про перші невдачі австрійської армії на фронті. Ми стрічали в Перемишлі перших ранених, що верталися з фронту і приносили дуже невідрадні вістки про розгром австрійської армії під Красником. В міжчасі почали доходити до нас зокрема прикрі вістки про масові арешти наших людей, головно інтеліґенції, священиків та про їх вивози до концентраційних таборів в Австрії.

         Чим раз більше надоїдала нам ця муштра на вузькому подвір'ї і ми ждали нетерпеливо, щоби чимскорше вирватися звідси, дістати потрібну зброю в руки та стати до діла, на яке ми рішилися. Вже й об'їли ми сливки на гімназійних сливах, за що гримав на нас дир. Алиськевич, а нас все ще не пускали.     

                                                       Виїзд до Львова

          Врешті прийшла очікувана хвилина. Одного дня прийшов до нас д-р В. Загайкевич і покликав нас обох до канцелярії. Тут повідомив нас, що нарешті сотня УСС має відійти до Львова. Тому що дальше голосяться добровольці, один з нас двох мав би залишитися для дальшого вишколу. Після того запитав, котрий з нас двох хоче відійти з похідною сотнею, а котрий залишиться на вишколі. Однак справа не була така проста. Ми оба хотіли відійти з товаришами, яких ми не тільки вишколили, але з якими в'язала нас довголітня шкільна лавка. Нам обом не всміхалося залишатися і дальше товкти муштру на вузькому подвір'ї тоді, коли вся своя «братія» відходила. Не всміхалося це зокрема мені, що вже від тої муштри зовсім захрип. Д-р В. Загайкевич побачив, що ми оба не погодимось, вирішив сам справу. Тов. Артимовича назначив командантом похідної сотні, а мені велів дальше провадити вишкіл. Для мене це був тоді неабиякий удар, бо аж ніяк не хотілося розставатися з товаришами. Але наказ-наказом. Це рішення й спричинило те, що я не став «заводовим Усусусом» і проти своєї волі опинився в складі австрійської армії.

         Вже на другий день супроводжав я похідну сотню УСС-ів на двірець та прощався з кожним зокрема. Побачивши мій настрій, один з товаришів радив мені скритися у вагоні і непомітно від'їхати зі сотнею та залишити вишкіл. Коли я почав вагатися, тов. Фрідман порадив мені таки залишитися, мовляв, вишколиш собі другу сотню і незабаром надтягнеш з нею за нами. Почуття обов'язку таки взяло верх. З тяжким серцем глядів я за від'їжджаючими товаришами на схід. Я почував себе дуже осиротілим. Між новими добровольцями, яких я мав вишколювати, не було вже колеґ. Були це в більшості незнайомі сільські хлопці та реміснича молодь. Закусивши зуби, взявся я вишколювати їх в надії, що чейже незабаром виїду з ними та дожену І. сотню.

                                       Переслідування

         Минали знову дні серед щоденної муштри. З фронту доходили чимраз гірші вісті. Переслідування і арешти наших людей прибирали на гостроті. Невдачі австрійських генералів треба було чимсь виправдати. Кинено тому клич: «Всьому винні Рутенер-ферретер (русини-зрадники)!» Цей клич з захопленням поширювали поляки і жиди. Пішла вперта нагінка в першу чергу проти нашої інтеліґенції і під претекстом «зрадники-москвофіли» виарештовано в першу чергу священиків та активніших селян, Арештованих вели вулицями, юрба, здебільша жиди, обкидувала наших стареньких священиків камінням, опльовувала їх та кричала за ними: «ферретер!»... Між ними були і батьки тих, які билися вже на фронті, деякі в боях вже відзначилися, а чимало їх вже й полягли в боротьбі з москалями...

          Одного дня через Перемишль ескортували жандарми групу коло 50 людей і знову здебільша наших священиків. В тій групі нещасних було і декілька жінок. Коли переходили вони вул. Дворського в напрямі двірця, над'їхали напроти на конях мадярські гонведи. Хтось з вуличної товпи крикнув «ферретерс» (зрадники). Командант відділу кинув команду, гонведи повитягали шаблі, кинулися з кіньми на ескортованих і шаблями засікли всіх на смерть! Заледви одна жінка залишилася живою з тієї масакри...

          Майже щоденно вели вулицями арештованих наших, Богові духа винних людей, майже щодня відходили транспорти на захід до концентраційних таборів Талергофу, Ґмінду і інш. Вся та польсько-жидівська нагінка проти наших людей в 1914-ому році коштувала нас поверх 30 тисяч неповинних жертв. Мадярські «герої» вішали наших селян вже за саме слово «я русин»!.. Так віддячилися всякі зайди і п'явки нашого народу, що цілими віками висмоктували з нього всі соки. Так закінчилося мирне «спулжицє» трьох народів на західньо-українських землях. Це повинні би тямити особливо всі ті, які горлають про українську нетолеранцію та антисемітизм.

          Річ очевидна, що всі ті факти були не без впливу і на організацію українського леґіону. Минуло кілька тижнів серед вишколу ІІ-ої сотні. В Перемишлі почали появлятися втікачі з фронту, які своїми перебільшеними оповіданнями ширили паніку. Ночами було вже чути глухі вибухи гармат з північного сходу. Одного дня з'явився у нас тов. Іриней Чмола і від нього довідалися ми, що під впливом польських доносів, Австрія наказала зредукувати Леґіон УСС до невеличкого числа, що леґіон перевезено зі Львова до Стрия та що багато добровольців розпущено домів. Від нього довідалися ми, що перемиська сотня належала до найкраще вишколених УСС. Відомості, що привіз І. Чмола, нас дуже пригнобили.

           Після великих втрат на фронті Австрія покликала вже й 20-літніх, отже мій річник. З дому прислали мені карту покликання. Я уважав, що це до мене не стосується, що я вже військовий і думав, що не мушу ставати до набірної комісії. Всеж при найближчій нагоді показав я те покликання д-рові В. Загайкевичеві, як мойому безпосередньому начальникові. Яке ж було моє здивування, коли він, глянувши на покликання, сказав, що мені не остається нічого іншого, як зголоситися до набірної комісії, в місцевості, куди я належав, себто в Добромилі. Я недовірливо спитав: — «Чи це значить, що на тому кінчаємо наш вишкіл і кіш розв'язуємо, тим більше, що й чимало стрільців такі ж покликання дістали?» — Д-р В. Загайкевич здвигнув тільки раменами. Я зрозумів, що він знає куди більше, маючи безпосередній контакт з Начальною командою та що справа стоїть куди гірше ніж це ми нашими молодими головами могли второпати.

         З розбитим серцем прощався я з моїми добровольцями і всі ми того дня розійшлися. Я подався ще домів, попрощався, а на другий день ставився перед набірною комісією в Добромилі. Звідси перевезли новобранців до Перемишля та заквартирували нас в старих казаматах на замку. Москалі вже зближалися до Перемишля і нас рекрутів скоро вивезли у вантажних вагонах на Мадярщину, до Тата-Товарош, де примістилася кадра 10-го полку піхоти. Так то замість при Українських Січових Стрільцях опинився я «однорічним добровольцем» (примусовим) при 10 п. п., при якому залишився до 1-го листопада 1918 р.

________________________
*) Українська спортова площа у Львові.


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації