Наша сотня вже готова

Б. Верига

ВИЇЗД НА ФРОНТ 

Був кінець червня 1944 року. У вишкільному таборі Нойгаммер, на Долішньому Шлеську, закінчились формування і вишкіл української Дивізії "Галичина" і все готувалось до виїзду на фронт. Народ метушився сюди і туди, одні виїжджали як т. зв. "Форкоммандо", інші повертались із різних службових поїздок та відпусток. Перші частини вже навантужавлись на залізничні транспорти, а решта полків, а між ними і 30-ий полк, опустили свої казарми й отаборились серед дерев зараз біля них, чекаючи своєї черги.

Для мене це був доволі прикрий час, бо якраз два тижні перед тим я погодився заступати в обов'язках рахункового штабу і штабової сотні 30 полку щоб уможливити моєму товаришеві Б. Богданові виїхати на відпустку. В додатку, до більшого навалу праці в моїй 7-ій сотні, я ще мусів обслуговувати і штаб 30-го полку, де праці було подвійно більше. До полкової штабової сотні, як і до всіх інших сотень, приходили останні доповнення у людях, яких треба було належно вивінувати в їхньому виряді. Я не вспівав давати собі ради із подвійними обов'язками, які до мене ставили так у полку як і в ІІ-му курені. Нарешті останнього дня перед виїздом Б. Богдан вернувся із відпустки і я міг всеціло віддатись справам 7-ої сотні, полагодження яких вимагав від мене адміністративно-господарський старшина, унтерштурмфюрер Гогаґе.

28 червня прийшла черга на виїзд ІІ-го куреня 30-го полку, який у пополудневих годинах завантажився на черговий 38-ий транспорт і під вечір покинув Нойгаммер-Заґан, прямуючи на південно-східній напрям — на Бресляв, Оппельн, Краків і до Галичини. Транспорт складався із одного особового вагону, де примістився штаб ІІ-го куреня, кількох критих товарових вагонів для всякого військового виряду і коней та найбільше було відкритих вагонів, на які навантажено наші обозні вози та стрільців.

Запала тепла літна ніч і прийшов час на спочинок, але на сон нікому не збиралось. Темну голубінь неба освічували золото-сріблисті зорі і на всіх вагонах гомоніли притишені голоси і велись дискусії про невідоме завтра. Нічна тиша розлягалась по обох боках залізничної лінії, тільки паровози транспорту чмихкали і пахкали, поспішно минаючи малі залізничні станції. Зупинялись ми тільки на більших залізничних станціях, і то на дуже коротко.  

На дворі вже був ранок, коли ми зупинились на великому залізничному Двірці Оппельн, де нам дозволили вийти з вагонів. Вздовж транспорту чекали жінки й дівчата в уніформах червоного хреста й роздавали теплу зупу й чорну каву. По недовгій перерві впала команда всідати на вагони, засвистав кондуктор і транспорт дальше мчав уже прямо на схід через Горішній Шлезьк на Краків-Перемишль. Погода була чудова і все вояцтво було задоволене, що нарешті скінчився вишкіл і вони йдуть сповняти своє завдання — боротись за рідний, за стрілецький звичай, ідуть на відтинок десь між Станиславовам і Коломиєю; але були якісь непевні вістки, що все ще може змінитися.  

Нарешті ми проїжджаємо польськими землями. Вечером ми у Кракові; тут деяка зупинка і знову зупинка в Ряшеві пізно вночі. Тим часом небо помалу затяглось хмарами так, що ранок 30 червня, коли ми зближались до Перемишля, був уже слотливий. Покрапував дрібний дощ. Перемишль ще спав і залізничний двірець світив пусткою. Ми зупинились тільки на коротко і вагонів не можна було покидати. Якось сумно робиться на душі, але це скоро минає. Потяг рушає далі і ми минаємо станцію Медика, де наш транспорт очікував невеликий гурток кількох осіб. Це, як виявилось, була персональна зустріч для команданта 7-ої сотні пор. М. Малецького. Але хіба ж це важне?  

На наш відкритий вагон для пор. Малецького впала китиця чудових квітів і потяг скоро проминув станцію із родиною і приятелями пор. Малецького і прямував на північ. На дворі падав дощ. "Куди ми їдемо?" — раз-у-раз виринало питання. У цей час ми вже знали про другу можливість, а саме про відтинок фронту біля Бродів, але куди нас віз потяг у даному моменті цього ми ще не знали. Правда, якщо ми їхали б під Коломию, то ми могли їхати з Перемишля на Хирів — Старий Самбір і дальше на схід. Але ми так само добре могли завернути у Львові на Станиславів. Але це вже покаже зовсім недалеке майбутнє, тобто за кілька годин будемо знати. Зрештою, хіба ж це аж так важливе? Важне те, що їдемо в рідні сторони, обороняти рідний край.  

Небо почало повільно випогоджуватись. Хмари розходились і показалось ясно-блакитне українське небо. Наш транспорт доходив уже до Судової Вишні, коли на небі появився ворожий літак і почав кружляти над нашим транспортом. Потяг зупинився. Але літак покружляв трохи понад потягом, зникнув за обрієм, і ми рушили дальше на Львів. Нарешті ми у Львові на головному двірці. Потяг знову зупинився, але на задніх рейках, і виходити з вагонів було заборонено, зокрема не вільно було йти на перон. Паровози набрали води і потяг знову рушив дальше. Ось і Підзамче. Тепер уже не було сумніву, що їдемо на відтинок Броди. Перша непевність проминула і в наших головах тисячі плянів і непевностей і в кожного на ум вперто приходила думка-питання: Як воно буде?  

Небо знову густо вкрилось хмарами і погода була непевна. Ось і станція Красне і ми повертаємо у напрямі Бродів. Перед заходом сонця ми вже були в Ожидові і там нам сказали вивантажуватись. Значить, ми вже якщо не на фронті, то бодай недалеко від нього. Але на дворі було тихо, тільки знову пролетів якийсь літак. Заки ми виладувались — на дворі вже падав перший сумерк. Ніде не чути ні одного стрілу, а коли настав вечір, то всюди була така тиша, немов би це не була прифронтова лінія, а один із тих чудових українських вечорів. Але в душі був якийсь неспокій. Невже ж це сама свідомість того, що ми вже на фронті?

СЕРЕД СВОЇХ  

Виладувавшись із вагонів, цілий курінь перейшов до поблизького ліска біля станції Ожидів, де кружляли вже літаки і тому все відбувалось дуже обережно. По вечері обози ІІ-го куреня відділились від бойових частин і перейшли в сторону села Заболотці й заночували в невеличкому присілку за Заболотцями. Я залишився на ніч у Заболотцях і першу ніч ночував на цвинтарі разом із ст. стр. Заболотним. Я пригадував собі, як нераз пізно вечером переходив я повз наш сільський цвинтар і мені мурашки бігали по спині, бо завжди приходили на думку всі ті оповідання і казки, які я чув чи читав про різних духів. Цим більше я підростав, тим менше вірив у ці духи, які опівночі кружляють по цвинтарі, а всеж близькість цвинтаря мене моторошила. І ось тепер маю спати на цвинтарі і найкраще місце, яке нам обом подобалось, було між двома гробами під кріслатою вишнею.

— Ну що ж, — зажартував я до Заболотного, — прийдуть духи відвідати нас, чи ні?  

— Духи ось цих покійників нам не страшні. Я боюся злих духів у живому тілі, зокрема тих, які носять червоні п'ятираменні зірки на своїх шапках, — відповів Заболотний.

Але на довгі міркування та розмови про духів не було часу. Ми простелили свої цельти на доволі ще вогку землю і полягали спати. Духи нас не турбували і ми солодко переспали аж до ранку, коли нас збудила холодна роса. Ми оба дрожали від раннього холоду і треба було трохи порухатись.

На другий день бойові частини перейшли на визначені їм місця другої фронтової лінії, яку вони мали за завдання розбудувати. Полковий штаб примістився в Заболотцях. Обози цілого ІІ-го куреня на другий день перейшли до села Кадовбищі (1 липня 1944) й отаборились у селянських садах зараз на краю села. Щойно тепер давалася нам у знаки замала кількість возів для перевозу всього сотенного виряду. Розложивши шатра, ми викопали ряд протилетунських окопів і все вже виглядало гаразд. Крім браку возів, щонайменше по одному для кожної сотні, показалось що і наша кухня не має доволі баняків для задовільної обслуги розділеної сотні на полеву і обозну частини. Вози нам обіцяли ще доставити, але баняків для перевозу теплої страви не обіцяли, а сказали у штабі зорганізувати собі самим, а штаб заплатить кошти.

Але через день-два усе встабілізувалось, хлопці вже мали докладно визначене завдання і виконували все дуже сумлінно. В міжчасі нав'язався контакт із місцевим населенням, яке доставляло чимало різних харчових подарків, були випадки, що в свята, як ось на св. Івана чи Петра і Павла, приносили обіди аж до самих окопів. Деякі вояки, які були родом із довколишніх сіл, дістали навіть дозволи на короткі відвідини своїх рідних. Все це було можливе завдяки тому, що на фронті було спокійно, а Дивізія стояла щойно в другій лінії, віддаленої на приблизно 20 км. від першої. Для боєвих частин покищо з малими виїмками, боєвого затруднення не було. Першими із цілої Дивізії, які почали застосовувати своє набуте військове знання, був курінь зенітної артилерії. Над становищами Дивізії щодня перелітали совєтські розвідувальні дії літаки і ними звичайно опікувалась наша зенітна артилерія, яка зайняла стратегічні становища на відтинку цілої Дивізії. І майже не було дня, щоб наші зенітні гарматчики не стягнули бодай одного совєтського літака. Успіхи у поборюванні совєтських літаків додавали відваги піхоті і артилерії, які нетерпляче ждали, коли й вони покажуть своє знання.  

Населення, яке самозрозуміло привітало нас як своїх власних синів, запрошувало наших вояків до себе на всякі гостини. З цього найбільше користали ті вояки, які були в обозах по селах. Найгірше боліло українців-вояків, що німецькі вояки, яких не бракувало там, жили в селянських хатах, а ми - у шатрах. Одначе, українська гостинність надробляла цю невигоду, а це в свою чергу озлоблювало німців, бо вони недвозначно бачили, що їх трактують, як небажаних гостей, а нас із відкритими руками. Бували випадки, що господині варили обіди й виносили нашм хлопцям на поля, а німцям, які в них жили в хатах, давали нерадо тільки те, що мусіли.  

Одного дня мені треба було піти до села Чішки і наш булавний, дес. Володимир Логаза, запропонував мені, щоб я поїхав конем команданта сотні, який і так стояв дармо в обозі і потребував трохи пробігтись. Я сів на коня і поїхав напрямець пільними дорогами до Чішок. По дорозі я минав окопані артилерійські гнізда, що розташувались вздовж другої фронтової лінії. Хлопці із гарматнього полку чистили свої гармати та готувались до евентуального наступу большевиків. Коли я наближався вже до села, я зустрів якусь середнього віку жінку, що несла в руках обід ніби для робітників у полі. Коли я заговорив до неї, вона врадувано відповіла мені: "Я так і думала, що ти сину, наш хлопець із Дивізії. Ану, злази з того коня та й пообідай".  

Я не був голоден і, подякувавши за її гостинність, сказав, що щойно встав від обіду.  

— Е, що ти мені говориш, що обідав. Із тої військової кухні? Вже мені не кажи, що там вам дають наїстися. Я ось тут несу цілий обід, може десь стріну наших хлопців, щоб пообідали бідаки якслід.

 — Але я дійсно не хочу їсти, — відповів я. —Нам тут на фронті дають краще їсти, як у Німеччині давали.  

— Ну, то може хоч молока нап'єшся, воно таке гарне холодне, я щойно з льоху його вийняла.

Молока я був би радо напився, але мені треба було злізти з коня, що зрештою було легко зробити. Найгірший клопіт був сісти на нього, бо тоді він скакав як дурний і, щоб не показати перед жінкою скільки клопоту маю, поки сяду на нього і візьму його в руки, рішив я зрезиґнувати із тої приемности.

– Слухайте, мамуню, — сказав я, — повірте мені, що я не голоден, але ось тут недалеко я минав наші гарматні становища і хлопці напевно не відмовляться від вашого обіду. Нащо давати ситому, коли не бракує голодних.

– Ну щож, як не хочеш, то Бог з тобою. Пошукаю я тих хлопців коло гармат, – відповіла мені жінка і пішла у вказаному мною напрямку.

Я рушив далі і думав над тим, як то приємно бути серед своїх людей на рідній землі.

Першого тижня нашого постою під Бродами сталась доволі неприємна історія, перед якою нас остерігав сот. Паліїв на відправі старшин і підстаршин перед виходом на фронт. Один із наших стрільців, який обслуговував скоростріл, як другий стрілець, і то таки із 7-ої сотні, десь зник, разом із своїм скорострілом та двома скриньками заповненими скорострільними лентами. Тут не було найменшого сумніву, що він міг піти тільки в одне місце — УПА. Випадок був дуже неприємний зокрема для пор. Малецького, який хоч-не-хоч мусів його зголосити командантові куреня гавпштурмфюрерові Віттенмаєрові. На щастя, Віттенмаєр був одним із тих рідкісних старшин вермахту, якого приділили до Дивізії, що ставився до українців не тільки прихильно, але і по-приятельськи. Тут не так ішлося про "дизертира", як про те, що це був перший випадок у цілому 30-му полку, а може й Дивізії. Тут йшлося радше про честь полку, зокрема ІІ-го куреня. Пор. Малецький зголосив про цей випадок особисто і, розуміється, командир куреня був дуже незадоволений та запитав, чи не можна б тому якось зарадити. У відповідь на це пор. Малецький попросив його, щоб дати йому три дні часу і він постарається, щоб "дезертир" повернувся назад до сотні. Розуміється, що його поворот, якщо можливий взагалі, то тільки під умовою, що "дезертира" не покарають. Командир куреня згодився заждати три дні із звідомленням випадку дезерції до полку і не завівся. Через зв'язки, які пор. Малецький мав уже тоді із УПА, йому вдалося дістати "дезертира" назад до сотні так, як він її покинув, із крісом і двома скриньками амуніції. Хлопця за те ніхто не покарав, але він дістав нагану із вищого командування УПА і від команданта сотні. У даний момент не було в українському інтересі так Дивізії як і УПА, щоб хлопці дезертували з Дивізії. Це був перший і останній випадок дезерції у 30-му полку під Бродами.

НАДЯ

У часі постою нашого обозу в Кадовбищах я мав чимало праці із звітами за місяць червень, який був більш замотаний у зв'язку із виїздом на фронт. Тепер до мене належало не тільки харчування, умундурування та грошові справи, пов'язані із людьми, але я мусів звітувати також і за удержання коней, як також подбати про те, щоб сотня мала все, що їй потрібно навіть тоді, коли вище командування само не могло своєчасно тих речей доставити. Доставити ще один віз пообіцяли нам у команді, але потрібної бодай одної великої баньки до кухні — команда навіть нам не обіцяла доставити, бо не мала їх на складі. Я старався дістати таку баньку в Кадовбищах, але і тут нічого не було. Мені порадили звернутись до великої молочарні в Дуб'ю, яке віддалене на яких 3-4 км від Кадовбищ, бо такі великі баньки від молока могли робити бажану службу. Була неділя (9 липня) і я вибрався ровером до Дуб'я.  

Дорога, що вела до Дуб'я, була доволі широка, але вкрита такими вибоїнами і засохлим від недавного дощу болотом, що краще було їхати стежкою попри дорогу, яку втоптали пішоходи. Через кілька хвилин я наздігнав якесь молоде дівча, років не більше 18, яке йшло в тому самому напрямі. Воно було одягнене в злегка вишиту білу блюзку та білу з льняного полотна обтислу спідничку. Я зіскочив із ровера й почав розмову. Показалось, це була інтеліґентна дівчина із дуже приємним голосом і за словами їй шукати не було треба. Називалась вона Надя і перебувала в Кадовбищах через вакації у своєї бабці. У тому ж моменті вона йшла до Дуб'я відвідати когось із своєї рідні і знала, де знаходиться молочарня і готова була мені її показати.  

Я запропонував їй місце на ровері, але вона відмовилась, кажучи: "Якщо вам не дуже спішно — тоді ми пройдемось до Дуб'я, бо воно і так недалеко". Це не було те, що я плянував, виїжджаючи із Кадовбищ, але хіба ж я міг відмовитись від такої пропозиції? Мені так приємно було із нею говорити, що я був би не то ішов побіч неї, а поніс би її на руках. Дівчина щебетала, немов соловейко, про все і про ніщо і я навіть не зчувся, як ми опинились під горбом, на верху якого лежало село Дуб'є. Ось ми на горі й дорога розгалужується у дві сторони, одна наліво, друга направо. Надя сказала, що нам треба наліво і я пішов. Село, чи може це був тільки якийсь його кут, було невеликве. Ми йшли ще може яких 15 хвилин і мені здавалось, що ми обходимо село довкруги. Я поглянув довкруги себе. Перед моїми очима відкрилась панорама села Кадовбища і дорога, якою ми сюди прийшли. Ще кількадесять кроків і ми були на тому самому розгалуженню доріг, де Надя сказала, що нам треба наліво. Я дещо здивований подивився на Надю, але не сказав нічого. Надя усміхнулась.

— Ось вам і ваша молочарня, — сказала вона, показуючи на невеличкий будинок ліворуч.  

— Дуже дякую, що ви послужили мені за проводиря, — сказав я. — Мені було дуже приємно у вашому товаристві. Прошу не гніватись, що забрав вам стільки часу.

— Також говорите, — защебетала Надя, — чогож би я мала гніватись. Якщо мені не було б приємно у вашому товаристві, то я вас не водила б довкруги села, а справила б вас сюди. Ви ж самі бачите, що для вас була коротша дорога.

— Ще раз дякую, — відповів я і подумав, що це знаменита нагода замовити собі із нею ще одну зустріч. — Чи не міг би я з вами стрінутись, панно Надю?

Дівчина задумалася, а по хвилині сказала:  

— Сьогодні це не можливе, бо я вертаюся аж в понеділок. З другого боку в Кадовбицях повно німців і бабця не пускає мене на дорогу, а коли б  пустила, а побачила, що я говорю з вояком, от дістала б я від неї. 

— Може ваша бабця не дозволяє вам говорити із вояками-німцями із вермахту, а інакше поставиться до мене, українського вояка.

— Ну, нічого, — сказала вона резолютно, — якось воно буде. Домовимось на понеділок десь під вечір, коло заходу сонця. Чи добре?  

Я без жодних передумов погодився.

— Тоді чекайте мене десь скажім біля 7-ої год. вечером (пізніше бабця не дозволяє) на моїй вулиці, — і вона описала мені місце нашої зустрічі. На прощання подала мені руку і відійшла.  
Я стояв і дивився їй услід. Надя ще раз оглянулася, помахала кокетливо своєю малою рукою і зникла на тому самому закруті, звідки ми прийшли. Щойно тоді я пригадав собі, чого прийшов до Дуб'я, і повернув на подвір'я молочарні. Управитель прийняв мене дуже ввічливо, хоч це була неділя. Я договорився із ним про все, що було треба, але який був вислід нашої розмови, я вже не тямлю. Знаю тільки те, що я говорив про баньки, а думав про Надю. Управитель показував мені все, що мав на складі, але я всюди бачив русяву круглолицю дівчину із усміхненими очима в гарній блюзочці та в обтислій полотняній спідничці.

Вертаючись до Кадовбищ, я думав про завтрішню зустріч і чим більше я про неї думав тим більше вона видавалась мені дуже далекою і майже неосяжною. Мені хотілось, щоб та сьома година вже була не завтра, а таки сьогодні. Нарешті я був знову в курінному обозі, і коли смеркло я вийшов на прохід. На вулицях був рух, як звичайно бувало в українських селах. Крутились самітньо німецькі вояки, тут і там стояли гуртки селян, хлопців і дівчат, які або обговорювали положення на фронті або розмовляли з нашими вояками, які належали до обозу. Я вийшов до села із наміром шукати вулиці, на якій мала б жити Надя і де я мав із нею стрінутись. Знайти ту вулицю не було важко, бо вона була зараз недалеко від центру села і йшла дещо під горб понад якийсь рів чи потік, що ховався у тіні густо порослих дерев. Моїм компаніоном був Заболотний, який уже перед тим був у якійсь хаті, де гнали, як він казав, добрий самогон, і ми пішли у тому напрямі. Хтось чекав уже перед тою хатою і нас запросили досередини. Посередині кімнати стояла вся машинерія, потрібна до продукції самогону. Ми посідали на малих стільцях і говорили про Дивізію, про фронт, ну і про большевиків. Незабаром нам дали покушати ще гарячого самогону, але він мені не смакував. Ми мусіли скоро вертатися до обозу, або когось стрінути на вулиці із наших, хто знав "паролю". Як ми тільки вийшли на головну дорогу, навпроти нас їхав ровером післанець в розшуках за нами, кажучи, що обоз має негайно виїхати із Кадовбищ. Ця вістка приголомшила мене, бо вона розвівала усі мої мрії про завтрішню зустріч із Надею. Це значило, що я вже не побачусь із нею, бо ж навіть не знав її прізвища. "А якби і знав, то хіба це мало б якесь значення"? — поставив я сам собі питання.  

Нарешті ми в обозі. В. Логаза ходив сюди і туди, дивився на кожний віз, чи все заладоване і лютився, бо не міг усього забрати на вози. І так дещо треба було залишити бодай до слідуючого дня таки тут на старому місці. Тепер показалось поза всяким сумнівом, що нам треба було ще одного воза на футраж для коней. Остаточно кілька міхів оброку, п'ять запасових коней, які належали до цілого куреня, як і кінь коменданта сотні, залишаться ще в Кадовбищах, а весь обоз переходив на нове місце — до Королівки біля Кутів. Разом із тим добром залишився ще я та двох вояків. На другий день була моя черга їхати на становища 7-ої сотні, щоб виплатити гроші і розділити фронтовий приділ тютюну, солодощів та горілки поміж вояків. При цій нагоді я мав забрати вже і коня для сотенного коменданта. Полагодивши всі справи, які до мене належали у "Ґефехтсштанді" 7-ої сотні, я мав вернутися назад до Кадовбищ із тим возом, на якому були товари призначені для сотні, і організувати перевіз фуражу до обозу в Королівці.  

Все складалось якнайкраще для мене. Це означало, що ще існує можливість бодай побачитись із Надею, бо про довшу зустріч не могло вже бути мови в даних обставинах. І так я заночував у Кадовбищах, тим більше, що зранку вже й так не було далеко.  

Курінні табори від'їхали до Королівки вже добре по півночі, а нас шістьох з сьомої сотні, включно із польовою кухнею та двома кухарями, залишились в Кадовбищах, тим більше, що до ранку вже й так не було далеко. 

На другий день польова кухня і віз з різними товарами призначеними для фронтової частини, разом із двома кухарями та з моїм помічником, вибрались до командного пункту 7-ої сотні, який був біля цвинтаря у селі Заболотці. Перед нами було сім-вісім кілометрів битої дороги, яка провадила з Кадовбищ прямо на північ і перед селом Висоцьким повертала на північний захід у сторону села Заболотці. Погода була чудова. На ясно-блакитному небі не
було ні однієї хмаринки й передполудневе сонце припікало чимраз більше. Правда, ми не спішились, бо не було потреби. Довкруги шуміли лани достигаючого збіжжя. Приїхавши до Заболотців, ми напоїли коней у тіні кріслатих дерев і, перейшовши через село північним краєм, повернули праворуч попри цвинтар та небаром були у сотенному бункрі. Комендант сотні, пор. Малецький вирішив, що приділи будуть роздаватися під час обіду. Ми мали ще трохи часу і я вибрався до самих становищ наших стрільців. В окопах панував добрий
настрій хоча хлопці нарікали, що вони при розбудові окопів почуваються не вояками, а звичайними робітниками. Боєва частина сотні мала в той час понад 90 осіб, — стрільців, підстаршин та старшин. Між ними був єдиний підстаршина німець, — унтершарфюрер Рене, сам баварець, який дуже не любив прусаків. Він зжився з хлопцями до тієї міри, що вони його трактували, як одного зі своїх. А роботи при будові окопів було чимало, бо на 7-му сотню, до якої була приділена одна чота важких скорострілів 8-ої сотні, припало коло півтора кілометра довжини фронту, лінія якого проходила горбками, а самі окопи будувались зикзаком. Це збільшувало їх довжину, мабуть, вдвоє. Крім самих окопів будувались також і бункри, які вимагали великого вкладу праці. Хлопці раділи з того, що відділи зенітної артилерії, які були розміщені у стратегічних місцях вздовж цілого полку і Дивізії, раз пораз збивали большевицькі розвідувальні літаки, чим підносили настрій серед піхотних полків.

Сонце вже добре завернуло було на захід, коли ми покидали сотенні становища. Польова кухня поїхала через Заболотці і Чішки до курінного обозу в Королівці, а я зі своїм помічником і фірманом поїхали до Кадовбищ, щоб забрати звідти залишений нами футраж та п'ять запасних коней. Я весь час так комбінував, щоб міг побачитись із Надею. І це мені вдалось, бо поки ми приїхали та зложили частину футражу на віз, було вже по шостій годині. Я скористав із цієї нагоди і пішов до села тоді, як хлопці вже докінчували роботу, пообіцявши перед восьмою бути назад.

Я вибрався до Кадовбищ і пішов прямо на умовлене місце. Я мав на собі весь військовий виряд, за виїмком наплечника та протигазової маски, а тому, що шолом мені заваджав, бовтаючись на поясі, я заложив його на голову. Нарешті я опинився на вуличці, яка провадила до господарства, де жила Надя, і почав проходжуватись вгору та вниз, очікуючи дівчини. Довго мені не довелось чекати, бо Надя, як на диво, вийшла на час. Я не знав, що з собою робити, чи підійти їй назустріч чи підіждати, аж вона зрівняється зі мною. Я вирішив не підходити, але спершись спиною на поруччя, що відділяло вуличку від стрімкого берега покритого густим заростом кущів та бурянів, ждав.

Надя зійшла вуличкою вниз попри мене і навіть не глянувши в мою сторону, — проминула мене. Я чекав, що буде дальше, а вона дійшовши аж до головної дороги, глянула в один бік і в другий, а потім на годинник, і повільно поверталася в мою сторону. Я глянув на свій годинник, — була точно 7-ма година. Я уважно слідкував за її рухами та поставою. Вона була одягнена в ту саму білу полотняну спідничку та в іншу вишиту блюзку. Вона знова перейшла попри мене, немов би там стояв не я, а якийсь нерухомий дерев'яний стовп. В мене серце почало товктись, як у спійманого горобця.

— Ви когось шукаєте? — запитав я коли вона проминула мене.

Надя припинила хід, глянула на мене, якби ніколи мене перед тим не бачила, а я всміхнувся.

— А бодай вас, — промовила вона, — я ж вас не пізнала. Навіщо ви насадили той баняк на голову? Скиньте його, бо ви в ньому дуже суворо виглядаєте.  

Я не здавав ссобі навіть справи з того, що ось це мале дівча, яке мене побачило вдруге, вже відразу дає мені накази, як я маю одягатись, — мені воякові! Але цей наказ здавався мені таким невинним, а рівночасно чомусь більш авторитетним, чим наказ мого сотенного команданта. Я без протесту зняв шолом і заложив на голову свою польову шапку — "пиріжок".  

— О, тепер ви виглядаєте собою і мені так більше подобаєтесь, - сказала вона,кось по-дитячому, наївно. — Але чому ви в тому баняку та в такому дивному мундирі? — показала вона на мою маскувальну уніформу. - Ви ж так виглядаєте, немов були б уже таки на фронті.  

— Це маскувзальна уніформа, і її носять усі наші хлопці на фронті. Я сьогодні не прийшв на нашу домовлену зустріч, щоб поговорити з вами, послухати вашого голосу, а тільки сказати, що нашу частину перевели з вашого села. Я стою перед вами тільки збігом обставин, щоб тільки попрощатись з вами, бо я негайно мушу відійти до своєї частини.  

— То ви навіть до нас до хати не зайдете? — запитала здивовано Надя. — Бабця казала просити вас на вечерю.  

— Я з найбільшою приємністю пішов би з вами на вечерю, але це не можливе. На мене чекають хлопці готові до відходу. Я вояк і не можу робити, як хочу, але ак як наказують. Правда, я до вас прийшов без наказу тепер і ще прийду, як дозволите, та буде на це відповідна лагода. А тепер я мушу йти.

— Так скоро? — промовила Надя, немов до себе, — шкода.  

Я чувся доволі ніяково. Мені хотілось пригорнути до себе те чорнобриве дівча й поцілувати кріпко і довго. Одначе я побоявся, що в неї залишиться з нашого коротенького знайомства якийсь гіркавий посмак, що я нахаба.  

— Мені було дуже приємно стрінутись з вами і дуже прикро розходитись, не маючи змоги навіть поговорити з вами. Я вдячний вам, що ви не відмовили мені сьогоднішньої зустрічі. Даруйте, але чи... чи можна вас на прощання поцілувати?— запитав я і чомусь у тому самому моменті подумав: "От і дурак з мене! Хтож дівчину питає чи можна поцілувати?" — Але питання вже було поставлене. Щоб якось вийти з тієї ситуації, я обняв дівчину за стан і пригорнув до себе. Вона мовчала і не противилась. Я глянув їй в очі і нахилився до її рожевих і запашних уст. Того поцілунку я не забув до сьогодні.

Час летів і я мусів прощатись. "Я мушу йти", — сказав я, ї завважив сльози в Надиних очах.    
— Я ще загощу до вас, – сказав я на прощання. При кінці вулички я оглянувся. Надя стояла і дивилася мені вслід. Вона помахала до мене, а я відповів їй знаком поцілунку. Почуття приємности та туги чергувались у моїй душі. Мені пригадалась стрілецька пісня: "Як з Бережан до кадри..."

Тут зайво згадувати, що я в своєму житті вдруге не побачив чорнобривої Наді. Проте я нераз бачив її в моїх мріях, —у білій обтислій спідничці та вишиваній блюзці. Вона з'явилась у моєму житті тільки на мить і зникла, як метеор, залишаючи за собою непроминальний спомин — останній приємний спомин з нашої рідної землі. Він теплом жеврів у темноті сірої буденщини вояцького життя на передодні небувалих, і жорстоких переживань, яких нам доля-мачуха не пощадила.  

ПЕРЕД БОЄМ  

Коли я повернувся у сади, де ще вчора гомоніли голоси вояків обозу другого куреня, — там тепер було тихо і пусто. Тільки приямокутні рівчаки та потоптана трава лишила знаки по шатрах та обозах. Мої хлопці вже були готові до від'їзду. Коні вже були запряжені до перевантаженого воза. Погонич сів на віз і коні рушили. Один із п'яти запасних коней, прив'язаний до воза, повільно ступав за ним. З інших коней мій товариш забрав одну пару, а друга залишилась мені. Замість провадити коней пішком, як співається у пісні "Лугом іду, коня веду...", ми посідали на неосідланих коней, бо краще їхати ніж йти. Але це не завжди правда.  

Я сів на коня без жодного клопоту. Але як тільки я опинився на його хребті, він, немов би його ґедзь вкусив, почав скакати й виводити якийсь несамовитий танок. Я намагався його втихомирити, але кінь не піддавався, бо не був загнузданий. Злізти з нього було небезпечно, бо можна було б обірвати від нього копитом, як пише книжка. Мій товариш спочатку сміявся вголос, але скоро переконався, що тут не жарти і повернув своїми кіньми до мене. Та коли в сумерку вечора він зблизився до мене, він ще більше почав реготатись, а мене обливав холодний піт. Мені здавалось, що мене тут не "гостра куля, але копитом вб'є кобила".  

— Який чорт висадив тебе на мула? — запитав мій супутник, насилу здержуючись від сміху.

— Хіба ти не знаєш, що на мулах не можна їхати, бо він не до їзди верхом?

— А звідки я мав знати, що це не кінь, а мул? — запитав я здивований. — Я ніколи перед тим мула не бачив і тепер не бачу між ним, а конем різниці.

Мій товариш допоміг мені злізти з мула та пересістися на коня і при тому він дав мені першу лекцію, що таке мул, а що кінь. На дворі вже була темна ніч, коли ми нарешті добрили до Королівки, де на нас нетерпеливо чекав наш булавний В. Логаза.

Королівка була перед війною польською колонією, з якої тепер мало що залишилось, за виїмком гарних живоплотів вздовж дороги, що провадила до села Кутів, віддалених на кілометер на південь. Через те комунікація з тим селом була важча, ніж у Кадовбищах.  

В першу чергу я хотів переодягнутись, але моєї робочої уніформи вже не міг знайти; вона десь була між уніформами сотенного запасу. Я, хоч-не-хоч, залишився у вихідній уніформі тільки з військовою книжкою в кишені бо усі мої документи спочивали десь на купі запасних уніформ. Вантажитись не було легко через брак возів, на які ми наклали стільки тягару, що ледве коні могли тягнути, а брезенти накрити. Вози були навантажені, як у нас кажуть, під рубель.  

Згідно з наказом, 30-ий полк міняв свої становища і сотні не могли перенести своєго запасу амуніції; тому обози мусіли підтягнутися ближче до окопів, щоб забрати надвишку амуніції. Вже було добре по півночі, як ми вирушили в сторону Заболотців, а коли ми прибули на означене місце, на дворі вже почало зоріти. Нашої сотні ще не було і нам довелось чекати на неї. Тому, що ми не мали порожнього воза на амуніцію, прийшов наказ залишити у придорожному рові запаси наших уніформ, наплечники та білля, а на той віз покласти амуніцію. Пізніше це все мали підвезти нам полкові тягарові автомашини.  

Десь там, де вставало ранішнє сонце, гуділи гармати. Спокій на відтинку Бродів закінчився й Дивізія готувалась до бою. Незабаром прийшла і наша боєва група і, здавши свою надвишку амуніції, вирушила у напрямі села Підгірців пільними дорогами. На сході білішав червоно-жовтий круг соняшних променів. Наставав новий день і 30-ий полк вирушив перший на фронт — у бій.