ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 10 листопада 2013 р.

ДИВІЗІЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ

Всеволод Б. Будний

                                        Могло б здаватися, що тема ця доволі невдячна, зокрема для дивізійників, бо з закінченням війни 8 травня 1945 року розпочався для Дивізії період полону, неволі, отже, — не така то вже славна сторінка її історії... Два роки пережили ми в таборах на полях біля Ріміні в Італії, ще півтора року минуло нам на фармах Англії та Шкотії, і про що тут писати? Про одноманітність таборових днів? Чи про нашу тугу за рідними сторонами та близькими людьми, за життям вільної людини? Чи про наш жаль і досаду, що стільки крови пролито, стільки друзів погибло, і виглядає, що намарне?..

                                     Знову таки вернемося до дати 8 травня 1945 року. Німеччина скапітулювала. Дивізія відтягається від лінії фронту. Малі групи проходять у зони під контролею американців і французів, і чимало з них попадають там до полону. Понад десять тисяч дивізійників натомість, що знайшлися на теренах під контролею бритійських збройних сил, здали бритійцям зброю і опинилися у бритійському полоні. Першою фазою того полону, від початку червня 1945 до половини 1947 року був час, проведений у таборах біля Ріміні в Італії.

                                      Життя в таборі ч. 5-ц біля містечка Белярія мало познаки тимчасовости і примітивізму. Воно плило в напруженій атмосфері наслідком активности совєтських репатріяційних місій, що їм бритійці дозволяли через два місяці наклонювати полонених дивізійників до повороту, як вони казали, «на батьківщину». Проте, незважаючи на великі недостачі і на дратуючу докучливість совєтських висланників, вояцтво Дивізії взялося за організування свого життя в полоні з молодечим запалом і завзяттям. Тільки 4-й пів місяця жили ми біля Белярії, заки переїхали до табору ч. 1 біля залізничої зупинки Мірамаре, а вже встигли в такому короткому часі зорганізувати спортові дружини, кілька хорів, таборову пресу, деякі школи чи курси, і все те діялося на дуже голодному пайку і в такий час, коли ми спали на голій землі, під голим небом.

                                       Виринає питання відкіля бралася ініціатива? А, якщо її проявляли нечисленні одиниці, то чому не натрапляла вона на байдужість загалу, що мав аж надто багато причин для зневіри й апатії? Відповідь на ці питання звучатиме, може, парадоксально, коли скажемо, що опинившися у таборі в Белярії, ми з перших днів стали почувати себе суцільною, об'єднаною групою вояків (хай і без зброї), свідомих своєї ролі в щойно минулій війні, готових ту свою ролю оправдувати й захищати; іншими словами — ми стали почувати себе вільними людьми! Ці наші почуття виявляли ми під час конфронтації з совєтськими місіями, ми виявляли їх у наших письмах-меморіялах до бритійських військових і державних установ, врешті — ми виявляли їх тим, що від перших днів нашого полону почали заходитися біля того, щоб життя наше — хай у яких важких умовинах — проводити якнайкраще, з проекцією в майбутнє.

                                      Хтось може поставити питання, невже треба було Дивізії опинитися у неволі, щоб тоді щойно відчути силу своєї єдности та солідарности? Хіба ж не пішов до Дивізії молодий, свідомий патріотичний елемент, що дістав зброю до рук і вже тим самим повинен був мати почуття спаяности, єдности, сили? Так, до Дивізії пішли молоді чи й старші українські патріоти і зробили це, здебільша, добровільно, але не забуваймо, що її вишкіл і боєві дії відбувалися при співучасти, а то й під виключним керівництвом німецького старшинського персоналу, байдужого до наших проблем і часто вороже наставленого до наших національних аспірацій. У добавок до того, в останніх місяцях війни прилучили німці до Дивізії поважне число свого летунського персоналу, котрому забракло вже машин (літаків). Ряди Дивізії перестали бути національно однорідними, а вояцтво почувало себе в тій новій ситуації невигідно. Не буде пересадою сказати, що в певному сенсі Дивізія була в німецькому «полоні» від перших днів її існування. З хвилиною, коли ми стали бритійськими полоненими, стан цей раптом змінився: ми стали національно однорідною, отже чисто українською одиницею, без німецького юберменшівського додатку вищих і нижчих старшин, підстаршин і функціонарів. У Белярії — було — куди не ступиш, зустрінеш тільки українця; на всіх щаблях таборової ієрархії — свої старшини: сотенні, командири полків, штаб табору, а на чолі — український генерал. Хай і так, що він, наш командант, відповідав за лад у таборі перед бритійськими військовими властями, та їх, бритійців, бачили ми зрідка, і вони не вмішувалися у наші справи, якщо ми не переступали границь встановленого порядку.

                                       На маркантний вияв цієї внутрішньої солідарности вояцтва Дивізії в полоні не треба було довго чекати. Серед матеріалів до збірника про Рімінський період історії Дивізії є стаття, що подрібно описує намагання совєтського уряду дістати нашу Дивізію до своїх рук. У тій статті, м. ін., читаємо:

                                       «...Декілька разів здобулась таборова спільнота табору біля Белярії на спонтанні відрухи, що їх треба зарахувати до справжніх перемог вояцтва Дивізії над совєтськими висланниками. Коли бритійська команда — на вимогу совєтської місії — наказала українським старшинам залишити табір, вояцтво зворушилось, масою загородило браму й рішуче заявило: «Старшин не дамо!» Ця маніфестація вірности українського вояка Дивізії своєму старшині була очевидним доказом нашої моральної сили...».

                                        «...Коли таборянам було вже забагато відвідин совєтських висланників, одного дня зараз уранці подалась маса вояків під браму табору, вичікуючи приходу місії, що її члени попередніми днями вештались по всіх усюдах табору. Коли місія з'явилась, вояцтво знову загородило собою браму, співаючи українських військових чи патріотичних пісень, або вигукуючи на адресу непрошених гостей. Совєтська місія викликала бритійського команданта округи, повідомляючи, що в таборі бунт. З'явився бритійський генерал, що через перекладача довідався, в чому справа. Наказавши своєму почотові й охороні залишитись назовні табору, він увійшов до середини. Маса розступилася; вояки віддавали йому військову почесть; він відповідав, підносячи руку до чола, і так зайшов аж до штабу табору. Так доказав він совєтським офіцерам, що ніякого бунту в таборі немає...».

                                           Репатріяційна акція тривала два місяці і раптом припинилася. За короткий час повідомили бритійці, що табір буде перенесений на нове місце; там, казали, буде легше перебути зиму, що вже наближалася. Цим новим місцем був табір ч. 1 у системі таборів, розбудованих німецькими полоненими. Життя полонених дивізійників поплило широким руслом. Керував ним штаб табору, що ділився на ряд відділів і референтур. Загал таборян був поділений на полки (І — V, гарматний, технічний, запасний) і на менші частини (юнацький і піонерський курені, або сотні: вартівнича, санітарна, робітнича, варстатова та зв'язку).


                                        Релігійну опіку отримували таборяни від чотирьох душпастирів-капелянів українсько-католицького віровизнання й одного православного. Охорона здоров'я була відповідальністю 16-ох українських (дивізійних) лікарів і доволі великого числа санітарів. Шкільництво табору охоплювало ряд шкіл, як початкова для малограмотних, гімназія, торговельна, учительська семінарія, середня технічна, однорічна рільнича, лісництва, драматична, дяківська та реміснича (з численними відділами). Окреме місце займали високошкільні курси. Діяв теж народній університет, що на його деякі виклади з'являлося іноді шість до сім соток слухачів.

                                     Культурно-освітній відділ штабу табору мав у своїм відомстві так багато ділянок таборового життя, що йому часом було неможливо охоплювати все і координувати. Його працю відтяжила частинно мережа таборових товариств «Просвіта», які організували читальні по окремих частинах табору.

                                     Існували, працювали і досягнули високого мистецького рівня таборовий театр, хори, оркестри, балетні гуртки, групи бандуристів і ревелерсів, мистецька спілка (малярів) «Веселка». З пресових органів появлялися щоденник «Життя в Таборі», тижневик «Батьківщина», двотижневик «Юнацький Зрив», гумористично-сатиричний двотижневик «Оса», літературно-мистецькі і популярно-наукові журнали «Наш Шлях» і «Гроно», а також друковано окремими відбитками реферати, підручники, збірки поезій чи оповідань, календарі, мали, листівки, поштові марки і т. п. Спортовці займалися різного роду спортами, а змагання між командами копаного м'яча нашого табору з дружинами німецьких таборів, або й бритійців, були приємною розвагою вже не для сотень, а тисяч глядачів. Діяли в рімінському таборі різні об'єднання, як Студентська Громада, Об'єднання: Правників, Учителів, Інженерів; Ремісничий цех з підвідділами; Літературно-Мистецький клюб, Т-во Філятелістів, а серед юнацтва — Пластові гуртки.

                                      Особливу опіку над вояцтвом Дивізії в полоні розгорнув Преосвященніший Владика Кир Іван Бучко, що відвідував табір 2 грудня 1945 р. Як голова римського Українського Комітету Допомоги, піклувався владика зокрема таборовим шкільництвом, а для близько 30-ох студентів виеднав повні стипендії; вони вибули з табору докінчувати студії в Еспанії. Більше ніж 20 студентів Богословія подалося до Риму, щоб там — під опікою владики — докінчувати студії.

                                       Деяку допомогу, здебільша письмовими матеріалами, часописами та книжками, приділював таборові Комітет Українців Канади, а також, у меншій мірі, З'єдинений Українсько-Американський Допомоговий Комітет (ЗУАДК).

                                       Вичислені нашвидкоруч різні види діяльности в рімінському таборі могли б однаково добре стосуватися якого-небудь українського табору в західній Німеччині, де жили наші цивільні втікачі, але ж різниць між табором полонених дивізійників і цивільними таборами було чимало. Полонені вояки Дивізії жили на просторі, обведеному високими дротяними огорожами, що їх ніччю освічували разючо сильні прожектори. На вежах і здовж дротів була озброєна варта. Ми не мали права виходити з табору (хіба невелике число осіб діставало перепустки), не вільно було мати та вживати власні гроші, щоранку нас перераховували бритійці (і ніколи не могли дорахуватися); у таборі — можна сказати — не було майже житлових бараків — ми жили під шатрами. Дуже дошкульно відчувалося брак усяких предметів, як столів, лавок, не згадуючи про ліжка чи сінники. Папір і інші письмові засоби були на початках недосяжним для загалу люксусом, тож тяжко неознайомленому уявити собі, як відбувалася наука у школах: викладачі не мали підручників, а студент був щасливий, якщо в нього був олівець, що ним він записував виклади на... туалетноу папері. І ще одна різниця: В таборі не було жінок, дітей і людей старшого віку (тільки 3% із загального числа таборян мали понад 45 років життя!). Тут слід згадати, що жіночий персонал Дивізії (медсестри) замешкував надморську віллю в Річіоне, в віддалі 7-ох кілометрів від нашого табору ч. 1.

                                       Початкові труднощі швидко поборювано. Дерев'яні коробки, що в них надходили харчі, були цінним матеріялом, що з нього золоті руки наших ремісників прямо вичаровували предмети конечні для праці канцелярій і шкіл. З бігом часу поставали все нові ремісничі варстати, розвинувся мистецький промисл. Рімінський табір перетворився у своєрідне містечко, його мешканці не животіли, а жили буйним, діяльним, творчим життям. Провідні люди табору, старшини, професіоналісти, душпастирі, педагоги поставили в користування загалу свої знання та вмілості; школи і друковане слово підносили інтелектуальний рівень рядового вояцтва, а зокрема юнацтва, й таким чином рімінський табір надолужував те, чого нам бракувало в час активної служби в Дивізії, а саме — давав дивізійникові світоглядове спрямування в дусі української правди й української державницької ідеології.
   
                                     Попри всі успіхи й досягнення в нашому збірнотному житті, існували в рімінському таборі деякі розбіжності в поглядах на різні справи, чи на розв'язку деяких проблем. І так, н.пр., можна говорити про конфлікт поколінь; молодші старшини (а їх було 90% усього старшинського корпусу) вважали, що старші віком і ранґами штабові старшини замало прислуховуються до голосів молодого старшинського нарибку Дивізії. Дехто з таборян добачував у таборі різкий двоподіл по лінії освіти. Існувало між вояцтвом політичне зрізничкування. Ми запально дискутували на тему, чи втеча з полону це дезерція, і прихильники двох різних поглядів на цю справу не хотіли уступати зі своїх позицій. Ми снували теоретичні міркування про можливості кудись емігрувати, але не могли погодитися у тому, чи краще нам розбігтися одинцем і влаштовувати своє життя кожний по-своєму, а чи радше нам треба десь поселитись «компактною масою»... Всі ці противоріччя, або більшість з них, саме життя розв'язало, або прямо перекреслило, і якими малими видаються вони нам сьогодні, з перспективи майже 30-ох років! На їх тлі виростає в нашій пам'яті рімінський табір до розміру великої школи, а може кузні, де викувався, заокруглився та вигладився світогляд дивізійника-громадянина.

                                     На цьому можна б закінчити міркування про перший етап полону Дивізії, тобто про табори біля Ріміні в Італії. Проте, пам'ять підказує з'ясувати ще один аспект нашого життя в полоні, не дивлячись на те, що оте з'ясування матиме дещо терпкавий посмак.

                                       Рімінські таборяни втримували широкий кореспонденційний зв'язок зі своїми рідними, знайомими та приятелями, що проживали в різних країнах Европи і за океаном, але найбільша виміна листів відбувалася між рімінським табором і українцями в західній Німеччині й Австрії. В ост. 3-ох місяцях 1946 року з табору вислано до тих країн близько 25 тисяч листів і отримано відти 17 тисяч листових посилок. Це вказує, що загал нашої еміграційної спільноти про рімінський табір знав, утримував з полоненими зв'язок листами, а беручи до уваги кровне споріднення численних родин з полоненими дивізійниками, напевно журився нашою долею, нашим майбутнім.

                                      Незважаючи на те і всупереч усяким сподіванням полонених, численні еміґраційні українські установи, партії й організації в Німеччині не вважали потрібним цікавитися долею 10-ох тисяч вояків Дивізії в Італії. За два роки нашого там перебування ми отримали одним-одне великоднє привітання від Українського Червоного Хреста в Інсбруку... Хоч висилали ми італійською поштою всі наші таборові видання на адреси всіх українських періодиків, то на адресу нашого табору ніодна адміністрація тих періодиків в Німеччині своїх видань не висилала. Ми отримували чужинецькі часописи (н. пр., зі Швайцарії), українські часописи з-за океану, органи громадських установ Франції, Бельгії, Англії і деякі приватно видавані газетки в Австрії, але проводи організацій, груп чи партій, що перебували в Німеччині, не здобулися на такий дрібний жест, як висилка своїх видань для своїх вояків у полоні. Перегортаючи українську пресу в Німеччині того часу, ви даремно шукали б за якоюсь теплою згадкою про рімінський табір, а не то, за постійним інформуванням про його життя, змагання та досягнення.      

                                      Трапився на еміґрації один випадок, що схвилював рімінський табір, немало, а на сторінках наших таборових періодиків появилися на нього гострі відгуки. (їх, мабуть, у Німеччині ніхто й не читав!). З вінніпеґського «Нового Шляху» з 22 червня 1946 р. довідалися ми, що одна група українського жіноцтва вислала листа п-і Елеонорі Рузвельт і в ньому просила, щоб окремі комісії в таборах «переміщених осіб» охоронили їх (українських еміґранток) від змішування з «...дезертирами, зрадниками, воєнними злочинцями і полоненими, що підлягають видачі». Таке дивовижне зіставлення в одній групі і воєнних злочинців, дезертирів, зрадників і полонених, що «підлягають видачі», могло до живого діткнути українського вояка в неволі. 

                                        Нехай українські жінки, що підписували те письмо, і не мали на думці втікачів з Ріміні, коли писали про «дезертирів, злочинців і полонених», а нам ще й досі дивно, як такий меморіял міг заторкувати справу полонених і видачі. Згадана група жінок зважилася на таке саме в той час, коли в їхньому ж таборі і інших таборах неодна українська жінка нетерпляче вичікувала свого чоловіка, сина, брата чи судженого, втікача з рімінського табору.

                                      Доходили до Ріміні вістки, що звільнені з американського полону вояки Дивізії іноді мали труднощі, коли шукали приміщень у скитальських таборах. Через деякий час рімінські втікачі самі натрапляли на подібні труднощі. Не всі управи скитальських таборів загороджували вступ колишнім воякам Дивізії, але випадків неприхильного ставлення до втікачів з Ріміні було забагато, щоб поминути їх мовчанкою...

                                        В середині 1947 року вояки Дивізії відплили від берегів соняшної Італії і кількома транспортними кораблями причалили до Бритійських островів. Розділені на кільканадцять частин по 500-800 осіб, заповнили вони табори, з яких бритійці вислали до Німеччини німецьких полонених. Табори були в хліборобських околицях здебільша середущої Англії та в Шкотії. Старшини замешкали в окремому таборі, і їм дали право вирішувати, чи хочуть вони жити в таборі і вичікувати звільнення, чи працею на фармах заробляти додаткову платню і так скорочувати собі час вичікування. Більшість молодих старшин вирішила працювати.

                                       Розкинені по численних таборах підстаршини і рядовики Дивізії мусіли працювати на ріллі, а менша частина виконувала різні праці в таборах. За працю полонених платили фармери державі повну ціну, як за працю цивільного англійського робітника. Полонений отримував таборовими грішми невелику частину свого заробітку на закуп у таборовій крамниці речей особистого вжитку. Ще одну малу частину зарібку вписувала адміністрація табору на рахунок кожного полоненого; це була його примусова ощадність, що стала кожному в пригоді після формального звільнення з полону через півтора року.

                                       Хоч у таборах Англії та Шкотії не було серед вояцтва старшин, усюди було досить дивізійників хочби зі середньою освітою, і вони, при помочі вишколених у рімінському таборі активістів при читальнях Т-в «Просвіти», організували внутрішнє життя таборів, що мало форми товариської, спортової, мистецької і самоосвітньої діяльности, і то вже тільки вечорами й неділями. (Ці самі одиниці ставали провідниками громадського життя в різних місцевостях після звільнення з полону).

                                        Опікувався таборами полонених дивізійників директор Українського Центрального Допомогового Бюра в Лондоні, що було експозитурою Комітету Українців Канади, сот. Богдан Панчук. Він виєднав у бритійців дозвіл створити при Бюрі «Відділ Опіки над Полоненими» з самих таки полонених. Відділ цей мав на початках тільки п'ятьох працівників, але з часом розрісся до сили понад двадцять осіб, що помагали таборам у культурно-освітній праці.

                                       Вояки Дивізії не заплямили українського імени в очах бритійського уряду й населення, а одним своїм потягненням викликали їх подив і пошану. Мова тут про те, що довідавшись про намір бритійців вислати з Англії до Німеччини двадцять-кількох дивізійників-інвалідів, полонені вояки Дивізії запротестували кількагодинним страйком у всіх таборах; у відповідно приготованих меморандумах до бритійського уряду дивизійники вимагали скасування розпорядку про вивіз до Німеччини наших інвалідів; вони зобов'язалися, що кожний полонений пожертвує одного шилінґа тижнево через такий довгий час, аж призбирається сума потрібна на закуп земельної посілости з будинками, яка забезпечить нашим інвалідам житлову площу та прохарчування. Бритійці на цю вимогу погодилися, а в короткому часі інваліди Дивізії замешкали на «клаптику української (власної) землі» в південній Англії, де стали вирощувати для себе городовину, розвели дріб і інші тварини, користали з овочів власного саду і так живуть там і до сьогодні.

                                     Напередодні звільнення з полону старшин, підстаршин і вояків Дивізії, при кінці 1949 року пролунали в бритійському парляменті слова міністра внутрішніх справ Британії, що, м. ін., сказав:      
                               
                                      «З усіх національних груп, що поселилися у Британії, українська група показала себе найбільш дисциплінованою, організованою та моральною і за два роки поселення не мала випадку злочину чи порушення закону...».

                                       Після звільнення, колишні вояки Дивізії помогли розбудувати громадське життя у Великій Британії і сьогодні ним керують, займаючи відповідальні пости та виконуючи близько 90% громадської праці.

                                        Ще в 1945 році удостоїлася наша Дивізія уваги всього світу; уряд СРСР подбав поставити її на суд у Нюрнберґу, обвинувачуючи її у воєнних злочинах і в співпраці з гітлерівським режимом. Тавро «коляборанта» прилипло до вояка Дивізії і загороджувало йому пізніше дорогу в заокеанські країни.

                                          1950 року зорганізували Дивізійники в Німеччині своє Братство, метою якого було в першу чергу боронити добре ім'я вояка Дивізії, зняти з нього приписуване йому тавро й усвідомити сильних цього світу, а також — на жаль — і декого з наших таки земляків, що «за святую правду — волю розбійник не стане» та що воякові Дивізії чужою була гітлерівська ідеологія.

                                      В першій половині 1950-х років чимало дивізійників виїхало з Німеччини й Англії та поселилося в Австралії, Арґентині, Канаді та З'єднаних Стейтах Америки. Деяке неустійнене число дивізійників живе в Польщі, а також в Україні, чи інших частинах Совєтського Союзу. Маємо вісті, що ось два роки тому совєтські власті «розпізнали» одного дивізійника у Львові і засудили його за службу добровольцем у Дивізії на 15 років каторги.

                                      Сьогодні можемо сказати, що колишні вояки Дивізії є всюди. Всюди їх можна бачити, зорганізованих у своїх Братствах, всюди їх можна бачити на різних відтинках громадського, релігійного, економічного, наукового чи мистецького життя. Ми гордимося тим, що Дивізія дала українській еміґрації вільного світу десятки священиків, десятки лікарів, кілька соток інженерів, викладачів високих шкіл, багатьох підприємців. Не бракує дивізійників на громадській ниві, однаково на керівних постах у крайових установах, як теж — і то не в малому числі — у проводах місцевих установ та організацій.

                                                                                          ***

                                         Ми перейшли дуже побіжно шлях вояка Дивізії від закінчення війни по сьогоднішній день. При згадці про полон дивізійників у роках 1945 -1949, ми були в згоді з загальною темою конференції, бо нам сказано, що конференція розглядатиме проблематику Дивізії «в історичному аспекті». Наблизившись у наших міркуваннях до наших днів, ми затратили історичну перспективу. Треба зачекати ще 25-30 літ, щоб говорити про дивізійників нашого часу «в історичному аспекті». Віримо, що майбутній український історик знайде час і зацікавлення прослідити ролю вояка Дивізії в житті нашого поселення в «широкому світі». Побоюємося одначе, що той майбутній історик натрапить на чималі труднощі і буде часом дивуватися, як дивуємося сьогодні ми... Нам приємно було прочитати «ювілейну сторінку Дивізії» у «Свободі» та редакційну статтю англомовного «Українського Тижневика» (у тій же «Свободі») з 14 квітня 1973, де написано, м. ін., що дивізійники є «...найбільш активними членами нашого організованого громадського життя», але три дні тому теж в редакційній статті щоденника «Свобода» з датою 11 квітня 1973 ми здивовано читали, м. ін., ось що: «...На жаль, активна участь у громадському житті... членів І Українській Дивізії і УНА не така численна і провідна, як вона могла б бути...».

                                          Нехай майбутній історик дає собі раду з таким противоріччям на сторінках двох публікацій одного й того самого видавництва. Виглядає, що одні українські редактори нас бачать, а другі — не хочуть нас бачити, як не бачили нас у полоні редактори багатьох поважних українських часописів у Німеччині. Бачили редактори «Свободи» дивізійників, що робили порядкову службу у Вашингтоні під час відслонення пам'ятника Тарасові Шевченкові 1964 року, але не хотіли цього сказати своїм читачам, тому назвали дивізійників-упорядників «армією інженера Скіри». Чи знатиме майбутній історик, що то за військо було, ота «армія інж. Скіри»?...

                                         В нашому громадському житті заанґажованих дивізійників є багато, і вони є всюди, Щоб не бути голословним, я дослужуся кількома на швидку руку зібраними цифровими даними з терену, що його найкраще знаю: з терену діяльности станиці нашого Братства в Нюарку.

                                         Станиця начисляє 75 активних членів. З них 11 є професіоналістами (4 лікарі-спеціялісти, 5 інженерів, 1 економіст і 1 духовник). Десять членів нашої станиці — це власники різного роду підприємств. Дехто з професіоналістів приймає участь, по змозі своїх сил, у громадському житті. З загального числа 75-ох членів станиці: два є членами крайових управ українських товариств чи організацій, шість є головами українських місцевих товариств або організацій, 35 є членами управ місцевих організацій: церковно-мирянські організації (7), школи (6), молодечі організації (8), політичні організації (3), спортове товариство (7), відділи УККА (2), Укр. Нар. Дім (2); три є, або були диригентами хорів, один є учителем гри на бандурі і керівником капелі бандуристів, два є організаторами і керівниками оркестр. 

                                          Повищі дані про участь членів Станиці Братства дивізійників у Нюарку, Н. Дж., не охоплюють тих членів, які є активними в системі Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії УНА.

                                         Ось мій малий і незначний причинок до історії 1-ої Української Дивізії УНА в періоді від закінчення війни по сьогодні. Можливо, що деякі майбутні історики вважатимуть, що роля Дивізії закінчилася 8 травня 1945 року; інші, можливо, пересунуть цю дату на кінець 1949 року, тобто на час переходу дивізійників до цивільного стану... Та нам, дивізійникам, здається, що активна наша служба закінчиться щойно тоді, коли замкнуться навіки очі останнього живого дивізійника.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації