ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 15 листопада 2013 р.

ТВОРЦІ ЛИСТОПАДОВОГО ЧИНУ*

Мирон Заклинський

              У нашому громадянстві все ще нема одностайної оцінки, кому признати головну заслугу в удачі Листопадового Чину. Одні приписують її Національній Раді, інші нашим старшинам із Військового Комітету, ще інші високо заслуженому організаційному референтові Військового Комітету, підхорунжому УСС Дм. Палієву, ще інші комендантові, сотникові УСС Дмитрові Вітовському. Слід розглянути діяльність усіх тих осіб і чинників.

               1) Віденська делеґація нашої Національної Ради старалася, щоб австрійська рада відділила територію східньої Галичини від західньої, яка відходила до незалежної польської держави, та щоб у тій східній частині передано владу Нац. Раді. Ця діяльність президента Національної Ради д-ра Є. Петрушевича не могла осягнути бажаної мети, бо Австро-Угорщина в останньому тижні жовтня вже розпадалася, всі народи, за виїмком нашого, покинули її, тому не мала вона на це сили, хоч би була й хотіла. Тим часом Австрія, своїм звичаєм, легковажила українців і порозумівалася з польськими галицькими діячами і з висланниками краківської Ліквідаційної Комісії та 27 жовтня 1918 р. тайком згодилася передати Польщі цілу Галичину! Віденська делегація Національної Ради не знала про те і дальше вела свої старання, аж до 31 жовтня включно. Вона хотіла конче мати той леґальний атут перед Найвижчою Радою держав-переможців у Парижі, та й мала на увазі велику перевагу поляків у Галичині, ще й зміцнену опертям на самостійну польську державу, коли нашою силою були лише вояки, зорганізовані таємно Військовим Комітетом.

           Львівська делегація Національної Ради, під проводом д-ра Костя Левицького, орієнтувалася в усьому на віденську делеґацію та дбала, щоб Військовий Комітет не зробив якоїсь акції, що не подобалась би Австрії, бо вона, мовляв, незабаром передасть нам легально владу над Галичиною. Дня 31 жовтня висланники львівської делеґації Національної Ради, під проводом голови, д-ра Костя Левицького, вимагали від цісарського намісника Галичини графа Гуїна, щоб передав Національній Раді владу над українською частиною краю, покликавшись на цісарський маніфест і на 14 точок Вілсона. Але намісник рішуче відмовив, заявивши, що не має такого наказу з Відня. Отже виявилося, що переговори з Австрією не довели до нічого і наш край опинився безпосередньо перед небезпекою прилуки до Польщі. Стало ясно, що долю Галичини неможливо врятувати переговорами, і що треба негайної революційної дії.

              2) Організаційний референт Військового Комітету підхор. Дмитро Паліїв відзначався вже в Леґіоні УСС, від 1917 р., провідницьким талантом, але не мав ще досвіду ані заслуг у політичних справах, із-за свого дуже молодого віку — 22 роки. Він, як і Вітовський, був одержимий справою нашої державности і заступав на таємних нарадах старшин УСС погляд, що УСС-и повинні покинути Австрію, щоб служити Україні.

            Коли Паліїв приїхав 12 жовтня 1918 р. зі Жмеринки, де працював при кмді міста, до Львова, старшини УСС отаман Никифор Гірняк і пор. д-ра Володимир Старосольський ввели його до Військового Комітету, що мав саме тоді одно зі своїх частих засідань. Паліїв здивувався, що Військовий Комітет діє лиш на терені Львова, та заявив, що принесе на найближче засідання плян поширення його діяльности на всю Галичину і поза неї. Той плян приніс він на засідання 15 жовтня і його обрано тоді ж Організаційним референтом Військового Комітету. Він розвинув жваву діяльність і наладнав зв'язки в першу чергу з нашими старшинами в тих галицьких містах, де стаціонувало австрійське військо: Коломия, Станиславів, Перемишль, Золочів та ін. Майже в усіх тих містах зорганізовано тоді за його стараннями Обласні Військові Комітети. Також почав він наладжувати зв'язки з поза-галицькими нашими частинами. Знаємо з одного спомину, що він їздив до кадри одного з галицьких полків на Моравію. Одначе скорий хід історичних подій обмежив час його діяльности до двох тяжнів, тому й не вдалося стягнути котрогось із галицьких полків у вирішальний час на поміч для Львова. Зате на галицькому терені принесла його праця важливі висліди, бо роззброєння австрійських частин відбулося майже рівночасно у Львові та в провінційних містах.

              В дні 31 жовтня був Паліїв правою рукою Вітовського у швидкій підготові роззброєння австрійських частин у Львові та на провінції. Він належав до штабу, що енергійно працював над цим. Того дня перед полуднем писав він накази до Обласних Військових Комітетів у справі роззброєння австрійських військових частин у їхніх містах. Де Комітету не було, посилав накази до довірених старшин. До другої години по пол. кур'єри з тими наказами вже від'їхали. До год. 4 по пол. від'їхали також кур'єри до управ наших політичних організацій у більших провінційних містах із зазивом перебрати владу в імені Національної Ради. Вітовський був тоді всеціло занятий зі своїм штабом плянування роззброєння в самому Львові.

             3)  Львівські старшини, члени Військового Комітету, мають великі заслуги, бо вели таємно небезпечну працю освідомлювання й організування наших вояків львівської залоги в українські військові частини. Більшість із них показались, тоді й пізніше, не лиш добрими старшинами, але й видатними патріотами, прим, поручник Іван Рудницький  (пізніше адвокат)   і Черевко та чотарі Любомир Огоновський і Баб'як. Цей останній відзначився, як герой у боях на вулицях Львова, коли був комендантом становища «Головна Пошта», одної з найважливіших і найзавзятіш атакованих  наших фортець у Львові,  що  боронила доступу до середмістя і Народного Дому. Одначе не було між тими старшинами ні одного з сильною індивідуальністю, ані з більшим стажем політичної, чи культурної праці в передвоєнних часах. Не було такого, що вмів би впливати на хід подій, на настанову львівської Національної Ради,  коли  переговори у  Відні  небезпечно затягались, хоч не давали нам нічого позитивного, крім обіцянок і витрати дуже  дорогого   часу.   Старшини   з   Військового  Комітету обмежувались до звітування і послуху Національній Раді. Не було між ними кандидата на коменданта. Коли ж приїхав вибраний Національною Радою комендант, сотник УСС Дмитро Вітовський, спонукав їх до рішення роззброїти австрійські військові частини найближчої ночі, не чекаючи на наказ Національної Ради, ані навіть на її згоду, бо вже не вистачало часу передати ту справу на наради й вирішення Ради.

               4)  Єдиний, що справді надавався на коменданта Військового Комітету в тих вирішальних і небезпечних днях, був Вітовський. Він був загально відомий і популярний, як політичний провідник УССтрільців у полі, як комендант визначної стрілецької сотні, яка, попри великі воєнні осяги, вела серед УСС-ів перед у культурній і політично-ідеологічній праці. Був він знаний з-перед І світової війни, як учасник боротьби за наш університет у Львові, як член проводу Радикальної партії, та як культурно-освітній діяч, згодом, як організатор наших шкіл у здобутій Австрією частині Волині в рр. 1916-17 — серед важких воєнних обставин. Крім цих заслуг був він ще й видатною індивідуальністю, знав з досвіду військові й політичні справи, мав також досвід у конспірації. Був він людиною хрустального характеру і безкомпромісовим державником-соборником.

             Як  комендант Військового   Комітету   старався   він  пополудні 31 жовтня переконати львівську Національну Раду про конечність негайного військового виступу та вплинув на її рішення. Річ у тому, що член Національної Ради, д-р Лонґин Цегельський, що вернувся того ж дня, 31 жовтня з Відня, приніс вістку, що на засіданні австрійської ради міністрів западе того ж вечора рішення передати владу в Галичині українцям і що окремий кур'єр привезе завтра намісникові Галичини цісарське письмо з наказом у цій справі. Багато членів Національної Ради прихилялося до думки, що треба почекати до завтра. Тоді Вітовський, приявний на тій нараді, рішуче виступив проти відкладання збройного виступу. Він заявив, що до негайного перевороту все підготоване, але він може вдатися лише найближчої ночі, бо вже завтра, в день приїзду Ліквідаційної Комісії з Кракова, були б безсилі супроти польської переваги. Якщо не візьмемо Львова цієї ночі — казав він — завтра заберуть його поляки. Обіцянка передати нам владу — це обман. Австрійська влада вже нераз обманювала наших послів. Знаємо з часописних вісток, що поляки поважно приготовляються перебрати у Львові владу.

             Коли Кость Левицький, голова львівської делеґації Національної Ради, випитував Вітовського про стан підготови до виступу, він інформував, що все складається гладко і зумисне не згадував про немалі труднощі й недостачі підготови. Своїм рішучим виступом спонукав він Національну Раду згодитися на роззброєння австрійських військ у Львові найближчої ночі.
Конечність нашого військового виступу назріла так нагло, що Вітовський не мав уже часу ранком 31 жовтня поставити ту справу на рішення Національної Ради та й вислід її нарад не був би певний. Тому він і його штаб виконали всю підготову, не маючи формального рішення Національної Ради. Тим більша його заслуга. На розісланих наказах не було підпису голови Національної Ради д-ра Костя Левицького. Був лиш підпис Вітовського, як коменданта Військового Комітету. На наших західніх землях не було іншого старшини, якого підпис вистачав би під наказом — виконати такий переломовий і ризиковний крок.

              Названих угорі старшин і діячів треба вважати за дійсних творців Листопадового чину. Учасників і виконавців було багато, але не можна підтягати їх під категорію творців того історичного акту.

_____________________________
    *     Автор був учасником роззброєння австрійських військорих частин вночі на 1 листопада 1918 року у Львові. Він виголосив на цю тему доповідь з Україському Військово-Історичному Інституті при НТША у Нью Йорку 21  листопада  1970  р. — Редакція.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації