ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 26 листопада 2013 р.

З ІСТОРІЇ ОДНОГО КУРЕНЯ

Олекса Кузьма

                                                            (З боїв під Львовом)


                Після виходу українських військ зі Львова пам'ятної ночі з 21 на 22 листопада 1918 р., в селі Куровичах, 30 км. на схід, створився операційний центр оружної сили, що мала здобувати столицю краю від сходу. Була це команда «групи Схід», що розташувалась на фільварку графа Потоцького. Шефом цієї команди став сотник УСС Букшований. Організувати боєві сили й слати під Львів — було першим її завданням. Взагалі після львівської невдачі українська армія зачинала тоді від самого початку наново організуватись. Крім одних Українських Січових Стрільців, що задержали свою формацію в цілості, все інше треба було наново творити, від споду до самої гори. Творилась наново й начальна (головна) команда, спершу в Бережанах, потім у Ходорові.

                 І мені судилося брати участь в тій роботі. В Куровичах в останніх днях листопада я дістав наказ зорганізувати другий курінь українського полку імени кн. Льва. Назва полку походила зі Львова, де названо так 15-ий полк колишньої австрійської армії. Перший курінь був утворений в Куровичах впродовж одного тижня сотником В. Перським і дня 30 листопада він відійшов на бойові позиції. Творення цього куреня пішло гладко, бо мав все готове: мужву, зброю, технічне заосмотрення і бойовий досвід зі Львова. Були це останки різних бойових частин, що перебули львівську кампанію. Зовсім інша була справа з моїм куренем. Коли мене іменовано курінним комендантом, я був один як палець. Не було ні одного жовніра, ні одного старшини на початок. Мені лише обіцювали, що щось прийде, але більше наказували, щоби за все я сам старався. Пригадалися мені, старому воякові, часи облоги перемиської кріпости, куди я дістався був після різних воєнних переходів, почавши від російської границі, в половині вересня 1914 р. Мою частину призначено до обсади кріпосної позиції, яка тоді не була ще готова. Мій комендант, майор Панганс, бравий австрійський офіцер, приказав мені вибудувати для мойого відділу землянку. Я заявив, що не маю поняття, як це робиться. «Чим Ви є в цивільнім?» спитав мене. Довідавшись, що редактором, сказав: «Редактори повинні вміти не лише про все писати, але й все робити. Дивіться, як роблять другі і до двох днів землянка має бути готова!» Наказ був виконаний, але при шалених зусиллях і гляданнях цілої частини за потрібним матеріялом.

                І тепер я взявся з запалом до роботи, хоч творення куреня стрічалося з більшими труднощами та перепонами, як колись будова землянки. Спершу за осідок моєї частини визначено село Словіту, 10 км. дальше на схід, де тоді знаходився вишкіл команди «групи Схід». Сюди й прийшов перший відділ з яких сто людей, головно з Чортківщини, під командою двох хорунжих. Це був перший зав'язок мого куреня. Люди прийшли лихо одягнені, переважно без зимових плащів і в подертих черевиках, хоч тиснув уже мороз і мело снігом. Мало принесли крісів, але зате привезли полеву кухню і це багато значило. Без теплої страви не вдержиться ніяке військо. Після відходу першого куреня на позиції я перемаршував дня 1 грудня з своїми людьми до Курович і тут поверх три тижні йшла дальша гарячкова робота.

              Мій курінь зростав людьми скоро. Повітові команди в Перемишлянах, Рогатині, Бережанах і під Львовом надсилали раз-по-разу відділи, призбирані прихапцем у своїх районах, і до тижня я розпоряджав силою до 500 людей, яка побільшувалася все далі. Разом з мужвою прибували й офіцери, так що незабаром доповнено комендантами чотири сотні по чотири чоти. Найважніша річ була — зробити з тих людей військо: завести дисципліну й вирівняти військову освіту. В моїх руках була збиранина людей різного віку і воєнного вишколення. Були між ними досвідчені вояки, що вернулись недавно зі світової війни, але були й недавні новобранці, що крісом не вміли як слід орудувати. Недостачі у військовім вишколенні треба було якнайскорше усунути. І старшини з підстаршинами взялися жваво до діла.

              Трудніше було поконати недостачі в умундуруванні. Вояки потребували не лише плащів, але й блюз, штанів, білля,  взуття — словом: всього. Найтяжче відчувалася недостача обуви, бо напів-босі вояки не могли брати участи в муштрі, тільки сиділи по хатах. Добра четвертина людей не далася через те ні до чого вжити. Про недостачі в озброєнні й не говорити. Відділи приходили тільки наполовину з крісами, з невеличким запасом патронів. Машинові кріси, ручні гранати і т. п. були відомі лише з оповідання.

              Магазини команди «групи Схід» були порожні і тому прийшлося все потрібне на власну руку роздобувати. Говорено, що по селах в околиці повно військових річей, які поприношено з війни або повідбирано подорожним воякам. Отже вислано на села реквізиційні виправи під проводом найенергічніших підстаршин. Бо всяке військове майно перейшло на власність української армії. І справді фіри вертались з різними військовими речами, привозили не лише всяке одіння, білля, коци, ремені, але й кріси, револьвери тощо, хоч багато військового добра наші сватки по селах таки не видали. Але що те все значило в порівнянні з великим запотребуванням цілого куреня! З «гори» потішали нас, що курінь дістане все потрібне; голих, босих і голіруч на фронт нас не пішлють. Лише кінчити формування куреня, бо на фронті він потрібний. Пора загального наступу на Львів зближався...

              Важну ролю в адміністрації військової частини грає канцелярійна служба. В моїм курені не було ні одного рахункового підстаршини. Я мусів покликати до військової служби старшого віком учителя з околиці, що був фахівцем в тім напрямі, вишколеним в австрійській армії. Мусів вести курінну канцелярію і вишколювати рахункових підстаршин для сотенних канцелярій. Треба було також вишколити собі людей до телефонічної служби, без якої неможливі ніякі воєнні операції.

              На пасовиську біля залізничої стації відбувалися щодень військові вправи. Вояки привикли були головно до позиційної війни, де цілими місяцями сиділося в окопах і в одному місці. Я звертав головну увагу на тактичні задачі та перевів кілька більших вправ у боях за місцевість, маневруючи в околичних селах. При воєннім вишколюванні мужви клалося велику вагу на ідейну сторону справи. Освідомлювано людей, за що ведеться війна. Викликувано підйом духа і ніхто не сумнівався, що українські війська в найближчім часі здобудуть назад столицю краю.

              Під кінець третього тижня курінь числив около 700 людей. Його формування було завершене. Був доповнений обоз, вишкіл скорострілів зі Солови мав дати відділ з чотирма машиновими крісами. Бракувало все ще найважнішого: одягїв, зброї і амуніції. Врешті інтедантура команди «групи Схід» привезла вагон мундурів, головно російських шинель і баранкових шапок. Була це допомога галицько-українській армії від України з-за Збруча. Протягом одного дня цілий курінь набрав іншого вигляду. Довгі сірі плащі і високі смушеві шапки надавали нашим воякам козацької поваги і зуховатости. Через них навіть настрій самих людей значно підвищився.

               Одно лише нас непокоїло. Курінь все ще не мав достаточної кількости крісів, а зовсім мало амуніції. Ручні гранати, які нам доставлено, не дуже тішили наших людей, бо мало хто вмів ними орудувати. Вправді вибрані інструктори перевели з курінем за селом окремі вправи в киданні ручними гранатами, але цього було замало, щоб усунути острах перед тою небезпечною зброєю.

               А тим часом воєнне положення наглило. Генерал Омелянович Павленко, що обняв головну команду над українськими військами, приспішив загальний наступ на Львів і натискав на команду «групи Схід», щоби другий курінь був готовий до походу. З трудом роздобуто для нього недостаючі кріси, але з таким малим запасом амуніції, що після загального вирівнання в цілому курені на один кріс припадало 15-20 набоїв. Пізніше обіцяли дати більше...

              Але одно тішило мене, що нарешті кожний жовнір був поставлений на воєнну стопу і я міг цілий курінь ужити до воєнних вправ, які переводив до останньої хвилі, щоб надати йому якнайбільшої боєвої справности. Ревно помагали мені в тім сотенні старшини, браві вояки, переняті високою національною ідеєю, за яку йшла боротьба.

              Одної гарної днини відбулося на майдані біля церкви торжественне заприсяження куреня, яке перевів висланий Начальною Командою військовий духовник о. Базилевич, а дня 24-го грудня я одержав наказ відмаршувати з курінем на позиції.

              Вже западала ніч, як на гостинці край села станули чотири сотні в похідному порядку. Сотня скорострілів, вишколена в сусідній Солові, і повний обоз доповняли цілість боєвого куреня в силі около 750 людей. Вислід важкої поверх тритижневої праці. І я не міг опертися приємному почуванню совісно сповненого обов'язку, наложеного на нефахівця, дилетанта у воєнному ділі, що як резервовий старшина виніс з австрійської школи більше теорії, як практики. Та ніде правди діти, вся наша війна була ведена  переважно дилетантами, подібно як всі   інші війни,   що були епілогом великої світової війни. Інакше й не могло бути, особливо у недержавних народів, що щойно тепер із зброєю в руках стали здійснювати національне право самовизначення. За належне зорганізування куреня, вимуштрування й поставлення на боєву стопу я  удостоївся признання від верховної  команди.

              На дворі було погано, студенний вітер віяв просто в очі, як мій курінь смерком дня 24 грудня став місити ногами мокру снігову кашу, що вкривала нам дорогу під Львів. Всі коменданти маршували також пішки, бо про коні не було й гадки. Однакові для всіх були воєнні труди. Зате грімкі співи лунали з соток грудей цілу дорогу — одинока осолода непевної вояцької долі. Наближаючись до цілі, ми бачили блиски й чули рокіт наших батерій, що били десь від Давидова, то знов від Дублян. А мене все болісно сверлувала думка, що йдемо на боєві становища майже без амуніції...

             Пізнім вечором опинився курінь на приготовлених квартирах в Миклашеві, де була команда УСС, що держали позиції, які ми мали від них перейняти. Тут ми переночували, а на другий день рано я вибрався саньми зі сотенними комендантами оглядати наші позиції. Оглядини тривали цілий день (25 грудня), бо треба було об'їхати фронт на яких 15 кілометрів, розкинений між селами Лисиничі, Підбірці, Камінопіль, Сороки і Ляшки муровані. Розуміється, про якийсь суцільний бойовий фронт не було тут бесіди. Обсаджені залогою були тільки місцевості, а вони стежами піддержували між собою лучбу. Окопи з кільчастим дротом мали тільки Лисиничі, Підбірці і Ляшки муровані, в Сороках була виставлена тільки застава (польова сторожа), і Підбірці мали висунену позицію в ліску, що знаходиться між Лисиничами і Сороками. Польова телефонічна лінія вздовж цілого фронту лучила команди поодиноких залог з командою куреня, а звідси з командою «групи Схід». Найважнішою була позиція в Лисиничах, що мала неприятеля напроти себе в Кривчичах, і позиція в Ляшках мурованих, напроти котрої польська позиція була у фабриці кістяної муки, що знаходиться серед рівнини над Полтвою. Позиція в Ляшках мала ту для нас вигоду, що від села тягнеться на який кілометер в сторону Полтви присілок Френелівка, який позволяв нашим стежам підходити досить близько до польської позиції в кістярні.

              Був перший день латинського Різдва і на польських позиціях панував спокій. Лише з кістярні впало кілька крісових вистрілів в напрямі Френелівки, коли побачено рух по нашім боці.
«Заграємо ми вам післязавтра» — сказав один із сотенних комендантів, коли кулі просвистіли над нашими головами.

              Старшинам була вже відома тайна, що дня 27 грудня буде генеральний наступ на Львів, хоч наказу ще не оголошено. Вночі з дня 25 на 26 грудня наш курінь, відпочавши один день в Миклашеві, відійшов на позиції і змінив Усусусів, що відмаршували через Винники на південь від Львова. Перша і друга сотня обсадили Ляшки Муровані і Сороки, третя Підбірці і лісок над Полтвою, а четверта Лисиничі. Курінна команда провела перший день фронтової служби в селі Прусах, дожидаючи дальших наказів.

              Тим часом на фронті панував дальше святочний спокій, не перериваний стріляниною з жодного боку. Для нас це була тиша перед бурею, що мала зірватися на другий день, і я ще більше непокоївся грізною дійсністю, що мій курінь ще не дістав амуніції. Телефонував до команди «групи Схід» і одержав відповідь, що амуніція вже є в Краснім і буде на час доставлена. Адже потяги ходять з Красного аж під сам фронт — до Підборець...

              Але минув день і з обіцянки ніщо не вийшло. Я став денервуватись і сон мене не брався. Невже завтра не думають наступати? Нарешті коло 3 години вночі приїздять з Курович два кінні післанці, закурені від стіп до голови снігом і приносять від команди «Групи Схід» накази. Дістаю три грубі важкі коперти. Одна адресована до мене, друга до команди артилерії в Жидятичах, третя до команди куреня сот. Човгана в Малеховї. Дві останні треба було негайно під особистою відповідальністю відставити до місця призначення. До такої служби я мав призначених окремих їздців.

               Читаю наказ для мого куреня. Розуміється, рано в 8 годині починається генеральний наступ на Львів! Наказ Начальної Команди був дуже подрібний. В 10-ій год. рано мої сотні мають заняти на лівім крилі Кривчичі, на правім кістярню. В 12-ій годині вполудне мають бути в наших руках Знесіння і будинки міської різні за жовківською рогачкою. Вечором з наступаючим боєм оба крила мають получитися на жовківськім передмістю. Рівночасно ліворуч мого куреня посувається лисиницьким лісом коломийський півкурінь пор. Гошоватюка, а гостинцем на личаківську рогачку III. курінь УСС. Праворуч мого куреня наступає курінь сот. Човгана з Малехова на Збоїська і Замарстинів, ще дальше група сот. Шашкевича. Всі наступаючі частини сходяться концентрично у Львові і наказ Начальної Команди визначив для кожної з них об'єкти в місті Львові до обсади.

                Першим моїм завданням було розіслати їздцями відбитку цього наказу командам усіх чотирьох сотень, означуючи кожній з них район бойової акції, що мала початися за кілька годин. Опісля я з своїм прибічником довго штурмував телефон, пробуючи получитися з командою «Групи Схід» в справі амуніції, але даремне. Телефонічний дріт був десь в полі перерваний.
Тим часом гаятись було ніколи. Наближався важний момент в історії мого куреня, початок важкої боротьби. Не зажмуривши тої ночі ні разу ока, я вибрався досвіта з курінним штабом до Лисинич, щоби звідси кермувати наступом...

(З Каляндаря «Просвіта» 1926)



Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації