ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 4 червня 2013 р.

В ДЕНІКІНСЬКОМУ ПОЛОНІ, В ДАРНИЦІ 1919 Р.

Василь Ілащук, бул. ст. дес. УГА 
(1893-1965)

                                       30 серпня 1919 року, у найвищому розгарі боїв з большевиками, ІІІ/24 курінь (Коломийський) переможно увійшов у Київ, але наступного дня, в неділю, 31 серпня, у Києві попав у денікінський полон.

                                       Таким чином, на глум лукавій долі, довелося нам, переможцям над москалями червоними, зазнати гараздів неволі у москалів білих, у таборі воєннополонених у Дарниці, що на лівому березі Дніпра, на схід від Києва.

                                        В ті пам'ятні дні ІІІ/24 курінь був у складі 8-ої Самбірської бригади, що нею командував от. Карло Гофман.

                                        Виконавши наказ-диспозицію штабу бригади, а саме — сміливою атакою здобувши укріплений Червоний Трактир, останню большевицьку оборонну опору перед брамами Києва і, на шляху дальшого походу ліквідуючи менші большевицькі застави, ІІІ/24 курінь у передвечірніх годинах у суботу, 30 серпня, переможно увійшов у Деміївку, передмістя Києва, у південній його частині. 1

                                       Дорогу промощувала куреневі 8-ма сотня пор. Степана Слюсарчука.

                                        Із захоплених у большевицьких командирів наказів було ясно, що їхні штабові не орієнтувалися в ситуації. Де фронт, вони не знали і своїх бійців гнали "на пазіцію" наосліп, щоб вдержати Деміївку, станцію "Київ 2" і тут обороняти шлях евакуації через Дарницю на Полтаву-Курськ.

                                         Восьма сотня з боєм дійшла під товарну станцію "Київ 2". Саме тоді на станцію заїхав большевицький військовий поїзд з транспортом бійців, який чисельністю перевищував сотню пор. Слюсарчука кількакратно.

                                        "Дожидати аж поїзд розвантажиться" — пояснював пізніше пор. Слюсарчук — "і червоні бійці впорядкуються до відходу "на пазіцію", не було найменшого глузду, тим більше, що з Лівобережжя, зі сторони Полтави, наближалися денікінці". В хвилину, коли поїзд зупинився, сотня на команду пор. Слюсарчука — "По вагонах вогонь!", засипала поїзд крісовими і скорострільними кулями. В ту сторону полетіли також ручні гранати. Над поїздом піднявся жахливий крик, гук від розриву гранат, паніка, зойки...

                                         Товарна станція "Київ 2" була в наших руках. Кілька евакуаційних поїздів з багатим військовим майном були нашою добиччю. Большевицький полк, в силі коло 500 бійців, разом з переляканим командиром, Ізааком Абрамовичем, якого наші стрільці витягнули з опанцереного вагона, відіслали в запілля. Продовжуючи наступ, пор. Володимир Струць з 7-ою і пор. Василь Юрченко з 9-ою сотнями зайняли недалекі цегольні, цукроварні, залізнодорожні варстати і обсадили пивоварню Шульца, що у виході на Васильківську вулицю. На зайнятих становищах курінь задержався на відпочинок, забезпечившись сильними стійками, а по Васильківській вислали стежі в напрямі центру міста. Вночі, в місця розташування куреня, большевики віддали кільканадцять стрілів з тяжких гармат, з пароплавів на Дніпрі.   Шкоди не заподіяли жадної.

                                         Досвіта 31 серпня курінь, згідно з наказом штабу 8-ої бригади, обсадив визначені йому важливіші стратегічні об'єкти в столиці: 7-ма сотня пор. Струця — арсенал, 8-ма пор. Степана Слюсарчука — склади артилерійського депо біля Печерської Лаври, 9-та пор. Василя Юрченка — будинок Міської Думи на Хрещатику. Тут розташувалася також команда куреня: сот. Данило Бізанц, його адьютант пор. Петро Кривоносюк і командант відділу скорострілів, пор. Володимир Феданків з двома чотами обслуги скорострілів.

                                       Коло полудня з'явилася на Печерську рота денікінців. Супроводило їх кількох вершників. Командир роти, якийсь штабс-капітан, під'їхав до пор. Слюсарчука і попросив його поїхати з ним до денікінського полкового штабу "для разсмотра нєкоторих вапросов, касатєльно воєнних дєйствій".

                                      Пор. Слюсарчук сів на свого верхівця і разом з штабс-капітаном поїхав до його штабу. На час своєї відсутности команду сотні передав чет. Ол. Балицькому.  

                                       —  "В штабі" — писав пізніше пор. Слюсарчук — "денікінський полковник прийняв мене дуже чемно, попросив сідати і зараз же на вступі заявив, що саме тепер ідуть переговори між Добровольчою та Українською Арміями, але заки переговори скінчаться, ми, тобто моя сотня, повинні "тимчасово слажіть ружжьо".

                                       —  Я запротестував, заявляючи, що доки переговори не скінчаться, моя сотня мусить залишитися на зайнятих становищах і зброї не зложить. На це полковник відповів різко: "Ви ужо в плєну. Січас атдайтє ваше ружжьо!" — В кімнату увійшли два офіцери з револьверами в руках, приступили до мене і попросили віддати револьвер, що я й зробив, витягаючи з кобури мій бравнінґ, який перебув зі мною всю війну, і віддав його ближчому до мене. В той же момент я почув крісові стріли і чергу скорострілу. Я подумав, що це борониться моя сотня. Так воно й було. Добровольчий штабс-капітан, оставивши мене в полковника,  вернувся під Печерську Лавру і  від чет.  Ол. Балицького зажадав складення  зброї. Коли ж чет. Балицький відмовив, штабс-капітан скомандував: "Рота, плі!"   8-ма сотня відповіла вогнем, але чет. Балицький, побачивши, що денікінці сотню окружили, обійшовши її через сад Печерського Монастиря, наказав сотні вогонь припинити і зброю скласти.

                                    —  Сотня втратила двох стрільців убитими.   Петра Багрійчука з Космача і Миколу Кобру з Петрилова, б. Товмача.

                                     —  Коли мене денікінські офіцери випровадили з кімнати свого полковника, конвоїри провадили мою сотню в сторону Ланцюгового моста на Дніпрі. Я зажадав звороту мого верхівця, але денікінські офіцери відмовили.  Натомість згодилися, щоб я для своїх речей задержав сотенну підвору з парою коней.

                                   Доходила 6 година по полудні, як нас через Ланцюговий міст2 перевели до Слобідки, що на лівому березі Дніпра, де ми й заночували в якомусь природожньому пустому будинку.

                                       Вранці, 1-го вересня, привели до нас ще дві другі сотні куреня: обезброєну в арсеналі  7-му пор. Вол.  Струця  і 9-ту пор. Василя Юрченка, що з двома скорострільними чотами пор. В. Феданкова, скріплена вполудне одною сотнею ІІ/8 куреня сот. Станімира, стояла залогою у Міській думі. З ними прийшов також пор. Петро Кривоносюк, адьютант куреня. Бракувало тільки команданта куреня, сот. Данила Бізанца, що, хоча був у думі, одначе хворий, завчасу від'їхав на підводі курінного обозу. Бракувало теж чет. Василя Максимця, команданта обозу і хор. Івана Мурина, чотового 7-ої сотні.

                                        Зі Слобідки денікінці повели всіх полонених до Дарниці, до колишнього табору австрійських воєннополонених.

                                         Інші частини Армійської групи, що входили до Києва пізніше, вийшли зі столиці без втрат.

                                        Дарниця — тоді мала лісова оселя при залізничому шляху Київ-Полтава-Москва. Мешканці — українці, здебільша залізничники. Розглянувшися в довкіллі, ми довідалися, що в Дарниці працює український аматорський театральний гурток, в якому поважну ролю відгравала наша знайома з Києва — Катерина Ревич, що вранці, 31 серпня вручила сот. Данилові Бізанцові, командантові ІІІ/24 куреня великий блакитно-жовтий прапор, що його зараз же вивісили на бальконі думи.

                                          У сусідстві військового табору був у Дарниці ще табір для біженців з прифронтової смуги Волині і Холмщини. В цьому таборі бараки були менші і без прич та столів. У великих бараках табору воєннополонених можна було помістити кілька тисяч людей. В цей табір загнали нас конвоїри. "Вибирайте собі бараки, які завгодно" — сказали і з тим пішли. На наші запити, кому нас передають і хто наше начальство? — відповіли, що вони мали "пріказ" відставити нас у "лагер", а все інше їх "нє касаєтса". Стрільці, що вже другий день нічого не їли, сідали, а властиво знесилені падали на землю, де хто стояв.

                                        Виглядів на скоре наладнання харчової справи не було, бо ми до нікого не належали. Правда, через Дарницю переїздило чимало денікінських транспортів, але на нас ніхто не звертав уваги. В таборі ми застали коло сотні козаків і старшин з УНР Армії. Вони, не криючись, заявляли, що заки наладнається в таборі адміністрація, вони повтікають. В цьому вони не мали більших труднощів, бо майже всі були з Лівобережжя, а надобавок — вони мовою не різнилися від довкільної людности, а одягом від денікінців. Щойно третього дня пощастило нам  від одної переїзної  інтендатури  дістати 2  пуди пенцаку і півтора пуда картоплі.   М'яса ні товщів не дістали, бо сказав нам командант тої інтендантури, що не має їх у запасі, але потішив, що етапна інтедантура в дорозі і за день-два "продовольствіє (харчі) будете получать правильно".

                                     Четвертого дня денікінці зажадали списків полонених. За списками було нас усіх 16 старшин, 28 підстаршин і 376 стрільців. В числі старшин були поручники: П. Кривоносюк, Ст. Слюсарчук, Вол. Струць, Вол. Феданків і Василь Юрченко; четарі: Ол. Балицький, Лука Луців, Н. Осипів, Юра Стеф'юк, Федик і Осип Фодчук; хорунжі: Вас. Гречаник, Роман Зелений, Ст. Мазяр, Микола Яримович і бунчужний Іван Гусак. З 30-ти старшин УНР Армії залишився тільки один кубанець, якому нікуди було тікати, бо, щоб добратися на Кубань, треба було перейти широкий простір окупований денікінцями.

                                       Всіх нас зорганізували в один чотиросотенний курінь. Командантом куреня став пор. Володимир Струць; інші поручники командантами сотень. Я зі своїми стрільцями остав при 4-тій сотні пор. Ст. Слюсарчука, як справник. Коли вже все було наладнане, я запровадив 4-ту сотню до бараків між біженцями і в кожному примістив по одній чоті. Перед вечором того дня приїхала на станцію інтендантура, але харчів ми не дістали і голодні полягали на голих причах з надією, що може завтрішній день буде для нас ласкавіший. Цілу ніч снилася  мені денікінська інтендантура з припасами харчів.

                                     Вранці розбудив нас крик: "Получать продовольствіє!" Ми щиро зраділи, бо це вже був п'ятий день нашого перебування в таборі. За той час тільки два рази ми їли теплу страву. Одначе наша радість була передчасна. Кожний з нас одержав пів фунта хліба і на тому "получка продовольствія" закінчилася. Щойно наступного дня ми дістали по фунтові хліба, по пів фунта м'яса, по 12 золотників цукру, 10 золотників кави, 15 пшона, 10 пенцаку, 40 зол. картоплі та на закришку трохи ярини. Ті харчі видали нам на один день. Кава на снідання, а з інших харчів треба було зварити ріденькі обід і вечерю. По правді з одержаних харчів не можна було зварити навіть гідного обіду. Кожний діставав на обід і вечерю їдунку ріденької юшки з малим куском м'яса і цим мусів вдоволитися.

                                    Від того дня ми діставали харчові продукти в тій самій кількості, а хліба додали стільки, що трьох стрільців одержували 4 фунти денно. Правдивий клопіт був з тютюном, бо тютюну нам зовсім не давали, а купити не було за що. Хто ще мав які гроші, то за тих кілька днів їх витратив, а в кого ще й були які, то це були звичайні "кредитові білети" або "аероплани", як їх називали українські селяни, і за такі гроші нічого не можна було купити.

                                   Так прожили ми перший тиждень. Почався другий, що приніс нам деякі зміни і дещо нового. В понеділок вранці денікінці зажадали 100 людей до вантаження дров у пристані — "Правий берег Дніпра". Робота при дровах, як на тодішні наші обставини, була досить добре плачена. 100 людей мали навантажити 17 вагонів. За виконану працю кожний стрілець одержував 100 рублів грішми, а крім цього — півтора фунта хліба і фунт цукру на 8 людей. Кожного дня працювало напереміну 100 стрільців. Крім цього денікінці зажадали ще людей до різання дерева в лісі, в "Дарніцкой Лєсной Разработкє". Там праця була гуртова, менший заробіток, а виплата аж по виконанню і обчисленню зробленого. У пристані кожний одержував свій заробіток, коли кінчив працю. На "лєсной разработкє" треба було таки тяжко напрацюватися, часом навіть понад міру, щоб за день заробити 20-25 рублів. Тут треба було зрізувати сосни, обтинати гілля, різати метрові поліна, зложити їх в сяги і тоді за кубосяг платили 50 рублів.

                              В пристані праця була до деякої міри легша, але не тому, що дрова були готові і їх треба було тільки носити до вагонів, а тому, що на цій роботі можна було помагати собі хитрощами. Тут ішлося про число вагонів, а не про кубометри, зміст вагонів і, хто був хитрий, то впродовж години його вагон був завантажений. Для завідуючого працею вистачало, коли двері вагону були заложені аж під кришу, а чи дрова були в середині вагону — йому було байдуже. Тому ми щодня міняли людей на працю в пристані, щоб кожний міг собі заробити кілька рублів бодай на махорку. Зі стрільцями завжди йшов на працю один старшина. До праці виїздили кожної днини окремим поїздом о год. 8-ій ранку, а верталися о год. 3-ій по полудні, або о год. 6-ій вечора. Це залежало від того, коли вагони були навантажені. Все ж, робота нікого не тішила. Кожний робив від напасти. Від роботи відмовитися було неможливо. Ми були в положенні невільників і звільнитися з цього положення можна було, хіба зарискувавши втечу. Але й це нелегка була справа. Щоб добитися до своїх, треба було переходити міст на Дніпрі, а втікати в глибину Лівобережжя видавалося нам недоцільним, бо ніхто не знав ні тих сторін, ні того, як поставиться до нас населення.

                            Хоч як було нам прикро, але силою обставин ми мусіли ще до якогось часу мучитися і кожної днини докоряти собі, що нашою працею допомагаємо ворогові.

                            Треба згадати, що достава дров була тоді дуже важливою справою. Якщо б не дрова, ні один денікінський паровіз не виконав би свого завдання і денікінці були б приневолені своїх добровольців з міст Лівобережної України гнати на фронт пішки. Це знав кожний з нас, тому боровся з своєю совістю, бо виходу з того положення ніхто не вмів знайти. Правда, спершу кожний думав про втечу і снував різні пляни, однак ті думки скоро розвіялися, бо перша спроба чотирьох ризикантів, пор. Струця і трьох інших старшин, передістатися на правий беріг Дніпра нижче Києва, не вдалася. Поблукавши два дні понад Дніпром, вони вернулися до табору і принесли вістку, що від Києва аж до Трипілля крутяться сильні денікінські кінні стежі і рибалки відмовляються допомогти в переправі через Дніпро. Кожний втратив надію і зрезиґновано корився долі. Але я постановив, не зважаючи на невдачу перших ризикантів, таки передістатися на правий берег Дніпра. Я вірив, що мені поталанить. Зібралося нас сімох. Двох вміли добре веслувати. Ми рішили не просити допомоги у рибалок, але ніччю забрати два рибальські човни і самим переправитися на правий берег.

                                В дні, що в ньому ми плянували втечу, я пішов до пор. Слюсарчука і виложив йому мій плян. Пор. Слюсарчук в засаді погоджувався, однак порадив дещо підождати, бо переправа через Дніпро тепер тяжка і легко можна пропасти ні за цапову душу. Понад Дніпром скрізь вештаються денікінські стежі і кого тільки приловлять без документів — на місці стріляють. Ці інформації пор. Слюсарчук дістав від одної впливової дами, що з нею припадком познайомився чет. Балицький на станції "Київ 2", після того, як ми ту станцію зайняли 30 серпня. Це була колишня аристократка, вдова по якомусь полковникові, що прекрасно говорила по-українськи. Вона мешкала на Слобідці і частенько зустрічалася з чет. Балицьким, передаючи йому цінні інформації та різні вісті. Незабаром виявилося, що її інформації були правдиві. Того самого дня перед вечором, денікінці привели до табору трьох наших утікачів, що їх зловили в селі Сокирки, в якоїсь молодиці, що до неї вступили купити молока. Їх привели до табору, щоб нас переконати, що про будь-яку втечу даремне думати. Скінчилося тим разом на тому, що зловлені за намагання втекти дістали по кілька нагаїв. На відхідному денікінські охранники попередили, що в майбутньому кожного втікача — ростріляють.

                                Наш плян втечі, покищо, ми мусіли відкласти до кращого часу. Покорившись долі полонених, ми дальше ходили вантажити дрова, щоб приспати чуйність денікінців, і дожидали чогось, що мало обов'язково прийти, але, що саме, ми самі не знали.

                                В таких умовинах ми почали другий тиждень нашої неволі в Дарницькому таборі воєннополонених. З повним завзяттям ми прочитували часописи, що виходили в Києві: "Вєчерніє Аґні", "Києвскоє Ехо", "Голос Києва", "Києвлянін" і "Русь". Ми пильно стежили за ходом подій на фронті і проаналізовували події в світовій політиці, передусім — виловлювали відомості про дії Найвищої Ради держав Антанти в Парижі.

                               Події на денікінських фронтах — виходило з воєнних повідомлень — були тріюмфальні і, якщо б повірити тим повідомленням, можна було сподіватися, що найдальше за місяць переможні війська Денікіна будуть у Варшаві. На ті всі справи ми дивилися критично. В денікінських воєнних звідомленнях ми бачили звичайніську пропаганду, бо ми знали, що в той час денікінці стояли на лінії Хвастів-Житомир.

                              Останній день того тижня вніс в наші ряди підбадьорення, але тільки на коротенький час. Вранці того дня, йдучи до роботи, ми побачили на стінах станційного будинку різні афіші, але нашу увагу притягнула афіша, надрукована товстими українськими буквами. Ця афіша сповіщала, що український залізнодорожний театральний гурток влаштовує 18 вересня в театральному будинку виставу "Простак". В другій частині вистави — афіша заповідала виступ хору. Початок був назначений точно на год. 8-му вечора. Ціни місць: перші 60, другі — 40, треті 20 і стоячі 10 рублів. Дохід призначувався на закупно бібліотеки для театрального гуртка.

                             Це нас немало здивувало, що денікінські власті, які проповідували,  що  "никакой Украіни нєту"  —  толерують український залізнодорожний театральний гурток і дозволяли на афіші українською мовою. Їдучи в залізничій валці до роботи, стрільці живо дебатували на тему театральної вистави. Під час роботи метушився один скорше другого, щоб ще в третій годині вспіти повернутися до табору. Кожний думав тільки про театр. Денікінці не мали нічого проти того, щоб старшини пішли до театру, чого нам якраз дуже було треба. Попри старшин пішла до театру половина табору.

                          Ми прийшли до театру точно на назначену годину. Одначе вистава почалася не в годині восьмій, як було заповіджене, а десь коло 10-ої. Актори ждали на вигідну публіку. Коло десятої на залі цивільних глядачів було ледве кільканадцять. Я нарахував — 4 жінки і 12 чоловіків. Вони всі зайняли місця в двох перших рядах, а решта місць лишилася для нас полонених, коло 90 людей. Діяли тут без сумніву непевність і страх перед відновленою царською "охраною".

                           На залі було ще кільканадцять денікінців, але вони прийшли не за квитками, а як охорона полонених і для береження ладу в театрі. Одні з них розсілися вигідно на перших місцях, інші зайняли "позиції" біля дверей, по кутках, за лаштунками сцени і на дворі. Очевидно, всі денікінці були озброєні і ті, що зайняли "позиції", стоячи надворі або в залі, чергувалися з тими, що сиділи. Вистава скінчилася коло години 1-шої вночі. Мушу сказати, що для нас, полонених, гра на сцені і взагалі атмосфера театру була нектаром на наші зболілі душі, бо одне і друге було своє, рідне, українське. Найхарактерніше було те, що на залі публіка поділилася на — українську і московську. І саме, коли українська публіка, тобто ми, оплескувала якусь сцену вистави, то московська тоді свистала. Зате ми, полонені, зайняли становище більш помірковане і об'єктивне. Коли, напр., москалі оплескували пісню "Мнє всьо равно" — ми спокійно ждали кінця.

                           Вистава закінчилася оповіданням анекдоту, що його переповів один актор у відповідь тим, що свистали.

                          —  "Панство!" — говорив зі сцени актор по-московському. "Дозвольте, прошу Вас, оповісти вам про одну мою пригоду, що трапилася мені кілька днів тому.  Можу вам це переповісти, чи ні?"

                         —  Пажалуста,   просимо,   пажалуста,   просимо...   загула заля.   І актор почав: — "Це було кілька днів тому. Їду я з Дарниці на Ніжин по самогон. До вагону, що в ньому я їхав, на одній станції всіли одна гарна дама і два кацапчіка.

                         —  Русскіє!,  какіє там  кацапчіка? — залунало  в залі. Але це оповідача не бентежило і він спокійно продовжував:

                         —  Оба кацапчіка почали між собою балачку.   "Міша! Да что Ґріша? — Валяй  какую там на ґармошкє. На нєй очень харашо іграєтса. Новенькая!"

                          —  Давай. А какую сіграть?

                          —  Какую нєбудь. Всьо равно!      

                         —  І Ґрішка почав. Дама почала їх просити, щоб перестали, бо вона нервова, болять її зуби й їхньої гри вона не може стерпіти. Кількакратне її прохання не мало успіху. Мішка і Ґрішка відповіли їй, що гармонію купили, за залізничі квитки заплатили, то й можуть грати.  Дама попросила їх ще раз і водночас загрозила, що коли вони не перестануть грати, то вона покличе кондуктора. Мішка і Ґрішка продовжували гру на гармошці дальше, а на добавок почали собі з неї насміхатися. Тоді дама, вже без попередження, покликала кондуктора, який сказав обом музикам, що коли вони не перестануть грати, то він відбере їм гармонію і викине через вікно. Мішка і Ґрішка перестали грати, але як тільки кондуктор відійшов, почали свій концерт наново. Дама бачила, що вони грають, аби тільки її дражнити, тому закликала кондуктора знову. Цим разом кондуктор без жодного слова відібрав музикальним Мішці і Ґрішці гармошку і викинув її через вікно. На відхідному  кондуктор заспокоїв  даму  запевненням,  що вже буде мати спокій. Але дама спокою таки не діждалася, бо як тільки кондуктор  вийшов, Мішка з  Ґрішкою сиділи якусь хвилину тихо, а опісля  стали домагатися,  щоб  дама перейшла в інший вагон, а якщо не перейде, то вони знову будуть грати на гармошці, але на такій, що її вже ніхто їм не відбере і не викине через вікно. Дама не виходила, а Ґріша з Мішею почали співати і так  несамовито ревіти, що дама покликала кондуктора втретє, а коли той увійшов у переділ — Мішка і Ґрішка спокійно грали собі "на устах", а на вимогу кондуктора, щоб перестали — відповіли:  не перестанемо. Нашого інструменту вже не викинеш через вікно".

                            Артист закінчив свій анекдот. Публіка винагородила його гучними оплесками.
Ми оплескували, бо розуміли інтенцію актора і суть анекдоту. Але чому оплескували ті, що під час вистави свистали — ми не розуміли.

                          Другого дня ми прокинулися досить пізно і, коли вийшли з бараків, завважили в таборі якийсь надзвичайний рух. Полонені ходили від бараку до бараку і голосно про щось говорили. Вираз кожного обличчя був роз'яснений радісною усмішкою.

                         —  Що нового?

                         —  Вертаємося  до нашої армії — відповідали  стрільці на запитання.

                        —  Як то, вертаємося? — питали ми здивовані.

                        —  Читайте! — сказав один стрілець і подав мені дві газети: "Вєчерніє Аґні" і "Кієвскоє Ехо".

                        Обі газети реферували вислід переговорів між делегатами УГА і денікінської армії. Було потвердження, що обі армії заключили перемир'я і що одна другій має звільнити з полону обезброєних вояків і повернути їм зброю, що УГА відступить 10 верстов від Києва за визначену між обома арміями демаркаційну лінію. Під комунікатом був підписаний генерал Бредов.

                         Всі такі були захоплені тією вісткою, що й не зауважили, що вже готовий обід. І в кухні, і у бараках, було чути одне і те саме: "вертаємося до нашої армії!"

                        В мрійних роздумуваннях, що скоро повернемось до своїх — непомітно проминув день. Увечорі, вже на причах, стрільці ще довго дискутували про недалекий поворот. Щойно пізно вночі в бараках затихло. Всі позасипляли сном блаженних.

                        Рано ми роздобули нові часописи. Кожний бажав довідатися про перемир'я чогось більш конкретного. Одначе на наше велике здивування в нових часописах про перемир'я не було вже ні словечка. Не було також жадних новин з фронту. Це нас бентежило. І так, як несподівано прийшла до нас ця радісна для нас вістка з підписом ген. Бредова, так само несподівано опанувало нас важке пригноблення. Вчорашню милу нам вістку ми почали вважати звичайною газетною "качкою".

                       Так проминули нам у Дарниці два тижні полону.

                       Перший день третього тижня ми зустрічали при вантаженні дров. Поволі ми почали забувати про райдужну вістку, що обіцяла нам поворот до Армії. Третього дня, коли ми збиралися до праці, счинився в таборі знову несподіваний рух.

                       — Збірка, збірка!   — пронеслося по таборі.

                       Збірка! Всі сотні, стрільці і старшини на збірку! Збірка на площі перед табором!

                       —  Скорше, скорше! Делегати приїхали!
                     
                       Чверть години пізніше сотні вийшли з табору на призначену площу і уставилися в чотирокутник. Старшини стояли в середині. Пор. Кривоносюк прийняв команду над цілим
Куренем.                                            

                          —  По-зір!  
                                                   
                          —  Спо-чинь!  
  
                           — Хлопці, увага! До нас зараз прийде денікінський полковник і, коли він скаже "Здраствуйтє реб'ята!" або може — "Стрєлкі" — ніхто не відзивається, тільки стоїть на "позір".                                                                                                                                                                                        

                           —  Гавкати не треба, пане поручнику? — спитав один стрілець — бо москалі на своїх командирів гавкають. 3

                          —  Москалі можуть гавкати. Ми ж не москалі. Ми стрільці УГА — відповів пор. Кривоносюк.              

                         На "благородіє" полковника треба було ще ждати досить довго. По словах пор. Кривоносюка ми ще стояли кілька хвилин на "спочинь" і кожний в душі приготовлявся до того, що мало наступити. Кожний з нас роздумував над тим, що то за делегати, хто вони, що нового вони нам скажуть?, але до нічого путнього в наших роздумуваннях не доходили. Не хотілося вірити в якісь надзвичайні благодаті тієї делегації. Мимохіть насувалася думка, що делегація в найкращому випадку принесе нам те саме, що кілька днів тому були подали денікінські газети.                                                              

                          — Позір! Уважати, вже йдуть. Спочинь!
                       
                          Ми побачили, що з залізничного будинку вийшов, виглядало, якийсь старший офіцер. Разом з ним йшли два офіцери-адьютанти і три цивільні. Ми зрозуміли — до нас ішов заповідежний полковник зі своїми адьютантами, але хто ті цивільні і чого вони від нас хочуть, того ми не могли розчовпати.

                            Делегати, але чиї? Аґітатори-пропаґандисти! — промайнуло в думці і в жилах жвавіше заграла вояцька кров.  Хотілося якнайскорше почути, з чим вони до нас зволили потрудитися?

                             —  Це напевно наші спасителі, саркастично кинув стрілець Василь Мула з Петрилова, що стояв на лівому крилі четвертої сотні і крив на свого брата Івана.

                             —  Які спасителі? — спитав стр. Дмитро Максимчук з Підвербець.

                             —  А такі, що Україну спасають для себе, а не для українців, не для  нас. Нам  напевно  привезли  таке  спасення. Почекай!   Вже недовго. Почуєш!
               
                               Він хотів ще щось сказати, але вже не вспів.

                              — По-зір!   "Благородіє" полковник, його адьютанти, ну й цивільні, вже були в нашому чотирокутнику.

                               Полковник привітався з пор. Кривоносюком і з іншими старшинами. Його прибічники теж привіталися. Він був високий, кремезної будови, з живими, бистрими очима. Називався — Станкевич. Виглядало, що він "малорос" або можливо — поляк. Одно з двох або також третє — напевно вірний служака матушці Расєї. До нас, стрільців, не сказав нічого і нам не було потреби виструнчуватися, стоячи на "позір". Коли привітання вже закінчилося і пор. Кривоносюк скомандував "Спочинь!" — виступив на середину чотирокутника один адьютант полковника. Ми приглядалися йому, щоб бодай трохи залишився нам у пам'яті. Він був середнього росту, худощавий. На голові мав звичайний офіцерський "картуз" з московською "трехцвєтноіо кокардою", на грудях "георгіївський" хрест, на ногах — високі чоботи. Чорні окуляри і цапина борідка надавали йому вигляду невпевненого у своїй ролі актора.

                         Станувши по середині, обвів нас чорними окулярами і сказав:

                         —  Дорогі  земляки!    Дозвольте  привітаться  с  вамі  настоящим русскім язиком і привітом: — Слава Ісусу Христу! — Слава на віки!   Відповіли хором стрільці, додаючи до своєї відповіді-поздоровлення не дуже делікатні стрілецькі вислови. Він почав говорити ломаною українською мовою, а властиво, галицько-кацапським язичієм, а зміст його мови був менше-більше такий:

                          —  Дорогі браття!   Когда ми на далекому Сибірі, одні, як нещасні біженці, а другі, як воєнноплєннії, довідалися, що ви підняли барбу на защиту нашой рідной землиці, Карпатской Руси, серце наше радувалося і заразом плакало, що ми не можемо прийти вам в помощ. Однак, щоби і ми не відстали від вас, ми організували на Сибірі за разрішенієм главнокомандующого сибірського фронта, адмірала Колчака, "Карпаторусскій атряд", в який поступили всі підкарпатські русини. До вас, в Ґаліцію, передостатися ми не могли і остали на Сибірі. А я, полковник того "Карпаторусского отряда" приходжу тепер з головної кватири ген. Денікіна до вас, щоб передати вам те, що нам сказали в головній кватирі. Бо коли ми довідалися, що ви прийшли к нам не як брати, а як не-приятелі і попали в плєн, ми вдалися до ген. Денікіна в головній кватирі, чтоби вам помощ і ген. Денікін согласился і позволив вам поступити в наш "Карпаторусскій отряд" при армії адмірала Колчака на Сибірі. Бо когда ви вже здісь, то остаєся тільки один вихід: або поступити в наш отряд, або помагати нам у "снабженії" воєнних матеріялов, значить — работаць по економіях, або в заводах".

                                    Це нас немало здивувало, але не слова агітатора, а те, що всюди маємо таких "щирих опікунів". По останніх словах полковник-командир загадочного "Карпаторусского отряда" запитався, чи всі "понялі?" Якщо ні, він радо все пояснить. Одначе ніхто не ставив "вопросів" і він не мав що пояснювати. Виходило, що ми його слова "понялі" зовсім "харашо". Тоді він почав плести наново, але вже політичні теревені. Він почав від українських борщів, не забув про кацапські "щі" і доказував, що тільки одна добровольча армія може спасти "святую Русь" від большевиків, а "Карпатську Русь" від поляків. Він витягнув з кишені польську "Газету Черньовєцку" та й прочитав з неї статтю про те, що добровольча армія має на цілі зайняти всі землі, що на них жиють українці, чи пак, як він читав — "русіні", отже також українські землі австрійської займанщини. Прочитавши, він сказав: "Рішайтеся, щоб не було пізно!" "Хто бажає поступіть в "Карпаторусскій отряд", "пусть" (нехай) прийде до мене. Моя кантора в третьому вагоні от інтендантства".

                                    — Кому до нас потрібно, той сам прийде до нас". — Сказав отак собі "просто з моста" стр. Михайло Трохимчук з Глибокої, повіт Серет на Буковині, а загально Трохимчука знали, що в нього завжди і всюди довгий язик.

                                   По своїй "речі" полковник-карпаторос знову повів своїми чорними окулярами по наших  рядах  і відійшов на своє попереднє місце. На середину чотирокутника вийшов другий ; "делегат-спаситель". Від першого він був дещо вищий, з вигляду молодший, одягнений в легку літню накидку. Заговорив по-московському. Повторював те, що сказав уже перший, докладніше сказати — потверджував його слова. Третій не говорив нічого, хоча два перші "делегати" щось йому нашіптували, мабуть, заохочували, але він тільки кивав головою. Можливо притакував, що даремно кидати горохом об стіну. Небораки переконалися, що перед ними вже не ті стрільці, що рік тому на широких фронтах австрійської монархії віддавали своє життя і проливали кров "фюр кайзер унд лянд" — "за цісаря і державу". Перед "делегатами" стояли стрільці, що знали тільки Україну і за неї жадні муки не були для них страшні.

                              —  Чи не краще б вони зробили — міркував у  голос стр. Дмитро Ґерилюк з Турки, Коломийського повіту, якщо б вони бодай сказали, з яких вони повітів, то може б знайшли своїх краянів, які по своєму витлумачили би їм справу і може б їх вразумили. А так — з чим прийшли, з тим і відійдуть.

                              Збірка була закінчена.

                             "Позір!" Двійки вправо, вбік! Напрям — входова брама. Перша сотня, ходом рруш!" — Дзвінко командував пор. Кривоносюк.

                               Сотні одна по одній відходили рівним кроком. "Делегати" приглядалися струнким стрілецьким лавам, оцінювали їхню здисциплінованість і боєздатність. Коли останні чвірки зникли за бараками, "делегати" пішли до своїх вагонів.

                                —  І   звідки   вони  ще   тут   взялися?   Чорти   їх   батька знають, хто вони та й звідки прийшли між нами дурнів шукати?  Де ж вони були?  Де від 1914 року пропадали?

                                 —  Рублями жалував їх цар-батюшка. В наших селах наварили саламахи, самі завчасу повтікали, в різних бобрінских за пазухою всю війну просиділи і аж тепер, як щурі повилазили з дір та й вибралися людей блахманити.

                                —  Продавалися за рублі, а тепер нами захотіли торгувати...

                                 Такі розмови не вмовкали в таборі цілий день. Того дня з нагоди делегатської в нас візити, ми не ходили на роботу.  Пішли щойно на другий день рано.

                                 Виходячи з табору, ми побачили на таборовій брамі і на телеграфних стовпах якісь нові оповістки. Коли підійшли ближче, ми читали на українській і московській мовах:

                                 — "Дорогі Браття, Галичани!" Нижче переповідалося менш-більш те саме, що вчора торочили нам "делегати". Закінчувалися ці оповістки погрозливою пересторогою: Кажемо вам ще раз, рішайтесь скоро! Або ви наші вороги і тоді не буде в нас для вас пощади і ми вас знищимо; або ви наші друзі, покинете ваших німецьких командантів і прийдете до нас, а ми приймемо вас зі щирим серцем і отвертими раменами в "Карпаторусскій отряд".

                                 Оповістки були без підписів.   Вони висіли до вечора, а ввечорі зникли.   "Делегація", як ми пізніше довідалися, по двох днях побуту в Дарниці і по даремному дожиданні нашої "карпаторусскої" прихильности, виїхала на Дін.

                                 Кінець тижня приніс нам ще одну новину, яка дала нам нагоду пізнати правдиву московську вдачу і щирість відношення москалів до українців. В суботу, 27 вересня 1919 року, було свято Воздвиження Чесного Хреста. Ми відмовилися від праці. На це полковник, комендант табору, зарядив збірку, а на збірці за те, що не пішли на роботу, почав нас лаяти московськими матюками.

                                    - «у вас свято! — кричав по-московському. Тепер війна і жадних свят нема. Ми були переконані, що ви нам брати але бачимо, що ви наші вороги. Нам потрібна ваша допомога, але ви її не даєте. Не хочете працювати, проходжуєтеся по станції і агітуєте між нашими салдатами...

                                     - Ви підпорядковані руським воєнним законам і, якщо не будете працювати, я викличу в табір батальйон салдат і встановимо тут порядок. Агітаторів постріляю. Кажу вам: негайно всі до праці рубати ліс!.."

                                      Нарешті він скінчив свою густо перетикану матюками "рєч". Говорив, наче в гарячці. Синів, то знову червонів. Здавалося, ось-ось вискочить зі шкіри і сам побіжить вантажити дрова, або рубати сосни, буки. Все те тривало більше години. Після того поділив нас на окремі групи лісорубів, казав іти на станцію, всідати до вагонів і їхати в ліс на роботу. По дорозі до поїзду ми знову запримітили на стаційних мурах якісь нові оголошення. Це були оповіщення про театральну виставу, але цим разом вистав мало бути аж дві. Одна в суботу, друга в неділю. В суботу якась московська штука — "В угаре жітєвом", а в неділю — "Суєта", комедія Івана Тобілевича. Афіші цим разом були вже тільки по-московському, а "Українська Залізнодорожня Театральна Дружина" називалася вже — "Малорусскій Желєзнодорожной Тєатр".

                                   Ми постановили на виставу не йти, бо вистава неукраїнська і, хоча перед вечором приходили в табір від театральної дружини дві панночки і просили, щоб бодай старшини прийшли, до театру ніхто не пішов. Ми заявили, що підемо завжди і на кожну українську виставу, але ми не знаємо і не хочемо знати жодних малоруських вистав і театрів. Яка ж буде в нас наша національна честь, якщо ми будемо зміняти нашу назву, достосовуючись до уподобань москалів. Панночки виправдувалися, як тільки вміли, але це нас ні трішечки не зворушило. На театральну виставу ми не пішли. Так закінчили ми третій тиждень нашого перебування в Дарницькому таборі.              

                                       Четвертий тиждень приніс нам деякі зміни. Вже в неділю, 28 вересня, ми одержали по одному сінникові і по одній парі білля. Воно нам дуже пригодилося, бо багато з нас мали те тільки, що на собі. Порожні сінники ми стелили на причі і відтепер на них спали. Цей дар ми дістали від Українського Червоного Хреста в Києві, а не від денікінців, які почали його ліквідувати.

                                        Це була в нас перша зміна в четвертому тижні нашої неволі. Друга зміна була господарської натури. Денікінці почали нам видавати замість по пів фунта м'яса на особу, як це було досі, тільки самі волові голови і ноги. На всіх людей табору кухня діставала 4 голови і 6 ніг, але, коли давали 8 голов, то до них додавали 10 або12 ніг. За якою нормою видавали нам денікінці те "продовольствіє", вони, мабуть, самі не знали. Коли б не обставина, що ми могли купувати собі ще дещо на базарі, то перед нами виринуло б мариво голоду. Одночасно денікінський командант видав наказ, щоб 4-та сотня залишила біженецькі бараки та перенеслася до бараків для полонених, щоб усі сотні були разом.


                                          В половині того тижня заїхав на Дарницьку станцію транспорт циганів з Харкова, разом коло 30 вагонів. Дарниця і наш табір зараз змінили свій вигляд. Цигани лазили по всіх кутках та й по своєму циганили. Циганки накидувалися кожному з вороженням. Звичайно ворожили за 5 рублів і за кусок хліба для дитини, яку чи не кожна циганка, носила на руках, а то й бувало, що крім дитини на руках, за циганками бігало по кількоро дрібних дітей так, що коли хтось забажав дізнатися від циганки про свою долю, то іноді мусів віддати циганчатам увесь хліб. Але коли хто не дав хліба, то циганка вдоволялася 1 самою п'яткою. У ворожбі циганок була для кожного з нас гарна дівчина і кожному стелилася щаслива, весела і далека дорога.

                                        В п'ятницю того тижня, коло третьої години по полудні, ми почули сильну гарматну стрілянину, що гриміла вище Києва. Розриви шрапнелів було видно з Дарниці. Ми думали, що це наша армія натсупає на Київ, або обстрілюють столицю повстанці, що були фактичними господарями цілих районів і від часу до часу робили наскоки на місцевості, що в них денікінці намагалися закріпити свою владу. За інформаціями — це були повстанці отамана Ангела. Їхні відозви частенько появлялися також у нашому таборі. Ясно, що в цих відозвах повстанці вияснювали своє становище до Денікіна. "Хто такий Денікін?" — ставили вони питання і відповідали епітетами: "Денікін — це блюдолиз царя Миколи" і подібними.

                                       Відозви закликали до боротьби з Денікіном і взивали ставати на допомогу Армії Головного Отамана Симона Петлюри. Підписував ці відозви "Постанчий Комітет". До відозв ми ставилися обережно, побоюючись провокації.

                                      Стрілянина над Києвом не вгавала. Ми надіялися можливого перевороту і, на всякий випадок, приготовлялися. Який це ма бути переворот — нам було байдуже, але ми його дожидали.

                                       Перед вечором стрілянина стихла. Другого дня денікінські газети писали, що це була большевицька ватага і денікінці її розбили. Дільниця Києва — Поділ, що її та ватага обстрілювала, не зазнала більших шкід. Була пошкоджена всього одна кам'яниця, "адно ліцо (особа) було убіто, а адно паранєно"...

                                      Большевики стріляли з трьох пароплавів. Це потверджували очевидці і вони стверджували, що на Подолі шкоди були поважніші, що частину тої дільниці були зайняли большевики, висадившись з пароплавів, але денікінці їх з міста викинули. Коли ми під час обстрілу питалися денікінців, хто це стріляє і чому, вони відповідали: "Ви знаєте . . ., кто стрєляєт . ..", заквітчуючи свої відповіді сочистими московськими матюками, підкріплюючи їх ще й додатком — "галічанская сволоч".

                                     Цим епізодом закінчився наш четвертий тиждень.

                                     На початку жовтня денікінці вивезли циганів до Києва, а два дні опісля вивезли також усіх біженців. Вони чванилися, Що їхні "доблесніі" війська вже під Кам'янцем і Луцьком, тому біженці можуть свобідно "єхать дамой". Одначе ніхто не вірив аж у такі великі воєнні успіхи денікінців, бо нам було відоме, що оперативний штаб добрармії та й інші їхні командування не мають куди з Києва рушитися. На основі часописних повідомлень можна було робити висновок, що фронт проходить через Попельню і що денікінцям ще далеко до Подільської губернії.

                                     Ми вперто вірили, що зміна, і то зміна корисна для нас, прийде. Ми вірили, наша армія денікінців заатакує, прожене їх з Києва і, що наш ІІІ/24 курінь знову буде поважною бойовою частиною УГА. Тої щасливої для нас хвилини ми дожидали.

                                     Тим часом настала перша декада жовтня, а сподівана і бажана нами зміна, навіть хвилева, не приходила. В тій ситуації ми почали поважно думати про наше майбутнє. Наближалася зима, а денікінцям зовсім не було в голові, що ми обдерті та й у старих, діравих бараках. Вони і своїх клопотів мали досить.

                                      В нашій ситуації ми могли покористуватися тільки правом невільника — "втікати". Ми міркували: сторожа є на те, щоб пильнувати, але завжди виграє той, хто хитріший. Отже рішили організувати втечу. В таборі всіх нас було вже тільки коло 300. Наша кількість постійно зменшувалася. Багато наших стрільців захворіло і їх забрали до лікарень, інші таки зарискували втечу і розбрилися по Чернигівській та й Полтавській губерніях.

                                      Втікати в Полтавщину або Чернігівщину такій кількості людей було — нерозважно. Одинцем ніхто з нас не думав вибиратися в непевну дорогу. Втікати до своїх без сторонньої допомоги було неможливо. А йшлося про те, щоб з табору вивести всіх стрільців, бо майже всі вони пройшли кривавий шлях в лавах ІІІ/24 куреня від Львова по Київ, а дехто пройшов той шлях в інших бойових частинах УГА.

                                     Ми рішили зв'язатися з отаманом Зеленим, що оперував у районі Трипілля. До нього — ми вірили — найлегше знайдемо непевні дороги понад Дніпром і знайдемо допомогу в переправі на правий берег Дніпра. Отже до славного тоді отамана Зеленого ми вислали секретно двох наших відпоручників у Трипілля, де була його головна квартира. Добровільно зголосилися виконати це завдання хор. Василь Гречаник і хор, Роман Зелений. В дорогу вони рушили в понеділок, 6 жовтня, після полудня.            

                                     Була вже пізня ніч у середу, 8 жовтня, коли оба наші відпоручники-парляментарі вернулися і, на нашу радість, з добрими вістями. Отаман Зелений приобіцяв допомогу, а коли до нього доб'ємося — то й зброю. Щоб втеча нам удалася, він уже в четвер увечері вишле до нас у Дарницю провідників, а ми всі на той час мусимо бути готові. Крім провідників отаман Зелений обіцяв ще й охорону. Все мусіло йти бистро, бо час не ждав.

                                     До виконання нашого пляну добто до втечі з табору, нам залишалося не цілих 24 години і той час ми мусіли використати, тим більше, що денікінський полковник, командант табору, попередив, що всіх нас полонених галичан мають перевезти на Дін в розпорядження ген. Бреслера, завідуючого вугільними шахтами в Донецькому басейні.

                                    Заповіджене наше відтранспортування на Дін треба було за всяку ціну випередити.

                                    Не відкладаючи, ми рішили нишком вийти з табору завтра, себто — в четвер увечорі, але про це ще нічого не казали сотням. Постановили сказати їм це аж у хвилині втечі. Ще треба було знайти дорогу з табору в ліс і її прослідити, бо провідники Зеленого дороги через ліс не знали. До виконання цього завдання, зголосився я. Взявши зі собою вістуна Миколу Ґондюка, ми пролізли через дротяну огорожу і прослідили дорогу через ліс аж до села Бортичі. З розвідки ми повернулися коло полудня. Було тоді свято Івана Богослова і день був вільний від праці. О 6-тій годині вечора покликав денікінський полковник до себе пор. В. Струця і доручив йому наглядати за порядком у таборі на час його відсутности, бо він виїздив о 8-ій годині вечора до Києва і мав повернутися аж у п'ятницю увечорі. Пор. Струць, повернувшись з тої авдієнції, оповів наді цю новину, що очевидно немало нас врадувало.

                                    Смеркалося, коли командири наших сотень приготовили їх до втечі-походу. Цю вістку сотні привітали радісно.  

                                     Коло 8-ої години вечора прийшов у барак старшин якийсь денікінський "вольноопределяющийся". Це був юнак з VI гімназійної кляси в Чернігові, уродженець містечка Воронків. Він був змобілізований і служив у денікінській армії, але тепер був на відпустці і виконував службу розвідника в отамана Зеленого, До бараку він прийшов без перешкоди, бо його, як денікінця сторожа на брамі не задержувала. Сімох його товаришів у селянських одягах ждали в лісі. Вся ця група — це були ті, що з доручення отамана Зеленого мали нас провести аж у безпечне місце. Коли у бараках уже все було приготоване, я пішов з хор. Гречаником перетинати дроти в північній частині табору. Повернувшись у старшинський барак, ми зголосили, що "ворота готові". Тут виникло мале непорозуміння. Хор. Яримович Микола почав у останній хвилині переконувати що старшини повинні втікати самі, бо "гуртом буде тяжко". Одначе на його "пораду" ніхто не звернув увари і він замовк.

                                   Коло 9-тої години сотні почали виходити. Пор. Слюсарчук стояв коло старшинського бараку і спрямовував кожного до "воріт" у перерізаних дротах. Біля дротів стояв хор. Гречаник. В сотнях — 1-ій, 2-ій і 3-ій з бараків виправляли людей команданти сотень. У 4-тій сотні виправляв я. Інші старшини пішли наперід у ліс і там усіх утікачів збирали в одному місці.

                                   Одначе втеча нам не вдалася так, як ми плянували. 1-ша і 2-га сотні, які приміщувалися в бараку біля брами, наробили такого шуму, що його почула стійка на брамі і заалярмувала сторожу, яка незабаром з'явилася в бараку і спинила вже розпочату втечу. В бараку 4-ої сотні мені вдалося виправити всіх людей. На останку тільки я і стрілець Дмитро Максимчук залишилися в середині бараку. Заки ми вийшли, я вислав Дмитра поза старшинський барак, а сам розглядався, чи ще хто не лишився. За хвилину прибіг Дмитро переляканий.

                                   —  Що сталося, Дмитре?

                                   — Ми пропали! Перед бараками денікінці!

                                   —  Пст! — подав я знак і сказав йому піти в другий кінець бараку і там відчинити вікно, а я сам пішов перевірити ситуацію.

                                  Перед бараком дійсно стояло 5, може 6 денікінців, а перед ними гурток стрільців.

                                  —  Ви куда? Куда вам забажалось? Сволоч, — кричали денікінці, перетикаючи свою лайку невідлучними в таких випадках матюками.

                                  Стрільці скрутилися їм перед носом і забігли в таборовий виходок. Денікінці їх там лишили, а самі попрямували до бараку, в якому я стояв у дверях. Я на них не ждав, тільки грюкнувши дверима, зачинив їх і пішов у протилежний бік бараку, де біля вікна ждав на мене Дмитро. Через відчинене вікно ми оба вискочили. Коли ми вже були за вікном, денікінці якраз увійшли в барак. Ми тихцем причинили вікно і подалися в ліс. Коло старшинського бараку і біля дротів уже нікого не було. Дмитро все ще був переляканий і замість іти поруч зі мною, заліз у дроти і подряпав собі лице. Одначе з цього нічого собі не робив. У лісі ми ще дігнали тих, що були заховалися у виходку. Вони використали хвилину, коли денікінці ввійшли в барак і вспіли ще втекти. На місці, де всі мали зібратися, ми застали вже інших готових до походу. Тільки пор. Слюсарчук все ще здержував, бо сподівався, що ще хтось надійде.

                                  —  От добре, що ми зачекали, — говорив він. — Я так і думав, що мій справник прийде.

                                  — Тільки щастя, пане поручнику, — відповів я, — що в тому бараці великі вікна, бо в двері вже не було як.

                                  Я зголосив, що в таборі вже не бачив нікого і ми рушили. Ми поспішали, бо ще до ранку бажали бути під Трипіллям. А з Дарниці до Трипілля 43 верстви. Гуртом ми пішли вперід. Чотирьох провідників попереду. З ними я і вістун Гондюк. Інші три провідники і "вольноопредєляющійся" ішли позаду. Ми бігли і майже не зупинялися, бо — запевняли нас провідники, що у віддаленні 15 верст, у Баришполі, стояла денікінська кіннота і вона могла нас у кожній хвилині наздігнати. "Вольноопредєляющійся" зі своїми товаришами біг за нами та й все накликав: "Ще трохи, хлопці, ще хвилину і будемо безпечні".

                                   Як довго ми бігли і скільки вже зробили дороги, ми не знали, але дорога була дуже тяжка, бо увесь час треба було брести в глибоких пісках. Але втоми ми не відчували, бо нас окрилювала одна думка, щоб чим скорше, щоб подальше від денікінців і від Дарниці.

                                   У далині, перед нами, ми побачили якісь ніби фігури, що, як нам здавалося, у місячному сяйві рухалися.

                                    — Ща це там таке перед нами чорніє? — спитав я одного з провідників.

                                     —  Це кущики. Щоб нам скоріше та добитися туди, то будемо вже зовсім безпечні і тоді вже там відітхнемо.

                                      Ми йшли мовчки далі, бо на розмови і відпочинок не мали часу, а по-друге — для віддиху ми ледве вловлювали повітря.

                                      Ось і кущики. Та коли ми до них наблизилися, вони таки почали рухатися, наче живі, а нарешті ми почули різке: "Стій!"

                                       Ми оторопіли.

                                      —. Хто такий?

                                      —  Город Київ! — гукнув один провідник.

                                      —  Всіх спасли? Не повелось! Чоловік з двісті, мабуть, є, а яких 80 остало.

                                      — Слава Богові і за те. Ото наш батько зрадіє!

                                      Слухаючи, ми й не завважили, як біля нас з'явилося яких 30 повстанців з крісами в руках і з двома скорострілами. Це була наша охорона, що її вислав отаман Зелений.

                                      Тут ми відпочили і перевірили, скільки нас? Всіх нас було 184. Коло 80-90 стрільців не вспіли вийти з табору.

                                      Ми відпочивали якої пів години, опісля рушили далі, але вже вільним кроком. Від Дарниці ми пробігли 25 верст дороги. Ми йшли посередині, а наші охоронці напереді, позаду і по боках.

                                       Наша дорога входила в якесь село, перед яким ми саме зупинилися. До речі, ми старалися через те село перейти непомітно і бажали його мати за собою. Наші провідники нас заспокоювали, що нічого нам боятися. Ми не бажали селян тривожити. Це були часи, в яких дуже часто траплялися нічні грабежі, тому в селах виставляли наніч сильні варти. Перед селом ми посідали на піску, закурили і почали балачку про нашу втечу. Кожний висловлював свої думки відносно денікінців і про полковника, команданта табору. Ми уявляли собі  його в ситуації, коли він почує телефонічне повідомлення про нашу втечу або в ситуації, коли не буде кого таранспортувати на Дін. Балакали і сміялися. Яких 50 кроків перед нами, а 100 від села, зарисувався тінями високих дерев якийсь хутір. Ми пізнали його по журавлі, що височів над деревами саду, який ховав у своєму затишку хату і господарські будинки.

                                    — Чи не було б нам краще зупинитися в селі або бодай край села. Могли б бодай води напитися — сказав хтось з гурту. Ну й втомились ми! — докинув хтось другий.

                                   — Ох, води, води! — хором загуло кілька голосів. Тепер кожний заявляв, скільки води він випив би. Виринало питання, чи не замало нам одної криниці?

                                       Щоб вгасити спрагу, я вибрався по воду, прямуючи на журавель. Незабаром я вже був під воротами просторого господарства. Посеред подвір'я біліла хата, а дещо дальше від хати лежало кілька штук худоби. Криниця була під самою хатою. Ворота були сильно зав'язані і я ніяк не міг через них дістатися на подвір'я. Одначе вода була так близько, що без неї жалко було вертатися. Я обійшов подвір'я і переліз через пліт, зараз за хатою, та й простісінько попрямував до криниці. До жердки від журавля прив'язав мою їдунку і потягнув жердку вниз, але при цьому журавель заскрипів так сильно і жалісно, що від цього заворушилися в хаті. За хвилину рипнули двері і перед хатою станув статочний, яких 50 років, дядько з рушницею в руці.

                                       — Добрий вечір, хазяїне! — привітався я. — Не гнівайтеся, дядьку, за мою сміливість, що зайшов у ваш двір. Але ми пропадаємо без води. Потомилися у важкій дорозі. В нікого ні краплини водички, а страх, як хочеться пити!

                                      — Доброго здоров'я! — відповів у свою чергу дядько.— А ви хто такий, звідкіля і куди Господь провадить?

                                       —  Хто я, це цікаве. А провадить Господь з Дарниці до перевозу.

                                       —  Ага! То ви, значить, з галичан і йдете в Трипілля до батька Зеленого. Знаю, знаю, бо мій син пішов вас виручати з Дарниці. Ну, виходить, діла непогані. Нехай Господь вам помагає. Та краще, замість воду пити, зайдіть у хату. Молока поп'єте.                                                                                   
                                       — Спаси-Біг, дядьку. Зайшов би радо, але там, за вашим хутором на піску мої товариші на воду ждуть.

                                        — Так підождіть хвилину. Я винесу сюди. — І добрячий дядько пішов у хату і за яку хвилину виніс глечик солодкого молока. Я випив молоко, подякував, набрав води і пустився до своїх. Дядько провів мене аж за ворота і тут, побажавши нам щасливої дороги, попрощався зі мною. Коли я прийшов до гурту, він готувався вже в дорогу. Через село ми й не дуже поспішали. Було вже над досвідком. Село вже будилося і деякі селяни йшли вже в поле, кінчати осінні роботи.   

                                         Вранці, коло 6-тої ми вже були в лузі над Дніпром, якраз проти Трипілля. Зморені цілонічним маршем стрільці полягали відпочивати, а хор. Гречаник з двома провідниками переправився човном у Трипілля. З нами лишилося тільки 8 провідників, що їх отаман Зелений прислав до Дарниці, а інші — розійшлися. На березі Дніпра ми поставили сторожу, що мала нас повідомити, коли повернуться наші післанці з Трипілля. На сторожі були два брати Мули, вістун Ґондюк, стр. Трофимчук і Максимчук. Всі п'ять зголосилися добровільно, бо хотіли посидіти на березі славного Дніпра та полюбуватися його видом. З ними сторожили також три провідники. Наш відпочинок перемінився у твердий сон.

                                        Як довго ми спали, ніхто не знав, але, коли нас збудили, кожний відчув, що спав добре. Саме повернулися післанці з Трипілля і принесли нам вістку, що отаман Зелений пішов у похід проти денікінців у район Обухова. Одначе цим нам нічого турбуватися, бо з Трипілля пішов до отамана післанець і найдалі завтра до вечора ми довідаємося, де отаман Зелений перебуває. Нам не залишилося нічого іншого, як заночувати на березі Дніпра і чекати вістки від трипільського батька Зеленого.

                                      Ми назбирали сухого ріща, порозкладали вогні і варили каву. Цукор і хліб ми мали з собою, бо харчі, що їх ми дістали на два дні, себто — на 9 і 10 жовтня, ми розділили між себе і все, що можна було забрати з Дарниці, ми забрали. Погостивши кавою і хлібом наших провідників, ми полягали довкруги вогнів і відпочивали. Для вигоди ми могли набрати на підстілку сіна, що стояло в лузі в кільканадцятьох копицях, але ми шкодували. Все ж, ми не могли без нього обійтися. Вночі впав зливний дощ і нас сплячих промочив до нитки. Хлопці дрижали і з холоду дзвонили зубами. Ми кинулися у пітьмі до копиць. Одні заривалися в сіно, щоб загрітися, інші розкладали вогні, розпалюючи сіном, щоб хоч трохи себе обсушити. Луг ожив, загомонів. Стало ясно, наче вдень. Дехто нарікав на дощ, але інші жартували і "брали на бас" нарікайлів.

                                    — Чого ж нарікаєш? Ми не мали змоги скупатися в Дніпрі, так скупалися над Дніпром.

                                    На жартах і балачках скоро і ніч проминула, а день, що починався, заповідав гарну погоду. Вранці, як тільки сонечко почало пригрівати, повилазили з копиць і ті, що в них оули позаривалися. Почалися нові жарти і сміхи. Ті, що спали в копицях, повилазили з них, наче позакосичувані сіном від ніг до голови. Хлопці сміялися з них і радили не показуватися на пасовиська, щоб припадком худоба не поїла їх замість сіна.

                                  Перед полуднем знову переправилися наші провідники, а з ними і пор. Кривоносюк у Трипілля на розвідку. Ми чекали на них у лузі, доварюючи останки нашої кави. Вони вернулися по полудні, але не принесли нічого потішаючого. Післанець до отамана Зеленого не знайшов його в Обухові, але від людей довідався, що отаман подався в напрямі Канева. З цього виходило, що зв'язку з отаманом Зеленим не нав'яжемо. Але ми мусіли переправитися на правий берег Дніпра. З уваги на те, що в Трипіллі нема отамана Зеленого, наші провідники радили піти ще кілька верст долі Дніпром і переправитися на другий берег нижче Трипілля. Там вигідніше і безпечніше, бо в Трипілля часто навідуються денікінці.

                                Перед заходом сонця ми рушили вниз Дніпра. Спочатку ми йшли лугом, опісля пасовиськом. Смерком ми станули над річкою Трубежем, що розмежовує Чернігівську та Полтавську губернії. Сам Трубеж річка невелика. її ширина 6 до 8 метрів, а глибина різна: в наймілкішому місці один метер, а в найглибшому навіть 8 метрів. Нам треба було перейти на другий берег Трубежа. Для цього ми використали міст. Але при нашому переході не обійшлося без пригод. Міст був зовсім знищений. 3 того, що колись називалося мостом, залишилися тільки бальки, а на бальках кілька дощок при другому березі. В'язання моста, цебто поздовжні і поперечні бальки, піднімалися над водою на яких 4 метри. Одже по цих поздовжних бальках ми мусіли перейти на другий берег річки, бо близько другого моста не було, а пускатися вбрід було годі, бо вода була заглибока і на лихо не всі стрільці вміли пливати. Ми мусіли через більшу половину моста, приблизно 30 метрів рачкувати по бальках, а тільки невеличку його частину переходити вигідно по залишених на мості дошках. Рачкування по бальках тривало досить довго. Тим часом смерклося і нам треба було рачкувати дуже обережно, щоб припадком не скупатися.

                               Вже половина з нас була на другому березі, коли нараз ми почули на мості крик: Четар Балицький впав у воду! Хто плаває, скачи на рятунок!

                               — Не журіться! — заспокоювали ті, що знали чет. Балицького ближче. — Він скоріше буде на другім березі, як ви по бальках. Він не любить топитися. Коли кинуло його у воду, то знало кого кидати!    
                              
                               І дійсно, чет. Балицький був скоріше на другому березі Трубайла, як ті, що рачкували по бальках. А коли прийшов до нас, сміявся з своєї пригоди.

                              Далі ми йшли якимсь довгим вигоном, аж накінець зупинилися перед одним селом. Тут ми розтаборилися. В село пішли пор. Кривоносюк, хор. Гречаник і два стрільці, щоб зорганізувати вечерю. Перед селом ми не ждали довго. За якої пів години прийшли оба стрільці і сказали, що можемо йти в село. В селі вже все було зорганізовано. Нас розпровадили по хатах. До кожної по 4-6 стрільців. Господарі приймали нас дуже гостинно — "чим хата багата". По вечері збірка була назначена біля церкви. Там ми й зійшлися, а звідсіль подалися над Дніпро, до порому. Було вже по 10-тій. Погідне і зоряне до того часу небо затяглося густими хмарами. Нас оповила пітьма. Почав накрапати дощ.

                                За ціну 3000 гривень, що їх за нас заплатили перевізникам-гребцям наші провідники, бо ми грошей уже не мали, старий перевізник-дідуган і два гребці-парубки, перевезли нас двома наворотами на правий берег Дніпра. Тут ми попрощалися з нашими двома провідниками. Третій мав нас провести до найближчого села і передати в опіку місцевому отаманові. В кожному селі, в околиці Трипілля і Канева, правили в ту пору місцеві отамани. Всі вони були підпорядковані отаманові Зеленому і йому в усьому помагали.

                                  Пізно вночі прийшли в село Стайка. Наш провідник пішов до місцевого отамана, а ми, щоб схоронитися перед дощем, поставали під широкогіллясті липи біля церкви. Старі, з широченним віттям липи, свідки неодної бувальщини, могли без пересади захистити під своїми віковими коронами не то нас, воєнну сотню, 184 стрільців, але й цілий бойовий курінь. Під липами ми довго не ждали. За яких 20 хвилин вернувся наш провідник з місцевим отаманом і з 5 козаками. Отаман назначив кожному козакові окремий район і сказав, у кого нас примістити. Ми розділилися на 5 гуртів. Кожний козак попровадив свій гурт у назначений район. Розміщення було переведене так, тихо, що коли козак приміщував наших стрільців в одного хазяїна, то його сусід про це нічого не знав.

                                  Господарі, як це було й досі в інших селах, прийняли нас дуже сердечно. Одні примістили своїх квартирантів таки в хатах, інші в клунях, Друго дня, в неділю, 12 жовтня, увесь день падав дощ. Ми лишилися в селі до вечора, знайомилися з селянами і говорили з ними про актуальні тоді справи: про війну з Денікіном, про Українську Армію, про майбутній громадський лад в українській державі, тощо.

                                Стайка — це велике село, розположене на кручах правого берега Дніпра. Селяни національно свідомі, щирої української вдачі, хоч не бракувало між ними і "хахлів", малоросів. Вночі, коли ми прийшли до призначеного нам господаря і козак, що був з нами, його розбудив та йому нас передав, наш господар дуже бідкався, що не має в хаті місця, хіба в клуні. Запровадив нас до клуні, постелив і просив не курити. Вранці, скоро світ, прийшов до нас, а що ми вже не спали, сказав — "Мабуть, померзли, хлопці? Та якось воно буде. Вставайте і ходіть у хату. Повмивайтеся і погрійтесь".

                                Ми повдягалися і, коли ввійшли в хату, застали хазяйку з двома дочками, що поралися біля печі, а хазяїн сидів біля стола і читав часопис "Слово". Згодом у хату ввійшли два хлопці-юнаки, сини наших хазяїнів. Всіх дітей у них було четверо: дві дочки, старша Мотря і молодша Параска, а сини — Микола 17 років і Василь років 15. Всі діти дуже милі та й привітні, як і їх батьки. Батько дітей, ростом високий і кремезної будови нагадував статечного запорожця з картини Рєпіна "Запорожці пишуть лист до султана". Мати дітей — хоровита, середнього росту. В її рухах, в словах і у виразі лиця позначувалася щира затурбованість господарськими і громадськими справами. Тому, що хворіла на легені, просила, щоб ми в хаті не курили.

                                 Під час снідання, нас розпитували про всячину. В нашій розмові завжди повторювалося слово Україна. Ми старалися говорити тільки про українські справи та й про ці говорили, як їх знали і як уміли. Назви "Самостійна Україна" і "Самостійна Українська Держава" — ми наголошували там, де відчували це за найдоцільніше.

                                  Після снідання ми повиходили в садок, щоб закурити. З нами вийшли також оба сини наших господарів. Старший натряс сливок, а молодший приніс з клуні яблук. В садку ми знову говорили на теми української державности, бо цим питанням оба, національно свідомі юнаки, живо цікавилися. Старший, Микола, умів співати "Не пора", "Ми гайдамаки" та інші національні пісні. Звідкіля і від кого він навчився цих пісень, - ми не розпитували. Ми почувалися щасливими, що ці пісні ми могли слухати тут, серед дніпрових круч.

                                  Зі садку нас закликали на обід. Припрошуючи нас до обіду, наш господар якось особливше торжественно сказав: "Вас, пане, бо ви, мабуть, між вашими вояками старший, прошу за стіл першого. Сьогодні всі ви будете в нас надзвичайними гістьми". Господар сів ліворуч мене, біля нього його дружина, потім стрільці, за ними оба сини, а доньки замикали коло.

                                  Ми їли з апетитом. Борщ, гречана каша на молоці, вареники зі сметаною та книші з маком — смакували нам, як ніколи досі.

                                  По обіді господар пішов за своїми хазяйськими справами у село, бо старший син мав їхати увечері зі збіжям — "з хлібом", до Києва.

                                  Ще під час сніданку, я зауважив у хаті поважну кількість книжок. Після обіду я попросив позичити мені яку книжку, бо вже довший час нічого не читав. Молодша доня метнулася і подала мені з полиці кілька книжок. Між ними був Шевченків "Кобзар" женевського видання і книжки київських, катеринославських і львівських видань. Під час, коли я оглядав книжки, доня принесла мені альбом різних малюнків і рисунків з підписом — "Петро Середа" і я спитав про нього.

                                 — Це наш батько! — не без гордощів відповіла дівчина. В альбомі я знайшов проект "Як має виглядати сільський театр?" Під ним підпис — "Петро Середа", а далі, між рисунками, чернетку його прохання про прийняття до Київської Академії Мистецтва. Дівчина стояла тут же і слідкувала за виразом мого лиця. Було видно — дівчина була вдоволена.
Переглянувши альбом, я подякував їй і попросив, щоб вона переказала батькові нашу подяку, якщо б він не вернувся перед нашим відходом.

                                  Коли я переглянув проект сільського театру і прочитав прохання його атвора про прийняття в академію, мене вже не дивувало, звідкіля в господаря стільки книжок і надобавок женевського та й львівських видань. Це був чоловік, що знав ціну книжки і важливість освіти в житті людини та й громади, тому він працював над собою і бажав працювати для добра других. Для кожного він був привітний, тому й все село ставилося до нього з пошаною.

                                         Господар вернувся аж перед вечором, але тільки на хвилину, щоб помогти синові навантажити збіжжя. Відходячи, попрощався з нами і просив — вибачити йому, що не може бути при нашому відході.      
                                                             1
                                         Вже смеркалося, коли ми прощалися з хазяйкою і молодшим сином. Ми прощали її як рідну маму, бо хоч ми були в них тільки один день, то коли відходили, здавалося нам, що відходимо з рідного дому, що ми не в добрячих своїх людей, і а покидаємо рідню. Обі дочки пішли з нами аж на місце нашої  збірки біля церкви і тут з нами попрощалися, як з рідними братами.                                                                                  

                                        Зі Стайки ми подалися в напрямі Канева, де, за відомостями, мав перебувати отаман Зелений. Він, як говорили стайківчани, пішов викурювати денікінців з Канева.

                                       Стайківський отаман дав нам провідника, що мав нас провести в село Гребінки. В селі дорога була трохи тяжка, бо після цілоденного дощу вулиці розмокли і ми мусіли йти густим болотом. Зате за селом дорога була краща. Ми могли оминати калабані боками. Ніч для нашої мандрівки була, як вимріяна. Небо ясне, зоряне. Повний місяць сріблив нам дорогу. Хсе ж таки на душі було чомусь важко, сумно. Ми боляче переживали те, що на нашій рідній і гарній Батьківщині скитаємося вигнанцями, що на ній шукаємо захисту і, що ще болючіше — що під покровом ночі ховаємося від ока не тільки ворогів, але й від ока незрячих братів, що замість них, —  ніч і місяць нам друзями.                                                        

                                         В Гребінки ми прийшли на 11 год ночі і зупинилися на майдані перед громадським домом. Наш провідник пішов до місцевого отамана, але не скоро його знайшов. Отаман був на весіллі, а що в селі тої днини було 7 весіль, тому довелося  нам ждати на отамана до першої вночі. За той час ми добре померзли. Ніч, щоправда була погідна, місячна, але по півночі потиснуло морозом і холод таки добре почав нам дошкулювати. Черевики на наших ногах позамерзали і нічого не помагало ні тупцювання, ні тим більше срібне сяйво місяця. Ми тупцювали та й проклинали порядки гребенківського отамана. Нарешті отаман з'явився і "потішив" нас, що не може нам дати провідника зі своїх людей, бо вони всі на весіллях. Що ж нам робити? Дороги не знаємо та ще й уночі нікого і запитати. Ми запропонували отаманові, щоб знайшов когось, ж хто б показав нам дорогу до містечка Ржищів.               

                                          — Га, може и знайдеться такий, але треба буде йому платити! - сказав спокійно отаман і пішов кудись з нашим провідником, запевняючи нас, що за яку хвилину прийдуть з чоловіком, який нас проведе.

                                          І дійсно незабаром вернувся наш провідник з якимось дядьком, але вже без отамана. Дядько був нічним сторожем, з вигляду не більше 50 років, добродушна і щира людина.

                                           -  Проведу вас і покажу дорогу так далеко, як далеко зможу і вспію зайти, бо до дня мушу бути в сільській управі —  проказав наш новий провідник.

                                          Ми рушили в напрямі Канева. Дядько провів нас через Ржищів аж за якесь село, а там сказав: "Дальше не піду. Вже співають півні і мені пора вертатися, бо й моя жінка буде бідкатися, що довго не вертаюся". За його труд ми дали йому 40 керенок. Дядько подякував і відійшов.

                                          До найближчого села прийшли без провідника. Вже починало світати, коли ми входили в село. Але в селі ми не могли задержатися і в ньому відпочити, бо село лежало при "столбовій" дорозі, отже було на очах денікінців, що звичайно швендялися власне по таких шляхах-дорогах. Нам треба було шукати якогось глухого села, серед степу, подальше від людних шляхів. Треба було знайти когось, хто б таке село знав і нас туди провів.

                                          При кінці села наздігнав нас якийсь дядько з палицею в одній руці, а в другій з глечиками-близнюками. Ми його зупинили і запитали, чи не міг би він провести нас у таке село? —  "даром не хочемо, заплатимо!" — заохочували ми дядька.

                                         — Знаєте, ґаспада, — відповів дядько. — В мене немає часу, але я вам посовітую. В крайній хаті за селом, ліворуч, живе один чоловік і він вас проведе. Він всі ходи знає, бо був предсідником "комб'єду". Зветься від Артем Ковальчук.

                                         Дядько, мабуть, мав з Ковальчуком щось "на пеньку" і хотів нам його видати, хоч він не знав, хто ми? Ми зрозуміли: дядько, і хитрував, і хотів на своєму "ворогові" помститися. Дядька з гладущиками "близнюками" ми лишили, а самі пішли далі. Пор. Кривоносюк, я і стр. Захарук Іван пішли наперід, щоб знайти хату "предсідателя комб'єда".

                                           В хаті вже світилося, "предсідатель", вже одягнений, ходив по хаті. На постелі лежало троє дітей, у віці від одного і п яти років. На краю печі сиділа Ковальчукова жінка, вродлива молодиця, що сподівалася четвертої дитинки.

                                         —  Ви колишній "предсідатель комб'єду"? — спитав пор. Кривоносюк.

                                        Ковальчук налякався і, не кажучи ніже словечка, видивився на поручника.

                                      —  Чоловіче, — відозвався я. — Не бійтеся нічого. Чим ви колись були, цим ми зовсім не цікавимося і до цього ми не маємо жадного діла. Ми зайшли до Вас за допомогою. Нас спрямували до вас і назвали вас "комб'єдом" і тому ми так питаємо, бо не знаємо, чи гаразд потрапили.  Нам потрібно чоловіка, який би нам допоміг, і за винагородою показав нам дорогу та й провів нас у якесь село, що не при шляху. Ми бажаємо там дещо відпочити. Криємося  від ока теперішніх володарів. Ще до сходу сонця бажаємо там бути.

                                     —  Мусимо знайти якесь глухе село. Розумієте? Нас не лякайтеся! — обізвався поручник Кривоносюк.

                                    —  "Ґаспада" мені казали бути предсідником, то й був, — виправдовувався переляканий Ковальчук.

                                    —  Дядьку Артеме! Нас це ні трішечки не цікавить, хто чим був. Ми ніякі "ґаспада", а такі самі селяни-мужики, як і ви. Проведіть нас скорше, бо незабаром день та й хлопці там на дорозі мерзнуть.

                                   —  То вас більше? — спитав недовірливо.

                                  —  А ви думали, що тільки нас трьох? Нас не цілих дві сотні. З денікінського полону тікаємо. Йшли цілісіньку ніч. Зморилися і хочемо відпочити.

                                  —  Найближче звідсіля село Янівка. Воно серед степу, в балці. Там зможете спокійно відпочивати навіть кілька днів. Звідсіля 5 верст. Туди вас проведу.

                                    "Комб'єд" натягнув на себе свитку і ми вийшли, але не пішли дорогою, тільки прямо через поля, ярами та долинами.

                                   —  От  тудою, праворуч,  від нас  через  степ  дорога  в Янівку, але ця дорога дальша. А от сюдою, за годину будемо в селі, — говорив, показуючи дорогу.

                                 Ковальчук говорив правду. За годину ми побачили верхи дерев. Це були садки в Янівці.

                                    Сходило сонце, як ми доходили до Янівки. Провідник, одержавши за труд 20 керенок вернувся, а ми задержалися.

                                 Усім разом входити в село — було незручно. Пор. Слюсарчук, Кривоносюк,    хор. Гречаник і два стрільці пішли в село до старости попрохати його, щоб дозволив нам через день перебути в селі.

                                   В тодішніх часах це була найкраща "дипломатія", бо в селах, що були положені подальше від центрів, старости ще мали сяку таку повагу і населення їх слухало.

                                     - Пане старосто!  — загаворив пор. Слюсарчук,  коли делегація станула перед начальником Янівки. Поможіть нам, будь ласка. Ми свої люди. Йдемо з полону. Цілу ніч ми в дорозі і поморилися. Хочемо в селі трохи відпочити.

                                     Староста — малий, присадкуватий і рухливий чоловічок, яких 40-45 років, з посивілим волоссям і малою лисиною на голові, подумав, а далі спитав:

                                        —  А ви, хто такі?

                             |          —  Ми, пане старосто,  галичани. —  відповів пор. Слюсарчук.

                                         —  А, то ви анґлічани значить, —сказав, зрадівши староста. — Про вас ми чували. Народ ви хороший і просвіщений. За нас темних мужиків не жалієте вашого життя. Ви наші брати. Сідайте. Поснідаємо дещо.

                                         Нам ніколи сідати, пане старосто. Ми не самі. Нас більше, — говорив пор. Кривоносюк. — Інші ждуть за селом і нам треба всім помогти. Ми всі поморені.

                                       —  Підождіть отут, а я покличу десятників і якось поладнаємо. Підождіть трохи. Ти, жінко, дай людям  дещо перекусити, а я піду за десятниками.

                                          Тим часом ті, що ждали за селом, побачили далеко на полі, на схід від села, якихсь чотирьох вершників, які, у віддалі яких сто кроків один від одного, їхали в напрямі села, а потім повернули направо. Чет. Балицький, що якось зумів зберегти свій польовий далековид, приглядався вершникам, а стрільці тимчасом заховалися в крайньому садку. Через далековид було видно, що вершники озброєні.

                                        - Хто це може бути? — спитали ми дядька, що почувши гамір, вийшов з хати.

                                           - Це, мабуть, Зелений буде, пояснив дядько. Кажуть, що вчора вночі він десь сюдою проходив.

                                           Ми також думали, що це повстанці, бо це було в районі Канева. Тимчасом надійшли наші делегати, а з ними староста і трьох сільських десятників.

                                            -  Добрий день вам, людоньки Божі, сказав староста. Давно не мали ми таких гостей у нашому селі, хоч багато дечого чували про вас.      
                        
                                            — Доброго вам здоров'я, пане старосто, — відповіли ми гуртом. Ми розбалакалися. З тону розмови ми вичули, що в селі багато оповідали про галичан. Нарешті староста сказав десятникам, щоб нас розмістили по таких господарствах, що в них можна б людям підживитися і відпочити.

                                              — В нашому селі — продовжував староста — нічого вам боятися, а вашим збірним місцем виберіть собі, найлучше, майдан біля сільської управи, а на який час, це вже ваше діло.

                                       Своєю поведінкою і порадами староста виявив свою щиру до нас прихильність. Ми поділилися на три групи і з десятниками пішли в село. О другій годині всі ми мали зійтися біля сільської управи. Господарі прийняли нас дуже прихильно і угощували нас, чим хто міг. День був погідний і господарі скоро виїхали в поле орати і сіяти, а ми з хазяйками осталися на домашніх господарствах.

                                     У Янівці ми знайшли нарешті зв'язок з повстанцями отамана Зеленого. В селі задержалися до вечора в надії, що другої ночі будемо вже під Каневом, у славного отамана. Так бодай запевняли нас повстанці. Було їх біля нас чотирьох. Були це ті самі вершники, що їх ми бачили рано на полях Янівки. Їх вислав отаман Зелений нам назустріч і вони шукали нас вже від недільного ранку. Зеленівці притягнули звідкись польову кухню, привели одного бика, селяни дали картопель і ми знову по довшому часі могли їсти справжню стрілецьку страву з польової кухні. Вечоріло, як ми рушили з Янівки в дальшу дорогу, в напрямі на Канів. Добросердний наш староста дав для виснажених стрільців сім підвід.

                                  —  Що ж, — говорив він. — Всякому, хто тільки до нас приходив, ми поневолі помагали, то чому ж не помогти вам, що за нас воюєте.

                                  Коло 9-ої години вечора ми наблизилися до села Македони. Вечір був гарний і теплий. Кругом нас стелилися по степу густі вечірні тумани і нам приходилося довший час іти в сумерках навмання. Аж під Македонами зійшов місяць і освітив дорогу. Але в наших серцях було чомусь невесело. Давив нас якийсь тягар-смуток. Ми йшли мовчки, пригнічені чимсь важким, чимсь невідомим. В міру того, як ми наближалися до Македон, наші почування ставали що раз більше гнітучими.

                                 І дійсно, наші прочуття віщували лихо. В Македонах ми почули страшну відстку -  Отаман Зелений убитий! Його тіло в селі Ковалях.

                                 Повстанці розбіглися. В Каневі — денікінці!

                                Це все ми почули в Македонах від селян і кількох повстанців, що верталися з околиці Канева. Спочатку до цих вісток ми поставилися з недовір'ям. Все ж таки наші сумніви в їх правдивість не зменшувалися і не поправляли наших пригноблених настроїв, але навпаки — їх поглиблювали і переконували, що під Каневом не все гаразд. У зв'язку з цим наші надії — одержати від отамана Зеленого зброю і партизанським порядком добиватися до своїх розвівалися.

                                  В нашому положенні треба було шукати виходу, а передусім — треба було перевірити вістку.

                                  В Македонах ми зупинилися біля церкви і тут, порадившись, рішили в околицю Канева вислати розвідку і ждати аж вона повернеться з незаперечними вістями.
В розвідку вибрався пор. Кривоносюк з одним десятником і стрільцем Іваном Захаруком. Поїхали підводою, що її, вчора, дав нам староста з Янівки. До Канева з Македон було 15 верст "з гаком", тому ми й не чекали скорого повороту наших звідунів. Тимчасово ми розмістилися в районі біля церкви, по кількох на одній кватирі. Була вже пізня година, але в багатьох хатах ще світилося. Господарі прийняли нас гостинно. На другий день припадало свято Покрови і в селі був празник. Для нас склалося так щасливо, що в Македонах ми мали бути першими гістьми-празниканами.

                                  Вістка про смерть отамана Зеленого пригнобила теж сильно македонських селян. За отаманом всі жалували. Пригадую собі слова бабуні, що в неї я ночував з сімома стрільцями. Бабуня, вже літня жінка, мала гарних доростаючих внуків. На світову війну пішли два сини і один з них вернувся інвалідом. На вістку про смерть отамана Зеленого бабуня розплакалася. — "Чому ж я, стара, не вміраю? Я вже досить нажилася, а його молодого вбили та й за віщо? що нам добра бажав. Казав іноді дати підводу, то й давали. Тепер його вбили, а там, кажуть, якийсь "Нікон" і комуна йде та й людей граблять. Він був наш, мужик, тому й вбили його". Свої жалощі бабуня висловлювала так боляче, якби оплакувала рідного сина.

                                      Наші звідуни вернулися щойно рано і вістку про смерть отамана Зеленого потвердили. Нам уже не було потреби йти на Канів і треба було забути про зброю, що її приобіцяв нам герой — отаман Зелений.

                                     В Македонах починався празник. Хазяйки приготовлялися зустрічати гостей і їх угощували. Але ми мусіли вдоволитися тільки ситим празничним сніданком.

                                     Тимчасом пор. Струць вже скликав нараду старшин і старших підстаршин, щоб обміркувати плян нашої дальшої мандрівки. Іти далі гуртом, як досі, було неможливо. Нашою ціллю було Поділля, де за відомостями, в околиці Брацлава змагалася з денікінцями Восьма бригада УГА. До своїх треба було нам передіставатися одинцем, а властиво малими групами, по 3-4 чоловіки.

                                     Довше цю справу обговорювати не було потреби. Ситуація для кожного була ясна, тому й рішили, що увесь наш відділ — 184-ох втікачів, поділимо на стільки гуртків, скільки є старшин і стрільців, що здатні взяти провід і відповідальність за них, доки не діб'ємося до своїх.

                                    Вирішене постановили зараз же реалізувати. Стрільці прощалися зі своїми хазяйками і вже перед 9-ою гуртувалися біля своїх провідників. Незабаром вирушили з гостинних Македонів.

                                    За селом всі стрільці і старшини прощалися по-братньому, бажаючи собі взаємно щасливої дороги і побачитися у відновленому ІІІ/24 курені.

                                    Ми розійшлися. Кожний відходив в іншому напрямі. Я зі своїм гуртом — разом зі мною було нас 12 вояків подався на Таращу.

                                    Першого дня, на свято св. Покрови, без жадних перепон ми дійшли до містечка Кагарлик, що на південний захід від Канева. На нічліг ми тут не задержалися, але пішли 4 верстви дальше, до сусіднього села. В селі було нам безпечніше, а властиво зручніше з огляду на факт, що в ті часи на містечка дуже часто нападали ватаги безвідповідальних "промишленників "-бандитів і звичайно грабили людей. Такі напади ніколи не обходилися без проливу крови. Щоб припадком не зустрітися з такою бандою та й, щоб і нас людність не прийняла за звичайних бандитів, ми рішили заночувати в якомусь селі.

                                   Вже смеркалося, як ми увійшли у с. Янівку і тут, зараз, на вступі, запитали про нічліг. Нас прийняли господарі двох перших хат, по шість у кожній. Мій господар, сильний і кремезний дядько на ім"я Харитон, увесь вечір нарікав на безпорядки, жалів за минулим і переконував, що ще над цілою Росією запанує якийсь Михаїл. Свої думки він висловлював впевнено, намагаючись в тому і нас переконати. З уваги на нашу в його хаті гостину, ми не дуже йому перечили. Його молода, чепурна, невеликого росту жінка також тужила за старим ладом. Сусід нашого Харитона, що в нього ночувала друга наша шістка, подібний з вигляду до нашого господаря-консерватиста (пізніше ми довідалися, що вони оба посвоячені), був зовсім інших поглядів. Він висловлювався про українську державницьку справу, як про життєву конечність української нації. Коли другого дня рано, я запитав його при нашому відході, чому його сусід Харитон такий завзятий монархіст, він відповів: "Не дивуйтесь, пане, він служив у поміщика побережником, а крім цього ще й від попа діставав 2 десятини землі і одну десятину лісу. Його жінка служила у полковника, а що полковник був молодий, то заслужила собі 2 штуки худоби та й тому за панами жаліє".

                                    Отой чоловік дав нам при нашому відході досить докладну карту Київської губернії, що опісля пригодилася нам у нашій мандрівці. З Янівки ми попрямували на Сидаву, але по дорозі від працюючих на полі селян довідалися, що в селі якесь військо. Не знаючи, що це за військо, ми повернули на полуднє, в напрямі на Житні Гори, село — недалеко залізнодорожної станції Рокитка, на залізнодорожній лінії Ново-Миргород — Васильків. Перед вечором почав падати дощ, тому до Житніх Гір ми не дійшли, а заночували в Миколаївці, 5 верст перед Житніми Горами. Миколаївка — оселя маленька. її мешканці — переселенці з Васильківського повіту. В рідних сторонах їм було затісно і вони переселилися сюди. Перед тим уряд був переселив їх у Самарську губернію, де, як оповідали, за 10 літ так доробилися, що назад приходилося їм вертатися пішки. Після того уряд переселив їх у Миколаївку, де приділив їм по 6 десятин землі. Тут вони господарили вже 6 років і навіть доробилися дечого. Мали по 2-3 штуки худоби і по одному коневі.

                                      З Миколаївки ми вийшли ще досвіту, аби, ще заки вступляться ранні тумани, перейти залізну дорогу біля Житніх Гір, бо — казали нам — там часто маневрують денікінські бронепоїзди. Залізницю ми перейшли в ліску, вище Житніх Гір і прийшли в село Острів, що зараз за лісом. Через те село ми мусіли перейти. Оминути його було неможливо, бо кругом нього в'ється болотниста річка Рось і іншої дороги, крім цеї, що тут переходила через єдиний міст на Росі, не було. В Острові я вступив до крамниці, щоб купити тютюну. В крамниці було кілька селян і вони почали мене випитувати, хто ми, яка наша програма, звідкіля ми і куди йдемо? Щоб не встрявати в балачку я сказав, що ми австрійці, попали в полон в Карпатах 1916 року. Досі працювали в Золотоноші, в Полтавській губернії. Тепер денікінці стали вимагати, щоб ми вступали в їхню армію, але нам немає жадного інтересу тут воювати і ми добираємося додому.

                                      По одягові ми дійсно виглядали на австрійців і селяни моїм словам повірили. Я попрощався з ними і вийшов до стрільців. Вони розмовляли з кількома селянами і також подавали себе за австрійців. В балачці висловлювали свої думки про відносини в Україні, що їх витворила денікінська війна. "Програма Денікіна — це поворот до старого ладу з часів царату" — говорив один стрілець. "Большевицька така сама програма, тільки — червона".

                                      Коли я прийшов до їх гурту, стрільці зараз попрощали селян і ми пішли далі, ніби то на Таращу. Про Таращу ми говорили в селі, в дійсності ми попрямували на село Чернін. Подорозі ми ще кілька разів зупинялися, щоб відповідати на запити зустрічних селян, що всюди питали нас про те саме: Хто ми, звідкіля і куди йдемо? Ми відповідали різно, залежно від того, з ким говорили.

                                      До вечора ще було далеко, коли ми станули перед ціллю нашої дороги — під с. Чернін. В ту пору люди ще працювали в полі, при зборі цукрового буряка, тому в село ми не входили. Зупинилися під дубовим лісом, що зараз таки під самим селом. Посідали відпочити і поговорити, бо в дорозі ми мало розмовляли. Я витяг із-за підшивки в шапці карту Київщини і розглядав її, щоб зорієнтуватися, якою дорогою нам найближче на Поділля?

                                      Несподівано ми побачили якогось чоловіка, що з тичкою в руці наближався до нас. Коли він наблизився, ми побачили, що його шапка обшита червоним. Я сховав карту, обернувся до стрільців і сказав: "Хлопці, ніколи в приявності сторонніх людей не кличте мене пане, ні не називайте мене "булавним". Ви знаєте моє ім'я і прізвище, то кличте мене, як кому вигідніше. Тут, в околиці Таращі, большевики вспіли загітувати собі деяку кількість своїх приклонників і тому тут мусимо бути обережні.

                                       В міжчасі надійшов озброєний в тичку чоловік.

                                        - Доброго здоров'я, хлопці! — привітався.

                                        - Доброго здоров'я і вам, дядьку! — відповіли ми.

                                        Хвилину він дивився на нас якось недовірливо і щойно згодом запитав, хто ми, куди йдемо і т. д.

                                        Ми говорили те саме, що й селянам в Острові: йдемо з полону додому, до наших батьків, бо не бажаємо, щоб нас мобілізував Денікін.

                                        По цих словах дядько присів біля нас і запитав, з яких ми сторін? Коли ж почув, що з Галичини, сказав, що знає "города" Стрий і Сколе, бо в тих сторонах у 1914-1915 р. був "на пазіції" проти австрійців, як "бомбардір-наводчик" (старший пушкар) у царській армії і добре знає ті сторони.

                                        —  Ну, але вам трудно буде добратися у ваші сторони, бо там зараз поляки — продовжував. — Поляки завоювали увесь ваш край. Я був також на німецькому фронті, під Вильном. В час революції вернувся додому і рік тому був у повстанню проти гетьмана.

                                       Оповідаючи, він ненароком запитав: — А що, думаєте, буде з панськими маєтками, що їх у нас розграбили?

                                        —  Чому ви нас про це питаєте? — запитав я.

                                        — До нас, у Чернін,  прийшов  від  Денікіна  наказ,  щоб усі пограбовані "вещі" "обратно" позносити на економію.

                                        —  Де ж ви ті "вещі" понесете, як ваша економія зовсім сплюндрована. Ми бачили її.

                                         — Та воно, так сказать, люди "вещей" не позносили, але, щоб не було де зносити, то пішли і розібрали останню стайню, що ще на економії була залишилася...

                                         — А куди ви з тичкою ідете? — запитав я.

                                         —  Я, знаєте, зрубав у лісі 6 дубків на стовпи. Хочу хлівець построїти та й їду по них. Он там, на горбику, стоїть моя підвода, а до вас я  прийшов подивитися, чи припадком, не стражники ви? У нас ліс казьонний (державний), - для ясности додав.                    
                                          - Про нас можете з лісу возити, скільки лише зможете.

                                         — Хазяїне, сказав я по хвилині. Чи не можна б у вашому селі переночувати?

                                         —  Чому ж би ні? Тільки знайте: у нас люди дуже негостинні! Хто тільки проситься наніч, то завжди справляють до мене, бо знають, що нікому не відмовлю. Тому краще буде, якщо ви тут підождете, аж я наложу дубчаки і буду вертатися, то ви підете зі мною та й заночуєте таки в мене.

                                         — Але ж нас усіх 12 і це буде забагато на вас одного.

                                         — Нічого, нічого, — заговорив дядько. — Половина останеться в мене, а половина піде до мого брата.

                                          — То ми поможемо вам наложити дубчаки.

                                          —  Ні, відпочивайте! Я  наложу з братом. Він чекає в лісі, біля дубчаків.

                                         По цих словах дядько пішов до свого воза і незабаром, їдучи попри нас в ліс, наказував, щоб ждали.

                                           —  Слава Богу вже й нічліг є, хоч в селі ще не були, — задоволено говорили стрільці, коли дядько зник за лісовими кущами.

                                          Коли за пів години він вертався з дубами, ми прилучилися до нього і разом з ним пішли в село, що ховалося в недалекій балці. Впадало ввічі, що хати в Чернені убогі і тільки декілька, ми завважили, — двокімнатні. Загально ж — однокімнатні, з входом через сіни, а в декого ще й комора була. Чернін своїм виглядом мало чим різнився від убогого галицького села, в якому бували 2 або 3 фільварки.

                                          Наш хазяїн мешкав у самій середині села. В його хатині була тільки одна кімната, з входом через сіни. На подвір'ї стояв всього-на-всього один курник і мала відкрита повітка для корови. Тепер він заплянував поставити хлівець для корови і для конят, що їх, казав нам, недавно купив. Це були дійсно конята, бо мали ледве по 2 роки. Ми помогли скинути дуби. Хазяїн радий нашим заінтересуванням господарськими справами, показав нам місце, де поставить хлівець. Було видно, що тішиться своєю худібкою і думкою, що буде мати де її перезимувати. Після цього попросив нас у хату.

                                          —  Дядьку, а покажіть нам дорогу до вашого брата — пригадав я хазяїнові.

                                         —  Нічого. Поки підождете в мене, бо брата тепер нема вдома. Брат вернувся з лісу в поле до моєї жінки помагати при буряках, а братова пішла "в город". Ви підождете в хаті, а я поїду на лан по бурячиння та й привезу жінку, щоб вечерю варила. Отут, на столі хліб і цибуля. Може хто голодний?

                                         Дядько поїхав на лан. Не мало дивувало нас, що хазяїн не боявся лишити нас самих у хаті. З лану вернувся вже смерком.  В хату увійшла його жінка, яких 30 років молодиця. Вона поздоровила нас і зараз же почала поратися біля печі. Розпалила вогонь і почала приготовляти картоплі, буряки і головку капусти на борщ та й пшоно на кашу. Ми помогли їй обібрати картоплі, на що вона спочатку не погоджувалася. Зайняті роботою, ми не завважили, як отворилися двері і в хату увійшов брат нашого хазяїна. Поздоровивши нас, спитав, котрі хлопці будуть ночувати в нього, бо хоч його жінка ще не повернулася з міста, він хоче, щоб вона застала в хаті гостей. Шість стрільців пішло з ним, з братом нашого хазяїна, а шість лишилися і чистили картоплі далі. Хазяїн увесь час порався надворі. По закінченій роботі увійшов у хату і приніс жменю тютюнового листя. Хлопці почали краяти тютюн, хазяїн пішов до брата, а хазяйка далі поралася біля печі.

                                      — А ну спробуйте оцього тютюну, пане булавний, — сказав стр. Трофимчук, — Я глянув на нього значучо, він почервонів, але було вже запізно. Хазяйка в міжчасі зварила вечерю і пішла по свого чоловіка. До вечері ми сіли разом з нашими хазяями. Вечеря була добра і сита: смачний борщ і пшоняна каша на молоці. Після вечері я запитав хазяйку, чи не має вона припадком яєць? Якщо має, нехай зварить, а ми заплатимо так, як платять у місті.

                                    Хазяйка принесла повну миску. — Чи всі зварити? — спитала. — Є 38.

                                   — Варіть усї.

                                  Одно яйце в тих сторонах коштувало годі 2 карбованці. Разом ми заплатили 80 карбованців. Після цього хазяїн розстелив солому і ми полягали спати. Стрільці зараз поснули, але мене чомусь сон не брався. В голові снувалися різні думки і зганяли сон з очей. Незабаром і хазяїни полягали у постіль, вгасили світло і ще радилися, що робити завтра? З розмови виходило, що хазяїн піде вранці до млина перевідати, чи змелене збіжжя, хазяйка намочить білля і знову піде до буряків і, може Господь поможе, до неділі буряки будуть вибрані.

                                  Коли ці люди доберуться додому? — турбувався хазяїн. - Їм прийдеться йти місяців зо два. Я бував у їх сторонах, то знаю, як їм далеко!

                                 —  От і дурний ти! Ти віриш, що вони австрійці та й ідуть додому? Вони, мабуть, добираються до Петлюри... Вони, мабуть, "англічани", що про них так багато говорили у нас. Я чула, як вони себе кличуть. Отой, у новому френчі — це якийсь їхній старший. Якось так дивно вони його величають... Не вгадаю. Вони тільки перед людьми австрійцями прикидаються. Де ти бачив, щоб австрійці та так гарно по нашому говорили?

                                  Я мало не розсміявся, почувши розумування хазяйки. Коли мене стрілець назвав "булавним", це навіть не всі стрільці почули й нікому на думку не прийшло, щоб хазяйка, пораючись біля печі, звернула на те увагу.
                
                                   Хазяїни незабаром поснули, згодом заснув також я. Коли я пробудився, в хаті вже світилося і хазяйка вже топила в печі, але надворі була ще ніч. Скоро побудилися також стрільці. Вони вставали і одягалися. Хазяїн порався надворі. Світало, як хазяйка поставила на стіл снідання, і закликала в хату господаря. Ми знову сіли разом до снідання.

                                     Господар не міг побороти свою цікавість і запитав: — Чому, ви, добрі люди, говорите, що ви австрійці, коли ви "анґлічани" і, мабуть ідете з денікінського полону та й прямуєте до батька Петлюри? А ви, пане, навіть якийсь старший і про це нічого не говорите.

                                    Стрільці повитріщували очі. Їх це дивувало, а мені стало трохи смішно і я запитав: "А ви звідкіля про це знаєте?"

                                     —  Я це бачу по вас всіх!

                                      — Е, ні, це не так. Ви по нас нічого не бачите. Вам вночі жінка сказала.                                                          
                                      —  А ви звідкіля знаєте, що я таке сказала? — підхопила хазяйка.                                                                                    |
                                      —  Звідкіля? Я чув, як ви говорили. Я не спав.      

                                       —  То ви все чули?
                                          
                                        —  Все, до крихітки.                                              

                                         Хазяйка зніяковіла і вже більше нічого не говорила.

                                         —  Хазяїне, — сказав я під кінець снідання. — Маю до Вас одне прохання. Незабаром ви підете до млина. Ми хочемо піти  шматок   дороги  з вами і   ви   покажете нам дорогу на Юшків яр.

                                         —  То ви й це чули, що рано я піду до млина?

                                         —  Кажу ж вам, що все чув, бо не спав. Завжди, де ми ночуємо, один з нас не спить, бо знаєте, — всякі люди бувають. Один прийме наніч, накормить, а вночі душу з чоловіка вижене. І тому також усюди говоримо, що ми австрійці. Ви знаєте те як тепер є, хоч би й у вашому селі. Один хоче большевиків, другий Петлюри і самостійної України, третій Денікіна, четвертий горлає: "Давай порядок!"

                                         Нам важко збагнути, з ким і як говорити, бо не знаємо, хто чим дихає? А так, поки ми не доб'ємося до своїх, поки не станемо в лави Української Армії — ми "австрійці", а наша програма — Вільна Соборна і Самостійна Україна!

                                       - От, що умний, то умний народ!  Їй Богу, умний! — сказав, подумавши хвилину наш хазяїн.

                                      Ми вже були готові до відходу, тільки ще ждали на тих, що ночували в брата нашого хазяїна. Коли ж вони прийшли, ми попрощали нашу гостинну хазяйку і пішли. Хазяїн провів нас за село і показав нам польову дорогу до Юшкового Яру. -  "Якщо б ви припадком десь близько нас наступали, то вступіть!" — сказав нам хазяїн, прощаючи нас. "Дай вам, Боже, щасливої путі".

                                       До Юшкового яру ми прийшли в саме полуднє і на обід вступили до крайньої хати. Тут ми довідалися, що Головний Отаман С. Петлюра проголосив мобілізацію та й що його штаб у містечку Тетіїв.

                                      З Юшкового яру ми пішли в напрямі на Ставище, містечко, на північ від Таращі, над річкою Гнилий Тикич. В Ставищу на той час не було жадної влади. Ми ввійшли в те містечко, як уже вечоріло. Наближаючись до базару, ми здалека побачили на ньому гурток жидів, що, мабуть, збиралися на вечірню молитву в божниці, бо була п'ятниця. Побачивши нас, жиди розбіглися по своїх хатах. Не зупиняючись, ми йшли далі. Жиди дивилися вслід за нами крізь шпарини підхилених дверей або з-поза прислон на вікнах. Ми заночували на другому кінці містечка. До вечора, щоправда, ще була добра година, але до Кривця, найближчого від Ставища села, що до нього ми намірилися йти, вже не можна було дійти, бо почав чадати дощ. Ми розмістилися в трьох хатах, по 4 стрільці у кожній. Господарі і тут прийняли нас сердечно. Вони відразу нас пізнали, бо галичани стояли тут довший час після відвороту з Києва і тут билися з большевиками, що з Херсонщини, коло 20 вересня 1919 р., сюдою продиралися на північ, використовуючи неясну ситуацію, яка заіснувала тоді між Українською Армією та денікінцями.

                                   Дощ падав цілу ніч і на другий день десь до 10-ої години ранку. Тому ми залишилися в Ставищу ще на другий день, поки не випогодилося.

                                   Того дня я припадком довідався від одного юнака, що в містечку є петлюрівський старшина таємного зв'язку. Я попросив його, щоб він запровадив мене до того старшини. У старшини я довідався, що попереднього дня, після обіду, перейшло через Станище 19 галицьких стрільців і 2 старшини. Пізніше я дізнався, що це були гуртки пор. В. Юрченка і хор. В. Гречаника. Зв'язковий старшина також поінформував мене, що на залізничій станції Зарудинці є булава Восьмої бригади УГА, а в Тетієві — денікінці. До Зарудинець було ще 40 верст, а до Тетієва 10-12. Ситуація для нас була така, що денікінці могли кожної хвилини впасти до Ставища.

                                  З уваги на непевність ситуації ми вибралися зі Ставища зараз після обіду. Нашою ціллю була Сквира. Не зупиняючись ніде, ми прийшли на 7-му годину в село Гайворон у Сквирському повіті. По дорозі довелося нам ще раз переходити річку Рось міля містечка Володарки, по мості, що на місце спаленого був збудований з дубових кругляків. Сама Володарка, майже ціла спалена, лежала в руїнах. Оціліла тільки церква і парафіяльний дім, а на другому кінці містечка, при дорозі на Гайворон, ще один дімок, що в ньому примістилася кооператива "Серп", як про це говорив напис над дверима. Коли ми переходили біля кооперативи, вийшло з неї кількох підпитих парубків, які, побачвши нас, гукнули: "А Полтава в наших руках?"

                               —  А вже ж, що в наших, — відповіли ми на ходу.

                               —  Здобувають Полтаву самогонкою! — сказав котрийсь з наших стрільців.

                                 В Гайвороні ми переночували в двох хатах біля церкви. Господарі нарікали на Денікіна і зітхали, щоб Бог допоміг знову вернутися "ґалічанам". На другий день ми рушили з Гайворона в дорогу ще досхід сонця. Вибиралися рано, бо була неділя і ми, не бажаючи зустрічати людей, коли будуть іти до церкви, раніше хотіли вийти зі села. При зустрічах треба було з кожним цікавим дещо поговорити, а в нас не було на те часу. Смеркалося, коли ми прийшли в Морозівку, село на південь від Сквири. Подорозі ми зупинилися тільки в Ново-Хвастові. Тут купили в кооперативі тютюну, пообідали в якогось доброзичливого дядька, який сам нас закликав на обід, а пообідавши рушили далі. В Морозівці. ми також переночували в крайніх хатах. Люди прийняли нас дуже ввічливо, бо вони вже знали нашу Армію. "Сотня галичан" — вони говорили — "вийшла від них в суботу (вчора) на Сквиру".

                                    В понеділок вранці ми пішли прямо на Зарудинці, де повинна була бути булава Восьмої бригади, що в її складі був наш, ІІІ/24 курінь. Подорозі ми вступили до с. Топори, де купили сірники і цукру. Перед полуднем ми вже були на станції в Зарудинцях. Одначе тут Восьмої бригади вже не застали. Вона відійшла на Козятин. Ми пішли в тому ж напрямі вздовж залізної дороги. В с. Білилівці заночували. Білилівські селяни знали Восьму бригаду і на неї відказували, бо вона мобілізувала в свої ряди місцевих хлопців. Треба було багато наговоритися і подати дядькам чимало аргументів заки ми їх переконали, що так мусить бути, якщо бажаємо добути Україні волю. З Білилівки ми вийшли раннім ранком і пішли далі здовж залізниці. На 11 годину перед полуднем ми були в Козятині, де застали ще якийсь технічний відділ УГА і якусь пішу частину, яка під Житомиром перейшла від большевиків на нашу сторону. На станції була тільки Команда Шляхів. Була саме обідня пора і ми пішли в ту частину міста, що її наш курінь був зайняв на Спаса, 19 серпня 1919 р. Ми бажали відвідати наших добрих знайомих, в яких ми були тоді на кватирах. Нашою появою ми зробили їм велику несподіванку. Побачивши нас, вони дуже зраділи і прийняли нас, як рідних, а коли довідалися, звідкіля вертаємося, сердечно нам співчували. По обіді я пішов на станцію довідатися про від'їзд поїздів та про місце постою Восьмої бригади, або Третього корпусу УГА. На жаль, в Команді Шляхів сказали, що вони самі не знають точного руху поїздів, а що до місця постою Восьмої бригади аоо Третього корпусу, то їх можна знайти як не у Вінниці, то напевно в Липівці, одначе нічого певного сказати не вміли і радили їхати першим поїздом, який тільки буде, до Начальної команди УГА, бо тільки там можна про все докладно довідатися.

                                      Я вийшов з Команди Шляхів з тим, з чим до неї був прийшов. Тому я скерував мої кроки до бюра начальника станції, а властиво до відділу руху, в надії, що може там довідаюся дещо більше про рух поїздів. Надія мене не завела. Тут я довідався, що перед вечором від'їздить на Вінницю транспорт полонених австрійців з Сибіру і, що я зможу з цієї нагоди скористати. Я подякував за інформації і приспішеним кроком пішов на нашу стару квартиру, щоб забрати стрільців і на час вернутися на станцію, щоб не втратити поїзду. А що зі станції до нашої квартири було досить далеко, то треба було таки добре натягати ноги.

                                      З Козятина ми виїхали аж смерком. Коло півночі приїхали до Вінниці і я зараз же пішов до Команди двірця. Застав тут якогось однорічного десятника, дижурного при телефоні. Від нього я довідався, що Команда Третього корпусу у Липівці а Восьма бригада повинна бути десь недалеко. На мій запит, як дістатися до Липівця, десятник відповів, що можна поїхати поїздом до Козятина, а звідтіль пішки до Липівця. Але, коли такий поїзд повинен до Козятина відійти, він не знав. Мені хотілося чим скорше добратися до своїх і тому я запитався, чи не можна піти пішки?

                                     — Робіть собі, як хочете, — відповів нервовий десятник.

                                      З цим я вернувся до ждальні, до моїх друзів, стрільців-побратимів. Ми рішили переночувати на станції, а на другий день піти до Начальної Команди. Так ми й зробили.

                                      Вранці я пішов зі стрільцями до Збірної Станиці, що була напроти Станції. Застали там якогось булавного, що почав з нами полеміку на тему службових приписів. Підкріплюючи наші аргументи стрілецькими епітетами, ми домоглися, що нарешті "Явний наказ" до Третього корпусу і картка на харчі були в наших руках. Ми відійшли.

                                        Повернувшись на станцію, я стрінув пор. Кривоносюка і кількох стрільців, що приїхали до Вінниці перед нами, а тепер готовилися їхати до Жмеринки. По обіді, я пішов з двома стрільцями до Начальної Команди УГА. Там застали майже всіх наших, що разом з нами втікли з Дарниці. Більшість з них була відправлена до бригади УСС в Кам'янці, інші — до частин, до яких вони зголошувалися.

                                         Нам сказали, що до Третього корпусу найскорше дістанемося через Інтендантуру Начальної Команди, до якої приїздять підводи з усіх частин по набори і ними найлекше буде дістатися до свого відділу. Інтендантура Начальної Команди УГА була тоді розташувалася в гостинниці "Савой". Водночас ми довідалися, що з Вінниці до Липівця 44 верст. Отже за два дні будемо на місці.

                                           Біля двірця ми стрінули підводи Третього корпусу, що приїхали по стріливо і зараз мали вертатися. Ми рішили піти з відводами. Я зголосився в команданта валки, хорунжого Н.Н., щоб дозволив нам іти до Липівця разом з його валкою. Хорунжий згодився, тільки висловив сумнів, чи ми вспіємо поспішати за підводами? Валка буде їхати без зупинки цілу ніч, бо вже раннім ранком мусять бути на місці. Я пішов на залічничий двірець, зібрав стрільців і ми пішли до валки. При самім виході налетів на мене якийсь в елегантнім однострою військовик і зовсім несподівано з окликом "Здоров, Василю!", схопив мене в свої рамена та почав мене цілувати. Це мене так збентежило, що зразу я не міг пізнати, хто це мене так сердечно вітає? Аж по хвилині я пізнав у ньому колишнього мого товариша, десятника Антона Бенеша з Коломиї. В травні 1918 року він під барабанним огнем виніс мене пораненого на відтинку італійського фронту Ріфуджі-Денеца на Монте Презанелля, у південному Тиролі. З того часу я з ним не бачився. Наша зустріч була щира, братерсько-вояцька. На жаль — дуже коротенька. Мій товариш спішився до поїзду на Жмеринку. Я вспів йому тільки те сказати, що вертаюся з денікінського полону.

                                     В Інтендантурі Н. К., в готелі "Савой", ми допомогли ще навантажити дві підводи амуніцією і перед заходом сонця рушили в дорогу на Липовець. Вечір був гарний, погідний, але холодний. З північного заходу віяв зимний вітер і ми, охороняючись від нього, мусіли ховатися увесь час поза підводи. Так ми йшли приблизно до 11 години ночі, доки добре не помучилися. Власне коло 11 години ми добилися до якогось села. Підводи поїхали, а ми лишилися наніч. Заночували в якійсь хаті, яку дала нам сільська варта. Раннім ранком рушили далі. Дорога була ще гірша, як уночі. Падав дощ і нам довелося усю дорогу мокнути. Промочені до нитки, під вечір ми добилися до села Рижава, що 2 верстви на південний захід від Липівця. Тут у селян підкріпилися і рушили в дальшу дорогу. Дощ уже не падав і краща була наша дорога, бо від Рижави була вимощена товченим камінням, тому й не заболочена.

                                   В половині дороги ми стрінули Оперативну Булаву Третього корпусу, а з нею і підводи зі стріливом, що з ними вчора ми вийшли з Вінниці. На одній з підвод сидів чет. Лука Луців, також утікач з Дарниці. Від нього ми довідалися, що Булава Третього корпусу переходить до Вороновець, 20 верст на південний схід від Вінниці.

                                    До Липівця ми вже не мали чого йти і вже не всилі були вертатися. Ми ледве волікли ногами, а тепер треба було б нам іти знову цілу ніч. Я звернувся до команданта Польової Сторожі, яка їхала разом з Булавою і оповів йому нашу "Одисею". Він вистарався нам дві підводи, на яких група наших Дарницьких утікачів приїхала після півночі до Вороновець і розмістилася на подвір'ї Вороновецької вищої початкової школи, що приміщувалася у дворі.

                                  Тут, під голим небом, ми дзвонили зубами до самого ранку. Рано Оперативна Булава примістилася на першому поверсі школи, а ми вишукали собі квартири і тимчасово лишилися в стані Польової Сторожі.

                                  Другого дня, 26 жовтня, ми від'їхали вузькодорїжньою залізницею до Немирова, де повинна була бути Команда Другої бригади, в якій ми мали довідатися про місце постою Восьмої бригади.

                                  До Немирова виїхало нас тільки 11. Стр. Василь Муха захворів на тиф і лишився в шпиталі у Воронівцях. Ми виїхали пізно уночі і думали доночувати на станції. Йти нам дальше було неможливо. Надворі падав дощ, ніч темна, "хоч око виколи". Але те, що ми тут побачили відібрало нам охоту ночувати, а навіть щонебудь говорити. Увесь будинок станції був завалений хворими на тиф фронтовиками, які лежали, де хто ліг, а властиво — впав, так, що й поступити не було куди. В будинку, неначе завис приглушений, болючий стогін хворих. Від одної кімнати до другої ходив якийсь стрілець з оливною ліхтарнею в руці і подавав хворим воду. При світлі каганця хворі мали вигляд живих трупів. Вони ледве рухалися. Ми вийшли зі станції і пішли ночувати до міста. Якийсь залізничник, що вертався зі служби додому, забрав всю вашу одинадцятку до своєї хати. Вдома погостив нас молоком-хлібом і поклав нас спати на соломі в кухні. До ранку ми зовсім гарно відпочили.

                                  Рано ми вибралися до Команди Другої бригади в місті. Тут довідалися, що Восьма бригада творить разом з Одинадцятою одну групу і вони обі стоять тепер у містечку Соколів н/Бугом, 12 верст від Немирова. Щоб скоріше добитися до своїх, ми рішили що дорогу перейти пішки.

                                 Надворі знову падав  дощ, але ми на те не зважали. Пішли в слоту. Наш хід улегшувало те, що дорога з Немирова до Соколова була бита — колишня "казьонна шоса". Ми вже не брили в болоті, тільки мусіли вважати, щоб на камінню не повикручувати ніг.

                                Перед полуднем ми вже були в Команді Другої бригади, що квартирувала в школі. При вході до школи, зустріли отамана Шльосера і від нього довідалися, що Команда Восьмої бригади в сусідньому містечку Печора, зараз за рікою Бог, на його правому березі.
Ми вже не задержувалися в Соколові, тільки попрямували до Печори.

                                Команда Восьмої бригади також примістилася в школі. Ми зголосилися в дижурного старшини, якогось поручника, що приділив нас до ІІ/8 куреня, що ним командував сот. Осип Станімир, який саме на той час був у Команді бригади і з ним ми поїхали підводою до села Бобрівник, на північ від Печори, де стояв Другий курінь на фронті проти денікінців.
До куреня ми зголосилися увечір і нас приділили до 7-ої сотні, що нею тоді командував чет. Аполон Княгиницький.

                               Після шістьох тижнів неволі у денікінців і двох тижнів нелегкої мандрівки, ми нарешті добилися до своїх, до бойової частини У.А. в переконанні, що наше, українських вояків, місце тільки на фронті. Ми вернулися, щоб продовжувати боротьбу за волю. На жаль виявилося, що прийшли запізно. Саме в той час вся наша Армія була поставлена в тяжке положення вести непосильний бій на два фронти: на зовнішньому фронті воювати з денікінцями; на внутрішньому — з висипним тифом, ворогом страшнішим від денікінців, що серед вояцтва УГА збирав страшне жниво смерти.

                               З числа, що вернулися зі мною з денікінського полону вояків ІІІ куреня 2 Коломийського полку піхоти ім. гетьмана Петра Дорошенка, до трьох днів лишився між здоровими тільки я і стр. Дмитро Максимчук. Всі інші відійшли до шпиталів, захворівши на тиф.                                                    
                              Нас двох заховав собі тиф на пізніше.

_________________________
 1 Того дня, ні на Деміївці, ні на станції "Київ 2", ми не бачили ІІ/8 куреня, що ним командував сот. Станімир. В II Збірнику УГА, ст. 363, інформація, що сот. Станімір "на чолі 2/8 куреня здобув 19 серпня 1919 р. Київ" — не вірна.

2 Твердження в хор. Івана Подюка, що він охороняв ланцюговий міст до вечора і нікого через нього не перепустив — вигадка. Гл. "Голос Комбатанта", ч. 6, за 1960 р. і "Свобода", ч. 205, 25. X.  1960.

3 Московські офіцери вітали на збірках своїх салдатів словами — "Здраствуйтє реб'ята!" Салдати відповідали — "Здравія желаєм ваше благородіє!" Наші стрільці таке вітання називали гавканням.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації