ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 20 червня 2013 р.

ПЕРШІ КРОКИ НА ДРУГОМУ ЕТАПІ

В. Ґоцький

                                        (Уривки споминів з табору полонених Дивізійників в Англії)

                                         У Горблінґу застали ми добре впорядкований робочий табір з німецькою залогою. А що німці поступово виїздять додому, тож наші зразу приступили до перебирання всяких функцій в таборовій адміністрації. Зараз першого дня командант Долинка зі своїм заступником Литвиновичем скликали нараду старших бараків, призначених ще перед виїздом у Шеффілді. Так спільними силами обдумано розподіл функцій та оминено всяких позакулісових ходів при їх приділі. Це була влучна розв'язка, бо запобігла проявам бунту, самоволі чи протекційности. А що інтеліґентного елементу та всяких фахівців досить, то було з чого вибирати.

                                      Одинока наша біда з перекладачем, чи радше перекладачами. З Лондону прислали нам як перекладача пор. Новосільця, а на місці ми застали вже присланого англійськими військовими чинниками поручника-поляка. Новосілець малоініціятивний і не хотів нікому накидатися. Знову ж поляк всюди нишпорив, нав'язував знайомства та пробував накидати свою думку. Флеґматичні Долинка та Литвинович зразу прямо не встигали протиставитися його втручанням у наше життя, а коли виразно йому сказали, щоби не пхав свого носа до не своїх справ, то він справді трохи охолов, але, щоби не втрачати теплого місця, почав негативно впливати на англійську команду, підсовуючи їй свої пляни, часто суперечні з плянами нашої команди.            
                   

                                                                           Мов білі раби

                                       Зараз другого дня перед вечором мали ми нагоду пережити цікаву для нас церемонію. Англійці виплачували нам авансом по 2 шіл. 6 пенсів таборовими бонами на дрібні видатки. Під бараком розставлено столи. Біля них засіли наші писарі, які вичитували кожного полоненого по азбучному порядку. Він підходив до столу, ставав перед англійським майором-платником на струнко, "бив в дах" і приймав гроші.

                                     Майор виплачував особисто, дотримуючись сірого такого церемоніялу. Відповідав на поздоровлення, мачав пальці у вогку губку, відраховував бони і тоді знову "бив в дах". Все йшло гладко, аж один наш селепко дещо переробив той церемоніял по свому. Вдарив в дах, замачав пальці у губку і тоді приняв гроші від майора.

                                      Чомусь цілий той церемоніял мені дуже нагадував подібні сцени виплати чорним невільникам в Африці...

                                                                     Вільний вихід поза табір

                                      Того ж самого вечора відчитано нам розпорядження про вільний вихід поза табір від год. 5 до 9 вечора. Одинока передумова, щоби бути пристойно вдягненому та добре вичищеному. Віддалятися можна не дальше як на 9 миль від табору та не дозволено користуватися публічним транспортом. І хлопці пішли та якихось особливих вражень не принесли. Пішли ми з Климом Роснецьким теж розглянутись кругом. Сільце маленьке, ледве кілька менших та більших фарм. Доми муровані з цегли або каменя. Рістня така ж як у нас. Цікаво, що модерні домики мають вікна майже до самої землі. Живоплоти чергуються із старезними мурами. Ніяких парканів ні дротяних огорож. Доріжки дивно круті, але всі асфальтовані та обкопані ровами. На полі мов у колгоспі ржавіють всякі господарські машини. Одинокі комбайни прикриті брезентом. На полях видно курники та свинушники. Як кури так і свині ходять по полі без догляду. Тільки корови загороджені звичайним дротом, але наелекризованим. Кажуть, що зимують теж на полі без жадного прикриття. Тільки їх підкормлюють.


                                                                         Неділя, 15 червня 1947

                                      Англіканський священик з церкви, що зразу біля табору, запросив наших людей на своє Богослуження. Наша команда поручила йти православним, а католикам, хто бажає. Пішло нас щось 200 людей. Церква камінна, простора та людей мало. Співають гимни, між якими священик читає уривки з Святого Письма або проповідує.

                                      Парох сказав своїм людям, що тепер сюди приїхали українці, які втратили свою Батьківщину, родину та свої доми. Просив, щоби поставилися до нас з повним вирозумінням та співчуттям та щоби старалися нам заступити хоч в незначній мірі все те, що ми втратили.

                                        Потім за допомогою перекладача пор. Новосілця звернувся до нас. Він запевнив нас, що тут ми знайдемо все, що людині до життя потрібне. Візвав нас до витривалості! у вірі та в пошануванні до місцевих звичаїв, а Всевишній напевно дозволить нам скоро вернутися до своєї Батьківщини.

                                        Хлопці назагал вподобали собі  таке приняття.

                                        Є ще одна радісна новина. Наші футболісти отримали спортовий виряд по німцях, але за один комплет треба заплатити. Саме нині, по виплаті серед симпатиків спорту ведеться збірка на цей виряд.

                                       У таборі створено відділ таборової поліції зложений з 24 людей. Вони різняться від звичайних таборовиків тим, що під час служби носять білі камашки, білі пояси та опаску на рамені. Крім внутрішньої служби в таборі будуть теж патрулювати в селах, біля кнайп та біля кіна, щоби не було якихось авантур.

                                       В таборі в неділю пожвавлений рух, бо приходять німці розміщені по приватних квартирах у фармерів чи по сателітних менших таборах, щоби обміняти білля, постіль чи черевики, щоб скупатися в лазні та поробити закупи в кантині, ну й поговорити з колегами. А що їм раз в місяць можна посилати через фельдпост посилки додому, тож купують всячину й шлють. Саме через них мушу чепіти в магазині та приймати до направи взуття чи одяг або обмінювати їх.

                                                            За працею не встигаєш днів лічити...

                                        Колись писав Шевченко: "лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю..." А мені в неволі дні зайцями скачуть і часу не хватає, щоби щось у записник вписати. Дні женуть у шаленому темпі, повні руху, гамору та турбот. Зразу брав активну участь в організаційних початках, а далі, коли став переймати від німців всі одягові та варстатні магазини, то пішло все
круговертом.    
                                                                                          :
                                        Магазин перебрав порожний. Та зараз же в неділю отримав 100 пар гумових чобіт, що їх треба було роздати людям призначеним до меліораційних робіт. А в понеділок отримав 500 дреліхових одягів для тих, що йдуть на працю до фармерів.

                                        В таборі зорганізовано всякі варстати й пущено їх в рух. Фризієрський, кравецький, шевський, столярський. У фризієрні за папіроску можна підстригтися. Працюють там постійно три фризієри. Кравецький  варстат  веде Лущанець, бувало. Вони сон зганяли нашій команді, яка була прямо безрадна. Та здається дуже толерантному полковникові Армстронґові треба завдячувати, що рутина приучування нашого брата до англійських порядків прибрала лагідну, але не менш успішну форму. Хоча часто наші люди створювали справжний балаган, беручи букву розпоряджень, то полковник при людях того ніби не помічав. Хвалив порядки, подивляв помисловість всяких прикрас, а при тому зауважував, що варто би зробити ще це й те, або того не робити, чи щось поправити. Так наші люди і не зчулись, як почали втягатися в рямки нових порядків. Та одного не відучилися до кінця, їсти в бараках, а не в їдальні. Вони їдальню уважали за місце видачі харчів та зустрічі з колегами з інших бараків. А всякі перекуски, закуски чи хочби спільну Святу Вечерю таки влаштовували у своїх спальних бараках.

                                                            Про працю та відносини

                                        Наші люди засадничо працюють для трьох міністерств. Для Сільсько-господарського Міністерства, для Міністерства Праці та для Міністерства Військового Постачання. Вся ця праця майже невільнича. Бо відмовитися не можна від неї легально. За працю майже нічого не платять (18-0 шіл. бонами на декаду). А зароблені нами гроші побирають всякі уряди та установи за наш транспорт до Англії, за наше утримання, за видані нам лахи. Значить, назва "білі невільники" не така далека від правди.

                                       Праця легша, але теж дуже виснажлива та втомлююча. Найгірше при молоченні (поспіх), при копанні бараболь та при каналізації. Формани та господарі ставляться назагал добре, часто підгодовують людей теплою стравою та обдаровують папіросами. Але інколи бувають теж прикрі дисонанси, як всюди.

                                       Наше графство Лінкольншайр поділене на дві господарські округи — Кестівен та Голенд. А що наш табір на самому пограничі, тож люди працюють для обох згаданих округ. Щоби не було замішання при виході до праці, групи мають свої криптоніми, що їх легко запамятати. І так до Кестівену йдуть всякі звірята: корови, осли, слони тощо, а до Голенду виходять міста: Полтава, Канів, Одеса, Коломия.

                                     Теж у нашому Сільсько-господарському Комітеті сидять два урядовці-англійці, від кожної округи один, а наші писарі працюють для них разом як писарі та перекладачі.

                                    Цікаво ще й те, що шофер бере на лору 30 або й більше людей. Розвозить їх по фармерах, а сам стає працювати з останньою групою. Бо шофер теж з полонених.

                                    Хоч праця виснажує людей відвиклих вже від праці на полі, то вечором завжди багато виходить до села погуляти. Хваляться, що понав'язували вже знайомства з дівчатами, чи, як вони кажуть, дівчата самі нав'язуються. Виглядає, що під цим оглядом "шафа буде грати".

                                    Прикро лише, що на разі ніякого контакту ані з Лондоном ані з сусідніми таборами немає. Цікаво як в таких умовинах влаштується наше життя, як наладнається культурна робота?          
                               :

                                                                А що про нас пишуть англійці?

                                    Кантина переповнена вечорами нашими хлопцями, що грають в шахи, чи слухають радієвої музики.

                                   Світлиця-читальня існує, але там примістилися німці, що інвентаризують майно, яке є власністю Велфару, організації, яка допомагає культурно полоненим. Там є деякі англійські газети, як теж кілька німецьких, але доступ до них на разі закритий. Лише по знайомству можна часом визичити на вечір щось почитати.

                                   Попала мені раз "Ню Кронікл" за 10 червня 1947, в якій я знайшов допис під доволі оригінальним наголовком "Українці в Англії були провірені..." Значить опінію маємо таку погану, що аж після провірки нам дозволено сюди прибути. Читаю таке: "...Мр. Гектор МекНіл, державний міністр, відповідав в Парляменті у справі положення українських полонених тут, та у справі, чи немає між ними воєнних злочинців. Мр. МекНіл сказав, що ці люди були членами Української Дивізії при Вермахті. Вони були перевірені у 1945 большевицькою комісією, а в 1947 бритійською комісією для втікачів. Ніяких воєнних злочинців не знайдено. Він додав, що совєтський уряд вимагав видачі тих людей, але з уваги, що подавляюча більшість тих людей походить з теренів влучених до СССР щойно після 1939 року, бритійський уряд не бачив ніяких підстав виконати це домагання. Положення тих людей у Великій Британії подібне до положення інших полонених. Він переконаний, що ці люди в скорому часі знайдуть тут затруднення..."

                                       Не виглядає, щоби байка про "воєнних злочинців", поширена серед англійців, походила лише з московського джерела! Напевне тут на місці діють нам на шкоду наші "випробувані приятелі", "браця поляци".

                                      Другий цікавий допис, це лист Трейсі Філінса у "Манчестер Ґардіян" за 12 червня 1947. Філіпс, добре зорієнтований у наших справах, старається вияснити англійцям, чому ми билися по німецькій стороні, чому нас ще з Італії не видано большевикам, а зачислено до групи людей, що добровільно склали зброю альянтам.        

                                       Він велику увагу присвячує ідейному та релігійному прив'язанню до своєї землі та традиції. Він підкреслює нашу пов'язаність з західньою ментальністю. Далі вказує, що наші брати це найкращі колонізатори Канади, Америки чи Аргентини. А при кінці пише так: "Більшість з них це дорослі, здорові молоді люди у віці від 18 до 30. Вони походять з найкращого фармерського народу в Европі. У них високо розвинене почуття взаємної допомоги, що дозволило їм зорганізувати взірцево кооперативну систему, яка до певної міри заступала їм власний уряд. Їхні табори в Англії згідно з рапортами у Міністерстві Праці, стають зразковими під оглядом чистоти, самодисципліни та розумного впорядкування..."

                                       Цікаво чи цей допис диктований почуттям справедливости та об'єктивности, властивої деяким англійцям, чи може інспірований урядом, щоби відперти всякі закиди, якими нас стараються очорнити наші "приятелі". Чи воно сяк чи так, — допис добрий, бо й нас самих до дечого зобов'язує.

                                                                    Перша пошта прийшла...

                                         Врешті 22 червня прийшла довгоочікувана пошта. На разі це листи від наших колег, що залишилися покищо у Шеффілді, та від тих, що їх приділено до сусідніх таборів. Є теж листи від наших дівчат-санітарок. До Шеффілду прибув наш останній транспорт, а раніше ще наш шпиталь та інваліди. Дівчата нарікають на важкі умовини праці у шпиталях, та на факт, що їх із статусу ДП, який вони мали досі, переведено на статус ПОВ (полонених). Значить, в роках 1945-47 вони були ДП, а прибувши до Англії — попали в полон. Чи не парадокс?

                                         Колеги з інших робочих таборів з гумором описують свої будні. Як бачимо — їх доля багато важча, як наша, бо у нас хоч порядок є та спокій. До Шеффілду приїздив, делегат УЦБюра з Лондону, канадієць, Библів. Привіз багато нашої преси. Може й до нас хтось загляне.

                                          Розворушений тими листами засів і я до писання. Написав до сестри у Німеччині, до колеги Білика у Мадриді та до д-ра Пенсака в Ріміні, щоби впевнитись, чи наше (редакційне) майно добре забезпечено, а разом з тим і мої записники та щоденник.

                                          Вечором пішов я подивитись на футбольний меч наших з місцевими німцями. Гра погана, а вислід 13-1 у користь німців промовисто говорить сам про себе. Потім пішли оглядати околицю, а що вечір був вітряний, то загнались аж поза Пойнтон. Краєвид нагадує наше Поділля. Кам'яні будівлі роблять враження, що це не село а містечко. Але інші фармерські забудування підкреслюють сільський характер краєвиду.

                                        У самих фармах видно велике занедбання. Помимо комплектної механізації видно такі речі, як заржавіле знаряддя без прикриття на полі, як худоба під голим небом літом та зимою, як багно по коліна на самому подівр'ї, хоча кругом все виасфальтоване. Чи знак війни, брак рук до праці, чи може англійський консерватизм не встигає наздогнати здобутки механізації?                                   

                                          А вже люди, то цілком чужі. Як зовнішньо, так і поведінкою. Коли здоровляться, то мов собаки гаркають, а головою кивають не до переду, а якось набік, немов би дістали нервовий шок. Вдягаються всі по-міському. Жінки більше п'ють та курять, як мужчини.
В неділю приїхав до нас німецький капелян. Наші масово виповнили каплицю і навіть співали під час Богослуження, чим приявні німці не дуже були вдоволені. Багато теж ходило до англіканської церкви.

                                        Так пройшов нам перший тиждень таборування у робочому таборі Горблінґ недалеко Сліфорду у графстві Лінкольншайр.


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації