ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 12 червня 2013 р.

ЖОРСТОКІ ДНІ

Матвій Заяць


                                        Осінню 1943 року ситуація в Галичині була вже дуже напружена. Нетактовна поведінка німецької адміністрації переробила з українців приятелів Німеччини у відкритих ворогів. Протинімецький підпільний рух поширювався з дня на день і це викликало ще більшу лють і жорстокість німецької адміністрації, а головно органів безпеки: Гестапо, "Шуцполіцай" та "Зондер-Дінст"-у. Багато у цьому прислужилися таки німецькі вислужники, різне польське шумовиння, яке тепер скрилося під покришкою т, зв. "фольксдойтшів".

                                         Один з численних виявів німецької брутальности та безоглядности, що мав місце у Станиславові, галицькому місті, описав д-р Василь Яшан в її десяту річницю в Новому Шляху ч. 9, з 29 січня 1954 р. п. н. "Жорстокі дні". Тому що В. Яшан описав тільки те, що діялося назовні, тобто те, що він бачив і переживав, я постановив описати те, що діялося внутрі, у Станиславівській тюрмі на вул. Білінського, де я опинився був завдяки примхам моєї долі. Тому, що мій спомин уважаю тільки продовженням спомину д-ра Яшана, я дозволив собі назвати його також "Жорстокі дні", сподіючись, що д-р Яшан не буде проти цього протестувати.
11 листопада 1943 року я вибрався до праці дещо раніше як звичайно і на моє здивування не стрічав нікого на дорогах, натомість відніс враження, що Надвірна окружена людьми у різних уніформах. Перед залізничним двірцем стояли один гестапівець та один шуцман, оба у повному озброєнні з машиновими скорострілами та ручними гранатами і в шоломах на головах. Коли я наблизився до них, вони зупинили мене, запитали, куди я йду і зажадали показати їм мою виказку.

                                         — До державного тартаку, — відповів я, подаючи мою виказку. Гестапівець, побачивши на моїй виказці "Betriebsleiter der staatlichen Saegewerk" (Управитель державного тартака), спустив дещо зі свого бундючного тону і вже зі словом "Данке" (дякую) віддав мені виказку і я попрямував до праці.

                                          Роздумуючи над тим, що довкруги військові  люди та що перевіряють людей по дорогах, я пояснив собі це так, що німці мабуть прийшли знову ловити "охотників" до роботи в Німеччині. Прийшовши до тартака, я відразу взявся до праці, бажаючи викінчити чим скорше якусь там запляновану роботу. В розгарі праці час минав скоро і я навіть не здавав собі справи з того, що то вже 11-та година, коли до мене прийшов посильний з повідомленням, що в головній канцелярії тартака на мене хтось чекає.

                                           Я негайно подався до головної канцелярії, де секретарка пані Дуткевич сказала, щоб я зайшов до бюра оберляйтера державних тартаків Надвірнянщини та Солотвини. В бюрі я побачив двох гестапівців в уніформах СС та агента кримінальної поліції в цивільному та оберляйтера — Курта Вебера. Курт Вебер це була розумна та доброї вдачі людина, добре відносився до українського населення і старався допомогти всім, навіть вийнятим тоді з-під права жидам. Зараз таки при моєму вході до бюра Вебер сказав, що я маю їхати в авті з тими "геррен" (панами), а він сам поїде за нами вслід своїм автом.

                                            Не почуваючися до якоїсь вини, я зрозумів це, що їду до Надвірної визволяти наших робітників, які не зголосилися до тартака на працю мабуть тому, що їх зловили німці на роботу до Райху. Ми всіли до піввантажного авта і їдемо до Надвірної. По хвилині агент кримінальної поліції в цивільному сказав до мене в польській мові: "Не бійтеся, вам нічого не буде, бо той німець про вас дуже добре висловлюється", — тобто оберляйтер.

                                           По цих словах мені стало ясно, що тут не все гаразд і що то не я їду когось визволяти, але хтось мусітиме визволяти мене. Але мимо того, не маючи нічого на сумлінні, я вважав, що це прямо якесь короткотривале непорозуміння.

                                            За кільканадцять хвилин авто зупинилося на подвір'ї дівочої школи міста Надвірної і мої супутники завели мене до одної з шкільних кляс і передали якомусь іншому гестапівцеві, що стояв на підвищенні за столом замість учительки. На залі замість дівчат-учениць стояли лицем до стіни та з руками на голові визначні українці, громадяни Надвірної, а між ними й один поляк, якого, як виявилося пізніше, привели сюди через помилку. Всіх цих арештованих було мабуть близько сорок осіб.  

                                     Гестапівець, що стояв за столом, добре вгодований і здоровенний будовою у шкірянім плащі та срібними пагонами, з машиновою пістолею в руках, пильнував перестрашені жертви. Коли я увійшов, він переразливим голосом наказав мені виложити з кишень усе моє добро на стіл, після чого він ще сам перевірив мої кишені. Як показалося, я не все виложив з кишень, бо десь там залишився був ще кусок паперу з записаною кубатурою дощок в тартаку. "А це що?" — запитав він і, не чекаючи відповіді, з цілої сили вдарив мене в лице кулаком. Я захитався, але не впав, за те моя шапка-лещетарка опинилася на землі. Щойно тепер я вповні здав собі справу з того, що я вже не "бетрібсляйтер", тобто "директор тартака", а жертва гестапівського насилля.

                                       Можливо, що я був би дістав ще більше подібних ударів, але молодий вояк, не більше 18-19 років, що стояв недалеко мене, якось відрухово підніс мою шапку і подав мені, що здається спантеличило гестапівця. Але що важніше, у тій самій хвилині на залю увійшов начальник станиславівського гестапо штурмфюрер Бранд. Побачивши як цей молодий вояк подавав мені старому шапку, попав у таку лють, що аж вихопив свою пістолю і на все горло заревів божевільним голосом: "То ти будеш підносити бандитові шапку?" Мабуть за цей непродуманий вчинок молодого німецького вояка був би і я поніс якусь кару, але в цьому моменті хтось викликав Бранда на коридор. Брандт відразу вийшов, і в моменті, коли він відчиняв двері, я побачив там мойого "оберляйтера" Курта Вебера. Тут варто також додати, що К. Вебер був одиноким німцем у Надвірній, який мав безпосередній контакт з упівцями, помагав відділам УПА харчами, які були в його розпорядженні і він одинокий, що виїжджав в гори Карпати до Зеленої та Райфайлової для полагоджування адміністраційних справ і, що його УПА ніколи не зачіпала.  

                                     З відходом штурмфюрера Бранда до залі ввійшло кількох гестапівців та агентів кримінальної поліції з ланцюгами довжини приблизно до двох метрів і зачали приковувати до них нас поарештованих, 6-8 чоловік до одного ланцюга. Мене прикували разом з інженером Дмитром Цебрівським, директором Повітового Союзу Кооператив, Іваном Гречківським, купцем Ільком Кочержуком та іншими ще, яких імен уже не пригадую, бо всі вони були позаду нас. Коли ланцюг був готовий, таку  групу  заганяли  до тягарової автомашини, покритої брезентом і бралися за другий ланцюг чи групу. Для приспішення цілої акції німаки били всіх, куди попало. Нам з інженером Цебрівським обійшлося без побоїв тільки тому, що ми попали до першої двійки першого ланцюга. Коли всі вже були сковані і на автомашинах, до нас прийшло по два озброєні конвоїри на кожну тягарову автомашину, які закрили брезентом вид на дорогу і ми вирушили у невідомому напрямку.

                                      Автомашини скоро мчалися дорогою і ми думали, що нас везуть на жидівське кладовище, де гестапо розстрілювало свої жертви. Але коли наша їзда тривала вже досить довго, ми знали, що перше можливе місце смерти вже за нами, ми їхали кудись дальше. Перед нами сиділо по двох гестапівців з наїженими багнетами, так, що ми не сміли навіть заговорити один до одного. Щойно десь приблизно по годині їзди наші автомашини зупинилися, відкрилися брезенти авт і перед нами була станиславівська тюрма на вулиці Білінського. Гестапівці зіскочили з автомашин і знову з криком та побоями зганяли нас на землю. Після цього розставляли нас один побіч одного лицем до стіни, щоб ми не бачили, що діється у нас за плечима.                                    

                                                                             В тюрмі        

                                     Зараз таки з нашим приїздом почали вибирати з-поміж нас деяких ув'язнених і відводили їх на допити, а потім розподіляли їх по тюремних келіях. Як пізніше ми довідалися, спеціяльно жорстоко допитували німці фризієра Костика. Мене на допити не викликали зразу, і разом з декількома іншими співтоваришами недолі нам довелося стояти так під стіною аж до самого вечора. Це непорушне стояння мене жахливо мучило фізично та виснажувало нервово. В одному моменті я підсвідомо повернув голову направо і зразу ж почув на своїй спині важкий удар німецького чобота.

                                      Щойно пізно вечором нас чотири, а саме: інж. Цебрівський (коло 50 років), листоноша Юркевич (45-50 років), шофер Михайло Шуфлин (коло 30 років) та фризієр Кравчук (26 років) та я, були відправлені до келій. Розпроваджування по келіях супроводжалося побоями, а в деяких випадках на в'язнів пускали поліційних собак, які неодного покусали таки дуже погано. Нас без жадних допитів загнали до підземної дуже низької келії, розміром не більше як 2.5 на 3 метри і без жадної обстановки. В кутку цеї келії сиділи два молоді, 17-19 років, хлопці родом з Микуличина, які, скулившися разом, очікували невідомої долі. Крім них був ще один молодий мужчина, не більше 35 років, родом з станиславівського повіту, який був закований у кайданах.

                                     Я і мої товариші зайняли свої місця на долівці, яка на наше щастя була з дощок. Як тільки двері за нами закрилися, закований в кайдани почав нас розпитувати звідки ми та за що арештовані. Одначе після того всього, що ми пережили за той день, нам чомусь не в'язалася розмова ще й до того серед ночі.

                                     Інж. Цебрівський і я, помолившись, полягали, щоб трохи заснути і відпочити, але сон нас зовсім не брався. Пізно вечором до нашої келії гестапівець припровадив арештованого фризієра з Надвірної, років коло 30, якого забрали були від нас зараз таки після приїзду до тюрми на допити. Видно, що допитували його весь час і тепер він прийшов до нашої келії страшно побитий, так що тіло його було чорне як вуголь. Він казав, що його ще раз возили до Надвірної. В наступних днях його дуже часто викликали на допити, але все в ночі і завжди держали його від двох до трьох годин.

                                   На третій день на допити з нашої келії покликали листоношу Юркевича, років коло 45, і повернув він може годину пізніше жахливо побитий. Третім з черги на допити ходив шофер Михайло Шуфлин, років приблизно 30, родом з Надвірної, але він скоро повернув назад зовсім не побитий. Згідно з його оповіданням, його оборонив агент гестапо, поляк Адамчик, який перед війною був сержантом "Польського Корпусу Пограніча" в Надвірній, а за совєтів вони оба працювали разом шоферами. Тепер він був на службі гестапо і мав там значні впливи.                                            

                                Після Шуфлина на допити був викликаний фризієр з Надвірної — Кравчук, але він уже до келії не вернувся. Так само я не застав його і в Надвірній по виході з тюрми. Видно, що його там гестапо замордувало. Це був молодий, пристійний мужчина, років 25-26, і характерний українець. Крім фризієрства, він був спортсменом, діяльним у спортовому товаристві "Бескид". В жадних політичних акціях він участи не брав, але як добрий футболіст, псував нерви полякам і польській футбольній дружині "Бистшица". За це мабуть поляки йому й віддячилися у станиславівській тюрмі.

                                 Я був п'ятим з черги, який ходив з нашої келії на допити, але мене не били і після кількох запитів, повернули назад до келії.

                                  Накінець з нашої групи був викликаний Д. Цебрівський, по професії інженер-мірник, інвалід, який принагідно працював в інженера-геометра поляка в Надвірній. Людина хрустального характеру, прямолінійний і патріот. Він завжди любив говорити правду ввічі, без уваги кому б це не було, бо не міг знести лицемірства. Про це дуже добре знали поляки, яким він не раз сказав правду, наражаючись навіть за це на неприємності. Я думаю, що це й вони, ось ті агенти німецького Ґестапо, спричинилися до того, що він знайшовся у цій тюрмі.

                                  Перед арештом він декілька разів звертався до мене, щоб я вплинув на наших молодих "політиків", щоб вони не наробили лиха не тільки собі самим, але й цілій українській громаді. "Вони готові нас завести в велику біду" — говорив він. Це останнє речення він ще двічі повторив мені, заки його викликали на допити.

                                  Допит інж. Цебрівського тривав не довго, бо за яких 10-15 хвилин два жиди приволікли його до келії та положили на долівку. Встати він уже не міг. Я приклякнув коло нього й поставив його голову собі на руку і при тому я завважив, що з-заду голови спливала кров. Цебрівський зі стогоном просив, щоб йому дати на голову мокрий оклад. Я кинувся виконати його волю, але в міжчасі я побачив як його чоло починає синіти згори вниз. Я приклякнув біля нього, взяв його знов у свої руки, але за хвилину він помер таки мені на руках. Перед смертю він ще сказав нам, що його страшно били на допитах. Ми уже нічого не могли йому помогти і тільки помолилися за спокій його душі. В міжчасі ми кинулися до дверей і почали стукати кулаками.

                                Через яких п'ять хвилин у дверях заскреготав ключ і на порозі появився гестапівець. Хтось крикнув обов'язкове в таких випадках гасло "Ахтунг" і ми всі виструнчилися попід стіни. Тільки Цебрівський уже не зареаґував на це. "Вас іст льос?" — запитав гестапівець, показуючи на нерухомого Цебрівського. Ми пояснили, що він уже не живе, але супостат-німака ані бровою не моргнув, тільки, вийшовши з келії, замкнув за собою двері.

                             Через кілька хвилин до келії прийшли два жиди, яких німці тримали там для таких робіт, і вони виволікли тіло покійного інженера Цебрівського в невідоме місце вічного спочинку, про яке ніхто ніколи не довідався навіть з його родини. Коли дещо пізніше приїхав з Відня син покійного, де він студіював музику і намагався довідатися, де похоронене тіло його батька, то йому відповіли: "Якщо не хочеш піти слідами батька, то чим скорше вертай назад до Відня".

                              В міжчасі трапився ще один випадок, який зайвий уже раз доказував безвідповідальність наших молодих "політиків і революціонерів", про яку говорив покійний інж. Цебрівський. Зараз по його смерті до нашої келії гестапо припровадило молоденького учня торговельної школи в Станиславові, не більше як 16-17 років. Він також був заанґажований у революційну діяльність і дістав був доручення передати касирові особової каси залізнодорожного двірця у Хриплині набої до пістолі. Прийшовши на залізнодорожний двірець у Хриплині, йому треба було зайти до бюра руху, але робив він це так нерішуче, що зразу ж таки викликав підозріння у дижурного німця, який почав підходити до нього. З наближенням німця недосвідчений хлопець почав підозріло розглядатися, куди б йому висмикнутися. Побачивши це дижурний, заалярмував гестапо і хлопця арештували разом з набоями. Коли його при допитах притиснули, він виспівав усе, що знав. На підставі зізнань хлопця гестапо змісця розстріляло касира та ще двох урядовців, а самого хлопця привели до нашої келії. Так трагічно закінчилася "революційна" пригода молодого учня.                                                                                                            

                                   Так проминув тиждень і надійшов день. 17-го листопада 1943 року, коли мав відбутися над нами суд. В міжчасі заходами Українського Допомового Комітету, а головно д-ра В. Яшана та о. Микитюка нам привезли до тюрми коци, так що ми вже могли бодай трохи прикритися в холодні осінні дні та ночі, перебуваючи в тюрмі. Та заки ми пішли на суд до нашої келії зайшов гестапівець з лікарем, жидом д-ром Нойманом. Д-р Нойман був біженцем з Чехо-Словаччини і через деякий час перебував також у Надвірній і навіть лікував мого сина, і власне при тій нагоді я мав нагоду пізнати його як гарну людину. Коли він побачив мене у цій тюрмі, я завважив на його очах якесь здивування, а одночасно і співчуття. Переходячи попри мене, він мені  шепнув, що викличе мене до в'язничної лікарні. І дійсно. По якомусь часі гестапівець запровадив мене до лікарні, де ординував д-р Нойман і тут ми перекинулися декількома словами. З його слів я зрозумів безнадійність нашого положення і він співчував зі мною, а одночасно мав сильну віру, що його звільнять. Це був останній раз, що я його бачив, і дійсно приємно було б почути, що його віра зреалізувалася і його звільнили. Хоч я сумніваюся у це.

                                     Так само вірив, що вирветься з тюрми і наш закований співжитель келії. Це була спритна людина, десь зі станиславівського повіту, років коло 40. Коли він побачив, що всі ми свої люди, він здіймав зі себе кайданки при помочі цвяшка, яким він розмикав їх зубами. Коли тільки зчинявся коло дверей рух, він негайно закладав на себе кайданки, замикав їх і все було згідно з приписом.

                                                                                        На суді

                                   Дня 17-го листопада 1943 року десь коло 9 години рано відчинилися до нашої камери двері і гестапівець з криком "геравс" почав виганяти нас на коридор. Я чомусь був певний, що нас звільняють додому і тому почав звивати свій коц. Гестапівець, побачивши це, прискочив до мене і, вирвавши коц з моїх рук, кинув його в кут. Щойно тепер я зрозумів, що ми ще не йдемо на волю, але куди ми йшли — того ніхто не знав. На коридорі стояло вже багато арештованих, багато з них з покаліченим обличчям, а деякі навіть ще з засохлою кров'ю на лицях. Тиждень перебування у переповнених і душних камерах відбивався на наших обличчях, бо всі ми виглядали як зняті з хреста.            

                                   Вигнавши нас з камер, ґестапівці знову кували нас по вісім осіб до одного ланцюга і групами відводили до вантажних автомашин. Нарешті нас знову десь везуть під сильною ескортою, але куди, ми не знали і щойно, коли відкрили брезенти, ми побачили, що були коло театру ім. Івана Франка. Позганявши нас з авт, у супроводі побоїв, що сипалися на наші голови, запровадили нас до театральних гардероб. Багато з нас були знову залиті кров'ю від німецьких ударів і начальство наказало нам негайно обмити кров з обличчя. Після цього розпочався суд, чи може краще сказавши, пародія суду.

                                Перші два заарештовані були засуджені на смерть уже по кількох хвилинах судового "процесу" і вслід за тим вони полетіли стрімголов до порожної гардероби, призначеної для смертників. Мене викликали третього і я прийшов на залю розправи в асисті двох гестапівців. На сцені висіли два великі прапори, чорно-білий з трупячою чашкою на ньому та червоний зі свастикою на білому тлі. За довгим столом сидів командант станиславівського ґестапо штурмбанфюрер Бранд та ще двох військовиків в одностроях старшин зброї СС, а коло них перекладач у цивільному. Це був відкритий суд і заля була заповнена різноманітною публікою. З даної обстановки було ясно, що Бранд є головним суддею, отже про безсторонність суду важко було й думати. Він же ж і допитував підсудних.

                                     На самому початку він запитав мене, чи я належав до Організації Українських Націоналістів, на що я дав заперечуючу відповідь.

                                    —  А чи ви знали про існування Організації? — запитав він знову.
                                    
                                    —  Знав, — відповів я.

                                    Очі в "судді" заіскрилися і по його обличчю майнув вияв задоволення і тоді він гостро запитав: звідки я про це знаю.

                                  —  З української преси, яка виходить у Львові за дозволом німецької влади.

                                  —  Чому ви не сказали про це на допитах?

                                  —  Бо мене ніхто про це не питав, — відповів я.

                                  Мій допит на суді був закінчений. Судді щось поміж собою порадилися і Бранд голосно проголосив: "Фрайґешпрохен" — звільнений і службовий ґестапівець випровадив мене через сцену до вестибюля.                                

 (Далі буде)



                  
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації