ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятницю, 14 червня 2013 р.

ДО ІСТОРІЇ СТРІЛЕЦЬКИХ ГУРТКІВ

Степан Куропась                    

                                       Після прогри нашої визвольної війни важко було жити в Україні. Особливо важко стало колишнім членам Українських Армій. Їхньою трагедією було складення зброї, але вони знали, що мусять плекати традицію збройної боротьби. Польська адміністрація була свідома загрози від створювання в українській молоді бойового духа і старалася здавлювати всякі такі наші спроби. Тому навіть при нагоді поминок на могилах колишніх вояків на Зелені Свята масово виарештовували наших людей.

                                         Але руки польської поліції не сягали за океан. Підпільно-революційна Українська Військова Організація, яка постала в Галичині з рядів колишніх наших старшин, взявши на себе тягар продовжування визвольної боротьби, шукала моральної і грошової підтримки від своїх земляків з американського континенту. Еміґрація в Америці й Канаді мала таку поміч дати!

                                         Отже хтось мусів таку допомогу зорганізувати. Українці в Америці й Канаді спершу наївно вірили у вартість "14-ти точок" Вілсона та в успіх українських заходів на мировій Паризькій конференції. Коли ж ця віра виявилась нереальною, то заокеанська еміґрація попала в апатію, пірнула в летаргічний сон байдужности та проявила внутрішню розтіч. Хтось мусів прокинути її до нового життя і праці, хтось мусів підбадьорити нашу заморську еміґрацію до нових чинів. Підпільна "Сурма" писала в "старому краю", що "Віра в успіх нашої справи не сміє вмерти!" Легко сказати "не сміє", але інакше виглядала дійсність серед наших тодішніх еміґрантів в Америці. Щоб прокинути їх з стану зневіри і підштовхнути до нової активности по лінії продовжування визвольної боротьби — взявся за це велике діло невеликий гурт колишніх наших військовиків, який опинився в З'єднаних Стейтах і в Канаді.  
                    
                                         Я приїхав до Америки в березні 1927 року і по короткій мандрівці осів  в Чикаго. Того самого місяця  причалив  до Канади сл. нам. сотник Володимир Коссар. Працю організування колишньої стрілецької братії взяв на себе д-р Володимир Ґалан, який приїхав до Америки на 4 роки раніше й осів у Філядельфії.

                                         У переїзді на постійний побут у Канаді зупинився в Ню Йорку інж. Топольницький, якого я знав з Праги із спільного членства в тамошній Студентській Громаді. Він написав мені листа, щоби я організував Стрілецький Гурток у Чикаго, бо цього — мовляв — "жадає Край". Він, Топольницький, помагає д-рові Таланові організувати такі Гуртки на Сході Америки. Вони вже існують в Ню Йорку й Філядельфії та нав'язано контакти з Детройтом, Рочестером і Клівлендом.

                                        У Чикаго я  знав тоді тільки інж.  Івана  Побуцького, який був в   українській Бригаді в Німецьком Яблінному (Дойч Ґабель) у Чехо-Словаччині, прибувши туди з італійського полону та не встигнувши вже пробратися в Україну.  У тому таборі пізнав я був ще вахмайстра жандармерії Василя Лопяка, поручника  артилерії Андрія  Гродовського  і вістуна Павла  Ґудзея  з  8-ої Самбірської Бригади. Всі вони якимсь чудом  опинилися  в Чикаго, де  ми один  одного  відшукали. Ми рішили переводити дальшу "розвідку" на терені Чикага та мобілізувати кожного колишнього українського вояка до нашого Гуртка. У ході тієї "мобілізаційної" кампанії ми натрапили на колишнього отамана артилерії, пізнішого православного священика В. Клодницького.   На жаль, він швидко після того залишив Чикаго, перенісшись на Схід Америки.  Як нас було вже 12 — як апостолів — ми оформились, вибрали собі Управу та повідомили про це централю Стрілецької Громади,   найстаршої  української  комбатантської  організації  у Новому Світі.  Централя Стрілецької Громади наш Гурток затвердила і дала йому число "6": значить, існувало вже перед нами 5 таких Гуртків, а саме Ню Йорк, Філядельфія, Нюарк, Рочестер  і  Детройт.   До  тих 6-ох  Гуртків  внедовзі  прибули ще Пітсбурґ і Клівленд.   Впродовж одного року число Стрілецького Гуртка у Чикаго зросло до 20 — і більше їх ніколи не було.  
                           
                                     З отих 20-ох у живих ще залишились Тома Подола, Гриць Сенів і автор цих рядків — Степан Куропась. Всі інші 17 померли, але їхній список залишився у мене і варто їх згадати не злим тихим словом. Це були: Петро Ганович, Роман Бригідер, о. Дяків (священик), Тит Слабий, Павло Гринчишин,   Петро   Костерка,   Гриць   Біленький,   Іванна   Подола (мед-сестра), Михайло  Гарас, Модест  Гриневецький, Омелян Тарновський,  Іван  Побуцький,  Павло  Ґудзей,   Ілля Плитяк, Василь Лопяк, Максим Іванів, Андрій Гродський...

                                    Члени нашого Гуртка завели звичай щорічно влаштовувати свято 1-го Листопада, причинились до зорганізування в Чикаго ОДВУ і Золотого Хреста, кольпортували "Сурму", були активними в усіх громадських починах.  Це не було легко, особливо під час катастрофи депресії та без власного автомобільного транспорту.  Щоби приєднати собі молодь, яку тоді — як і тепер — довгі промови тільки відштовхували, — ми влаштовували вечерниці й забави.  Ми приєднали собі до помочі взагалі всіх українців, які служили в австрійській армії. Щоби прихилити їх собі, ми влаштували так званий Військовий Баль з веселою програмою, розгрою "фантів" і танцями. Ми проголосили, що всі ті, які викажуться військовою книжкою служби в австрійській армії — матимуть вільний вступ і  даром  харчі й напитки! Ми   налякалися,  коли  побачили, скільки-то людей суне на нашу імпрезу з книжечками в руках. На щастя, це були  "гонорові" люди, не хотіли нічого безплатно й купували навіть нашу політичну літературу. Ми мали величезний моральний і матеріяльний успіх і від того часу наш Гурток "здобув" українську громаду в Чикаго.

                                  Наш Гурток висилав на різні цілі в Галичині поважні суми, що їх нелегко було зібрати. Ми зорганізували 10 стодолярових жертводавців, а тодішніх 100 долярів значило більше, як теперішніх 1,000.  Ми особливо причинилися до закупна Дому Інвалідів у Львові.   Коли ж у 1933 році відбулася у Чикаго Світова Вистава Поступу з нагоди 100-річчя міста, то Український Павільйон відвідало понад три мільйони людей, між ними й президент Гувер.   Інж. Степан Куропась був секретарем Української Корпорації Вистави. Українська Корпорація мала з містом умову, що після вистави площу під українським павільйоном треба привести до попереднього стану. Стрілецький Гурток вечорами й суботами ламав цемент на великій площі та вивозив його до озера Мішиген. Це була важка  праця, яка забрала круглий  місяць  часу.    Головний павільйон, що його побудовано за проектом Технічного Товариства у Львові, разом з мистецьким внутрішнім влаштуванням та портретами наших архітектів і мистців у копулі, закупив інж. Іван Побуцький. Він перевіз розібраний павільйон на фарму свого тестя Прокопчука до Ю-Клер у стейті Мішиґен та поставив з того матеріялу один господарський будинок, який простояв 20 років, аж одного дня торнадо розторощив його і зрівняв з землею.
Коли полк. Євген Коновалець двічі приїздив до Чікаго, то наш Стрілецький Гурток займався його влаштуванням, уладив в його честь бенкет в Бісмарк готелі, покрив всі видатки і зайнявся переїздом Полковника до Канади.

                                  Стрілецький Гурток перетривав у Чикаго аж до осени 1949 року, коли Стрілецька Громада в Америці рішила розв'язатися і цілістю приступити до новозаснованого Об'єднання б. вояків українців в Америці. Місце того Стрілецького Гуртка зайняв Відділ ОбВУА.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації