З ШОЛОМОМ ПО ВОДУ...

Ярослав Курдидик


Рядки усіх віршів я писав баґнетом,
Якого вмочав я — в мою кров вогнену
В той час надо мною в синьому наметі,
Дзвонили зорі з піднебних теремів...

Я так, без розбору, у мої сонети
Для того, щоб ямби були гомінкіші —
Вкладав скрегіт танків і зойк кулеметів,
Щоб вони бреніли, снажно і чіткіше!...

Горіли села й міста в румовищах,
Куріла димами зранена землиця,
А ми пробивались, щоразу то ближче —
До Тебе Священа, Козацька Столице!...

Минали в дорозі зголоджених діток
Й на свіжих могилах з білими хрестами —
Заломані руки в чорному зодітих,
Матерів-страдниць... І вдів безталанних...

Хочу думки мої вмостити у стрільна
І стрілити ними з кожної гармати
Та в степу смаглявім, чутно-породільнім
Ще раз свої вірші кров'ю писати!...

Ех, мої ви думи!... Сонети й поеми —
Перекажіть людям всю печаль бездонну...
Й відбирайте кодом, крізь душі-антени,
Що я йду з шоломом, по воду!... До Дону!!!


Липень, 1977 р.