ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 16 листопада 2017 р.

РІМІНСЬКА МАТУРА


Микола Гринь

Побут у полоні, з усіма його обмеженнями й проблемами, не належить до найприємніших хвилин життя вояка, до того ще наука за шкільною лавкою. Але для горстки молодих вояків це був найкраще використаний час.


Стояла нестерпна літня спека. Пекуче італійське сонце нещадно випалювало рештки трави та іншої зелені на аеродромі, на якому був розположений табір військовополонених вояків Першої Дивізії Української Національної Армії, поблизу міста Ріміні в Італії. Вітер ані повійне, ані шелесне. Здавалося, все завмерло навколо, рух зупинився. Люди старалися сховатися від сонця в шатрах або десь у затінках. Земля напалена сонцем була така гаряча, що на неї босою ногою не можливо було ступити.

В таку пору дня невелика горстка молодих вояків сиділи в залі таборового театру і писали іспити зрілости. Сиділи вони майже голі. Піт заливав їм лиця від надмірної духоти шуміло їм у голові, а треба було як слід зосередитися на іспитових питаннях. Професори, які також були в такому ж стані як і студенти, ходили поміж рядами лавок і пильнували, щоб те що було написано на іспитових паперах, було дійсно продуктом розумових зусиль і здібностей даного студента. Але ніякі перешкоди не могли зупинити писання матурального іспиту. Кожний напружував максимум своїх розумових і фізичних зусиль.

Цей епізод залишився авторові цих рядків у пам'яті на ціле життя. Та не лише мені, але всім нам 200 матуристам, які дослівно "в поті чола" здобували собі середню освіту в таких важких обставинах. Діялося це в липні 1946 року в Ріміні й ось в наступному році сповниться 30 років як нам, тоді ще юнакам, без життєвого досвіду, без реальних перспектив продовжувати здобувати вищу освіту, було вручено матуральні свідоцтва й оголошено іспитовою комісією, що кожний з нас є "гомо матурус", тобто "людиною зрілою", яка має середню освіту.

Які ж причини, які обставини змусили нас здобувати середню освіту аж у таборі військово-полонених в Італії? На цю тему написано вже багато, але треба згадати  ще деякі  факти.
Використовуючи передгрозову тишу під кінець 30-их і на початку 40-вих років і відчуваючи, що збройний конфлікт між Німеччиною і Радянським Союзом неминучий, наша тодішня молодь запопадливо кинулась набувати собі знання. Молодь пробувала зробити все, що було можливо в ті грізні часи. Одні пробували набути фах у технічних школах, інші йшли на студії в інститутах та університетах. Але з вибухом війни все це обірвалося. Для багатьох воно обірвалося назавжди, але для невеликої горстки української молоді, яка по війні опинилася в таборі військовополонених продовження набрало іншої форми й іншого змісту.

Молодь у всіх часах і в усіх народів була і є завжди динамічною, рухливою. Вона прагне нових відкрить, нового знання, пізнання життя. Це прагнення перший розпізнав світлої пам'яті покійний Архиєпископ Кир Іван Бучко, тодішній Апостольський Візитатор для українців у Західній Европі. За його порадою й вказівками було зорганізовано в таборі українську гімназію. Для цієї мети було покликано найкращі професійні сили, що були в таборі, під проводом мґр. Мирослава Борисюка. Про історію створення української гімназії в таборі була вже стаття в пресі, яку подав був д-р  М. Борисюк.

Від того часу пройшло вже 30 років. Розбрилися ми з табору по всьому світі. Є ми і в Америці і в Канаді, в Англії й Еспанії, Італії та навіть у далекій Австралії. Більшість із нас мають свої родини, а дехто має вже внуків. Тоді ми не уявляли, яке значення матиме для нас оте таборове матуральне свідоцтво, але фактом є, що на його основі багато з нас осягнуло ступені докторатів теології, філософії, медицини; дехто осягнув гідність професорів університетів, багато з нас є інженерами, технологами, та іншими високо кваліфікованими працівниками в різних ділянках промисловости, освіти тощо. Багато з нас є підприємцями й бизнесменами, багато стоять на чолових місцях українського поселення. Ми всюди є і всі нас знають як матуристів-дивізійників, з чого ми є надзвичайно горді.

Наші професори доклали максимум зусиль, щоб передати своє знання нам. Вони працювали з нами без жодних учительських посібників, так потрібних у всіх школах. Тут ми їм висловлюємо нашу щиру вдячність і глибоку пошану. На їхніх лекціях ми почули таке, що ми не могли б почути в тодішніх державних школах, особливо на лекціях історії й літератури. Я, наприклад, буду вдячний проф. Степанові Маєру за те, що він мене вчив дійсну, правдиву історію України, а не історію Радянського Союзу, яку мене попередньо вчили, і яка є по суті історією Росії, історією жорстоких імперських воєн і підбоїв вільних народів. Лекції ми записувати на різних клаптиках паперу і вивчали їх майже напам'ять. Було звичайним явищем для наших таборян бачити багатьох із нас, як ми ходили полями, подалі від таборового гамору, й "кували" латину, історію, літературу. Професори старалися допомогти нам, як могли. Вони перевіряли наші знання під час щоденних лекцій через виклик до таблиці або відповідями з місця. Поза лекціями вони пробували організувати студентські гуртки. Так був зорганізований гурток античної грецької і римської культури, яким керували професори М. Борисюк і Томасевич, та гурток вищої математики, яким керував проф. Олександер Монцібович.

Ініціятори створення матуральних курсів ще в таборі Беллярія коло Ріміні був проф. Олександер Монцібович і йому, директорові  М. Борисюкові та всьому професорському складі завжди будуть вдячні бувші матуристи за їхню відданість та самопосвяту.

Треба підкреслити, що всі наші професори зробили все, без жодних компенсацій, щоб з нас "вийшли люди" і щоб ми щось доброго зробили для свого народу. Будемо їм вдячні і дай Боже, щоб їхні труди не пішли на марно, щоб їхні сподівання справдилися.

В 1976 році припадає також річниця 30-ліття створення Інституту Св. Йосафата в таборі. Автор цих рядків нічого не може писати про матуру в Інституті, бо він там не був. Але ми сподіваємось, що хтось з матурантів Інституту напише дещо на цю тему.


Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації