Р. Колісник
Під час II. світ. війни народи Східньої Европи опинилися в лавах зброї СС, тої елітної армії-ордену нацистської Німеччини, яка мала стати ядром сили й опором німецької влади у "новій Европі". Як Гіммлерові вдалося запрягти один народ за другим в шори колон завойовників германців? Щоб на це питання відповісти, треба бодай загально накреслити обставини з-перед 40 років, пригадати собі ментальність і переконання тодішніх німецьких провідників із своїми містичними плянами, фанатизмом, який межував на грані божевілля, та браком найменшої елястичности навіть у останніх хвилинах свого упадку.
Відомо, що Гітлер став абсолютним диктатором, який згідно з апробатою його "парляменту" ("Райхстаґу") з 1942 р. міг діяти без уваги на "існуючі закони" та карати кожного "без уваги на приписані процедури". Довкола Гітлера була зібралася горстка фюрерів сумнівного характеру й здібностей, які — за винятком хіба Ґеббельса — не змогли б були вибитися на провідні становища серед нормальних обставин. Серед них чільне місце займав Гайнріх Гіммлер, райхсфюрер СС і шеф німецької поліції, від якого залежало все внутрішнє життя в Німеччині та окупаційних країнах. Його історики вважають за фантаста, який послідовно проводив в життя теорію "германської надлюдини" ("юберменша"), якому були підпорядковані концентраційні табори, який мав нагляд над "остаточним розв'язанням єврейського питання" та який врешті був фюрером зброї СС, яку він створив і всякими засобами розбудовував.
Історія зброї СС тісно пов'язана з парамілітарними організаціями СА ("штурмабтайлюнґен" — "штурмові з'єднання") та СС ("шуцштаффель" — "охоронні ешелони"), яким Гітлер у немалій мірі завдячував здобуття влади та яких він вживав до "брудних" політичних робіт всередині та поза своєю партією. З'єднання СС були менші й краще зорганізовані, ціхувалися льояльністю до Гітлера й вони в першій мірі були вжиті до ліквідації противників Гітлера, включно до вбивства свого шефа Рома, місце якого пізніше зайняв Гіммлер.
У нацистських колах панувало переконання, що завершення нацистської революції можливе тільки тоді, коли буде опанована армія. Ром навіть пропонував розв'язати армію й створити нову "народню армію" з лав СА і СС, які нараховували в тридцятих роках понад три мільйони членів. Гітлер одначе був прийшов до порозуміння з німецькими військовими колами — без підтримки яких він ніколи не міг би втриматися при владі — що не партія, а збройні сили відповідальні за всі мілітарні справи Німеччини. Проте Гітлер також добре розумів ролю партійної "приватної армії" і з Гіммлером постановив створити свої власні військові з'єднання, які стояли б до його особистого розпорядження. Вони мали виконувати ролю політичної державної поліції та охороняти уряд Гітлера перед путчом з боку армії, єдиної сили, яка була спроможна його усунути. Але щоб не наразити себе на ворожнечу з боку вермахту, розбудова СС проходила поступово. Згодом Гітлерові вдалося усунути своїх противників з вермахту й самому стати головнокомандувачем німецьких збройних сил і майже цілком зліквідувати спротив до свого режиму.
У 1939 р. Гітлер затвердив створення т. зв. "штабсвахе" — штабової охорони, яку згодом збільшив до сили одного батальйону. Той батальйон охороняв його квартиру в Берліні. Вояки СС носили чорну уніформу, через що їх прозвали "асфальтовими вояками". (Пізніше їм дозволено носити сіро-польові уніформи вермахту, хоч ранґи до кінця війни затримано СС-івські). Згодом Гітлер дозволив на формування додаткових трьох полків, які одначе мали бути тільки спеціяльними з'єднаннями для його розпорядження ("ферфіґунґструппен"), а не регулярним військом. Зброю СС Гітлер підпорядкував Гіммлерові.
На розвиток зброї СС у її початкових стадіях мали найбільший вплив два вермахтівські офіцери — Пауль Гаусер і Фелікс ІПтайнер. Перший зорганізував і вишколив ці з'єднання на зразок вермахту і став інспектором зброї СС у жовтні 1936 р. Штайнерові завдячує зброя СС те, чим вона стала пізніше, тобто елітними з'єднаннями, які у пізніших фронтових боях відзначилися високою боєздатністю та стали хребтом німецької армії, головно на Східньому фронті. Штайнер ще під час 1-ої світової війни прийшов до переконання, що у майбутній війні успіх матиме вояк-індивідуаліст. Тому він замінив касарняну муштру на спортові зайняття, зрівняв різницю між офіцерами-фюрерами і вояками та вишколював СС-а на "самостійного ловця і атлета". Він знайшов повну підтримку у свого шефа Гіммлера й став його любимцем.
Гіммлер також добре розумів значення зброї СС у майбутніх плянах 3-го райху, але він пішов далі, ніж Гітлер початково плянував — він перетворив з'єднання зброї СС у велику армію, четверте "рам'я" вермахту, помимо всіх перешкод ставлених вермахтом, а навіть до певної міри Гітлером. У цій розбудові головну ролю відограв Ґотлоб Берґер, пізніший начальник головної канцелярії СС.
Ворожнеча між вермахтом і зброєю СС була явна вже від початку творення цих з'єднань. Вермахт не хотів допустити до розбудови "четвертого рам'я" й до того мав головний засіб у своїх руках — контролю над призовом німецької молоді до військової служби й призначував впродовж цілої війни тільки дуже малу частину до зброї СС. Проте Берґер перехитрив вермахт до тої міри, що при кінці 1944 р. армія СС нараховувала 910 тисяч вояків, хоч характер його війська мало нагадував початкових фанатичних германців-завойовників.
Гітлер розумів інше, ніж Гіммлер, завдання для зброї СС. Він, хоч допомагав Гіммлерові поширити зброю СС і затвердив її як окрему армію розпорядженням з 17 серпня 1938 р., але виразно там сказано, що "СС є для внутрішньо-політичних завдань райхсфюрера СС і шефа німецької поліції, якими я особисто час-від-часу буду розпоряджати чи які мають стати під час війни складовою частиною вермахту... СС не є частиною поліції ані вермахту, а для мого розпорядження, а, як складова частина партії НСДАП (партії Гітлера), політично й світоглядово діє згідно з моїми напрямними через рахсфюрера". Ту політику Гітлер заступав аж до літа 1942 р., коли він дав дозвіл на творення нових СС-дивізїй.
Перші кроки для розбудови зброї СС Берґер поробив ще в 1938 р. Він знав, що від служби у війську були звільнені частини "Тотенкопф" ("чашка смерти"), які завідували горезвісними концентраційними таборами, поповнення для них на випадок війни та частина "Орднунґсполіцай" (порядкова поліція). Тому він виклопотав у Гітлера те, що зброї СС підпорядковано з'єднання "Тотенкопф" (17 серпня 1938 р.) та щоб до служби покликано додатково 50 тисяч "Альґемайне СС" ("звичайні СС") в травні 1939 р. З тієї резерви при кінці 1939 р. створено три повні СС-дивізії ("СС-поліцай", "Дас Райх" і "Тотенкопф") та розбудовано батальйон "штабсвахе" до сили одного полку, якому Гітлер надав своє ім'я ("Ляйбштандарте Адольф Гітлер") і заприсяг його у вересні 1939 р. на вірність собі, а не Німеччині. Ця розбудова здійснилася після польсько-німецької війни, в якій з'єднання СС виявили високу боєздатність. Проте їхні втрати були досить високі й їм ще бракувало вишколу провадити дії у більших з'єднаннях. Хоч зброя СС уже була розбудована в окремі бойові з'єднання, одначе Гітлер далі бачив у них свого роду державну поліцію, яка у поширеному райху мала підтримувати авторитет німецької влади (наказ від 6 серпня 1940 р.)
У початкових стадіях до зброї СС голосилася переважно молодь з селян і робітників, які вже були пройшли "кузню" ідеологічного виховання в організації "Гітлер юґенд" ("молодь Гітлера"). Вона була індоктринована нацистськими ідеями, а партія і Гіммлер подбали, щоб їх дальше виховання проходило по партійній лінії та щоб з них зробити вірних слуг Гітлера. Були навіть пропозиції ввести для цієї мети "політруків" на зразок Червоної армії СССР, але врешті це завдання доручено фюрерам СС, які свою ролю виконували не гірше політруків. До того психіка селянина чи робітника, який ще недавно був безробітний, сприяла такому вихованню, бо вони легко повірили, що причиною всього лиха у повоєнній Німеччині були євреї та нездари-"шевці" вермахту. Те, що у вермахті було тільки 2% старшин з селян і робітників, а в СС-ах аж 90% (в кандидатів на фюрери в СС не вимагалося закінчення середньої школи), додавало оливи до вогню. Згодом повелася сильна пропаґанда проти церкви й релігії, внаслідок чого більш, ніж половина вояків зброї СС покинула церкву.
Введення зброї СС у фронтові бої було основане та тому заложенні, що вона, щоб здобути собі авторитет для виконання свого завдання політичної поліції, мусить здобути собі "добре ім'я" і славу на полі боїв. Бойові успіхи СС у Польщі, а згодом у Франції, де вони не тільки вели перед у наступах, але також поповнили перші злочини — у Польщі розстріляли самочинно групу жидів, а у Франції англійських полонених — ще більше скріпили позиції зброї СС. Тепер їх загально вважано за елітні з'єднання, але нових резерв не було, а Гіммлер хотів далі розбудовувати свою армію. Тоді Берґер впав був на інший помисл і подався на території, де вермахт не був перешкодою. Це були "фольксдойчі", громадяни німецького походження, які жили поза райхом. Вони були оп'янені успіхами Німеччини й стояли під повним впливом пропаганди райху. Перші були румунські "фольксдойчі", яких Берґерові вдалося вербувати через свого зятя, Андреаса Шмідта, провідника німців у Румунії. Спочатку ця кампанія велася у нелегальній формі — їх перепачковувано до Німеччини як робітників — але згодом Берґер заключив міждержавні договори й призов проходив явно в Румунії, Угорщині чи Югославії. Пізніше Берґер знайшов нове джерело для поповнень — у т. зв. "германських краях", тобто Норвегії, Голляндії, Данії, Бельгії. У тих державах під німецькою окупацією існували нацистські партії та організації, подібні до німецьких, й, очевидно, молодь під впливом пропаґанди, бажання пригод і служби в елітних з'єднаннях голосилася до СС. З них на весну 1941 р. сформовано першу ненімецьку СС-дивізію "Вікінґ" з німецьким рамовим персоналом. Гіммлер навіть їм обіцював, що вони стануть гідними членами "германського райху", туманного поняття, яке не сходилося з ідеологією Гітлера. Гітлер був вузьким німецьким націоналістом і, хоч вживав фрази "вищости германської раси", проте не думав до неї зараховувати нікого з-поза німців.
Рівночасно зброя СС "по-тихому" набирала добровольців серед чужинців на окупаційних територіях та серед тих, які працювали в райху. Спочатку, наприклад в Галичині, вибір був обмежений й опертий на "расових прикметах" — брали тільки високих ростом бльондинів з синіми очима, але вже в 1942 р. з українців, що були в райху, покликували до служби в СС, не звертаючи уваги на "расовий тип", використовуючи кожний претекст, наприклад, покликували тих, які з вибухом совєтсько-німецької війни були зголосилися до українських леґіонів. Цікаво відмітити, що в той час першу спробу створення окремої української частини в рамках зброї СС із кількадесят "расово кваліфікованих" ("фегіґ") та кількасот "расово некваліфікованих" добровольців Гіммлер категорично відкинув.
Але після перших важких поразок і великих втрат на Східньому фронті, зголошення до зброї СС зовсім впало як серед німців, так і серед "фольксдойчів" та у "германських краях". Поповнень не було. Серед ненімецьких народів практика в лавах СС виявилася іншою, ніж в теорії. Це очевидно привело до конфлікту між німцями і ненімцями з оскарженнями, що німці трактують чужинців жорстоко й з "шиканами". Також німці не дотримували того, що обіцяли при наборі добровольців. У немалій мірі тоді відбилося ідеологічне нацистське виховання у СС, яке не відповідало чужинцям у пізніше сформованих з'єднаннях. Наприклад, на підстаршинських і старшинських курсах для вояків української (для німців — "галицької") дивізії "Галичина" навіть у 1944 р. німецькі фюрери на "світоглядових" лекціях говорили про вищість германської раси, про те, що треба бути вдячними Гітлерові за службу в СС та що після війни фюрери СС отримають на власність фільварки на Україні. Їм навіть не доходило до голови, що перед ними сидить інший тип "студента", якому нацистська ідеологія не то що чужа, але навіть ворожа. При цьому доходило до гарячих суперечок і контраргументів між вояками-чужинцями і німецькими викладачами. Пізніше, коли виявилося, що чисто нацистське ідеологічне виховання не відповідає усім з'єднанням СС, випрацьовано окремі програми ідеологічного виховання для кожної національної групи у зброї СС.
З причин браку резерв, Берґер поробив заходи, щоб вербувати до зброї СС молодь з "Гітлер югенд" і "Райхсарбайтс-дінст" (Державна служба праці). Призов проваджено всякими засобами, так що багато "добровольців" змушувано підписувати заяви під тиском і шантажем.
Коли ситуація на Східньому фронті стала ще скрутнішою, Гіммлер подався в розшуки за новими резервами — тепер на балтицькі території. Там уже були зорганізовані поліційні відділи, які не тільки вживалися до поборювання партизанських загонів, але також на фронті. Одначе... це вже не були "германські краї", й така практика противорічила ідеології СС. Що спричинуло таку гостру зміну політики СС? Вона не прийшла несподівано. З'єднання СС, які зводили безперервні жорстокі бої на віддалених від райху величезних просторах Сходу Европи, хоч були льояльні Гітлерові й діяли на принципі безоглядного послуху, почали щораз більше відчужуватися від ідеї нацизму. Під впливом обставин, вони ставали звичайними бойовими з'єднаннями, яких кидано з одного важкого пункту фронтових боїв у другий. Певні кола вищого командування СС побачили непрактичність ідеї расової вищости, яку так послідовно було в них впоювано, а яка в боротьбі з "унтерменшами" не знаходила оправдання. Можливо, що позиція СС, як елітних частин, давала їм більше відваги критикувати політику щодо народів Сходу Европи. Генерал Штайнер заявив Гіммлерові, що війну можна виграти тільки тоді, коли народам, як українцям, буде визнана державна самостійність. Ґунтер д'Альквін, начальник пропаґанди СС, також вимагав від Гіммлера нової концепції для народів Европи. Гіммлер гостро виступив проти такого "ідіотичного мішання спільноти Европи, в якій також були б включені українці і росіяни". Він заборонив зброї СС йти на манівці "так ясно відкинені фюрером".
Гіммлер не тільки боявся краху цілої ідеології, але також люті диктатора, який відкинув будь-які заходи для заспокоєння національних бажань народів Східньої Европи. Гіммлер переконався про це скоріше, коли хотів провести призов до зброї СС серед балтицьких народів. Тоді йому сказали, що мобілізація у тих державах вимагає зміни статусу окупації й Гіммлер почав робити заходи, щоб цим державам дати автономію, очевидно "під охороною великонімецького райху". Гітлер цей проект відкинув 8 лютого 1943 р., а коли все-таки під проводом кол. лотиського міністра оборони, Рудольфа Банґерскіса, багато лотишів і естонців зголосилося до зброї СС, (литовців вважали за політично ненадійних і расово нижчих), Гіммлер ще раз підніс це питання в листопаді 1943 р. Гітлер знову відкинув цю пропозицію, бо вважав, що у такі важкі часи не годиться йти на такі далекойдучі поступки, бо це підкопало б авторитет райху, й він ніколи не зречеться цих земель. Хоч Гіммлер не отримав апробати своєї пропозиції, проте, як оцінює американський історик А. Данніл, цей "перший розлам із протисхіднім наставленням СС став важливим прецендентом". Раз збудженому німецькому апетитові на нових СС-рекрутів із мас населення Сходу Европи вже не було стриму.
Після балтийців прийшла черга на українців. Губернатор Галичини Отто Вехтер на весну 1943 р. почав організувати з українських добровольців СС-дивізію "Галичина". Для Гіммлера Галичина й український націоналізм були два різні поняття. Галичина, як колишня складова частина австро-угорської монархії була для нього "приязною територією". Коли до дивізії "Галичина" зголосилося 100 тисяч добровольців, Вехтер зажадав зміни назви дивізії з "галицької" на "українську", проте Гіммлер це відкинув, а на дальші аргументи Вехтера, припинив з ним переписку й видав наказ до начальників штабів з забороною вживати виразів "українська дивізія" чи "українська національність".
Після українців також інші народи Східньої Европи почали вважатися "гідними" служити в зброї СС. Створено одну дивізію з білорусинів, генерал-лейтенант вермахту Паннвіц підпорядкував зброї СС козацькі з'єднання, навіть совєтські магометани почали появлятися в лавах СС.
При цьому треба додати, що ґрунт для творення національних з'єднань на Сході Европи був пригожий, головно на територіях, які зайняв СССР у 1939 р., де він усіма засобами старався знищити будь-який прояв окремішного національного життя. Поновний прихід большевиків не віщував нічого доброго, а зброя в руках, навіть у з'єднаннях по німецькому боці, могла б стати вирішальним чинником при зміні ситуації на Сході Европи. Тому українське леґальне представництво, Український Центральний Комітет, включилося і співпрацювало у призовній акції, хоч німці поставили їх перед доконаним фактом з організацією дивізії. УЦК рішив співпрацювати й "виторгувати", як вияснив проф. В. Кубійович, тодішній голова УЦК, що можна. Але виторгувати багато не було можна, бо пертрактації велися на низькому щаблі німецької влади (з губернатором Галичини Вехтером). У свому рішенні проф. Кубійович ще взяв до уваги й те, що "німці могли зорганізувати дивізію й понад голови українців". Таку практику, зрештою, зброя СС застосовувала на Юґославії та Угорщині, де набирано людей силою або мобілізовано.
Такий драматичний крах доґми "унтерменшів" заохотили певну групу німецьких офіцерів знову підняти справу, яку вони заступали ще від 1941-2 року, організації російської визвольної армії під проводом генерал-лейтенанта Андрія Власова, який попав у німецький полон 1942 р. Але проект армії Власова Гітлер відкинув 8 червня 1943 р., заявляючи "Я ніколи не створю російської армії... потребуємо тільки одної держави... я не піду на таке безумство".
Приятелі Власова скапітулювали, крім малої горстки, що побачила можливість здобути підтримку в Гіммлера, який змінив курс політики й почав організувати військові формації з народів Східньої Европи. Серед них була Меліта Відеман. Вона народилася в Петербурзі, відтак була секретаркою у пресовому органі Ґеббельса "Дер Анґріфф" ("Наступ") і знала багато впливових людей райху, з якими вона аранжувала зустрічі з Власовим, між ними також з Вехтером. З Гіммлером вона переписувалася й їй приписують те, що вона — при допомозі шефа пропаґанди СС д'Альквіна — вплинула на Гіммлера, який дозволив на творення двох російських дивізій в рамках зброї СС, хоч Власов твердив, що Гіммлер йому особисто обіцяв створення тільки 10 дивізій. Це він зробив на основі розпорядження Гітлера, згідно з яким ці дивізії мали "вести психологічну пропаґанду для заохоти вояків Червоної армії переходити до армії Власова". І хоч Гіммлер ще в жовтні 1943 р. вважав Власова за "небезпечного большевика", то рік пізніше він писав до колишнього "унтерменша": "Я бажаю вам повного успіху для добра нашої спільної справи". Характерний також епілог армії Власова. Формування її проходило з великими труднощами й не було закінчене, проте деякі підрозділи опинилися під кінець війни в районі Праги на Чехо-Словаччині. У Празі вони перший і останній раз виступили збройно проти... частин СС і допомогли чехам усунути німецьку владу. Доля Власова й його офіцерів та вояків добре усім відома.
І так зброя СС у воєнні часи пройшла таку метаморфозу, в яку важко повірити. З елітних, ідеологічно індоктринованих з'єднань, вона перетворилася на свого роду інтернаціональну армію, в якій були заступлені майже всі народи Европи, а німці становили меншість. (Були навіть спроби зорганізувати з воєннополонених англійський та індійський леґіони, які одначе нараховували по кількадесят вояків і зовсім не мали успіху). З 38 дивізій (багато яких були тільки "паперовими дивізіями"), не враховуючи двох козацьких дивізій та 9 різних чужонаціональних частин, які під кінець війни були підпорядковані зброї СС, 17 були зложені у більшості з ненімців, 2 — з "фольксдойчів", а 5 мали велику частину ненімців і "фольксдойчів". Практично, не було ні одної повністю німецької СС-дивізії. (Тільки фінляндці мали у рамках зброї СС чисто фінляндський батальйон, який пізніше через різні непорозуміння відкликали до Фінляндії). Проте, в порівнянні до німецьких збройних сил, зброя СС була малою її частиною, а в вищому командуванні збройних сил не було ні одного СС-фюрера.
Не всі дивізії зброї СС можна зараховувати до елітних частин. Тільки перші німецькі дивізії, найкраще озброєні (звичайно танкові), добре вишколені та політично індоктриновані були такими. Вони відзначалися високою боєздатністю, мали добрий та агресивний провід, а в парі з тим поносили високі втрати, головно у старшинських і підстаршинських кадрах. З перших 30 тисяч німецьких СС-ів майже ніхто не вийшов живим з другої світової війни. З'єднання зброї СС також допускалися злочинів супроти цивільного населення та воєннополонених. На основі того, та також факту, що зброя СС, хоч вважалася чисто бойовими з'єднаннями, все таки була пов'язана хоч доволі вільно, з іншими частинами цілої організаційної сітки СС під проводом Гіммлера, Нюрнберзький суд включив її у воєнно-злочинні організації, але зазначив, що цей засуд не дає юридичної підстави для суду й вироку над цими організаціями чи їх членами.
Чужонаціональні дивізії у загальному не виправдали себе у модерній війні. Більшість з них не мала ані відповідного вишколу, ані потрібного озброєння для ведення боїв з великими концентраціями танків і артилерії, не згадуючи вже про летунство. Деякі з них треба було розпустити або переформувати в робочі батальйони. Мораль серед тих вояків не була висока, навіть з "фольксдойчами" були великі труднощі. Тільки західньо-европейські вояки та балтійці (коли вони були введені у бої на своїх територіях) билися задовільно. Деякі аналітики навіть твердять, що формування чужонаціональних з'єднань в рамках СС було помилкове, бо ці з'єднання зв'язували велику частину німецького рамового й фахового персоналу, якого бракувало для німецьких дивізій.
Про зміну курсу політики щодо Східньої Европи можна шукати різних причин і інтерпретацій. Одначе, треба відкинути гіпотезу, що зміни ці прийшли внаслідок "ідеологічного переконання" вищих СС-фюрерів, а були змушені обставинами, особливо ходом подій на фронтах. Серед загалу німецьких старшинських кадрів і вояків у зброї СС нічого не змінилося, вони в більшості залишилися вірні ідеям Гітлера до кінця війни. Деякі старшини, як Штайнер, що були в першу міру вояками й старалися про покращання становища німецьких армій на фронтах, були радше винятком, ніж правилом. Набір ненімців до зброї СС не був нічим новим; вермахт від самого початку війни проти СССР організував з місцевого населення допоміжні підрозділи т. зв. "Гіві", силу яких оцінюють до одного мільйона людей.
Німцям у загальному, а Гіммлерові особливо, йшлося в першу чергу про нові поповнення для їхньої скровавленої воєнної машини, тобто як звичайно говорилося про "гарматне м'ясо". Що сам Гіммлер був свідомий цих проблем у чужонаціональних дивізіях, видно з його промови до старшин української дивізії в 1944 р. Він заперечив, що німці трактують українців як "гарматне м'ясо", бо вояки в дивізії вишколювалися майже цілий рік, що погане трактування — це ніщо інше, ніж вимога вишколу вояка, яка багато важча, ніж для тих, які стріляють з-за куща, що галичани — це також українці, так само, як баварці — німці, що в дивізії плекається братерство зброї між німцями й українцями, що після перемоги над "жидівсько-большевицьким ворогом" українці також знайдуть своє належне місце в "новій Европі" і т. д.
Проте важко твердити, що в чужонаціональних формаціях зброї СС існувало "братерство зброї" між німцями і ненімцями у ширшому, політичному розумінні. Народи із Східньої Европи мали свої національні стремління і надії, які зовсім не йшли впарі з німецькою політикою. Хоч у провідних колах зброї СС були одиниці, які бачили безглуздя німецької політики й ідеології, вони не мали ані сили ані відваги відверто вимагати зміни політики чи діяти поза директивами Гітлера.
Навіть під кінець війни, коли третій райх валився, творення т. зв. "національних комітетів" для народів Східньої Европи, які мали б очолювати боротьбу цих народів проти большевизму, напр. Комітет Освободження Народів Росії під проводом ген. Власова та Український Національний Комітет під проводом ген. Шандрука, що постали в немалій мірі за підтримкою Гіммлера, й були під "політичною опікою" Міністерства для східньо-европейських справ, а не Міністерства закордонних справ, мали більш пропаґандивне, ніж реальне політичне підложжя.
Джерела: Існує широка документація і література про другу світову війну, деяку, подано нижче:
George H. Stein. The Waffen SS, Hitler's Elite, Guards at War 1939-1945, Cornell University Press, Ithaca, New York; London: Oxford University Press. 1966. Lt. General Pavlo Shandruk. Arms of Valor. Robert Speller & Sons Publishing, Inc., New York 36, 1959. K. G. Klietmann. Die Waff en SS; eine Dokumentation, Osnabrtik, Der Freiwillige, 1965. Heinz Hoehne. Der Orden unter dem Totenkopf. "Der Spiegel" No. 42-52 (1966) 1/2—11 (1967) Hamburg. Wilfried Strik-Strikfeldt. Gegen Stalin und Hitler, General Wlassow und die russische Freiheitsbewegung. v. Hade & Koeler Verlag Mainz, 1970. William L. Shirer. The Rise and Fall of the Third Reich, A History of Nazi Germany. Simon & Shuster, New York, I960. Wolf-Dietrich Heike. Sie Wollten die Freiheit. Die Geschichte der Ukrainischen Division 1943-1945. PODZUN-Verlag. 6364 Dornheim/H. Hans-Guenther Seraphim. SS-Verfuegungstruppe und Wehrmacht, "WWR", No. 12 (1955). Allan Bullock. Hitler: A Study in Tyrrany, Harmondsworth, Eng. Penguin Books, 1971.
Вольф-Дітріх Гайке. Українська Дивізія "Галичина", історія формування і бойових дій у 1943-1945 роках. Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, Том. 188, Торонто — Париж — Мюнхен, 1970. Кость Паньківський. Роки німецької окупації (1941-1944), Життя і мислі, Ньюарк.
Неопубліковані матеріяли:
Records of the Reich Leader of the SS und Chief of the German Police (Reichsfuerer SS und Chef der Deutschen Polizei), National Archives, Washington, D. C. Declaration by Prof. Dr. Wolodymyr Kubijowytsch concerning the formation of the Ukrainian Division "Halychyna", Munich, May 5, 1950.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар