ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 25 листопада 2017 р.

"МАЛА" РЕВОЛЮЦІЯ І ВЕЛИКИЙ ПАТРІОТИЗМ

 

 (До 60-ої річниці українізації частин російської армії)


Борис Сухоручко-Хословський



По широкому шляху в напрямку замерзлого Дніпра мчаться верхівці...

То в Зимовому поході, на початку 1920 р., змагаються старшини-командири частин Київської дивізії, що вирушила була з Київщини у Полтавський рейд, щоб, переправившись через Дніпро, справити "масницю" на Лівобережжю. Випереджаючи один одного, мчаться до Дніпра: "Хто перший напоїть в "Могутнім" свого коня?"

Ось-ось вже видніє льодом скований "Ревучий", а за ним рідної Полтавщини хати. Аж ось перший вершник раптом зупинив свого коня, а за ним один по одному всі зупинилися. Що сталося? Забули про змагання? Ні, на їхній дорозі тринадцятилітній хлопчик з Лівобережжя.
"Хто ти такий?" — спитав я. "Українець" — відповів хлопець. Ми всі оніміли. Невже цей хлопець свідомо сказав це магічне слово? Ні, сумніву не було, бо можна було відчути, що він дійсно знав, хто він є. Переглянулись ми мовчки між собою і, о диво, на очах сльози появилися.

Цей випадок я тому розповів, щоб пригадати, що в ті часи мало хто з наших людей себе українцем називав або знав і сказав, що він з роду козацького. А це сталось у 1920 р., себто три роки після тієї ніби "малої" революції в лютому 1917 р., коли вже тисячі наших братів, батьків і синів за рідну Матір-Україну голови свої поклали. При цьому хочу заздалегідь сказати, чому я лютневу революцію "малою" в заголовку назвав, а не як "історики" новітнього ґатунку, що історію революції в Росії та революційної доби після певних вказівок згори складають з фактів, які — як кажуть росіяни — стоять з правдою "гостро на ножах". Коротко кажучи, ту дійсну велику всенародню революцію, яка в історію ввійшла без великого "В" та "Р" я тому "малою" назвав, щоб тій "другій" ореол "величини" не брати, бо тоді з тої другої ледве що залишилося б. Що ж тоді про ті часи за тої революції говорити, коли можна було на пальцях руки порахувати тих солдатів та підстаршин російської армії, що знали, хто вони та "чиїх батьків діти"?

А ось, не дивлячись на те, я розповім про подію з тих часів, про яку ніби важко повірити. До того вона сталась в самому серці Московщини, в місті Таврі, між тодішнім Петроґрадом та Москвою. В Таврі застала мене та революція, як виздоровця, перед моїм поверненням на фронт.

Хоч той "губернский город" був від Петроґраду недалеко, революція до нього докотилася аж на третій день, і вже не як люта соціяльна "негода", але як готова, найлагіднішими гаслами препарована "свобода". Правда, одного-двох генералів вбито, але не тому, щоб "класовому ворогові" помститись, а так по-дурному. Не враховуючи обставин, з юрбою загравали, а звісно, юрба-юрбою — генерал чи адмірал — царя нема, отож, до біса з тобою. А що ж революція? Як з великого грому, малий дощ, так з грізної громовиці перетворилась в загальне братання перелицьованих дворян, робітників та міщан з військовою залогою. Залога — три полки та гарматний дивізіон — старшини, підстаршини та солдати готувалися разом з населенням до спільного свята прославлення свободи.

Всі готують кумачеві прапори з гаслами, військові — свої, а робітники — свої. А ми, військові українці, хоч нас ніби й мало, всього-навсього 17 душ зібралось, вже тоді інакше свободу розуміли. Ми хотіли її вітати під своїм жовто-блакитним прапором з гаслом "Хай живе вільна незалежна Україна!"

У стотисячному місті найшлося лише дві українські родини: родина кравця-полтавця та чернігівця-м'ясника. Їхні жінки-українки ще тої ночі пошили нам прапор з гордим гаслом.

Прийшов день святкування. Між тисячами війська з червоними прапорами "притулилася" горстка українців з жовто-блакитним прапором. Рушили колони, мають червоні прапори, лиш єдиний між ними жовтоблакитний миготить, ваблячи своїх і дратуючи ворожо чужих. Чотири верстви від постою залоги до міста. Але що не крок, то все нові старшини й вояки відставали від своїх частин і приставали до нашої колони. Вони душею відчували свою приналежність і наша скромна групка розрослась у двотисячну колону. Міську площу в центрі міста затопила велика національна сила, а не маленька жменька фанатиків. І нарешті виявилося, що полки й ціла залога складалися не з сірої, безбарвної маси національно індиферентних "солдатів", а з національно приспаної мозаїки племен великої тюрми народів, якою була ціла Росія. А таврська залога чи не на половину складалась з українського "племени", не рахуючи гарматного дивізіону, в якому були всі українці, включно з своїм командиром. Довго ще після того українці, завдяки своїй відмінній поведінці, були центром захоплення, уваги й загальної пошани російського населення Таври. Навіть музиканти в міському саду грали — дотепер малоросійську — а тепер українську музику, коли знали, що в саду гуляли представники української залоги.

Так виглядали початки українського руху за першої "малої", а вправді головної і дійсно людяної революції, того руху який ввійшов до нашої історії під назвою "українізації військових частин російської армії". На жаль, наші тодішні чинники не зуміли своєчасно підхопити і використати того руху, а допустили — хоч і не по своїй вині — до того, що східні гасла розклали й безпощадно затоптали цей рух.

Ото ж розповівши про цю подію, я звертаюсь до наших друзів — песимістів і оптимістів. Ви песимісти не дуже голосно нарікайте на "занепад" українського патріотизму. А ви оптимісти, головно молоді, вище тримайте наш прапор і плекайте наш незламний патріотизм, щоб його не міг ніхто й ніколи вгасити. А час-до-часу пригадайте собі вище розказаний приклад.




Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації