ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 22 грудня 2017 р.

ПОСТАТІ ДИВІЗІЙНИКІВ У ЛІТЕРАТУРІ

Постать Селепка Лавочки загально відома. Читайте тепер про Софрона Соцького.


Недавно появилася  повість  Богдана Нижанківсьного "Свято на оселі", обкладинка й
ілюстрації Едварда Козака, стор. 144.

Є це сатирична повість, гротеск (свідоме перебільшення), а теж елементи пародії, іграшки, химерних бурлесків. Автор, який нарочно вживає тих літературних форм і стилів, показує контрасти реального з химерним, погане з гарним і навпаки, трагічне з гумором, а все те тому, щоб збудити у читача збентеження, збудити сильніше голос сумління, з малого робити велике, а з великого мале, а все те з наміром, щоб усунути зло.

У поезії Б. Нижанківський відомий як Бабай, вживає тих засобів так сильно, проблему насвітлює своєю філозофією так зручно, щоб вона стала не тільки питанням наших днів, але залишилася проблемою на майбутнє.

У книжці "Свято на оселі" автор у двох місцях уводить постаті дивізійників, які на тлі інших відзначаються своєрідними, просто "дивізійними" прикметами. Подаємо два уривки. Місцем подій є оселя, з нагоди свята "садження дуба".

                                                                   1.

Худа Варвара Мотиль ніяк не могла пропхатися поза поріг буфету. Пробувала з лівого боку, пробувала з правого, зводилася на пальці, заглядала понад голови, але не багато бачила — лисини, малі вуха, клапаті вуха, дзеркало позаду прилавка, Міська Дириґулу, який "то виринав, то потопав" — і це все. Шестирічний Дмитрик, Варвари Мотиль унук, тримався за край квітчастої сукенки, яку вона дістала від дочки на іменини, і щохвилини сіпав:

—  Баба! Я хочу пап!

Вкінці Варварі Мотиль урвався терпець. Вона постукала кулаком у найближчу спину:

—  Гей, містер! Зробіть місце, ви вже досить настоялися. Дитина хоче пап.

Спина ворухнулася, обернулася і на Варвару Мотиль глянули спокійні, чорні, трохи посоловілі очі:

—  Що таке?       
      
 —  Дитина хоче пап!

Трохи посоловілі очі спинилися на Дмитрику, праве око моргнуло і повільний, майже професорський голос запитав:

— Ти хочеш  пап?

Варварі Мотиль у друге урвався терпець:                                               

Чого ви його питаєте? Я ж вам казала, що він хоче пап! Трохи посоловілі очі спинилися на її обличчі:

—   Вибачте  пані, діти — наше майбутнє. Моя сестра має такого самого внука, але трохи більшого, він учиться в каледжі. Як цей дзюбик називається?

—  Дмитрик, мій внук.

—  То ви маєте внука?

—  Бачите, що маю.

—  То він хоче пап?

—  Так, хоче пап.

—   Зараз буде мати. Стійте авсайд. А ти, дзюбику, тримайся бабуні. Який ти хочеш пап?

Дмитрик-дзюбик глянув на бабуню, потім на трохи посоловілі очі:

—  Кока-кола.

Трохи посоловілі очі моргнули:

—  Окей.

Потім звернулися до Варвари Мотиль:

—  Я фундую. Люблю дітей. Можна сназати, діти — моя спеціяльність. Спина знову з'явилася   перед Варварою Мотиль, довга волохата рука з наручним годинником простягнулася над найближчими головами і повільний, майже професорський голос, але з подвійною силою, залунав у буфеті, покриваючи нерозбірливий галас.

—   Мільку, передай одну кока-колу! Вже! Тут один дзюбик хоче! Голос утих, рука зникла, трохи посоловілі очі глянули пильніше на Варвару Мотиль.

—   Моментик! Я називаюся Софрон Соцький, дивізійник, був під Бродами, бив і втікав, сидів у Ріміні, всі дівчата, яких я знав, уже посивіли. Ну, що ж я пораджу? Казав їм: почекайте на мене. Не почекали. А я люблю дітей...

З глибини буфету ледве долетів голос Мілька Дириґули:

—  Софцю, нема кока-колі. Хочеш пиво? Трохи посоловілі очі зависли над Дмитриком:

—  Хочеш пиво? Ходи!

Поки Варвара Мотиль спам'яталася, Софрон Соцький посадив Дмитрика собі на ґорґоші і, розштовхуючи юрбу, приповідав, а його очі світилися веселістю:

—  А ми сюди, а ми туди! То все селепки, цивільбанда! Гаталай, гаталай! Бий їх згори!

Варвара Мотиль ухопила Софрона Соцьного за сорочку, аж висмикнула її із штанів, і розпачливим голосом благала:

—  Пане дивізійник! Пане дивізійник! Що ви робите? Уважайте! Чи ви здуріли? Дмитрику! Дмитрику!

Але Дмитрик не чув. Він опинився в мряці цигаркового диму, близько великих білих лямп, над безліччю голів, над пляшками, скриньками, над гамором  і, хоч боявся, йому було радісно й дивно, як ніколи  раніше.

2.

Осип Чайковий блиснув саксофоном — і тупнув ногою:

—   Три!

Очевидно — вальс. Штравсовий для трьох поколінь, вальс молодости, завжди той сам, для кожного інший, ям спомин, як обіцянка, як сподівання. Правда, скрипки не було, її й не мало бути, бо хто ж на ній заграє? Мирон Майський, скрипаль з Божої ласки, наречений Зені Осичної, згинув у В'єтнамі, тоді, коли війна кінчилася... Нехай гості вибачають, нехай танцюють і не думають про Мирона Майського, сьогодні свято, посадили "дуба волі". На площадці вісім пар, може, десять, а між ними найважливіший — дивізійник Софрон Соцький, який іще коло буфету підхопив Васю Опашну, вдовичку, викроєну в талії, на сильних з малими стопами ногах, високим бюстом — о бой — чотири роки самітна, підхопив і не пускав, тримав сильно і від кінця площадки — вліво, вправо, з притулом, з повертанням голови, з притиском, аж піддих їй запирало, і йому також, бо інакше не могло бути — він силу має, не жонатий, йому тільки подай, не шкодить, що сивавий, а вона вже задовго вдовою, вже треба щось думати, поки ще на неї мужчини оком закидають, поки ще в танець беруть! Софрон Соцький, коли пролітав з нею коло оркестри, крикнув їй у вухо:

—  Я вас з'їм!

Вася Опашна стиснула йому долоню:

—  А я не дамся!

Софрон Соцький великим колом пішов уліво, її сукенка іззаду підвіялася вище, ніж звичайно в таких випадках буває, але Софрон Соцький, на жаль, не бачив. Він притулив уста до її вуха:

—   Я  вас уже давно приуважив! Як я сказав, що з'їм, то з'їм! Моє слово — мур! Запитайте сотника Дюнка Митронюка!

Сукенка віялася по цілій площадці, а Вася Опашна перехилила голову на ліве плече і прижмурила очі. Софрон Соцький відчув, як її стан перехиляється через його праве рам'я:

—   Я вас маю у своїх руках! І не пущу! Бігме! Я був під Бродами, був під Ґляйхенберґом, був у Ріміні, а ви кажете...

Оркестра вмовкла. Софрон Соцький притиснув Васю Опашну обома руками, і обоє стояли мовчки, усміхаючися й дихаючи глибоко. Вася Опашна легко відштовхнулася:

—  Ну, пустіть!

Софрон Соцький розвів руки:

—  Ви пам'ятаєте, що я сказав?

—   Пам'ятаю.

—  Ходімо.

—  Сядемо отам, на лавку.

—  А будете чемні?

—  Не знаю. Я вам казав.

Оркестра почала грати танго про гуцулку Ксеню, про гуцула, що свій жаль вигравав на трембіті, про його кохання... Софрон Соцький і Вася Опашна йшли туди, де лавка, де подалі від світла і де низько звисало гілля якогось дерева. Так любити! Безсмертна Ксеня і безсмертний гуцул! Софрон Соцький узяв Васю Опашну за стан і вона не пручалася, цей норов уже давно минув. Вона подумала: "Йому самотність надоїла. Він переконаний, що мене з'їсть".

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації