ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 20 червня 2015 р.

МЕЛЬОДІЯ

Віталій Бендер

                       Англійський кук каже "Let's call it a day", а наше знання англійської мови все кращає і ми вже знаємо, що по-нашому це означає: «На сьогодні вистачить». Того дня нашій робочій групі повезло — опинились на кухні англійської військової частини. Чистили картоплю, сікли овочі, мили начиня. І не задармо. Кухар виявився щедрим — частував канапками з джемом, кавою, угостив добрячим обідом, ще й по парі цигарет тикнув кожному. Але такі щасливі «вибіги» з табору — рідке явище. В більшості робочі групи набирали в таборі, щоб щось розчищати з лопатами й кайлами в руках, або вантажити щебень на автомашини. І без ніякого додаткового харчу, хіба щось сам зорганізуєш серед італійців. Тому охотників працювати «на волі» назбиралося не дуже багато.

                     В моїй кишені — століровий банкнот, вранці продав одному англійцю свій солдатський нагрудний жетон. Томик, мабуть, прибув в частину з останнім поповненням, в боях не бував, а хоті повезти додому хоч невеличкий сувенір. Я все шугаю рукою в кишеню, мацаю пальцями ліри, міркую купити яблук чи винограду для друзів в таборі. Вже маю повну торбу хлібних обрізків та черствих окрайців — кухар дозволив нам розібрати. А коли ще до цього скарбу додати кілька яблук та помаранчів — справжня королівська трапеза для таборових небораків!

                    Автомашина, що підбере нас назад до табору, прибуде десь через півгодини. В міжчасі виходимо на вулицю, розсипаємося поміж приморськими лотками й чорноринковими гуртами. І раптом... Ні, не доведеться таборовим друзям скуштувати свіжих овочів. А причина проста. Посеред вулички королівські вояки тісним колом обступили молоденьку італійку, яка грала на акордеоні, розважала інших для підробітку. Біля неї стояв смаглявий хлопчик, мабуть її братик, а перед ним на бруківці лежав старий, з лірками й обривами на полях, капелюх. Ще змалечку в мені зродився заворожуючий нахил до легкої музики, то ж музичні інструменти цього жанру полонять мене вже першими звуками.

                    Протискуюсь всередину. З двадцятеро англійців стоять якось недбало і безнастанно жують ґуму, що аж задуже нагадує коров'яче ремиґання. Дещо окремо стоять поляки з Корпусу. На їхніх обличчях більш зосереджені вирази.

                     Молоденька італійка ніби й народилася з акордеоном, грає легко й майстерно. Її обличчя випечатане південно-латинською вродою, воно миле, ніжне й сумовите, на нього хочеться дивитися й дивитися. Та мій зір сковзає поверх неї, туди, де скрізь на стінах високих будинків червоною фарбою виписане одне й те саме гасло "Viva Partita Comunista Italiana". А на багатьох дахах лопотять прапори з серпом і молотом. Раз-по-раз проносяться вантажні авта, набиті радісними хлопцями й дівчатами, які скандують на весь голос комуністичні заклики і завзято вимахують червоними полотнищами.

                    А з вродливого обличчя скапує сум і скорбота. Під її вправною рукою стогнуть болем клявіші, і плаче-ридає акордеон. Англійці байдуже спостерігають, деякі з них переморгуються, хтось оцінює італійку словами: «Який чудовий товар!» Але поляки зворушені, хоча й не всі. Двоє чи троє стоять просто так, з цікавости, тихо розмовляють, прицінюються, скільки вартувала така гармонія «за добрих часів» в Польщі.

                    Дівчина виплакує клявішами мельодію, весь час дивиться в одну точку, може й не бачить нічого, а гасає думками в інших, кращих часах.

                      На тлі червонястих гасел і червоних прапорів захлипується жалем акордеон в руках молоденької мадонни. Щойно тепер я устійнив, що її погляд прикипів до мого коліна, на якому чорною фарбою виведено POW. Може вона весь час намагалася розгадати значення цього «клейма», чи вже знала хто ті три букви носить на своїй одежі?

                       В тій мельодії дрижала неохопима трагедія і до болю стискалося серце. Акордеон кликав-викликав похоронені сподівання, нездійснене кохання і квіти, що зів'яли. Може вона здогадувалася, може інстинктовно відчувала, що нікому її мельодія так не терзала душу, як «пріжонєрові» і тому так вдивлялася в оті літери? Хто зна...

                       З обличчя італійки линув сум, а з акордеона — плач. Здавалося, що з-під клявішів ридала її молоденька душа, плакала вся Італія. І паралельно з цим в мій слух насідало ридання скатованих, залитих кров'ю рідних степів, а вразливішим полякам, мабуть, ввижалася обідрана, голодна, окупована Польша. Тільки англійці байдуже ремиґали ґуму...

                      Коли гармонія стихла, дехто лінивою ходою рушив геть. Двоє поляків і далі тихо сперечались про вартість такої гармонії в довоєнній Польщі. Але дехто із слухачів, ніби прокинувшись із глибокого сну, шугнув в кишені за лірами, щоб винагородити дівчину. Витяг і я свою сотку, зовсім не відчуваючи вини перед побратимами в таборі. Маленьке хлоп'я тримало в руці капелюха і вдячно посміхалося. Я кинув свою дань в капелюха, але італійка нагнулася і швидко виловила в ньому мою сотку. Знову втопирила свій зір в моє коліно й м'яко сказала:

                   — Ченто? Мольто...

                  І тикнула гроші назад, немов би даючи знати, що жебрак не сміє грабувати іншого жебрака. Я взяв ліри і кинув їх назад в капелюха.

                  І як я шкодував, що не вмів говорити її мовою. А так хотілося сказати:

                 — Бери, бери, не чуйся винною. Шкода, що не маю більше. Не тільки сто, а тисячу, десять тисяч, мільйони я радо подарував би тобі, щоб тільки національна криза не надщербила твою душу, не знівечила душу Італії, щоб над твоєю батьківщиною не зависли чужі символи, оманливі й смертельні...

                 Вже біля кухні в мій слух увірвався новий мотив акордеону — «Вернися в Соренто». Я зупинився, заслухався. Сумовиті акорди цієї клясичної пісні ніби оповіщали, що в загальній скорботі Італії уже звучали перші провісники їі власної величі і краси та що в червоній повені вона ніколи не потоне...


Ріміні, 1946

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації