ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 7 червня 2015 р.

ПОЛЯКИ ПРО СВОЮ АРМІЮ КРАЙОВУ

В. Ґоцький

                        Минуло 50 років, як під ударами німецьких панцирів упала польська держава. В тому п'ятдесятилітті чимало написано про дії Армії Крайової та перевалковано різні аспекти, як її дій, так і її ролі збройного рамени підпільної держави. Історія АК не вимагає ширших коментарів, бо вона оперта на джерельних фактах, численних звітах і спогадах учасників. Зате роля тої підпільної армії була й донині є насвітлювана дуже різноманітно від позитивних оцінок аж до зовсім негативних, в залежності, хто брався таку оцінку давати, та з яких заложень він виходив.

                       В 19 числі «Жицє Варшави» Станіслав Яремчак старається зробити підсумки отих різнородних оцінок. Він починає від самого початку. Ще перед упадком Варшави, дня 26/27.9.1939 ген. Роммель, командуючий відтинком «Варшава», дав наказ, що, в порозумінні з урядом, назначує ген. М. Токажевського-Карашевича уповноважненим до дальшої боротьби за незалежність Польщі. Вже раніше ген. Токажевський запропонував створення підпільної армії на теренах окупованих німцями.

                       Півтора місяця пізніше (13.11.39) начальний вожд ген. В. Сікорський покликав до життя у Франції Комітет для справ краю, а командиром збройних сил Союзу збройної боротьби, визначив ген. К. Соснковського.

                       Назва Армія Крайова була принята щойно 1942 році для об'єднаних різних (17) збройних організацій, які створилися льокально або політичними групами. Армія ця начисляла 300 тисяч людей. Спочатку на керівних постах стояли старшини бувшої польської армії. Під час німецької окупації ряди підпільної армії поповнялись головно шкільною молодю, теж ремісничим та сільським елементами. З них в пізнішому виростали майбутні старшини АК.

                        Першим організатором підпілля, ген. М. Токажевський-Карашевич попав до російської неволі при переході границі. Наступного ген. Ровецького Ґрота арештували і розстріляли. Коли ж мовиться про дисципліну, не у військовому розумінні, але в загально національному, то армія АК позитивно вирізнається від інших тим, що люди були готові посвятити все для своєї батьківщини. Тому відсунули на другий плян політичні різниці чи особисті амбіції. Він наводить факти, що, вищі ранґою старшини коли було потрібно, підпорядувались молодшим старшинам, і навіть людям без військового вишколу.

                       Спочатку, коли АК членство походило з регулярної армії, там була сувора військова дисципліна, але далі, тим більше перемагав дух патріотизму і фахові старшини мусіли нераз застосувати зовсім невійськові підходи до людей, до завдань, а навіть до тактики боротьби. На це впливав ненормальний стан з прохарчуванням, з одягом, з постачанням зброї та амуніції. Крім того, при кожному відділі працювали сотні допоміжних цивільних людей, а то й дітей. У зв'язку, розвідці, пошті, медичній опіці.

                       У кінцевому періоді на чоло повстанських груп вибивалися молоді, з пластовим вишколом і підготовкою люди, для яких так звана «тверда дисципліна» була чужа, а яку заступив «національний обов'язок». І саме тим твердженням автор відкидає закид, що АК займала радше вичікуючу позицію при кінці війни. Масова участь у підпільній боротьбі молоді вказує, що такий закид безсенсовний, Бо для тої молоді АК була чимось більше, ніж підпільною романтичною армією. Вона стала змістом їх життя. Часто заступала їм рідний дім, нормальне навчання чи працю.

                        С. Яремчак не насвітлює політичних справ, наприклад, чому АК пішла на співпрацю з більшовиками, може не безпосередньо, але посередньо через Лондон, де всі важливі військові вісті здобуті в краю вояками АК, штаб передав більшовикам (Про це широко пише польський письменник Мацкевич.)

                        Все-таки оцінка АК насуває багато порівнань з нашою УПА.

                        Поляки своє збройне підпілля творили на базі бувших військовиків. Вони мали і фахових штабових і боєвих командирів. Третій — ген. Бур-Коморовський, попав у Варшаві до німецької неволі, а останнього командира, ген. Л. Окуліцького підступно схопили під час переговорів з більшовиками. Він загинув у концтаборах.

                         С. Яремчак підкреслює, що доля всіх керівників збройного підпілля не була солодка ані славна; старшинські кадри були часто випадкові, бо більшість активних старшин або згинуло або попала до таборів полонених, деякі проскочили за границю до польської армії, яка організувалася у Франції, а пізніше в Англії. Тому на чоло повстанських відділів висувалися часто люди без належної військової підготовки, одначе повні посвяти, вони були готові на все.

                          Більшість написаного про АК — це позитивна оцінка, часто повна романтизму. Тому що в пізніших роках АК поповнялося головно з рядів учнів без попереднього військового підготування, багато часту та уваги командири мусіли присвячувати на підстаршинський та старшинський вишколи. Тому що молоді боєвики приходили з одної місцевости чи з одної школи, знали один одного, й вповні довіряли одно одному, то на тому терпіла не лише конспірація, але теж легко було проникнути всяким ворожам агентам.

                          Автор репортажу-розгляду в саме «політикум» не входить. Він лише розцінює, наскільки АК виконала взяту на себе ролю збройного рамени підпільної держави. Він стверджує, що під тим оглядом треба з подивом ствердити, як різні ворогуючі між собою та ривалізуючі збройні одиниці, від скрайнє правих до самих лівих, зуміли підпорядкуватись одному проводові, коли прийшло до об'єднання всіх сил в АК. Відбулося оце сцілення часом у драматичних обставинах, але назагал без більшого спротиву.

                         Далі автор підкреслює, що АК стала не лише об'єднуючим осередком всяких протилежних політичних розбіжностей, але вона стала теж політичною силою, до якої звертався весь край з довір'ям і надією.

                         І хоч деякий час ту політичну об'єднуючу сторінку АК дехто старався применшувати, закидаючи, що маючи 300-тисячну силу, вона не виступала одверто проти німців, а радше «чекала зі зброєю при нозі» на закінчення того ґіґантського змагання — то того роду оцінка не здобула собі ані признання, ані прихильників та інших військових фахівців.

                         Далі польське підпілля мало за кордоном головне командування і свій екзильний уряд, якому допомагали інші держави. У нас діяла в той час горстка ідейної молоді, повної завзяття і кількох фахових старшин, без військових фахівців, без контактів із широким світом.

                        АК чи радше уряд в Лондоні, потребував аж три роки, щоб об'єднати всі підпільні боєві сили. У нас народини збройного підпілля в'яжуться органічно із об'єднанням у одне всіх центрів збройної боротьби.

                        АК воювала проти німців подекуди проти українського підпілля. При наближенні більшовицького фронту або складала зброю, або пробувала творити «свою владу» вітати визволителів як союзників. УПА билась на два фронти, а часами мусіла ще і на третьому, проти-польському.

                        Не капітулювала перед ніким, ані не вітала «визволителів». Польське АК отримувала достави грошей, і боєприпасів і навіть літунські десанти. УПА всю зброю, умундурування та всі спорядження здобувала виключно у ворогів. Від нікого допомоги не отримувала, базою постачання був свій народ.

                        Про АК неґативні оцінки дають вороги Польщі лише тому, що вона не підпорядкувалася Москві. Самі поляки пишуть або з пошаною або з певними критичними заувагами, бо хоч нею керував екзильний уряд, але це була польська збройна сила. Про УПА пишуть оба наші сусіди в самих найгірших красках, знецінюючи все: ідею, за яку вони боролись, і сам спосіб боротьби.


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації