ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 20 червня 2015 р.

УКРАЇНА І КРИМ В ПЛЯНАХ НІМЕЧЧИНИ Й АВСТРО-УГОРЩИНИ В ПЕРІОД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Василь Федорович

(На підставі австрійських джерел).

                      Очі німецьких політиків завжди були (а може ще й далі є) звернені на Схід. Відомий віддавна їхній «Дранґ нах Остн» мав у пляні поширити на Сході німецькі володіння і здобути для німців більше життєвого простору (Лєбенсравм). Ця політика заторкнула також Україну.

                      До початку Першої світової війни Німеччина не мала безпосереднього контакту з Україною, бо в її кордонах не було ані українських земель (як нпр. в Австро-Угорщині) ані українського населення й тому не було офіційного зацікавлення Україною. Німецька політика супроти України й дипломатичні взаємини з нею почалися щойно з підписанням Берестейського мирового договору 9 лютого 1918 р., коли Україна виступила на світову арену як суб'єкт міжнароднього права. Тоді то в порозумінні з Українською Центральною Радою, Німеччина оформувала з російських воєннополонених української національности дві військові дивізії (Синьожупанники). Остаточне формування і вишкіл відбувалися на Волині в Ковлі і Володимирі Волинському. В березні 1918 р. першу дивізію відправлено до Києва, але німці її там роззброїли напередодні гетьманського перевороту 29 квітня р. Також другу дивізію розформовано що перед її від'їздом на Україну з причини — як твердила австро-угорська військова команда — «незадовільного вишколу». Чимало синьожупанників потім увійшли в склад інших військових формацій і відіграли позитивну ролю в державному житті України.

                     Австро-угорська політика супроти України датується ще від 1772 р., коли то після першого поділу Галичина перейшла під володіння Австрії. Тоді австрійський уряд вперше зустрівся з «русинами-уніятами». Коли приблизно сто років пізніше галицькі українці почали підкреслювавти свою єдність з наддніпрянськими братами, австрійський уряд старався трактувати галичан окремо й нерадо дивився на їхні зв'язки з Києвом. Взагалі габсбурзька політика супроти українців не була послідовна і мінялася залежно від обставин і політичної конюнктури.

                       В основному Австро-Угорщина провадила «австро-польську» тобто польнофільську політику. Проте, тут і там безпосередньо перед Першою світовою війною проявлялися теж «австро-українські» тен-

попирала еміґраційні організації (нпр. Союз Визволення України), з українських воєннополонених, що перебували в таборах у Фрайштадті і Йозефштадті, створила після укладення Берестейського миру військову одиницю т.зв. Перший Стрілецько-Козацький Полк, що в квітні 1918 р. нараховував 4,000 вояків (в липні того ж року бойовий стан полку виносив 140 старшин і 6,000 козаків). Згодом полк перейменовано на Першу Стрілецько-Козацьку Дивізію Сірожупанників. Спершу командував дивізією капітан австро-угорського ген. штабу Кватернік, а потім вона перейшла під українську команду. Командантом став український ген. Сокира-Якимів. Хоч німецька команда побоювалася австрофільської пропаганди, то все-таки дала свою згоду на приміщення дивізії в Україні. Це вказує, що Австрія ледве чи могла провадити самостійну політику супроти України, коли треба було німецької згоди на переведення дивізії.

                       Гетьман Скоропадський наглив, щоб якнайшвидше прислати йому дивізію, бо вона була потрібна для боротьби з більшовиками. В серпні 1918 р. дійшло до порозуміння між українським урядом і австрійською командою щодо висилки для втримування порядку і безпеки на Україні, а щойно потім можна було вжити її для боротьби з зовнішніми ворогами. Крім того було узгіднено, що як довго війська центральних держав стаціонують на Україні, дивізія має бути підпорядкована австрійському або німецькому полководцеві, в районі якого вона знаходиться з доручення українського уряду. Це знова вказує на обмеження влади українських властей і брак самостійної австрійської політики.

                       Так сформовану дивізію відряджено на Україну в розпорядження гетьмана Скоропадського. Гр. Форґач в телеграмі до гр. Буріяна з 9 серпня 1918 р. вказував на слабу національну свідомість українських офіцерів дивізії. Для прикладу він навів такий факт: Перед висилкою дивізії на північний протибільшовицький фронт ген. Сокира-Якимів писав гетьманові, що він протестує проти вжиття дивізії для поборювання власних братів. Очевидно гетьман звільнив його з посту команданта, але це свідчить про мораль цілої дивізії.

                        В Галичині безпосередньо після вибуху війни утворено в серпні 1914 р. Український Леґіон, який від серпня 1915 р. став регулярним полком Українських Січових Стрільців і був спершу під командою полк. Гриця Коссака, а від березня 1916 р. — полк. Антона Вариводи. Хоч військову вартість полку австрійська команда оцінювала по-різному, то його політичне значення було велике.

                       В результаті Берестейського договору на заклик Центральної Ради, Німеччина й Австро-Угорщина вислали на Україну свої війська для боротьби з більшовиками. Німецьке військо вступило на Україну 18 лютого, а австро-угорське — 28 лютого 1918 р. В березні 1918 р. німецька й австро-угорська військові команди узгіднили між собою сфери їхніх впливів на Україні. Згідно з тим порозумінням південно-західня частина Волині, Поділля, Херсонщини і Катеринославщини припали Австро-Угорщині, а решта Волині, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, і Таврія з Кримом дісталися Німеччині. Миколаїв, Маріюпіль і Ростів мали бути під спільною німецько-австрійською адміністрацією. Мимоходом варто згадати, що рівно три місяці раніше Антанта зі свого боку узгіднила поділ «східніх теренів», за таким ключем: Україна, Крим і Басарабія припали французам, а Дон, Кубань, Вірменія і Грузія — британцям.

                      В поведінці німців і австрійців на Україні була замітна різниця. Німці після прогнання з України більшовиків відразу показали свою силу і вищість, а з населенням поводилися як окупанти, часто встрявали в внутрішні українські справи з поминенням урядових. Натомість австрійці, які тут мали менше війська, поводилися з населенням як союзники, а навіть дістали від своєї корпусної команди окрему інструкцію обходитися з людьми лагідно, щоб здобути прихильність для Австрії.

                    Враз із австрійськими військами прийшов на Україну теж Леґіон Українських Січових Стрільців, що стояв залогою в Никополі, Катеринославі й Олександрівську. Команадантом Леґіону від березня 1918 р. був архикнязь Вільгельм, відомий українофіль, який опанував українську мову, радо носив український одяг, особливо вишивану сорочку, від чого стрільці називали його «Василь Вишиваний». Це українофільство архикнязя дало притоку до різних поголосок і здогадів.

                     Уже в травні 1918 р., отже вже за часів гетьмана Скоропадського, говорилося в оточенні цісаря Вільгельма IІ про архикнязя Василя Вишиваного як претендента на український престіл. Австрійський цісар Карло бачив, що ця здогадна кандидатура Вільгельма викликує труднощі у взаєминах Австро-Угорщини з Німеччиною й тому радив архикнязеві стриматися від дальших виступів у тому характері, тим більше, що в тогочасній ситуації було трудно — на його думку — ствердити правдиву волю українського народу.

                      Також в австрійській військовій команді кружляли поголоски про кандидатуру архикнязя на український трон. Представник Австро-Угорщини в Києві, гр. Форґач, був тої думки, що присутність архикнязя на Україні не приносить Австрії ніякої користи, а при тому радикальні круги, які хотіли б порізнити австрійців з німцями, використовують ту обставину й голосять, що Австрія має в пляні поставити архикнязя Вільгельма володарем України. Такі поголоски — на думку гр. Форґача — можуть викликати небажані наслідки, тим більше що в останньому часі почали зростати серед українського населення симпатії до Австрії, а одночасно зроджується обурення проти німців за їх жорстокі каральні експедиції. Крім того українські кола очікували, що Австрія виступить проти Росії, з рішучими домаганнями визнати самостійність України, а не сподіватися такого кроку з боку німців, які з уваги на свої інтереси можуть погодитися з Росією коштом України. До речі ці здогади й побоювання гр. Форґача були безпідставні. Австрія насправді не була така прихильна для України, як це могло видаватися, вона схилялася радше до Польщі. Вона нпр. не ратифікувала Берестейського договору тоді, як Болгарія ратифікувала його 17/7, 1918 р., Німеччина 24/7, 1918 р. Туреччина — 22/8. 1918 р. Внаслідок того Австрія по утримувала офіційно дипломатичних взаємин з Україною (Гр. Форґач був тільки надзвичайним австрійським представником у Києві). Крім того треба пам'ятати, що архикнязь Вільгельм не був одиноким претендентом на український престіл з рамени центральних держав, бо ще й сам німецького цісаря князь Йоахим був зацікавлений Україною.

                      Головнокомандуючий австрійською східньою армією, ген. Альфред Кравс, побоювався, що кандидатуру архикнязя Вільгельма німці будуть вважати «нельояльною» і шкідливою інтригою» й тому радив призначити архикнязеві якесь інше становище в армії. Гр. Форґач, що старався бути дуже льояльним супроти Німеччини, вимагав негайного відкликання з України архикнязя й Українського Леґіону. За ту льояльність німецький посол в Києві фон Мум пропонував надати Форґачеві німецький орден заслуги. Австро-угорський міністер закордонних справ гр. Буріян погоджувався з поглядами гр. Форґача і настоював на відкликанні архикнязя з України. Він хотів таким чином сконсолідувати владу гетьмана, щоб легше дістати харчі для голодуючої Австрії.

                      Тим часом почали поширюватися нові чутки, а в першу чергу закид, що Український Леґіон попирає «соціялізм і революційні сили». Тоді теж у львівській пресі появилися вістки про близьке й неминуче уступлення гетьмана Скоропадського та передання влади на Україні архикнязеві Вільгельмові. Ще більш сенсаційними були «секретні рапорти» про те, що якась таємна організація під проводом послів Левицького і Василька плянує повалення гетьманського уряду.

                      Навіть гр. Форґач не вірив у ці поголоски і вважав їх звичайною вигадкою.
На добавок, у тому часі архикнязь, Вільгельм зложив візиту німецькому цісареві, якого мав нібито просити поперти його кандидатуру на український престіл (непідтверджене іншими джерелами!). Після тої візити архикнязь вернувся до Коша УСС і обняв команду. Тепер ще голосніше почали говорити про його аспірації не тільки в Україні, але навіть у Москві ходили вістки про те, що Німеччина відтягає свої війська з України на Західній фронт, а Україну передає Австро-Угорщині, залишаючи собі Польшу, яку легше боронити.

                      Щоб положити край тим поголоскам і розвіяти німецьке недовір'я до Австрії, гр. Форґач і ген. Кравс радили «з неполітичних причин» якнайшвидше усунути з України архикнязя Вільгельма і Український Леґіон. Для сильнішого попертя тієї пропозиції, представник міністерства закордонних справ при австрійській військовій команді, гр. Травтмансдорф, наказав перевести слідство в справі Українського Леґіону. На підставі слідства він дійшов до таких висновків:

                       Леґіон виявляє спротив тенденціям військової влади.
                       Бунтутє населення проти існуючого ладу в Україні.
                       Змагає до відірвання Галичини від Австрії і приєднання її до України.
                       Намагається прогнати з України союзні війська.
                       Поширює серед населення більшовицькі ідеї.
                       Нацьковує селян проти великих землевласників і жидів.
                       Не признає уряду гетьмана Скоропадського й агітує проти нього.
                       Бажає, щоб архикнязь Вільгельм став володарем великої української держави, що мала б сягати аж по Карпати.

                       Маючи в руках такі поважні обвинувачення (байдуже, чи правдиві чи спеціяльно сфабриковані), гр. Травтмансдорф пропонував, негайно відтягнути з України Український Леґіон як «знаряддя ірреденти» і перекинути його на Західній фронт, а в випадку бунту застосувати воєнні карні міри.

                       Цісар Карло зволікав з відкликанням Леґіону, бо таке потягнення свідчило б, що поголоски про наміри архикнязя є правдиві та що він справді претендує на український престіл (офіційно архикнязь ніколи того не підтверджував). Проте, після деяких вагань і після порозуміння і ген. штабом, на початку вересня 1918 р. цісар в принципі апробував відтягнення Леґіону з України, але не радив висилати його на Західній фронт, щоб уникнути можливого бунту й парляментарних інтерпретацій українських послів у Відні. Остаточно при кінці вересня 1918 р . виведено Леґіон з України спершу на Буковину, а потім розташовано його в Східній Галичині. Після від'їзду Леґіону й архикнязя Вільгельма, ген. Кравс — немов оправдуючись — додав, що з уваги на кружлячі на Україні поголоски, він не міг брати на себе відповідальности за безпеку архикнязя.

                      Так закінчився один епізод не зовсім ясної австро-угорської політики супроти України.

                       Україна стала тереном політичної ривалізації між Німеччиною й Австрією. Німеччина побоювалася за великих австрійських впливів і може якраз тому німецький консуль в Одесі поширював вістки, що Україна має стати австрійською кольонією. Щоб заховати свою проводну ролю на Україні, Німеччина задумувала створити з неї якусь спільну німецько-австрійську домінію з перевагою німецьких впливів. Для Австрії мали залишитися менше важливі функції, нпр. реорганізація військового судівництва. Зрештою Австрія сама вже дбала про те, щоб не посилати на Україну людей, які підкреслювали національну й культурну єдність між Галичною і Великою Україною. Було загально відомо, що австрійський уряд з політичних мотивів хотів тримати галичан окремо від наддніпрянських українців. Це показалося виразно при вимозі українських парляментаристів у Відні, змінити назву «рутенець» і «рутенський» на «українець» і «український». Правда, вже перед початком Першої світової війни в півурядових колах вживали назву «українець і «український». Український Леґіон мав назву «ц.к. Український Добровольчий Полк Січових Стрільців»; в Відні існувала «Українська Парляментарна Репрезентація». Однак офіційно назва «рутени» існувала до 1918 р., дарма, що цісар Карло ще в серпні 1917 постановив називати галичан українцями. Різні спроби, офіційно ввести назву «українець» не вдавалися. На вимогу Української назви, австрійський уряд засягнув в тій справі авторитетної опінії в професорів Віденського університету. Тоді проф. Яґіч висловив думку, що ще передчасно впроваджувати назву «українець», а проф. Іберберґер з того ж університету попирав вимогу Української Парляментарної Репрезентації. Уряд, ідучи по лінії найменшого спротиву, прихилився, до опінії проф. Яґіча. Не помогла також інтервенція проф. Ґартнера з Інсбруцького університету. В 1917 р. наступили деякі зміни. Міністер закордонних справ гр. Черін повідомив посла Василька, що тепер можна буде задовольнити петицію Української Парляментарної Репрезентації в справі введення назви «українець», бо зі становища зовнішньоі політики нема ніяких застережень а крім того через введення тої назви задовольниться бажання представників народу, який досі називали рутенами, і тим скріпиться їхні патріотичні почування супроти Австрії. Прихильно поставилися до тієї справи теж міністерство внутрішніх справ і міністерство оборони, яке навіть видало розпорядження, щоб усі підлеглі йому уряди і військове командування вживало у всіх письмах назви «українець» і «український». Тільки міністерство оборони постановило зачекати до загального урядового рішення Кабінету міністрів. Але до такого рішення не дійшло, бо угорський прем'єр міністрів не погодився на це, мотивуючи свою відмову тим, що через задуману зміну національної назви рутенів «отвориться» двері для ірреденської пропаганди», а по друге в Мадярщині нема українців, тільки русини, які не мають нічого спільного з українцями.

                     Щоб протидіяти російському православ'ю, почала Австро-Угорщина в 1916 р. перший етап реформи календаря, а саме міністерство закордонних справ дало свою згоду на введення григоріянського календаря в Станиславівській дієцезії, після чого мали слідувати інші гр-кат. дієцезії Галичини. Також пряшівський єпископ повідомив міністерство, що має в пляні впровадити новий календар в гр-кат. дієцезіях Пряшева і Мукачева. Мадярщина хотіла таким чином відділити мадярських русинів від підросійських українців, бо в її Будапешті часопис «Укранія», що його редактором був Ґіядор Стринський (1875-1949). Дальшим засобом мадяризації українців була заборона вживати кирилицю. Пряшівський єпископ Істван Новак окремим обіжником з травня 1915 р. заборонив уживати кирилицю в народніх школах своєї дієцезії і зарядив введення латинської азбуки. Не помогли тут інтервенції Загальної Української Ради, яка вказувала на те, що ліквідація української національної ідеї та переслідування української мови «доводить нарід до розпуки і кидає його в обійми русофільства».

                     В воєнних роках 1914-1918 прийшло в Галичині й Буковині до жорстокого переслідування українців. На підставі безпідставних і фальшивих доносів багато українців під замітом русофільства арештовано, страчено без суду, а в найкращому випадку вислано до концентраційних таборів (Талергоф к. Ґрацу. Терезієнштадт на Моравії, Швац і Куфштайн в Тиролю).

                      Ті події в Галичині знайшли відгомін в українській пресі в Америці й тут розвинено доволі широку й живу діяльність в обороні галицьких українців.

                      Центром уваги Німеччини й Австро-Угорщини був півострів Крим, що на підставі німецько-австрійського порозуміння входив у сферу німецьких впливів. Формально однак Крим тоді ще був під суверенністю російської республіки тому, що Центральна Рада, проголошуючи 3-ім Універсалом з 20 листопада 1917 р. Українську Народню Республіку, окреслила Крим як неукраїнську територію і не зголосила до нього претенсій. Не зважаючи на те, що російська фльота брала участь у боях за Херсон, а більшовицькі відділи з Севастополя обороняли Чорноморське побережжя, німці постановили окупувати Крим і зліквідувати морську базу в Севастополі. Впродовж місяця квітня 1918 р. німецький корпус ген. Айгорна зломив спротив на Перекопі, здобув Теодосію, а на початку травня зайняв Севастополь і  Керч.

                      Внаслідок тієї акції німецька військова команда ввійшла в конфлікт зі своїми союзниками (Австрією і Туреччиною) та Україною, в договорі про розмежування сфери впливів Австрія застерегла собі право нагляду над операціями в Таврії і Криму, але німецькі кола знехтували те застереження й діяли на власну руку. Крім того, Австро-Угорщина хотіла мати під своєю командою турецькі війська в районі Криму, але це було неакутальне, бо турецькі відділи ще не були зорганізовані. В зв'язку з тим паредставник міністерства закордонних справ при австрійській головній квартирі звітував своєму міністрові, що Крим правно належить до Росії та що Австрія не має ніяких військ на Криму ані на Чорному морю.

                       Туреччина ще під час мирових переговорів у Берестю видвигнула питання Криму. Вона тоді не хотіла підписати додаткового протоколу до миру з Україною, доки українська делегація не погодиться визнати Крим як самостійну мусульманську республіку. Щойно на настоювання австрійського делегата фон Візнера турки відступили тимчасово від своїх вимог. При кінці березня 1918 р. Туреччина задумувала вислати на Крим своє військо, а саме один відділ, що стояв в районі Одеси. Німці на початку вдавали, що вони згідні з турецьким пляном, але при кінці квітня 1918 р. німецька військова команда повідомила Енвера Пашу, що висилка турецьких військ на Крим не є «ані потрібна ані побажана» й тому Туреччина повинна занехати свій плян.

                         Не зважаючи на все, Туреччина поперта кримськими татарами, наполегливо змагала до створення незалежної мусульманської держави на Криму. В червні 1918 р. ген. Сулькевич, нащадок польсько-литовських татар, створив коаліційний уряд, зложений з 3 кримських татар, 2 росіян, 2 німців і одного вірменина. (Тут варто згадати, що згідно із статистикою з 1915 р. склад населення Криму був такий: 32% росіян, 29% татар, 13% українців, 9% німців, 4% жидів, 3% греків та невеликий відсоток поляків, караїмів і інших.) Державною мовою Криму мала залишитися російська мова, але допущено теж татарську й німецьку. Українське населення Криму, яке не мало свого представника в уряді, зайняло оборонну позицію й дістало сильну пропагандивну підпору від українського уряду в Києві. Німецькі кольоністи в Криму, головно заможні селяни, хотіли щоправда якоїсь опіки з боку уряду, але були покищо вдоволені гарантіями їх культурних і господарських прав.

                     З уваги на зміну політичної ситуації Україна тепер зголосила свої претенсії до Криму «з причин політичних, стратегічних і етнографічних. (В часі проголошення 3-го Універсалу 20 листопада 1917 р. Крим був частиною російської федерації, а Україна тоді не поривала федеративних зв'язків з Росією). У відповідь на це кримські татари енергійно запротестували проти прилучення Криму до України. Теж російська група в Криму, що складалася в більшості з інтеліґенції, вважала Україну утопією і мріяла про велику неподільну Росію враз договором з 3 березня 1918 р., не вважала Криму українською територією і тепер виступала проти українських претенсій. Також «союзники» німці не годилися на прилучення Криму до України. Коли в квітні 1918 р. українські війська пробували зайняти Крим, німці не допустили до того й самі окупували Крим.

                      Важливим джерелом спорів між центральниим державами згл. Україною і Росією була Чорноморська фльота в Севастополі. Туреччина хотіла забрати всі російські кораблі і включити їх до своєї фльоти, щоб таким чином запезпечити собі панування над Чорним морем і «раз на завжди розв'язати морське питання». Але німці випередили Туреччину й забрали в своє посідання майже всі кораблі враз гарматами, торпедами та мінами, під тим приводом, що після закінчення війни вони віддадуть їх російському урядові. Україна також мала претенсії до Чорноморської фльоти, залога якої була в 80% українська. Вона іменувала віце-адмірала Андрія Покровського командантом фльоти і Чорноморських портів і 29 червня 1918 р. формально перебрала фльоту в своє посідання.

                     Які пляни мала Німеччина щодо Криму?

                     В її інтересі було забезпечити в якійсь формі позиції на Україні і в Криму, щоб таким чином відтягти Росію від Чорного моря, Кубані і Кавказу, а тим самим створити собі вільний шлях до Персії та Індії. Ген. Людендорф поважно думав про німецьку кольонію на Криму зглядно про Кримську німецьку державу (очевидно під протекторатом Німеччини), де з опертям на Україну могли б спокійно жити німецькі кольоністи з цілої Росії. В німецькому міністерстві закордонних справ не хотіли татарського ані російського Криму, тільки автономічного в союзі з Україною, але під німецьким протекторатом. До осени 1918 р. Крим був фактично в німецьких руках, не зважаючи на те, що від серпня 1918 р. український уряд через митну бльокаду примушував Крим до унії з Україною.

                     Австрія натискала на Німеччину, щоб не поспішала з розв'язкою кримського питання, а залишила ту справу для мирових переговорів між Україною і Росією. Взагалі Австрія побоювалася, що німецька перевага в Севастополі і на Чорному морю буде мати безумовний вплив на Україну й Румунію, а через те послябляться австрійські впливи на ті краї. Проте, Австрія вважала німецькі впливи на Криму меншим лихом ніж російське панування, а вже цілковитим анахронізмом були пляни створити на Криму незалежну мусульманську державу.
«Дранґ нах Остен» повторився в 1941 р.

                    Тим разом німці прийшли на Україну не як запрошені союзники, але як завойовники, що жорстоко й безпощадно промощували собі шлях, щоб на багатій українській землі влаштувати щасливе й заможне життя для представників «вищої ґерманської раси».





Використано:

______________________
1.  Bihl, M. Beitraege zur Ukraine-Politik Oestemeich-Ungarns 1918. In: Archiv fuer oesterreichische Geschichte, V. 14, S.51-62.
2.  Bihl, W. Einige Aspekte der oesterreichischen Ruthenenpolitik 1914-1918. In: Archiv fuer oesterreichischen Geschichte, V. 14,539-550.
3.  Bihl, W. Oesterreich-Ungarn und die Krim 1918.
In: Archiv fuer oesterreichischte Geschichte, V. 25, S.201-303.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації