ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 20 квітня 2014 р.

РОЗПОВІДЬ ПРО БАЧЕНЕ І ПЕРЕЖИТЕ

Анатоль Радигін      
                    
                                        (За журналом "Сучасність" ч.1(157) 1974. Уривок)

                   Передруковуємо два уривки з книжки під вищенаведеним наголовком. Анатоль Радигін, сам колишній в'язень совєтських тюрем і примусових таборів праці, зустрічався з українськими політичними в'язнями і в передрукованих уривках саме про них розповідає. Тепер А. Радигін живе в Ізраїлі.

                    Коли з металічним гуркотом захряснулися за моєю спиною автоматичні двері Володимирської тюрми, здавалося, що разом з тюремним одягом і карцерним брудом там для мене лишилося все, що оточувало мене довгих десять років. Але скоро я переконався, що ще довго тюремні звички, чужі долі, падіння і злети, ворожнеча і дружба будуть супроводити мене невідступно. Так солдат-фронтовик бачить життя через проріз прицілу чи сітку артилерійської панорами і ділить людей за жорстокими законами окопного братства.

                     Такою звичною спадщиною цих десяти років стала для мене українська мова. Мої єврейські й російські друзі часто посміхаються, помічаючи, наскільки моя мова насичена українізмами. Я навіть зважився співати українські пісні.

                      І не диво. З перших кроків за колючку мордовських таборів і до виходу на волю через оковані залізом важкі двері Володимирського централу українська мова супроводила мене скрізь і всюди. Я не пам'ятаю жодної камери у Володимирі, де не було б хоч одного "сусіди" з Полтави чи Вінниці, з Гуцульщини чи Львівщини... Широкими граблями прогребла російсько-чекістська імперія Україну й зібрала на мордовських болотах усіх сміливих і завзятих, усіх інтеліґентних і вільнодумних, хто підніс голос чи руку на трижди проклятого старшого "брата"...

                     Я не можу укласти бодай якусь подобу великої й кривавої історії українців у мордовських таборах. Мені не вдасться скласти найпростішої статистичної чи соціологічної таблиці, я не зможу схопити ніякої кореляції між людьми й подіями, мужністю й зрадою, мудрістю й відьомством, тому що життя кожної людини взагалі і життя кожного українця за цією смугою відчуження — це майже завжди одіссея, повна мук і надій, і майже кожна варта роману, поеми чи прокляття. Я ні на мить не забуваю, що історія мого народу й історія українського народу, коли їм траплялося перетинатися, лишала немало темних плям у долях обох народів... Я не можу не пам'ятати, що більшість українців, у тому числі й найшляхетніших, за вірою, традиціями і під впливом особистої трагедії вважають мій народ чужим, навіть ворожим. У моєму народі це почуття має достатньо широку взаємність... Я не філософ і не дипломат. Ми одержуємо історію з рук батьків і, навіть переробляючи її, розуміємо, що нові закони не мають зворотної сили. У нас подібні цілі — прагнення здобути батьківщину. У нас спільний ворог.

                        Просто не можна жити в Мордовії і бути далеким від України.
         
                        Нема політичних таборів без українців. Нема російської імперії без українців. Нема боротьби за російську історію чи проти неї без українських героїв, мучеників, без українських зрадників. І коли з сусідньої камери голос, що задихається і хрипить, вигукує: "Хлопці, передайте на волю, що я вмер за вільну Україну!", і коли у вкрадливо-єзуїтському монолозі чекіста з блакитними наличками раптом прорветься знайоме українське "ль", раптом відчуєш дихання тисячолітньої нації, яка любить і ненавидить, бунтує і сподівається, зраджує й катує, нічого не забуває і творить чудові пісні.

                      Я лише недавно знайшов батьківщину. Я довго жив з українцями плече до плеча, ділив з ними карцерну пайку й останню крихту махорки. Я зрозумів їх незнищиму жадобу батьківщини. Я зрозумів їхню правду і пробачаю їм ті нотки й мотиви неправди, які звучали подеколи в їх словах і ділах.

                      У сірому таборовому натовпі вирізнялися дві категорії, помітно відмінні від однаково безфарбних облич, безфарбних рухів, безфарбних бушлатів. Одні — це кримінальні злочинці, що правдами й неправдами потрапили в "наші" табори. Скоцюрблені при кожній погоді, руки в рукавах бушлатів, дивляться з-під лоба. Хижими, меткими, беззвучними тінями вони металися у таборових присмерках, як кажани, зловісні, загрозливі, невловні. Від них трудно сподіватися чогось природного: то вибух безпричинної гістеричної люті, що доходить до різанини, то раптовий напад такої ж гістеричної й метушливої прихильности. Інші — колишні бійці й офіцери УПА, оунівці й непартійні українські патріоти. Вони теж відрізнялися від усіх. Коли раптом у метушливій таборовій масі проходила людина, підтягнута й ладна, спокійна й небагатослівна, виголена, у чистій сорочці й почищеному взутті, у вишукано припасованій арештантській одежі, можна було майже без помилки відгадати її національність, партійність і прапор, під яким вона боролася. Серед українських поліцаїв і донощиків таких людей майже не було. Це були люди, вірні світлій ідеї і раз назавжди даній присязі; багато з них не менше, а часто і більше страждали від холоду й голоду, втратили так багато товаришів на трудних і кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди й Мордовії. їх фанатизм доходив до монашої аскези. Більшість з них не курили й не тяглися до спиртного, коли вдавалося його якось роздобути.

                     Можна схвалювати чи засуджувати справи й долю "Галичини" й "Нахтіґаля", але їх останні живі бійці поруч з бійцями УПА були гідні наслідування у витримці, в умінні витримувати страждання, в умінні не опуститися до рівня смердючого голодранця. І я наслідував. Як міг. Бодай зовнішньо. Інтеліґентні сноби, які за заперечками про Канта й Фіхте забували сходити до лазні, сміялися з моїх начищених чобіт, називаючи це "хохлацькою фельдфебельщиною". Але я вважав і вважаю, що це не остання ознака внутрішньої сили й самоповаги.

                      І хай живе ця фельдфебельщина розбитої, але не переможеної армії!

                     Обговорюється все. І перший з'їзд слов'янофілів, і угорський націоналізм, що не допустив українців на барикади в 1848 році, і польська "пиха", що стільки разів перешкодила українцям і їм самим скинути чуже ярмо, і доля Скоропадського, і ідеологія Винниченка, і помилки Петлюри, і загибель генерала Шухевича...

                      Мені не доводилося сидіти з Юрієм Шухевичем, але як М. Сорока був учителем і патріярхом, так Ю. Шухевич був товаришем і супутником: товаришем — розумним і щиросердим, супутником — щедрим і невтомним. Так говорили всі, кому доводилося ділити з ним камеру і барак. Поки є такі люди серед нас — чекісти ніколи не доможуться ні цілковитої покори, ні повного одуріння своїх в'язнів.

                       Ми знали, що син генерала Шухевича, молодий інтеліґент і боєць, гідний свого прізвища, ніколи не буде забутий у Москві... І хоч ми знали, що це прийде, усі були ще й ще раз потрясені новим вироком. Ми знали, що його чекає знову: сморід камер і вбогий харч, нерозуміння й ненависть по обидба боки тюремних дверей, безутішне горе його родини.

                       Але хочеться повторити старе: "Є ще лицарі на Україні!"

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації