ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 20 квітня 2014 р.

НЕСПРАВЕДЛИВІ ЗАКИДИ

Інж. Леонід Романюк
кол. сотник Залізної гарматної бригади  
                

                       Читаючи спомин п. Ю. Гарасимова, колишнього УСС, про покійного сотника УСС інж. М. Девоссера, ч.4 "В.К." з 1973 р., я із зворушенням сприйняв теплі слова у частині, присвяченій безпосередньо Покійникові та його чинам.

                       Однак я був здивований загальною необізнаністю автора спомину з тодішніми обставинами в Україні так у теренах ще під владою УНР, як і в тих, що перебували вже під московською окупацією. П. Ю. Гарасимів твердить, що влада УНР, мовляв, витрачала гроші "на підмогу різним "отаманам", на їхні, мовляв, тисячні (неконтрольовані) підпільні  "геройські армії"  (іронічні знаки наведення належать авторові спомину), а от, якби влада УНР "була асигнувала ті суми на... нову свіжу, незмучену армію (нових рекрутів — Л. Р.) ...то до ранньої весни можна  було  б  розпочати  нову  успішну  воєнну кампанію". Мабуть п. Ю. Гарасимів забув, чи не знає, про величезний стихійний повстанський рух на теренах України в тих часах під червоною та білою московською окупацією, що існував і боровся й таки потребував допомоги, хоч у дійсності її не все діставав від влади УНР. Мабуть не відомо п. Ю. Гарасимову, що хоч і не абсолютно, проте таки цим рухом керував Центральний Український Повстанський Комітет на окупованих українських теренах з добрими старшинами патріотами на чолі. П. Ю. Гарасимів забув і те, що ціла дивізія отих "неконтрольованих" повстанців під командою Юрка Тютюника приєдналась до Армії УНР під час її літнього наступу на червоних москалів 1919 р. Вона увійшла в склад Армії як 4-та Київська дивізія та вкрила себе славою і в цьому на ступі і пізніше в незабутньому Зимовому Поході Армії УНР рр. 1919-1920. Також імена таких повстанських отаманів, як Шепель, Ангел, Зелений, Мордалевич і десятки інших промовляють за те, що повстанський рух у тих часах існував і був могутнім фактором у боротьбі за волю України, а не, як з плеча рубає п. Ю. Гарасимів — "все це на ділі було далеко від правди".

                    А вже цілком нереально звучить твердження п. Ю. Гарасимова про те, що коли б уряд УНР перевів набір новобранців і асигнував би певні суми "на цю нову, свіжу, незмучену армію... то до ранної весни можна вже було б розпочати нову успішну воєнну кампанію". Як можна було б збудувати і підготовити, себто одягнути, озброїти, вишколити, прогодувати, медично обслужити і перезимувати цю "нову армію" за тодішніх обставин на невеликій рештці УНР — це вже таємниця ш. автора. Адже для того не було ні місця, ні засобів, ні часу.

                         Мені довелося перебувати в тому часі в тих саме районах, що їх згадує автор — я був тоді старшиною 3-ої Залізної Гарматної Бригади Армії УНР, що її центральним осідком був саме Гайсин, і стверджую, що вже в кінці літа ми відчували брак основних засобів для існуючих військових частин. Ми одначе були далекі від того, щоб винувати в цьому наш уряд УНР. Ми знали відношення до нього можновладців тодішнього світу і ми були вповні свідомі, що від Антанти ми не одержимо ні зброї, ні одягу, ні амуніції, ні медикаментів. Це ж була та сама Антанта, з відома котрої проти УГА було вислано польську армію ген. Галлера, виеквіповану і вишколену Антантою для боротьби проти большевиків, і тим засуджено молоду Західню Українську Народню Республіку на смерть. Це була та сама переможна Антанта, що підтримувала і фінансувала т. зв. білий московський рух генералів Юденіча, Денікіна, пізніше Вранґеля, та адм. Колчака — виразних протиукраїнців і єдинонеділимців. Отже кожний набір чи мобілізація були б дуже короткотривалі, бо ні одягу і взуття, ні зброї і амуніції, ні санітарно-медичних засобів не було і не було й надії на одержання їх від Заходу. Це значить, що не було ніяких виглядів на підготовку "весняної успішної кампанії". Навпаки — вже ранньою осінню ще два найсильніші наші вороги почали виявляти свою руїнницьку силу. Це були різні тифи й інші пошесні хвороби та існування двох окремих українських армій з окремими урядами (а значить і окремою політикою) і командуваннями, з наставленням на іншу воєнну доктрину — одна на війну з глибоким забезпеченим запіллям і важким, складним тиловим апаратом, а друга — на маневрову рухому кампанію з плитким запіллям, але з потрібними за тодішніх умов рухливістю і швидкістю напівпартизанських тактичних  акцій, підпорядкованих  визначеній стратегічній меті. Звідси виплила неминуча катастрофа армії змінились на довжелезні валки рухомих "шпиталів на фірах" майже без медиків і медикаментів, а замісць цілеспрямованої спільної акції — постав хаос, розбрат і черга короткотривалих паліятивних договорів з ким попало. Постало те, що п. Ю. Гарасимів називає "листопадовою катастрофою". Але він помиляється, коли каже, що в ті часи "рішила Дієва Армія піддатись під польський "покров" і в дальшому тексті згадує знову ніби тодішню "польську орієнтацію... придніпрянської армії". Це вже свідоме чи несвідоме глибоко-помилкове твердження. Дієва Армія УНР не політикувала — це не її діло — і зовсім не мала "польської орієнтації" і не піддалася вона "під польський покров". Тодішній уряд УНР не мав ніякого договору з Польщею, а рух Дієвої Армії УНР на захід з боями під тиском ворогів — червоних і білих москалів — у знаний в українській новітній воєнній історії Трикутник Смерти — поляки, білі і червоні москалі.

                     Ті місяці я пережив у складі нашої Армії УНР і знаю напевно, що ми не думали про "польський покров". Ми його не шукали, ми шукали нових можливостей продовжити нашу боротьбу за незалежність і волю України. Завжди пам'ятатиму ті жахливі дні і те, що в часи смерти, розбрату, відступів і ніби руїни, рештки Армії УНР не згубили духа і мети, переорганізувалися і в початках грудня 1919 р. вийшли під командою ген. М. Омеляновича-Павленка-Діда, як ми його кликали — в Зимовий Похід. Щоб 5 довгих зимових місяців у запіллі ворогів тримати несхилений прапор України у сутичках, рейдах і боях вписавши чи не найславніші сторінки історії наших новітніх збройних змагань за визволення і державність України.

                      Ці свої завваги пишу "не в суд чи осудження", а в ім'я історичної правди, щоб пам'ять тих складних подій насвітлювано належно і правдиво, а не притягалась би вона принагідно до підтримування поверховних і часто помилкових тверджень, очевидно без злої волі, а через непоінформованість. Цього вимагає честь живих і слава поляглих українських воїнів. Славній же пам'яті покійного сотника УСС М. Девоссера салютую по вояцьки від щирого серця.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації