ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 10 березня 2012 р.

МАЛА ПРИГОДА ПІСЛЯ ПЕРЕХОДУ ЗА ЗБРУЧ

Г. Лучанко                                                                                                                                                                                                    

                                  Після розпучливого, але завзятого прориву ворожого фронту під Чортковом, коли-то наша армія підійшла була аж під Ходорів, північні частини аж під Красне-Буск, вона мусіла остаточно таки завернути перед свіжою і добре озброєною польською армією Галера. Начальна Команда УГА знаходилась в той час уже в Тернополі, переїхавши зі Станиславова, і все армійське добро тут-же. Коли наш Уряд зговорився з Головним Отаманом Петлюрою про можливий перехід за Збруч на територію УНР, все армійське добро заладовано в вагони, а тому, що залізничний шлях на Київ в сторону Підволочиськ був уже в руках большевиків, то спрямовано ті вагони залізницею на Іванє-Пусте з думкою, мабуть, що до нашого переходу за Збруч досить ще буде часу, щоб усе те майно на возах перевести за Збруч. Однак наш відступ був такий швидкий, що майже все те майно залишилось у вагонах, затарасувавши ними не лише цілу станцію Іванє-Пусте, але і цілу дорогу до другої станції Германівка, а навіть поза нею. Щоб урятувати хоч частину того майна, нам тепер необхідного, Команда ІІ-гої Коломийської Бриґади приказала виділити 26 возів (по кілька з кожної частини), назначила мене їх начальником, додаючи 12 стрільців і 2-ох підстаршин для охорони та веліла поїхати з ними на станцію Германівка й забрати звідтам, що буду уважати за найконечніше.

                                 Заїхавши на станцію, яку вже починала обстрілювати ворожа артилерія, післав я 8 стрільців і підстаршину для охорони на недалекий насип перед станцією, з рештою і при помочі візників почав з вагонів на вози виладовувати все, що вважав за найконечніше: сукно, хліб, каву, цукор, але найбільше вівса для коней і солі, якої і в нас вже відчувався брак, та яка опісля за Збручем була на вагу золота.

                                  Вже майже кінчив свою роботу, бо вже лише 4 вози зістали до вантаження, а більшу частину навантажених возів уже відіслав під наглядом двох стрільців, коли несподівано з противної сторони станції зближалися до нас три старшини, отаман-лікар, жид аптекар-поручник і четар. На питання отамана, що я тут роблю з людьми, я показав наказ команданта бриґади, та коли, по прочитанні наказу, побачив мої порожні 4 вози, зажадав, щоб йому їх відпустити. Спершу я відмовлявся, кажучи, що це буде непослух супроти даного мені наказу. Вкінці таки отаман-лікар переконав мене, що військо без ліків і перев'язок у боях не обійдеться, а там ціла аптека Начальної Команди у вагонах. Тоді ми під'їхали возами до тих вагонів і почали вантажити все, що отаман наказував.  Коли ж я побачив, що того всього на 4 вози ніяк не забере, післав десятника з двома стрільцями, щоб якнайскорше доставив нам 10 нових возів.  Ще не докінчили вантажити ті 4 вози, як десятник уже пригнався зі свіжими возами з поблизького села.

                                   Всі разом з візниками взялись щиро до навантажування всього найціннішого, що отаман велів. Вже навантажили більшу частину возів, коли почали гудіти крісові кулі, як чмелі. — Знак, що ворог підступає.  Вміжчасі, кінчали навантажувати решту, а повні вози вже від'їхали зі старшинами в безпечне місце і з стрільцями, що нас охороняли, я решту 4 стрільців і десятника лишив при собі, щоби, криючись поза вагонами, відстрілюватися, поки не покінчимо. Скінчили; повні добра вози я відослав, коли вже вони скрились у ярі під ліском, стрільці разом зі мною скочили на той віз, що від початку ждав на них, а коні, мов вихор, понесли нас за тамтими. Вже доїжджали ми до яру, коли побачили першого ворога на тому місці, де ми щойно пакувалися.  Як на команду всі 5 стрільців націлилися на нього крісами і таки котрийсь його допав. За хвилину появилось їх більше на насипі і хлопці вспіли їх ще раз чи два привітати своїми сальвами, але чи кто більше з них упав, ми вже не мали змоги бачити, бо з возом в'їхали в глибокий вивіз, що ні ми їх, ані вони нас не могли тепер бачити.  Хіба курява за возом могла нас зрадити, кудою ми від'їхали. Так гнали ми щосили, поки наздогнали свої перші вози з отаманом на переді, за якої пів години опісля минули нашу досить сильну охоронну заставу, командант якої, поручник, заявив мені, що тепер уже можемо їхати безпечно, бо він був висланий на охорону моїх людей, щоб прийти на поміч мені у випадку потреби.

                                  Я подякував і ми поїхали далі. Йшлося мені головно, щоб доїхати до місця, звідки я був висланий на ту операцію, і здати звіт. Але даремні були мої пошукування. Ані команди бригади, ані нікого з наших відділів я не знайшов; один раз мало не заблудив і ледве трапив назад до своїх возів з аптекою і постановив дальше їх держатись, поки не відшукаю своєї частини. Отаман-лікар наказав сісти на віз, яким він їхав, та на якому маяв прапорець Начальної Команди. Ще таки того самого вечора (четвер з 16 на 17 липня) ми переїхали тим возом Збруч.

                                   Після переходу Збруча, ми зупинились на широчезнім майдані села Фридрихівка, заповненім безліччю возів і війська. І тут я пробував знову відшукати свою Команду, але задарма, після чого заночували таки на возах, постановивши держатись до деякого часу тих возів. Дуже невигідний на возах нічліг, якого ми всі так прагнули, і це переконало мене, як команданта того малого відділу, щоби відсунутись якнайдалі на схід від того натовпу і знайти відповідне місце на постій і спокійний відпочинок. Наступну ніч ми переночували в містечку Оринін, вправді вже по хатах, там вже було тісно, бо наші передові частини встигли вже дібратися туди. Тому в суботу зрана зараз після снідання рушили ми далі на схід усупереч пересторозі отамана-лікаря і двох інших старшин. Впевнившись докладно від селян, що околиця спокійна, проїхали село Ольховець і на вечір спинились над глибочезним яром ріки Смотрич у селі — здається — Крушинівка. Розквартировано хлопців по господарях неоподалік один від одного, щоб легше було виконувати вночі службу, наказав я десятникові на завтра, в неділю, приготовитися до церкви, та й повечерявши з господарями, які прийняли нас приязно, пішов я на спочинок. В неділю ранком, як уже вояки збирались до церкви, прибіг до мене післанець із двора від отамана. Коли я явився перед отаманом, той заявив мені, що його хлопці, шукаючи в пивниці двора за припасами, подибали в одному куті заглиблення закрите дверима. Отворивши з трудом ті двері, побачили сходи, що майже прямовісно спадали вниз. Ми тепер усі разом зійшли в те місце, а коли я наставився лізти в ту наче печеру, отаман і з ним оба старшини відраджували, щоб не напоротися на якусь халепу. Я таки постановив вияснити справу, якщо ми сюди приїхали на кількаденний постій. Десятникові наказав не відходити тепер від возів і людей в моїм заступництві, а взявши зі собою молоденького, жвавого хлопця Михайла (його кликали "Міхал"), що стояв побіч із крісом, почав я сходити сходами вниз, а він за мною, бо прохід був завузький на двох. Старшини лиш переглянулись між собою, моргнувши один до другого. Обережно і дуже помалу посувались ми вниз, ступцями 25 до 30 цм. високими. Спочатку рахував їх, але як почав світити сірники, бо час до часу сипались камінчики чи тинк, я втратив рахубу. Десь в половині нашої тої дивної мандрівки дався чути голос мого Михайла позаду: "Може то дорога до пекла, пане четар, бо я вже нарахував 117 ступнів і не кінець". "То добре — засміявся я, підбадьорюючи його й самого себе — виполошимо всіх чортів з пекла. Але добре, що ти рахуєш ступні, я вже згубив рахубу". Коли так дальше поволі й обережно зсувались ще деякий час удолину, побачили ген далеко внизу наче в керниці маленьке світло. Тепер уже скорше ми йшли, щоб якнайшвидше дістатися до нього. Нарешті дібрались і побачили, що стоїмо в якійсь комірці 2 х 2 м. широкій, а світло продіставалося туди вже знадвору через щілину недосуненої добре плити. Оба ми з Михайлом, опершись сильно плечима, відсунули плиту настільки, що вже могли вилізти. Хвилину ми ще переждали з готовою до оборони зброєю, чи не почуємо по противному боці руху. Переждавши яких 10 хвилин, протиснулись ми попри відсунену плиту, але знайшлися знову не на дворі ще, але якби в більшій альтанці, яка колись була, мабуть, гарно влаштована, але вже большевиками сплюндрована.

                                  Ми вийшли тепер надвір, але тут була така гуща корчів і дерев, що заледве віддалились яких 12-15 м., вже нічого не доглянули поза собою. А коли глянули вгору, то здавалося, що замчище, з якого ми почали злазити по сходах, стоїть високо над нашими головами. Не дивниця, коли Михайло начислив 260 сходів і то, як заявив, мабуть, помилився. Я глянув на годинник, більше години зійшло нам на ту подорож; почали о 10 годині, тепер була 11.20. Протискаючися далі до світла тими хащами, вийшли ми нагло на стежку, яка вела над самим берегом ріки, так, що прожогом мало в ріку не вскочили. Посідали ми та відпочали над рікою, опісля я викупався в річці, яка була глибшою, як спершу здавалося. Михайло пішов за моїм прикладом. Коли після того я відпочивав, не стямився, як заснув. Прокинувшися, я почув гострий голос Михайла — "Па-а-не четар! Тривога!!!" Вискочив я на беріг і перебіг кількадесять кроків до вбрання, де вже ждав Михайло, щоб мені помогти якнайскорше одягнутися. "З гори від двора було чути крики і якийсь гомін" — говорив він.

                                 Миттю я одягнувся і обидва пустились прискореною ходою в сторону двора. Коли ми вже майже доходили до брами, вона відчинилася і показався наш перший віз з поручником напереді. "Що тут діється?" — спитав я того поручника-аптекаря. "А де ви досі пропадали?" — відповів він питанням на питання — вп'яливши в мене здивовані очі, коли вже коні, присідаючи на задніх ногах, почали повільно сходити тою стрімкою доріжкою вниз. — "Ми думали, що ви впали в якусь пастку, бо більше 4-ох годин вас не було" — додав, з'їжджаючи. Я лише закляв, глянувши на таку небезпечну їзду, наказав стрільцеві, що стояв тут з крісом, щоб не пускав жадного воза через браму, поки попередній не буде внизу.

                                Крім тої першої фіри з аптекарем стояло на подвірі двора кілька наших возів, але мого воза, ані десятника, тут не було. Скочив я до поблизьких хат, де ми вчора заквартирували. Коли десятник з двома стрільцями, що стояли коло воза, побачили мене в брамі, повеселішали і закидали нас з Михайлом різними питаннями. Часу не було на розповідь. Попрощавши приязних господарів, поїхали ми возом за тамтими, де вже останній віз виїжджав з брами двора. Нарешті з'їхали і ми останніми, а поки переїхали перший і другий брід на крутій річці, передні наші вози так скоро поспішали, що годі було їх дігнати, не то перегнати, щоб довідатись в отамана про причину втечі з такого гарного постою. Так переїхали ми пару сіл, аж задержалися в Ольхівці, де я стрінув частини нашої ІІ бригади та її Команду. Тут склав звіт із виконання даного мені наказу. Отаман Лесняк і сот. Купчанко подякували і так я з десятником і своїми стрільцями опинився знову в своїй сотні при курені бл. п. пор. Івана Онишкевича.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації