Дня 11 лютого 1945 р. західні альянти підписали у Ялті договір з СРСР у якому поладнали біжучі справи і питання після воєнних проблем 1. Найбільш тайною точкою договору була справа "репатріяції радянських громадян", які в часі війни опинилися на заході, переважно в Німеччині. Невідомо скільки тих громадян перебувало поза границями СРСР, але приблизно нараховано їх на 2 мільйони людей; це були молоді люди, вивезені насильно на роботи до Німеччини, втікачі, які не бажали попасти ще раз в обійми злочинного радянського режиму, та вояки, які створили національні з'єднання в рямцях німецьких збройних сил для боротьби проти московського імперіялізму. Число тих останніх теж невідоме, але самих українців було згідно з німецькими даними понад 200 000 людей.
Документ договору, який підлягав умовам повної тайни ("топ сикрет") 2, на який обидві сторони погодилися згідно з вимогою СРСР звучав так:
"Договори між Союзними державами в справі воєнно-полонених і громадян тих держав. Дня 11 лютого 1945 підписали його: Й. Сталін, Франклін Рузвелт і Вінстон Черчил".
"У згідності з тими договорами, до того часу, коли будуть виділені транспортові засоби для репатріяції громадян союзників, кожний союзник має доставляти харчі, одяги, медичну обслугу та інші запотребування громадян других союзників. Радянські старшини будуть помагати британським й американським владам в їхніх завданнях обслуговування громадян СРСР, визволених британськими і американськими збройними силами продовж часу, в якому вони будуть знаходитися на європейському континенті або в З'єднаному королівстві, очікуючи транспортів для перевозу їх домів.
"В обслуговуванні британських підданих і американських громадян, радянській владі будуть допомагати британські й американські старшини. Коли ж тепер досягнено домовлення, три уряди зобов'язуються виявити всяку поміч згідну з потребами ведення воєнних операцій, в цілі забезпечення скорої репатріяції всіх тих воєнополонених і цивільних людей".
Те, що около два мільйони громадян СРСР було проти режиму та перебувало в Західній Европі, було для Москви прикрим фактом. Коли додати до цього і те, що при репатріяції вийде наверх, що радянські громадяни воювали проти своєї влади, а багато більше інших не бажало вертатися під комуністичний терор, — в домовлене є сказано, що репатріяція має відбуватися скоро. У тайні задержано те, що усі партнери погоджуються, що репатріяція буде насильна, тобто будуть передані СРСР теж і ті, що не хочуть вертатися.
Один з журналістів, Джордж Орвен, не додержався умови тайни і негайно почав акцію проти насильного вивозу людей до СРСР 3 . Пізніше прилучився до осуду домовлення теж Солженіцин, уважаючи Черчіля і Рузвелта кримінальними злочинцями, які вислали свідомо мільйони політичних втікачів у Росію, де їх засудили і повбивали. Автор книжки "Остання таємниця" — (The Last Secret) пояснює, що обидва державні мужі зробили це тому, щоб зберегти умови Ялти перед реакцією СРСР; приміром, Сталін міг би не допустити до виборів у Польщі. З тої самої причини видано-передано 50 000 козаків з жінками і дітьми, які в більшості не були радянськими громадянами; вони піддалися британським збройним силам в Австрії.
Проти такої "дипломатії" виступали британські вояки і старшини, зокрема маршал лорд Александер. Справу утруднювало теж і те, що в радянських руках було около 50 000 західньоальянтських полонених, яких захопили більшовицькі війська в німецьких таборах полонених, та вимагали в заміну повернути їм усіх своїх громадян. Згодом підписано іще два тайні документи. Один з них, що відноситься до захоплених німцями полонених Червоної армії, які згодом воювали в німецьких одностроях на західньому фронті, у британській верзії книжки "Остання таємниця" звучить:
"Усі радянські громадяни, визволені альянтськими арміями, мають бути негайно відділені від німецьких полонених і зконцентровані у визначених місцях і площах, до яких мають бути негайно допущені радянські представники репатріяції. Для справ внутрішньої адміністрації і дисципліни ті громадяни мають бути угруповані у формації та піддані радянським законам"4.
На вимогу Сталіна це репатріяційне домовлення не могло бути включене до домовлень у Ялті. Білий Дім ствердив тільки, що домовлення репатріяції має на меті тільки добро полонених. Видача полонених, що попали у руки Західних альянтів, була тільки частиною цілої проблеми репатріяції. Багато більше було цивільних людей, розсіяних на просторах Німеччини; полонених можна було висилати у суцільних транспортах і тільки згодом дійшли вістки, що їх вивезено у порти СРСР кораблями. В той час в березні і квітні 1945 була в повному розгарі офензива СРСР і ялтанські договори не можна було зреалізувати. Треба було ждати до закінчення воєнних дій і окупації Німеччини.
Але тоді перед західними альянтами станули дві проблеми: багато не бажало репатріюватися до СРСР, інші заперечували, що вони радянські громадяни. Більшовицькі комісії вимагали видачі усіх без огляду на їхню волю і громадянські права. Представники радянського уряду обстоювали становище, що колишні громадяни балтицьких держав і земель Західньої України є радянськими громадянами, в той час коли окупацію західніх земель України, Білорусі і балтицьких держав не визнавали правно ні США, ні Велика Британія і Франція. Врешті багато втікачів не визнавало себе росіянами. Поза українцями, білорусами та поляками, проблемою стала ціла мозаїка кавказьких і турських народів, які відпекувалися спільноти з панівною нацією СРСР. Врешті на вимоги московських комісій, західні альянти вирішили видавати насильно усіх втікачів та полонених, які були розміщені в різних таборах Німеччини.
Так після перших тижнів окупації Німеччини союзними військами, колишні жителі Східньої Европи знайшлися у трагічній ситуації. Добровільно до повороту зголосилися у радянських комісіях ті молоді люди, які німці вивезли примусово на роботи до Німеччини, переважно за списками сільської адміністрації, яка висилала переважно асоціяльний і кримінальний елемент. І саме цей елемент з п'яними криками, співами під мелодії "гармошок", під відповідними пропаґандивними транспарентами, покидав "гнилу" Европу і вертався домів. Всіх інших альянтські збройні відділи насильно вивозили вантажними автами до таборів радянської репатріяційної комісії. І тут альянти вперше побачили, що багато призначених до вивозу поповнювало самогубство, боронилися, або втікало. Полоненим-власівцям та іншим національним відділам, які були на західньому фронті і переважно самі віддавалися у полон англійцям і американцям та які ставили спротив проти видачі, до харчів додавано барбітурати, після яких збайдужілі люди дозволяли робити з собою все 5.
Врешті на запити до вищих урядів західніх альянтів наспіла відповідь від американського "стейт департаменту", що згідно з ялтанською умовою мають бути видані усі радянські громадяни. Тепер залишилося нерозв'язане питаня: хто є громадянином СРСР? Козаків видали як радянських громадян, але хорватську дивізію звернено уже цілком безправно Тітові ніби тому, що хорватський уряд був залежний від німців 5а.
Проте справа була неясна і несправедлива. Видали так, як того вимагали радянські чинники, щоб не зразити собі того союзника. Це був політичний аргумент. Але проти нього були серед західніх альянтів й інші тому, що видача тих людей означала їхню смерть.
Тепер у цілу справу включився британський маршал Александер. Він звернувся до найвищих державних чинників західних союзників з рапортом, що є багато людей, які з політичних причин не можуть вертатися до СРСР і тому їх треба закувати в кайдани і силою вивести у автах як злочинних в'язнів. Александер просив про інструкції. Із своєї сторони пропонував, щоб не вживати довше брутальної сили, а тих людей визнати політичними втікачами. Якщо влада погодиться з тою пропозицію, такий акт означатиме поворот до політики політичного азилю. І тут зазначив Александер, що азиль належиться тим, які самі прийшли на британську територію, а не тим які попали в британські руки шляхом мілітарних операцій 6. Александер дістав відповідь з 14 серпня 1945 року від міністра закордонних справ Ернеста Бевіна, яка звучала: "Let them go". Прийшов лист з "War Office" з інструкцією виконувати репатріяцію з можливо малими військовими силами, а це означало, щоб не вживати більших військових одиниць 7.
18 серпня 1945 року Александер мав нараду з радянським ген. Василєвим, в якій заявив, що не бажає вживати сили до репатріяції 8. Василєв вимагав додержуватися ялтанської умови, де не говориться про бажання поодиноких людей. Александер відповів, що, якщо б він мав такий наказ, то його виконав би, а на пропозицію Василєва погодився написати до вищої інстанції. Василєв вимагав доступу радянській комісії до таборів на Креті і польських таборів в Німеччині. Александер написав до своїх начальників: "Пропоную не дати їм більше, як належиться" 9.
Тими документами можна, до деякої міри пояснити трактування української дивізії — лист Бевіна до Александра з дня 14 серпня 1945 і пропозиція Александра що до кваліфікацій людей, як політичних втікачів з правом азилю. "Азиль належиться тим, які прийшли на британську територію, а не тим які попали у британські руки шляхом мілітарних операцій".
20 лютого 1946 Папа Пій XII виступив з протестом проти насильної репатріяції і відмовлювані політичного азилю. Високі ватиканські урядовці сказали американським журналістам, що політика Ялти була "зрадою моралі і ідеалів, за які альянти боролися, та проти гуманости і справедливості"10.
Проблемою залишилося, що робити з тими, які були польськими громадянами до вересня 1939 р. Врешті вирішено, що всі польські громадяни з 1939 р. не підлягають репатріяції, а не так, як вимагали радянські комісії, що всі ті, які жили на схід від лінії Крузона мали б бути репатріовані. На підставі цього можна вважати, що вояки української дивізії, які опинилися в полоні в Італії чи в Німеччині й Австрії не підлягали репатріяції. Це рішення введено в життя негайно після відповіді Бевіна 14 серпня 1945 р. Пізніше радянські комісії, які незаконно поривали людей з помешкань і вулиць на території цілої Німеччини і Австрії під окупацією західніх альянтів, нанесли не одної трагедії. Остання радянська комісія провірювала востаннє наших вояків в половині серпня 1945 р.
З дальших подій слід відзначити такі дані:
В червні 1945 р. до наших полонених приїхали два священики з Риму. В грудні приїхав до Ріміні архиєпископ Іван Бучко з Риму. В лютому промовляв в Об'єднаних Націях письменник Бажан, присвятивши свій еляборат І УД УНА. (Перша сесія ООН 3 лютого 1946).
Доля української дивізії в тій загальній ситуації залежала від дуже тонких дипломатичних аргументів, не виявлених у тих документальних даних, які я досі зібрав. Треба провірити, чи рішення не видавати дивізію не було основане на певного роду "джентельменс аґрімент", який взяв до уваги, що Військова Управа вимогла від німецького партнера те, що дивізія воюватиме виключно проти більшовизму на східньому фронті.
_________________
1 Foreign Relations of the United States, Diplomatic papers, у російському виданні "Тегеран, Ялта, Потсдам", сборник документов, издание 2-е дополненное, Москва, 1970.
2 Там же, стор. 198. 3 Див. Nicholas Bethell "The Last Secret", The Delivery to Stalin of over Two Million Russians by Britain and the United States, New York, 1974.
4 Там же, стор. 32-33.
5 Там же, стор. 170. 5а) Там же, стор. 73-74.
6 Крім нью-йоркського видання праці Бетгелла існує видання британське. Саме з цього видання я цитую інтервенцію маршала Александра та відповідь Бевіна. Стор. 177.
7 Бетгелл подає, що згадана відповідь Бевіна є в "Форейн Офіс", ч. 37147903.
8 Бетгелл, стор. 178 джерело "Вор офіс" ч. 204 440.
9 Там же, дт. 178, документ WO 2346317.
10 Там же,ст.192,"Нью-Йорк тайме", 25 лютого 1946.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар