ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 4 грудня 2011 р.

У ВОЛИНСЬКІЙ "ТИХІЙ" СТОРОНІ...

Ігор Ромен

                                Сучасна комуністична Польща спеціялізується в продукції протиукраїнської ненависницької публіцистики, якою затроює свою суспільність, їй самій на згубу. Як би не виглядало дивним, такої ненависницької продукції, напр., от хоч би проти Німеччини, яка в 1939 р. розбила Польщу і допровадила її до стану залежности від Москви, важко завважити. Різні складаються на це причини їхньої т. зв. державної рації, але не можна мовчки пройти попри факт, що, без сумніву, важну ролю відограє там Москва та її "рація стану", яка зручно проводить у життя імперіялістичний клич "діли та пануй".

                                Збільшивши терени своєї новоствореної держави українською територією в 1919-20 рр., вони й досьогодні, стративши їх безповоротно, ніяк з цим фактом не можуть погодитися і вщіплюють всякими способами в своїх громадян почуття заподіяної їм кривди і бажання реванжу в надії, що українці зовсім безборонні. Правда, є незначна (дослівно: чисельно незначна) група поляків, яка по різних невдачах, зачинає прозрівати і дивитися отвертими очима на сучасну політичну дійсність, але навіть і ця незначна група поляків всю вину звалює на польських комуністів, правлячу тепер у Польщі кліку.                                                                                                                                                                                                                                    

                             Якщо навіть відгородитися від минулого роком 1939, хочеться запитати, що ця група зробила або робить, щоби протверезити своє суспільство, яке, до речі, вже цілим майже поколінням виховане польськими комуністами в ненависті до всього, що українське, а й "передвоєнним" полякам тільки додали жару до оливи. Поляків типу поета Лободовського з групи парижської "Культури" дуже мало, а польські комуністи затроюють ненависницькою лектурою душі цілого польського народу.
                                                       
                            З цієї всеї україножерної публіцистики польських комуніств наявно видно теж большевицьку руку; бо насвітлюючи обставини та ставлення поляків до українців та української проблеми в Польщі до 1939 р., вони ж знову хочуть апелювати до українців, мовляв, дивіться, як "панська" Польща поступала з вами, не доказуючи, що принесло большевицьке "визволення". А не досказуючи, хотіли б підкреслити "благодаті" большевицького панування в Україні.

                         Серед ненависницької публіцистики чи взагалі лектури польські комуністи від часу до часу відслонюють, часто проти своєї волі, дуже цінні для нас джерельні матеріяли-інформації. На підставі документів через доступ до них в державних архівах, до яких ми може і ніколи не мали б вгляду, часто находимо цінні причинки до історії Західніх українських земель, що опинилися були в рямцях польської держави. Тим способом дістають повний образ польського пановання навіть ті, які ніколи не жили в Польщі. Це, так би мовити, два періоди польської історії половини XX ст. Який може бути третій період? Хіба мусів би наступити ще новий "цуд" над Вислою, щоби переломав психіку польського народу.

                                                                                        ***

                        Перед нами друге видання книжки якогось Міколая Куніцкого "Памєнтнік Мухи" (1967). Сама книжка — це боротьба польської комуністичної банди з українським населенням в першу чергу на Волині. Зміст книжки, чи пак "памєтнікі", як звичайно, україножерний, по дитячо-дурному написаний, аж сміх збирає, що її автор може так низько цінити своїх читачів, особливо тих старших, які багато дечого знають краще за самого автора.

                       Вступ до згаданої книжки написав якийсь Станислав Вронскі. Хоч і автор вступу не вільний від відомого польського шовінізму та україножерства і слідами "передвоєнних" поляків, які хотіли ділити нас на українців і "почцівих русінуф" (себто тих, що вислуговувалися полякам або зовсім національно несвідомих), так само ділить на ненависних йому українців з тієї частини Волині, що до війни належала до Польщі, і "почцівих" українців, що їх вже Москва вишколила на своїх "підданих" —себто інтернаціоналістів, для яких нація (за виїмком московської) — "все равно". Для автора самої книжки, як і для автора вступу, відділи УПА — це банди, хоч оба вони повинні надто добре знати, що ціле автохтонне населення Волині постало, щоби вже раз покінчити з ганебною ролею польських п'ятиколонників спершу для самої ж Польщі, опісля для німців (хоч би взяти ролю польської "ґранатової" поліції в часі німецької окупації) і врешті большевиків.

                        Але цінною для нас у вступі до книжки є своєрідна, на підставі польських джерел, довідка про Волинь за часів Польщі (до 1939 р.) і тому понище подаємо суттєві її частини в українському перекладі (1)

                                                                                         ***

                        "Цей простір (то зн. Волинь — І. Р.) великий, бо понад 35 тис. кв. км... В хвилині зайняття їх гітлерівськими військами в 1941 р. замешкувало на тих теренах не більше, як 300,000 поляків, будь-то розпорошених по селах, будь-то скупчених в енклявах вздовж комунікаційних шляхів і в містах... З цього числа на польську міську людність припадало коло 50 тисяч...

                         "На так незначне відносно число поляків, що становить 15% загалу населення, у збройній боротьбі проти німецьких окупаційних військ і проти українських націоналістів в останніх місяцях змагань в 1944 р. брало участь загально до 10,000 людей...

                          "У своїх публікаціях совєтські командири признають, що їх відділи на Волині чулися найбезпечніше в польських селах і що цивільне польське населення давало їм значну поміч, не звертаючи уваги на криваві репресії, які в зв'язку з тим стрічали його з боку гітлерівців і відділів УПА".   

                           Вже декілька тих відривних відступів наявно потверджує ролю зайшлих польських колоністів на Волині супроти автохтонного українського населення. Ці ствердження не наші — це говорять самі поляки.

                           "...Про Волинь в передвоєнній Польщі говорилося, що то країна чорнозему, широких урожайних просторів, що опливають молоком. Про відносини на т. зв. "кресах" суспільність не було інформована, отже офіційну версію народностевої ідиллі тільки часами заколочували відголоси поліційно-військових пацифікацій, що доходили з окраїн до центра Польщі. При розторощуючій чисельній перевазі українського населення... польська меншина була в упривілейованій суспільно-економічній ситуації. Великі маєтки, що в 1939 р. займали 1/4 ґрунтів, були з правила власністю поляків, до них належало 77.3% маєтків. Маєткова структура сільських господарств була корисніша для польських селян т. зн. малоземельних польських господарств було відносно менше, а великих господарств багато більше, ніж українських.
"Пересічна величина польського господарства виносила 6.9 гектарів, а українського — 4.3 гектарів землі. Було то вислідом спеціяльної провадженої польською владою парцеляційної політики, поселення і творення польських колоній. Наприклад, польські господарства простором 10 до 50 гектарів землі постали в більшості з осадної акції. Можна собі уявити, яке заогнення народностевих стосунків викликала такого роду рільна політика польських властей.

                          "Одначе пляни польського уряду йшли ще далі. На припоручення найвищих державних властей в "Інституті Господарськім Східніх Земель" опрацьовано в 1937 р. реферат п. заг. "Перспективи польського рільного поселення на сході Польщі". З вказівок цього реферату користав Секретаріят Оборони Річипосполитої Польської. Обговорювано, між іншими, також проект, щоби вздовж границі створити суцільний пояс польського поселення, усуваючи з нього українців навіть в дорозі екстермінації. В дальшій перпективі були пляни створити на східніх окраїнах тривалу перевагу польського населення, то значить таку перевагу, що її не нарушували б популяційні рухи. На підставі обчислень таке поселення вимагало б там 6 мільйонів поляків. Був це заразом плян асиміляції і екстермінації українського населення (2). Від 1937 р. справа щораз більше безпосередньо переходила в руки військових чинників. В письмі до міністра рільництва і рільних реформ в лютім 1937 р. міністер військових справ ген. Т. Каспшицкі представив дезидерати в справі парцеляційного плину на східніх землях на 1938 р.: не зменшування матеріяльного польського стану посідання як теж обсадження певних теренів елементом державно певним, то є польським елементом. (3) *)                                                                                                                                                                                                                   

                            В листопаді 1937 р. Департамент Загального Командування Міністерства військових справ поручав в обіжнику, щоби проблему парцеляції "оцінювати передусім з точки зору потреб воєнної безпеки" і на східніх просторах землю з парцеляції розділювати "тільки між поляків рільничо приспосіблених і сильних господарсько". Наказуючи доручення підготовчих праць в тій ділянці керівникам Самостійних Рефератів Військової Безпеки ДОК (4), обіжник окреслював також безпосередню співучасть командирів ОК, який, між іншим, мав сполягати на "доцільнім розміщенні серед поселенчого елементу одиниць добре приготованих суспільно і сильних господарсько, які становили б ідейні кадри поселення. Ці одиниці повинні бути вибрані передусім зпосеред підстаршин, що переходять військову службу, або тих, що вже в стані спочинку або рівнорядних з державної поліції або пограничної охорони". Кандидати тільки польської народности повинні були мати добру опінію з часу військової зглядно поліційної чи пограничної служби, на випадок одначе довшої перерви в тій службі опінію влади безпеки. Незалежно від приготовання кадри зпосеред бувших професійних підстаршин доручувано спеціяльний добір цивільних кандидатів, найрадше старшин або підстаршин резерви, скрупулятно провірених, що мають "нєпошляковану опінію" і досвід в суспільній праці. Ціла акція мала бути перепроваджена дискретно.

                            "При реалізації так накресленої політики дехто з представників воєвідської влади пропонував центральним властям, щоби допустити продаж для українців "відносно невеликих просторів, в першу чергу комплексів, що не надаються на творення поселенчих угрупувань або неконечних для місцевих поляків", подаючи знаменне узасаднення, що це є "необхідне з уваги на втримання назовні засади, що і та категорія громадян не є позбавлена права набування землі"*). Насправді йшлося тут отже виключно про збереження вигляду назовні. У внутрішній кореспонденції цю "категорію громадян" вважалося насправді не польськими громадянами тільки за чужий елемент. Начальник Округи Корпусу IX писав про українське населення: "Висказу "чужий" вживаю тільки довірочно, неменше з цілою свідомістю і вповні почуття відповідальности, бо досвід 17 років нашої діяльности на східніх землях виказують, що це населення є дуже далеке від спольщення... Майбутнє на цьому відтинку може бути дальшою зміною в нашу некористь, бо як практика виказує, атракційність... польської державної доктрини щораз більше затрачує свою силу"**). Було це признання фіяска не тільки програми спольщення тих земель, але фіяска концепції підсудчиківської Польщі.

                            "А як було з "атракційністю польської державної доктрини" в минулому при установлюванні на тих землях в рр. 1919-20 польської державности? Вимовним і вірогідним свідоцтвом того може бути меморіял А. Залєвского, діяча "Товаржиства Стражи Кресовей", організації, що діяла на Волині від січня 1919 року, а яку до життя покликали урядові чинники***).

                            В тім меморіялі Залєвскі писав, що фільварок в очах села був репрезентаном польщини ще за царських часів, коли то польська шляхта пристосувалася до обставин і замість боротися з царським урядом, присвятила значну частину своїх сил боротьбі з селом, цілковито йдучи на руку окупантам".

                             "В часі війни і революції населення Волині переходило змінні черги судьби — німецька окупація, влада німецької маріонетки гетьмана Скоропадського, відхід німців з Волині весною 1919 р. і переходово совєтська влада в одній частині і військ Петлюри в другій частині Волині, вмарш польських військ, після чого в липні 1920 року — червоної армії, а в серпні знову польських військ. Наступив період, про який автор меморіялу пише: "...маси з цікавістю і недовірям гляділи на нашу владу і військо. Що вони приносять з собою? Чи панщину, неволю, гетьманщину, безправ'я? Чи спокій, порядок, рівність всіх супроти закону? Маси, цілими віками кормлені недовірям, ненавистю до польщини, що була для них синонімом влади".

                            "В меморіялі подано приклад, що ілюструє ситуацію в повіті Луцьк. Виступаючи в імені неприсутньої властительки маєтків, повітовий комісар стягав з тих, що вживали землю, третю частину зборів і, вживаючи жандармерії, давав урядову допомогу польським обшарникам при непорозуміннях з службою фільварку, як, напр., при викиненню на брук княжною Марією Любомирською двадцять родин фільварочної служби в маєтку Ваврів, хоч деякі з тих осіб працювали в маєтку від дитини..." В повіті мав місце ряд неурегульованих рільних спорів — писав Залєвскі — а при тій оказії діються надужиття, що переходять поняття, карні виправи з жандармерією, військом, скорострілами, батоження населення, стягання контрибуції, зовсім довільно наложеної, викидання на брук фільварочної служби жандармерією без судових рішень і т. п. Часто діється насильство над "русіньским" населенням, яке прихильно до нас успосіблене. Подібних фактів можна б подати дуже багато. На кожне жадання предложу ряд протоколів..." "При ближчім провіренні пануючих тепер настроїв можна ствердити, що плебісцит означав би нашу програну на Волині". Така була кінцева конклюзія автора меморіялу з 18 жовтня 1919 року. Подібно можна це було ствердити після двадцяти років польської влади на тих землях.

                          "Причини цього стану речей не змінилися, були подібні до тих, що їх описав повище А. Залєвскі. Близько половина сільського населення господарила на скравках землі до 3 гектарів, провадивши нужденне життя серед чисельних родин, вдягнена в доморобне полотно, ходить босо або в лапцях з лика. То, за що на заході Польщі місто платило золотівками, на Волині селянин продавав за гроші (5). Сірників, нафти, свічок, соли, мила, всього, що треба було купувати, село ощаджувало, а часто зовсім не вживало. Дізнані давніше кривди не забувалися, батьки розповідали про них своїм дітям.                          

                           "Анальфабетизмом упосліджене було 68.9 відсотків населення Волині, але в тім українців більше, бо 77.4 відсотків. До школи ходило 96 відсотків польських і тільки 69 відсотків українських дітей. Згідно з звідомлень волинського воєводи з 1936 р. на 1,732 публічних (народніх) шкіл — українських було тільки 11. З цього звідомлення виходить, що у всіх вогнивах влади і на всіх більш інтратних становищах праці домінували поляки. На 103 війтів, 81 було поляків, а 19 українців. В заряді сільських громад 69 відсотків працівників були поляки, а 26 відсотків українців, відповідно в повітових зарядах: 75% поляків і 16% українців. В містах було ще гірше. Католицизм, що його вважали польською релігією, був у відношенні до віровизнання українців — православія — релігією упривілейованою. Православне віровизнання утруднювало інтелігенції дістати посаду, селянам купно землі, робітникам прийняття на працю. З цієї причини множилися випадки переходу на католицизм. В звідомленні з 1935 р. воєвода Юзевскі писав, що згідно з статистикою єпископської курії в Луцьку річно біля 3,400 осіб переходить на католицизм. Число римо-католицьких парафій зросло з 82 при 193,481 вірних в 1923 р. до 311,133 вірних в 1937 р. Одночасно на Волинь доходили вісті про руйновання і палення церков на східній Люблинщині. Справді, згідно з довірочною державною інформацією, яка дійшла до польської амбасади в Лондоні за підписом директора департаменту МСЗ (3) Т. Ґвяздовского з датою 4. VIII. 1938, вздовж червня-липня 1938 р. на терені Люблинського воєвідства адміністраційні власті розібрали 91 церкву, 10 каплиць і 26 православних домів молитви.

"...Совєтські архіви віднотовують їх число (польських партизанів — І. Р.) около 2,000 осіб, але в дійсності було їх значно більше. Частина з них була зорганізована в польські або польсько-совєтські партизанські відділи, що операційно підлягали совєтським партизанським штабам. Було б щонайменше упрощенням твердити, що всі поляки, що вступали в ряди совєтських партизанських відділів або творили польські партизанські відділи на Волині, робили це з якихсь усвідомлених інтернаціональних причин, або що були вільні від упереджень до Совєтського Союзу. Причини були завжди передусім
патріотичні"

                                                                                 ***

Автор вступу намішав большевицьким звичаєм горох з капустою в своїх дальших виводах про причини дій польських партизанів на Волині, не забуваючи при тому обов'язково вмішати німецьку інтриґу, співпрацю української протидії з гітлерівцями і те все підправив патріотичним сосом. Як він не намагався прислужитись своїм новим хлібодавцям, все таки гола правда вилізла, як шило з мішка. Український нарід ще раз засвідчив, що на своїй землі він хоче і буде господарити і за це право зуміє боротися зі всіми ворогами. Національні меншини будуть однаковими громадянами супроти закону, а п'яти-колонникам покаже їм своє місце.

_________________________
1) Пояснення позначені зіркою*) це пояснення автора вступу, натомість пояснення, позначені числами — поясненя мої — І. Р.).

2)   Тут звертаємо увагу, що вже в 1937 р. Польща планувала екстермі-націю українського народу на його власній території. Коли по розвалі Польщі українське населення визначувало речинець, до коли зайди мають забратися з своїм "рупєцєм" на свої терени — польські "купьтуртреґери" зарепетували про страшні знущання над "невинним" польським населенням, видумуючи різні фантастичні історії.
3)   МСВ — Міністерство військових справ,- МСЗ — "Міністерство закордонних справ.                                                                                                                                                         *) Центральний Архів МСВ, Секретаріят Комітету Оборони Річипоспо-литої (ЦА, МСВ, СеКОР) — 9, течка без паґінації.
4) Довудзтво Окренґу Корпусу — військової округи розміщення військових частин, приналежних до даного корпусу.  

**) ЦА МСВ СеКОР-9, — тайне письмо волинського воєводи до міністра рільництва і рільних реформ в Варшаві (з власноручною допискою: "до рук власних") з 28. 6. 1939 р.
***) ЦА МСВ СеКОР-9, письмо командування Округи Корпусу ч. IX зі 15. IV. 1937 р.
****) Про характер цієї організації говорять "Документи і матеріяли до гісторії стосункув польско-радєцкіх", Варшава 1961, том II. Матеріял опублікований на стор. 401-405.                                                                                                                  
5) "Злоти" — золотівка, паперова польська грошева одиниця, що мала 100 ґрошів.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації