ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 30 листопада 2011 р.

ВІД БЕРШАДІ ДО ЧАРТОРИЇ

Леонід Романюк
сотник 3-ої Залізної Гарматньої Бригади  

                                             (Напередодні Зимового Походу)

                 Про події, що про них мова у цьому спогаді, ширше подано у творі ген. В. Удовиченка "Трета Залізна Дивізія", який тількищо появився у В-ві "Червоної Калини" у Нью Йорку. Згадується там за іменем про Леоніда Романюка з його оповіданням про авантюру Волоха. — Ред.

                Був вересень 1919 р. Коротка перемога під Києвом, що захопила була нас усіх, змінилась на застій або і відступ, сіючи в душах вагання і розчарування. Але на нашому Одеському відтинку фронту щоденні бойові завдання і порівняльно успішні акції не давали ширитись зневірі і вносили рівновагу в настрої нашої 3-ої Стрілецької дивізії, що саме здобула назву Залізної. Ми були в районі Гайсина на південно-східньому Поділлі. За нами був переможний похід від Шатави через Нову Ушицю, Джурин аж поза Вапнярку, здобуту у завзятих боях. Населення вітало нас як визвольників від знущань червоних партизанів і червоної армії.                 Штаб нашої гарматньої бригади був розташований на цукроварні. Дивізія була в армійській резерві, отже і старшинство і козацтво розважались, як могли. Відвідини Головного Отамана С. Петлюри з французьким старшиною в почоті будили знову наш оптимізм, що французи уможливлять бойовий договір з Денікіним. Ми чули теж, що делегація нашої Армії від'їхала до денікінського штабу і хотілось вірити, що "хлопський розум" переможе і денікінці увійдуть у бойове порозуміння з Українськими Арміями, бо і УГАрмія оперувала під спільним командуванням Головного Отамана. Брак порозуміння, ми відчували, вийде на добро лише червоній Москві. Українське командування теж було такої думки — воно наказало нашому війську зупинитись на тодішніх позиціях, як демаркаційній лінії, і припинити бойові акції. Наш оптимізм дуже скоро розвіявся. До нашої дивізії біля Вапнярки було приділено частину УГА, здається 11-ту бригаду. Одна з її сотень була в заставі. Денікінці, після короткого затишшя, прийнявши нашу пасивність за слабість, одної ночі оточили село і обезброїли нашу заставу, що згідно з наказом не стріляла. Ми були обурені і командир 8-го Чорноморського полку полк, (пізніше генерал) М. Крат вирішив провчити денікінців. Наступної ночі наші частини оточили село і забрали всіх денікінців у полон. Химерна доля хотіла, щоб командир денікінського куреня був приблизно одного віку з полк. Кратом і скінчив ту саму Павловську старшинську школу в Петербурзі. Вони пізнали один одного, навіть перекинулись декількома словами, а тоді його відправили разом з іншими полоненими до штабу дивізії.

                 2-га Волинська дивізія, розташована на південь від нас у районі Бершаді, теж відчула агресивність денікінців. Щодня вони наступали на нечисельні ряди волинців широкими лавами піхоти з кіннотою на обох крилах. Наша дивізія мала тоді ще одну неофіційну назву — "карета швидкої допомоги". Ми одержали наказ змінити волинців, надвечір прибули до Бершаді, а вранці денікінці були заскочені коли влучний вогонь наших батерій і кулеметів вдарив по їхніх лавах, їхню кінноту окружила наша. Одначе, не зважаючи на дрібні перемоги, ситуація нашого фронту і Армій погіршувалась. Наша делегація повернулась від денікінців лише з їхньою бундючною образливою заявою, що вони не будуть розмовляти "с бальшевікамі втарово сорта". Отже — наші Армії й далі кривавились самотужки без амуніції, одягу, медикаментів. Осінь значно погіршила нашу ситуацію — на мас почав наступати найстрашніший ворог — тиф, що йому сприяли вічні бої, недоїдання, відсутність теплого одягу. Армії почали труситись у смертельній пропасниці...

                Саме тоді, в кінці жовтня і початку листопада, прийшов договір командування Української Галицької Армії з денікінською командою. Командування УГА ні морально, ні матеріяльно не було приготоване до маневрової війни-партизанки без забезпеченого запілля і постачання, до того ж УГА була жорстоко десяткована тифом і іншими пошестями. Отже вона вбачала в тому договорі полагодження своїх проблем. Для нашого війська це був величезний моральний удар і послаблення бойової сили. В листопадових студенях і дощах наша дивізія почала відходити на північний захід. Нам, гармашам, було особливо важко, бо попри людей треба було дбати ще і про коней. В осінньому бездоріжжі ми губили коней, тиф косив людей, мусіли залишати гармати. Але масового дезертирства не було і дивізія та бригада заховували сяку-таку боєздатність. Харчі і фураж ми здебільша "міняли". Ми мали трохи соли і цукру, мали також і "плинне золото" — спирт, що ми його реквірували в горальнях довкола Бершаді. Шпиталів майже не було, хворі воліли їхати на возах за нами, ще здоровими. Смертність старшин і особливо козаків була висока. Ліків не було. Ми потрохи обертались у великий примітивний рухомий шпиталь...

                  Десь у першій половині листопаду, здається у Ялтушкові, ми зустріли частини і обози УГА. Ми йшли на захід. Вони прямували на схід. Похнюплені старшини і стрільці — промоклі і померзлі — чалапали розвезеною болтяницею. Як і ми. А болюче невідоме чигало на нас, повне жахливих несподіванок і страждань...

                  З Нової Ушиці після відпочинку і переформування, залишивши частину хворих у лічниці, ми рушили на Дунаївці, а тоді на Ярмолинці. Посувались помалу, як могли. Муштрова частина — люди, коні, гармати — чисельно зменшувалась, зате зростала кількість возів з хворими. Непритомні, напівживі, лежали вони, прикриті шинелинами й лантухами, маячучи в гарячці. Нерви не витримували це пекло: в Солобківцях застрілився сота. Зуб з Полтавщини. У Проскурові хор. Миколаєнко наклав на себе руки. Ще не-хворі жили вірою, бершадським спиртом і часником —для імунітету. Холод дошкуляв і між нами тоді поширились довгорунні чорні папахи, їх ще можна було придбати у містечкових кушнірів.

                Ширились несамовиті чутки про непослух і розклад; ми їм не вірили, але хробак сумніву точив серце. Одного вечора сотн. М. Чижевський хотів відібрати собі життя, мені ледви пощастило вирвати в нього з рук револьвер. Він схлипував і безнастанно повторював: "Остання розмова... Остання вечеря..." На ранок він був знову на коні....

               Ми посувались на північ. Десь за Чорним Островом ми зустріли роз'їзд польських уланів. Ми розминулись — ми прямували на Любар, вони півколом повертали на північний захід. Так, у цьому кутку були всі — і залишки Української Армії і поляки, і большевики десь далі на північ, і денікінці на схід. Вороги добивали Україну. А у сніжній імлі маячив найстрашніший ворог — тиф...              

              Ми наближались до Любара. Мене були вислали з 4 розвідниками, як квартир'єра. День був морозний, шлях чорнів перед нами. Біля самого Любара побачили ми кількох вершників. Як вияснилось, це був отаман Данченко. Він досить бундючно заявив нам, що Любар це район його повстанців. Я поінформував його, що надходять частини Української Армії та що я їхній квартир'єр і, хоч я виразно відчував, що це йому аж ніяк не подобалось, бачучи нашу валку на обрію, отаман мовчки повернувся і почвалав до Любара. Піславши розвідника, здається Акаловського (що пізніше згинув під Базаром) назад до наших частин з інформаціями, я поїхав з рештою до Любара.

             Любар виглядав, як кожне пересічне містечко в цій частині України. Порожні жидівські крамниці та пара корчем і заїздів причаїлись по боках торговиці. Кооператива, здається, торгувала. Далі височіли бані церкви і ґотицька вежа костела. Людей на вулиці небагато. Мало балакучий міщанин сказав нам, що по іншому боці р. Случа, в Старому Любарі, ми вигідно розташуємо і прохарчуємо і людей і коней. Дійсно, за вже замерзлим Случем ми знайшли просторі хати і клуні. Копиці сіна і соломи доповнювали образ. Коваль був недалеко.
Велику хату напроти пошти ми призначили для штабу бриґади, іншу трохи далі для старшинського зібрання. Розвідники швидко займали хати для старшин і козаків, обозу і хворих, а при тому вже нав'язували знайомства з дівчатами — молодість має свої права.

          Мороз кріпшав, короткий день кінчався. Наша частина, що саме надійшла, швидко розташовувалась на ніч. Потомлені люди і коні втихомирювались, лише стежі ходили по гомінкій морозній вулиці...           Рано полк. Чижевський з розвідником від'їхав до штабу дивізії, що залишилась в Новому Любарі, за рікою. А ми почали завзято впорядковувати обози, перевіряючи стан хворих, зброї та перековуючи коней. Десь перед полуднем я з сотн. Чижевським вийшли, щоб іти до старшинського зібрання, але побачивши біля пошти кількох незнайомих нам козаків і зо 3 санок із сільськими конятами, ми попрямували до пошти. Тут було рушно —  козаки поквапно ладували на санки важкі мішки з написами "Державна Скарбниця". Ми пропхались через юрбу аж до середини пошти. Ніхто не звертав на нас уваги, бо ми всі виглядали однаково. В кутку наліво ми побачили кількох юнаків в уніформі Спільної Юнацької Школи — вони без зброї розгублено стояли біля стіни. Я запитав одного, що діється, він обернувся до мене — знайоме обличчя. Це був Микола Ч-з з міста, де я народився і доростав. Молодший за мене, він ходив до тої ж міської школи, що і я, а потім скінчив Середню Технічну Школу у Кам'янці Подільському. Він розповів нам, що до пошти вночі прибула Державна скарбниця під охороною його чоти юнаків. А тепер волохівці обезброїли їх і захопили Державну скарбницю, вивозячи її до отамана Волоха, що приєднався до большевиків.            Це був грім з ясного неба. Думати про якусь акцію спротиву було годі. Я мав наган, сотн. Чижевський був без зброї, юнаки також. Волохівці вже закінчували вантаження скарбниці. Ми запропонували ст. юнакові Ч-зові зникнути з нами у загальному замішанні, але він відмовився і лишився зі своїми юнаками.

           Сотн. Чижевський і я швидко виплутались з натовпу і перебігли до Штабу бриґади. Ми зняли бриґадирний прапор з брами, щоб не притягати уваги волохівців, я наказав посідлати коней, тримаючи їх на подвірі. Вирішили наспіх, що сотн. Ч. спробує перейти по леді р. Случ — може пощастить зорганізувати акцію, щоб відбити Скарбницю від волохівців. Ми виміняли нашу зброю — він дав мені величезний "мавзер" у дерев'яному кобурі, а взяв мого "нагана", його легше заховати під кожуха.

           Було десь пів до третьої пополудні. Мене цікавило, що діялось на вулицях. З одним розвідником я вийшов за браму і став на розі з розглядом на три боки. День добігав кінця. Зліва показались 3 вершники, що прямували до нас. Одночасно згори інша група верхівців швидко наближалась до нас. Умить ми були оточені.

          "Це вони, бери їх" — гукали одні.

          Інші, під проводом високого вершника зупинили крикунів.

          "Ми беремо їх до отамана Волоха". Він схилився до мене і докинув пошепки: "Маєте коней, дайте їх привести. Не розпитуйте, їдемо".

           В його поведінці було щось, що викликало довір'я.

           Мій осідланий кінь за хвилину був тут і всіх 8-10 людей рушили на північ. Дивно — ніхто не звернув уваги звідки привели коня.

           Я з незнайомим високим вершником швидко випередили решту. Тоді він швидко поінформував мене, що він підполк. Климко, гарматник Залізної Дивізії, що Волох з гайдамаками перейшов до большевиків і саме тепер вирушає до Чуднова. Я назвав себе і частину. Плян підполковника був ніби приєднатись до волохівців з дозволом вирушити пізніше, мовляв, коні розковані і обози ще не впорядковані. Без надуми я погодився, можливо, що так пощастить урятувати залишки бриґади.

          Ми наздігнали обози, а після й волохових гайдамаків... Ось і сам отаман Волох. Ми по військовому представились йому. Климко заявив, що ми приєднуємось до гайдамаків, але... можемо вирушити до Чуднова не скорше, як за 5-6 годин — перетрушуємо обози, коні розковані, треба все обладнати. Отаман Волох був наявно втішений. Його широке з листовинням віспи і рудою бородою обличчя задоволено всміхалось — отсе, мовляв, і гармата є. Він запевнив нас, що ми можемо докінчити наші справунки. Обидва мости під охороною його Гайдамаків. Він наказав свойому адьютантові повідомити застави, що ми "їхні" і вирушаємо вночі на Чуднів. Нахилившись до нас він докинув конфеденціяльно: "Пропуск — шлик, відклик — Шепетівка". Відсалютувавши п'ятеро нас, обернулись і почвалали назад, чекаючи, що нас хтось дожене і заверне... Але хвилини минали і десь за півверсти ми відідхнули й почали планувати майбутнє.

            Швидко смеркало. Ми домовились поінформувати наших старшин про становище і плян дії. Підполковник перекаже пізніше все своїм — їх було небагато. Отже ми мали покинути все потрібне і якнайбільше людей посадити на вози, санки чи коней. Вершників поставити на чоло валки, тоді обоз, потім гармати. Копита обмотати ганчіррям, щоб стишити цокання при русі. Точно о 10-ій вечора наша бригада має обсадити південний міст, підполк. Климко зо своїми — північний, а далі ми переводимо частини до Нового Любару, до наших.

            Почалось гарячкове приготовлювання до переходу. Десь по 9-ій веч. розв. Акаловський прийшов по льоді з Нового Любара — він приніс записку від полк. Чижевського приблизно такого змісту: "Дивізія спішно вирушує на Чарторию. Рятувати нема змоги. Переходьте поодинці на наш бік. Щасти Боже. Полк. Г. Ч." Я знищив записку...

            О 9.40 ми витяглись в колону. Я мав зо 20 вершників, обоз, хворих і частину гармат. Решта була з підп. Климком. До південного мосту було хвилин 10 ходу.

            Нерви були натягнені мов струни. Мовчки, точно о год. 9.50 ми вирушили до мосту. Перед ним стояв довгий будинок, здається заїзд. Минувши його, треба було завертати до ліва, а там яких 50 метрів... і міст. Годинник показував 9.57. Волохівська застава була обличчям до протилежного берега і ми припускали, що вона не матиме часу повернути кулемет проти нас.
"Не стріляти... Рушай..." Ми зірвались з-поза рогу... Хвилька і ми на мості. Мої вершники щось вигукували, якісь темні фігури скакали з мосту, кидаючи рушниці. Ось перевернутий кулемет. Ми вже на другому кінці мосту. Появились два вершники. Вимахуючи несамовито мавзером я кричу: "Піддавайся..."

            Якісь силюети вискакують з ярка поза мостом і я раптово усвідомлюю собі, що я не знаю, де в мавзера безпечник. Але що це - силюети підносять руки, кидаючи рушниці... Піддаються... З півночі пролунало кілька стрілів — це певно на другому мості. Знову тиша...             Напруження спадає, нерозбериха вияснюється. Ми захопили міст, 8 волохівців і кулемет. Я гуртую заставу юнаків, що теж піддались нам, кажу їм, хто ми. Вони засоромлено виправдуються. Мовляв, задрімали в рівчаку... Насваривши їх, що зараз мостом перейде наша частина, а тоді треба вже добре пильнувати, щоб большевизани не спробували захопити мосту. З півночі над'їхав вершник — вони теж захопили перехід... Десь біля 1-ої вночі ми закінчили перехід і повільно рушили на Чарторию. Там ночували наші.

           У всіх відлягно від серця. Ми ділились враженнями і тютюном, а десь коло 3-ої вночі дочалапали до Чарториї. Тут зупинила нас варта. Я сказав, хто ми і за хвилину вони скерували нас до хати, де розташувався полк. Чижевський...

            У хаті було задушно, все спало мертвим сном. Я збудив полковника і зголосив прибуття хворих, обозу і гармат. Спросонку ніхто не йняв віри, що бригада врятована і ми цілісінькі. Запитам не було кінця... Бунчужний побіг розташовувати людей і коней... Мене ж розбила мертвецька втома, досі тримався нервами. Чарка бершадського спирту цілком добила мене. Я ліг на солому і — в небуття... Збудили мене пізно, десь коло 9-ої. О 10-ій ми мали бути у полк. Трутенка, командира Спільної Юнацької Школи, котрого призначено командиром нашої 3-ої Залізної дивізії замість полк. ген. штабу (пізніше генерала) О. Удовиченка, що захворів на тиф і залишився в Проскурові. Розмова з новим командиром була недовга, я звітував про все, не вилишаючи поведінки юнаків у Любарі — на пошті і на мості. Потім був перегляд нашої бригади. Всі наші 5 гармат, старшини і козаки та чота — чи може сотня — юнаків вишикувались на майдані біля церкви. Полк. Трутенко в повнім уніформі піхоти, що яскраво відрізнялась від нашого, майже повстанського одягу й папах, обійшов наші лави і сказав коротку промову. Він підкреслив нашу відвагу і значення нашого вчинку для дальшої боротьби з червоними. Дякуючи всім старшинам і козакам, він окремо потиснув мені правицю.

            Після полудня в бригадній нараді нас поінформовано про наш похід у запілля ворога, про очевидне переформування здорової решти нашої дивізії і бриґади у 3-ій Кінний полк. Було треба швидко реорганізуватись для збільшення рухомости — якнайбільше вершників, якнайменше хворих в обозі, а гармати — лише в досконалому стані з добрими кіньми. Праця закипіла. Треба було примістити наших хворих, перетрусити і скоротити обози, сконтролювати зброю і коней. Подих зміни, кінець пасивного відходу почувалось у всьому. Це підносило енергію. Але найпекучішим завданням було прохарчування частин. Чартория — село велике, але неможливо було купити ялівку чи баранів. Годі було знати, чи селяни поховали, чи дійсно не мали на продаж — назагал їхнє відношення до нас не було вороже, а радше прихильне.
Просидівши пару днів на юшці з картоплі, сотн. Чижевський вирішив притиснути село. У центрі села був ставок, де біля ополонки вешталось стадо гусей. Тут я зустрів сотника з дубельтівкою під пахою. "Куди це так, на полювання?" — запитав я.

                "Ні, до старости. Настрашу його, що йду і стріляю зо 20 гусей, коли село не продасть нам худобину на харчі", — усміхнувся сотник.
                Тим часом приготування до виходу в запілля йшли своїм порядком. І хоч ніхто з нас не знав, що нас чекає, але ми не оглядались назад. Ми відчували незнане майбутнє — з вогнями, громами, бурями і зливами. Вони кликали нас і непереможно притягали. Ми були немов би малі колісцятка великої машини, кожне колісця має своє місце й завдання. Щоб наша машина працювала, колеса мусять обертатись. Машина ж працювала...

                5-го грудня 1919 ввечорі ми одержали наказ — готуватись до виступу вранці. Вичікування нарешті скінчилось.

                Ніч була темна. На захмареному небі не було ні місяця, ні зірок. Мабуть буде сніжити, бо морозу майже не було. По садибах ішли останні приготування до виступу. Ніч була повна гучних голосів. Всі були нервово, але радісно заклопотані. Бо по тижнях відходу, невідомости, змін і переорганізування завтра починаємо похід, щось нового, акцію.

               Спалось тривожно, всі схопились раненько, ще затемна... О год. 7-ій — по конях... Ранок був притишений, сірий. Починало сніжити... А на серці, попри все, було радісно і ясно...
Починалась нова дія великої містерії боротьби за волю України... Ми виходили в Зимовий Похід...

" Руш а- а- ай... "
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації