ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 28 лютого 2011 р.

КАТЕРИНОСЛАВ У БОРОТЬБІ ЗА УКРАЇНСЬКУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 1917— 1918 Р.

Іван Гнойовий

Поміщений тут матеріял становить тільки початок більшої праці шановного автора.


Редакція


Мабуть у ніч із 28 лютого на 1 березня 1917 р. коло години 12-ої ночі відбулася несподівана зустріч старшин російської армії Катеринославської залоги, на якій було оголошено, що Микола II зрікся престолу в користь свого брата Михайла. Зречення Миколи II підписав, як говорить П. Феденко, в ніч з 28 на 1 березня ст. ст. 1917 року.

Може для одиниць це було очікуваною справою, але для загалу старшинства це зречення престолу Миколою II було великою несподіванкою й тому по всьому було видко, що старшинство розгубилося, тим більше, що на фронтах точилася тяжка війна, а в запіллю росли незадоволення й нелад та боротьба придворних клік із Ґрішкою Распутіним на чолі.

Тому нема нічого дивного, що після відчитання повідомлення про зречення Миколи II на залі запанувала мертва тиша. По всьому було видко, що старшина, вихована на засаді московської армії «слухати — й не розмишляти», втративши, хоч би й фіктивного провідника, розгубилася й не знала, що їй тепер робити.

Замикаючи цю зустріч, яку провадив, здається, старшина 271 зап. піш. полку полк. Дорошенко, він подав до відома, що про час присяги новому цареві буде повідомлено окремо пізніше, коли остаточно виясниться справа з престолонаслідством.

Ця зустріч старшин не була мітінгом, тому не було ані запитів, ані приватних виступів. Лише після її замкнення серед старшин розпочалися деякі приватні розмови, які можна було коротко окреслити так: військові треба негайно нав'язати безпосередній зв'язок із робітничими організаціями й допустити на терен, зайнятий військом, цивільних осіб від різних політичних організацій для проведення пропаганди. Але якої?

Росія, не дивлячись на всі невдачі на фронті війни, всеж стояла тоді на становищі — «війна аж до переможного кінця». Отже, правлячі кола, навіть ліберально-революційні, не могли згодитися з тим, щоб пропаґанда цивільних організацій розвалила їм армію! Це питання вимагало від старшинського проводу, щоб він ясно собі усвідомив, які взаємовідносини повинні наступити між армією й громадянством. Звичайно, це було б легше зробити, коли старшинство було б підготовлене політично й практично, але ж нам відомі заходи царської влади, що намагалася втримати старшин армії в стані політичних анальфабетів. Тому ті старшини пізніше на запит козаків не могли витлумачити різниці між большевиком і соціял-демократом меншовиком.

Однак не всі старшини цієї зустрічі були однієї думки про взаємовідносини війська з громадянством. Коли одні говорилли про тісну співпрацю між ними, то інші висловлювали свій острах, чи таке нав'язання стосунків із різними політичними організаціями не доведе армію до катастрофи?

Після цієї зустрічі пройшло кілька днів, але про присягу новому цареві ніхто нам нічого не говорив. Зате «пантофляна пошта» нам принесла вістку, що кн. Михайло не згодився прийняти царського стільця; не згодився сісти на нього й Микола Миколаєвич, про якого серед громадянства говорилося різно — і добре і зле. У деяких випадках — це був тоді пострах на людей з лихими вчинками серед тодішнього московського громадянства.

Так чи іначе, але через кілька днів до нас наспіла певна вістка, що в Петрограді утворився Тимчасовий Уряд («Временноє Правітельство»).

Отже, царат умер... Нехай живе Революція — Свобода, Рівність і Братерство!
Всі захоплювалися й раділи, що перебрання влади відбулося з малими жертвами — майже «безкровно».

Так можна було б окреслити настрої ліберальної частини тодішнього старшинства міста Катеринославу.

Десь, мабуть, у тому самому часі докотилася до нас у Катеринославі радісна вістка, що в Києві 7 (20) березня 1917 р. утво рилася Українська Центральна Рада із засягом діяльности на всі етнографічні українські терени. Всі українські організації без партійної різниці її негайно підтрималли й поповнилли своїми обраними представниками.

Для відсвяткування блискучої революційної перемоги над царатом на день 12 березня (ст. ст.) 1917 р. для війська Катеринославської залоги була призначена парада, після якої передбачалася й зустріч війська із народом, тобто з політичними й громадськими організаціями міста Катеринославу.

Хоч я в Катеринославі й не був новою людиною, бо від 1914 року по березень 1916 року я тут учився в Учительському Інституті, але зі свідомими українцями міста Катеринослава я не був знайомим і з ними немав безпосереднього зв'язку. Так само нікого з українців не бачив і в 271 зап. п. полку, в якому я тоді відбував військову службу в ранзі прапорщика. Однак я був переконаний, що в полку на 17 тисяч багнетів українців є дуже багато, але деж вони? їх ще треба буде відшукати й надати їм українського обличчя, а для цього потрібно знайти свідомих українців, а головне — знайти підпору в цивільному нашому громадянстві, щоб у війську повести українську працю. Без цього нас зразу заклюють москалі. А військо є військом — один необережний крок і опинишся в — рові чи ямі. Отже, я шукав підтримки від українських організацій, які в Катеринославі — я знав — були, але так законспірувалися, що до них трудно було добратися звичайному українцеві.

12 березня (ст. ст.) 1917 р. на площі коло Собору у вишикуваних лавах стоять два полки — 271 і 228 та деякі інші менші команди. На солдатських грудях тріпочуться від вітру червоні, як кров, стрічки — ясна ознака революції.

Я пильно розглядався довкола й з напруженням чекаю приходу цивільних, чи політичних організацій.

Нарешті йдуть. Червоніють малі й великі прапори, за якими сунуть маси народу. Все червоніє довкола від прапорів — лише ні одного жовто-блакитного. Невже його не буде? — неспокійно товчеться у мене в голові. «Але почекай... Ще не всі прийшлли. Бачиш он ще йдуть менші групки людей». Дійсно, на самому кінці походу показався жовто-блакитний прапор, малий розмірами й з маленькою жменькою людей за ним — здалеку я нарахував тоді щось коло 20 осіб, які за ним ішли!.. От і все!

Але вже добре, що хоч трохи, а таки українці показали, що вони тут існують і вже діють. Тішиться моя душа й я вже обдумую плян праці до опанування українських душ. прикриваючись революцією.

Після Служби Божої воякам вільно було ходити від трибуни до трибуни, слухаючи промовців. Як собі тепер пригадую, то від українців тоді виступали: інж. І. Труба, д-р Павловський та інші.
На закінчення паради частини війська пройшли ще по Катеринівському Проспекті, але йти було тяжко — все було заповнено розбавленим і радісним народом. Чота робила стримано крок уперед, а перед нею, як хвиля, відкочувалася людська маса. Мало не цілий Катеринослав виліз тоді на вулицю й заповнив як Соборну Площу, так і Катеринівський Проспект, а мешканців у Катеринославі за газетними даним із 1916 року було щось 216.000 до 217.000. Це сильне збільшення числа населення міста було спричинене великою кількістю біженців і евакуйованих із теренів зайнятих тоді війною.

Одного дня зараз же після паради до мене звернувся один із незнайомих мені старшин із запитанням, чи не пішов би я з ним на одне побачення з українцями. Я охоче на це дав свою згоду і ми вдвох із ним пішли по закінченню праці в полку. Привів він мене до полкової канцелярії нашого 271 піш. зап. полку, де нас зустрів старший полковий писар. Був це високий худорлявий мужчина, що називався Іван Рудічев. На боці його військової «гімнастьорки» виднів університетський значок, — отже це була людина з високою університетською освітою.

Зібралося нас небагато — всього шість осіб, а саме: старший писар І. Рудічев, прап. Грубрін (якщо не помиляюся, то він мене і припровадив на ці сходини), прап. І. Гнойовий (тобто я) і ще три чоловіки — ні їхніх прізвищ, ні ранг тепер уже я не пригадую.

Після деяких інформацій, поданих І. Рудічевим і переведеного обміну думок, ми постановили: а) рахувати себе ініціятивною групою для провадження освідомлюючої української праці в нашому полку, б) обрати голову цієї групи, що зараз і було переведено в життя. Одноголосно на голову цієї групи було обрано стар. писаря І. Рудічева, чим ми, військовики, налагоджували зараз же безпосередній зв'язок із нашими політично-громадськими українськими організаціями, в) якмога найшвидше перепровадити по сотнях нашого полку українську пропаґанду й відшукати серед них свідомих українців, щоб їх втягнути, як представників від сотень, в нашу ініціятивну групу. Ми хотіли якнайшвидше перейти від ініціятивної групи до Полкової Ради.

Підтримані нашими цивільними організаціями під час революційної паради, ми вірили, що осягнемо швидко наші завдання й організацію в війську.

Тому, що старший писар Іван Рудічев був небуденною фігурою на Катеринославщині, дозволю собі подати деякі дані про нього.

1. Належав до нелегальної Української Громади в Полтаві, а в 1900-х роках належав до РУП (Революційна Українська Партія). 2.У 1905 р. зимою провадив революційну діяльність у Верхнедніпровському повіті на Катеринославщині. Політичний процес із цього приводу мав у 1908 році. 3. У 1906 р. мешкав у Полтаві, де співробітничав у «Рідному Краї», що його видавав тоді адв. Микола Дмитріїв. 4. 1906—1912, це його студентські роки в Казанському університеті.

Із цих коротких дат з життя І. Рудічева бачимо, що він мав у Катеринославі безпосередні зв'язки з нашими українськими організаціями. Отже, ми, військовики, негайно набували зв'язок з українськими національно-політичними групами, що давало можливість координації нашої пропаганди й націоналньої боротьби.

Виконуючи постанову нашої «Ініціятивної Групи», десь по 15 березня рішився я виступити з промовю перед своєю першою сотнею 271 п. зап. полку, до якої входила й моя 73-тя маршова сотня, до якої я був переведений лише 15 березня 1917 р. Говорив я коротко й стримано про історію України, беручи своє знання з однотомової історії України М. Грушевського й історії Аркаса та популярних оповідань Кащенка. На закінчення своєї промови я дуже побіжно й обережно зазначив, що у новому устрої імперії ми хочемо бути українцями, а не «хахлами», чи «малоросами»; хочемо мати свою українську школу, свою мову в судах і урядах. Скінчивши на цьому про свої побажання, я звернувся до сотні з запитанням, чи хтось не має питань чи якихось побажань. Не вспів я цього сказати, як перед сотню, роблячи крок вперед, вийшов підстаршина, що робив навіть добре враження на мене. Звертаючись до мене, він сказав: «Пане прапорщику! Та ви, видно, із куркулів!» А то чому? — запитую його, розуміючи дуже добре слово «куркуль», як нову для мене халепу в ці революційні дні. «Та от ви хочете відділити Україну від Росії».

— Я цього не сказав, — кажу йому у відповідь. «Так, ви не сказали, але все те, що ви говорили, говорить за важе бажання відокремитися від нас. Ми народ робочий, деж ми тоді дістанемо хлєбушка?» — «Ми «хлєбушка» вам дамо — кажу йому, але, звичайно, за нього треба буде заплати, як належиться, а не задаром, чи півдарсм. Маєте ж врешті текстильні вироби, як і якісь інші фабрикати». Але москаль не переставав і з жалем продовжував: «У вас і повітря ліпше й сонце світить краще, як у нас. Та й земля у вас ліпша... Та ви на ній умієте працювати». «Тобто, ви хочете, щоб ми й надальше ходили в ярмі й на вас орали?» — запитую його. «А ми думали, — кажу, — що нас тиснула шляхта й взагалі пани, а ось бачимо, що й рабочіє хочуть нами орати»...

«От бач, чого вони хотять! А не діждете!» — почулися голоси обурення з лав сотні. Отже, сотня була за мною й москаль мусів заховатися в масі сотні.

Із усіх сотень полку лише в третьому курені нашого промовця не схотіли слухати й пригрозили, що коли він, чи хтось інший, прийде до них із подібними промовами, то промовця викинуть у вікно. (Касарня містилася на 3-му поверсі нового будинку Гірничого Інституту).

Так чи іначе, але до кінця березня ми поповнили нашу «Ініціятивну Групу» новими членами від решти сотень полку й перейменували себе на Полкову Раду 271 піш. зап. полку.

Більш менш в перших днях квітня 1917 року наша Полкова Рада увійшла до складу Залогової Ради міста Катеринославу. Головою її тоді був, коли не помиляюся, штабс-кап. С. Єфремов. Поскільки пригадую, то всі наради Залогової Ради відбувалися в Феодосієських касарнях, в яких містився 228 п. зап. полк. Серед старшин 228 п. зап. полку був і полковник Петрів, що признавався до українців, тоді як у нас в 271 п. зап. полку, то вище прапорщика нікого тоді не було. Навіть, один полковник з прізвищем «Дорошенко», до українства тоді не признавався...
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації