ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 27 листопада 2010 р.

В"ЄТНАМСЬКИЙ ЩОДЕННИК

Роман Купчинський, поручник


1st Air Cavalry Division

22 січня 1968 р. я на літаку DС-8 в дорозі до В'єтнаму. Година 23.00. Літак уже кружляє над Сайґонським летовищем Бен Ва.

Мені тяжко повірити, що ми вже долетіли до В'єтнаму. 16 годин тому ми виїхали з Сан Франціско і подорозї зупинились на Гаваях на острові Ґвам і вкінці у Філіпінах. Дорога, як і свідомість, куди ми їдемо, нас жахливо мучила, хоча всі дівчата із обслуги літака (стюардеси) ходять поміж нами із веселими усмішками, як ознакою життєрадости, нас така «життєрадість» більше пригноблює, ніж розвеселяє.

Дивлюсь через вікно і зі здивуванням бачу де-не-де світла. Нас це дивує, бо якщо тут воєнний стан, то чому світяться світла? Всі хлопці на літаку схвильовані, більшість з нас перший раз у В'єтнамі і нам важко собі уявити завтрішній день. Я дальше крізь темноту ночі намагаюсь побачити, що діється під нами, на землі. Нараз бачу, як у повітря летять зелені «трейсерс», себто фосфорові кулі із кулемета. Не розумію, чому стріляють у повітря. Мене це лякає і я питаю сусіда біля мене, чи ми вживаємо зелених фосфорових куль. Він не певний, але думає, що ні. Я в думці пробігаю час мого вишколу і не можу пригадати собі зелених, тільки червоні «трейсерс». Це мене непокоїть і я починаю вертітися на кріслі і вже більше до вікна не притулююся, але вдалечині бачу, як фосфорові кулі летять у повітря і деякі з них зовсім недалеко від літака. Думаю, що було б трохи комічно згинути на ДС-8, не маючи навіть нагоди побачити, як виглядає Вієт-конґ віч-на-віч.

— Ми приземлюємось в Бен Ва, — заповідає пільот. Просимо не курити та защіпити пояси безпеки. — В цьому моменті я пригадав собі, що я дуже голодний і почав думати, чи можна в Бен Ва купити якусь ковбасу.

Літак спускається вниз, але раптово набирає знову сили і підноситься вгору. Ми всі перелякано дивимось один на одного й чекаємо на пояснення від пільота. 

 Бен Ва, як і цілий Сайґон знаходитьься під сильними атаками ворога з нагоди В'єтнамського нового року «Тет», і ми по-вертаєомсь на Сайгонське летовище Тон Сон Нут, яке лежить подальше від фронту, — пояснює капітан літака.

На літаку мовчанка. Я стиснув пояс руками так сильно, що аж руки побіліли. Нервово споглядаю через вікно вниз і бачу місто Сайґон під нами, а ген далеко також жмути вогню, які вилітають із гармат. В одному районі міста можна завважити завзяту стрілянину.

Нарешті літак на землі. Це Тон Сон Нут. Висідаємо з літака і біжимо до напівзруйнованого будинку, де на нас вже чекали військові чинники і В'єтнамська контроля. В будинку страшна горяч, бруд і непорядок. Надворі чути крісову стрілянину і вибухи артилерії. Я знову пригадую собі свій голод і питаюся, чи можна десь купити ковбаску.

—  Запізно вже, — паде відповідь, — кіоск замкнули о годині 21.00!

Я починаю допитуватись про ситуацію в Сайґоні, що то за атаки на місто та взагалі, що діється довкруги нас. Мій співрозмовник не знає детайлів, але інформує про те, що знає. Того вечора почалися атаки на Сайґон, Вей і інші міста і бази В'єтнаму. Він сам МП (мілітарна поліція), але його старшини йому нічого не кажуть. В цьому моменті надійшов малий ростом мужчина в цивільному одязі, з чорним волоссям, темнявою шкірою і з чорними зубами. Він став недалеко нас, витягнув американського револьвера, який виглядав більший ніж його рука, і перевірив, скільки в ньому залишилося набоїв. Ця сцена починає мене нервувати і я питаюся МП, що то за один, чому він в цивільнім одязі і носить такого великого револьвера.

—  Це в'єтнамський тайник, який держить стійку на летовищі.

Я з цікавістю приглядаюсь до цього цивіля, бо це перший в'єтнамець, котрого я бачу.

— А чого в нього чорні зуби? — допитуюсь дальше.

— Бо він жує горіхи з дерева бітель, які по якомусь часі фарбують зуби. — Байдуже відповідає МП.

— Чи ви маєте довір'я до того в'єтнамця?

— Ніякого довір'я я до нього не маю, бо його треба більше пильнуватись, щоб не обікрав новоприбулих американських вояків, ніж можливого в'єтконґа, щоб не підкинув бомби.

В міжчасі контроля повідомляє, що строго заборонено привозити до В'єтнаму будь-яку приватну зброю. Почувши це, я вийняв свій револьвер 32-ку і заховав під пояс, кажучи до мого співбесідника МП, що я їм не віддам свого револьвера. МП потакує головою і каже, що й він має при собі свій приватний револьвер, бо військовою 45-кою не можна поцілити в стіну. Майже всі хлопці привозять з собою якусь зброю, заохочуючо підказує МП.

Нарешті контроля закінчилась і по двох годинах чекання, тобто год 2-ій рано, приїхав конвой, зложений із п'яти автобусів та трьох джіпів зі скорострілами. Коли ми зайняли наші місця в автобусах, нам сказали, що їдемо до бази Лонґ Бин, де знаходиться адніміністрація збройних сил ЗСА у В'єтнамі. Одночасно нас перестерігали, що в Сайгоні тепер ідуть тяжкі бої і тому не вільно відчиняти вікон, бо подорозі хтось може вкинути до автобуса гранату. Ми вирушили в дорогу і напроти нас виднів перший напис, що його я бачув у В'єтнамі «Вітайте в Сайґоні, Парижі Сходу», а під ним «Пийте кока-кола». Значить ми вже в Сайґоні.

Хоч була пізня ніч, на вулицях Сайґону многолюдно, але в кожного на обличчі переляк. В місті стрілянина і люди не знають, що діється. В'єтнамське військо ставить на вулицях барикади. До вікон автобуса підбігають діти і жебрають, дівчата усміхаються і махають до нас руками; чи не проститутки вони? Думаю, що тут великі парадокси. Я пильно приглядаюсь усьому і записую свої спостереження. Саме місто Сайґон виглядає брудне, але вночі, під час офензиви, важко судити красу міста.

Їдемо далі. Шофер інформує нас, що найтяжчі бої відбуваються в китайському районі Сайґону — Чолан, і з огляду на це ми мусіли змінити нашу трасу. Я держу під поясом револьвер і час-від-часу стискаю його рукою. Не можу зрозуміти, як ворог міг добитися до самої столиці. Мені виглядає, що тут щось невпорядку. Була 03.00 година, коли ми заїхали нарешті до Лонґ Бин. Тут ми творимо нові черги, бо нам видають білизну; ми виповняємо форми без кінця.

—  Коли ми дістанемо зброю? — запитав якийсь цікавіший. — Кажуть, що тут якась офензива.

—  Ми для вас зброї не маємо, але поки ви її отримаєте, ми будемо вас хоронити. — Така відповідь викликала серед нас загальне здивування.

—  Вони ідіоти! Я не хочу, щоб мене обороняв якийсь писарчук, що не вміє тримати кріса! — зареагував котрийсь із нашого гурта. Але що ж тут порадити? Лайка жадного висліду не дасть, зрештою, з ким тут лаятись? Всі, що крутились біля нас, — це тільки виконавці наказів згори. Нарешті ідемо спати.

***

23 січня 1968 р. Лонґ Бин

В Лонґ Бин знаходиться головна квартира американського війська у В'єтнамі, а разом з нею і головна військова в'язниця. Нам кажуть, що Лонґ Бин серед війська має назву ЛБДжей. З цікавістю питаюся, як довго будемо тут перебувати, але в команді нічого не знають. Наш табір окружений дротами, за якими знаходяться «Чарлі» (так американські вояки називають в'єт-конґів). І тому нам заборонено виходити з табору поза дроти. Цікаве явище: тут головна квартира американського війська, а за дротами сидить В'єт-конґ. Виходить, що життя хлопців у головних квартирах армії не набагато різниться від життя в недалекому криміналі. Того вечора я зайшов до старшинського клюбу, де зовсім випадково стрінув товариша, з яким кінчав старшинську школу. Ми посідали в клюбі на веранду і, спочиваючи, попиваємо пиво та дивимося на «війну». Недалеко від нас видно, як вибухають артилерійські стрільна, а колькасот метрів наліво від нас несамовита стрілянина. За парканом вже стоять в бойовому порядку танки, але зовсім неактивні.

—  Дивна війна, там люди гинуть, — завважив я своєму товаришеві, — а ми тут ледви кілька метрів від побоєвища попиваємо пиво.

2200 година і час іти спати. Сьогодні вранці нас поінформували, що для нас, новоприбулих вояків, немає бункрів, і, якщо б в'єт-конґи почали обстрілювати то ми маємо ховатися під матраци.

— А чому ж нема ще бункрів? — хтось запитав, але відповіди він не дістав.

Сидимо в бараку і з нудьги одні грають у карти, другі листи пишуть, а треті вже сплять. Хтось із більше спритних десь «зорганізував» вітряка для нашого бараку і ми вже почувалися як пани. Але кожний хвилюється і всі нарікають, що нам ще не дали зброї і що ми сидимо, як барани, чекаючи на заріз.

Десь коло години 0200 будить мене страшний свист і гуркіт вертолета. Не знаючи, що робити, я, згідно з одержаними інструкціями, ховаюся під матрац. В бараку переполох, бо ніхто не знає, що це все означає. За яких п'ять хвилин чути такий самий свист, а вслід за тим вибухи ракет. До бараку з розгоном прибіг вояк і заповів алярм, бо недалеко від табору почалася битва. Той пронизливий свист, що нас побудив, це був свист ракет, які вистрілюють з вертолетів. Ми всі виходимо з бараків. На дворі ясно, як вдень, бо на небі на парашутах горять фосфорові смолоскипи. Над нами кружляють вертолети, які що кілька хвилин вистрілюють ракети на поле, віддалене не більше як 300 метрів від нашого бараку. Із поля бою хтось почав стріляти до одного з вертолетів. У відповідь на ці стріли вертолет задержавшись, повернув у напрямку, звідки його заатаковано, і відкрив вогонь. Через дві хвилини від нього до землі відкрилася світляна доріжка, яку творили фосфорові кулі.

— Це стріляє «мініґин» — пояснив нам в'єтнамський бувалець.

«Мініґин» — це скоростріл, який пускає 4,000 набоїв на хвилину. Після двох хвилин до вертолета вже ніхто не стріляв, але битва продовжуалась на землі. Ворог дальше намагається опанувати поле, а американці не хочуть його віддати. Я присів з товаришем під дерево і ми обидва запалили цигарки, приглядаючись «виставці», в якій актори — вояки обох сторін — наражали своє власне життя. О годині 0300 артилерія відкрила вогонь і вдарила по в'єт-конґах на цілій довжині поля бою, вживаючи різних набоїв. Над землею вибухають шрапнелі і несуть смерть і каліцтво згори та вогнепальні фосфорові стрільна, щоб спричинити вогонь на сухому
полі і так змусили ворога відступити. Мене чимраз то більше вражають парадокси цієї війни і я ділюсь своїми думками з моїм товаришем.

— Як воно не дивно, що з такою технікою як тепер, Америка могла знищити гітлерівську Німеччину за кілька місяців, а не може дати собі ради з такими бідними в'єтнамцями?

Біля 0400 год. «виставка» закінчилась і ми повернулись назад до бараків досипляти ніч.

***

28 січня. Я дістав призначення до 1-ої кавалерійської дивізії і ще того самого дня виїхав з Лонґ Бин до головної бази моєї дивізії, яка знаходиться біля містечка Ан Ке, але тут на базі затрималися всі «бюрократи» і «позадні герої», які займаються адміністрацією дивізії. Як кожного новоприбулого, так і мене післали до школи «етикети», щоб я за тиждень навчився, як поводитись у джунглях, як стріляти з кріса М-16, та багато інших правил «доброї поведінки» на війні.

***

30 січня 1968 в базі Ан Ке 6.

Я в лісі, недалеко бази Ан Ке, проваджу патролю новоприбулих і пригадую собі події минулого тижня. Ідучи з патролею, вивчаю міни в'єт-конґів та методику їхніх засідок. Нас учать інструктори, підстаршини, які вже відслужили свій час на фронті, а тепер чекають на свою чергу, щоб виїхати додому. Ми дивимося на них із заздрістю, хоча і знаємо, що вони вже зазнали гараздів війни і відслужили свій час, і тому їм належить відпочинок. Ми тількищо приїхали і не знаємо, чим нас нагородить наша незавидна доля.

Ми йдемо далі гусаком вузькою стежкою, прорізаною крізь густі джунґлі. Нараз зпереду — вибух. Це дало нагоду інструкторові покористуватись своєю соковитою військовою термінологією, щоб пояснити молодому хлопцеві, який ішов перший, щоб він «пробудився» і мав відкриті очі на все, що діється і не діється довкруги нього. «Пояснення», що правда, були зайві, бо хлопчисько був переляканий на смерть, неуважно наступивши на міну, яка, на щастя, нікому лиха не зробила своїм вибухом. Ми повільно починаємо здавати собі справу, що це не забава у війну, ані прогулянка серед екзотичного лісу. Тут дійсна війна, життя людини висить на волоску, і люди, молоді і здорові, гинуть як мухи.

Того дня вечором я дістав призначення до другого батальйону п'ятої кавалерії. Але поки я зможу зголоситись до свого батальйону і дістати свою чоту (платун), я мушу закінчити курси фронтового вишколу. Про мою думку мене ніхто не питає, а я не протестую. Зрештою, яка мені різниця, де я буду, в батальйоні чи на курсах?

***

8 лютого 1968, База Джайн, 60 кілометрів на північ від Ан Ке.

—  Скажіть мені, молодий підпоручнику, що ви хотіли би робити в мойому батальйоні? — запитався мене підполковник, командир 2/5 батальйону, коли я зголосив йому своє приділення до його частини.

—  Не знаю, правду кажучи, але сподіваюсь, що ви вже маєте для мене пляни.

Замість сказати про свої пляни для мене, підполковник злегка усміхнувся і запитав:

— Чи ви маєте тепер вільну хвилину?

- Пане підполковнику, я маю ще відслужити у В'єтнамі 353 дні і дуже радо можу вам віддати не хвилину, але день або й усі 353 дні.

Одначе завважую, що в нього не найкращий гумор і я перестаю його провокувати. Командир попросив мене іти за ним і ми попрямували до його вертолета. Підполковник, який сам є пільотом, сідає керувати вертолетом і пояснює, що ми їдемо робити перевірку сотень, які знаходяться в джунґлях. Поруч нього його постійний пільот. Вечоріє. Підполковник каже, що не буде часу відвідати всіх сотень, і тому заїдемо тільки до першої сотні — «компані А», про що він повідомив через радіо команданта згаданої сотні. За 15 хвилин ми вже в околиці "компані А", і командир батальйону запитав, де найкраще приземлитись. У відповідь на це в «компані А» викидують гранату, яка пускає червоний дим, указуючи, де вертолет може осісти.

Коли ми приземлились, до вертолета підійшов командир сотні.

— Сьогодні мої вояки знайшли п'ять тон рижу закопаного в землі і цілий день вантажили його на наші вертолети, — позвітував сотник.

Після цього командир батальйону познайомив мене із сотником, який поінформував мене, що захоплений сотнею риж вертолети перевозять до місцевостей під контролею сайґонського уряду і роздають його місцевим людям.

По короткій розмові із сотником про щоденні справи, звідки він походить, де ходив до школи, коли вертається назад додому, і т. п., на землю почав спадати сумерк і ми від'їхали назад до Джейн.

9 лютого 1968. На поляні в джунглях 15 кілометрів від Джейн.

Нарешті я дістав призначення, як командант чоти в сотні Ц (кампані С) і, стоячи серед вояків, говорив:

— Перш за все хочу вам сказати, що називаюся Роман Купчинський з Ню Йорку. Я закінчив старшинську школу в травні 1967 р. і маю 23 роки. Від сьогодні я буду командантом вашої чоти. Маю надію, що за короткий час ми одні одних пізнаємо і будемо приятелями. Так само я хочу вас попросити, щоб ви мені представилися і сказали своє ім'я і прізвище та звідки хто походить. Сьогодні вечером в годині 2000 я разом із сержантом зробимо перевірку зброї. При цьому хочу звернути вам увагу, що тут у джунглях не треба формальностей і тому не бажаю собі, щоб хто із вас салютував тут. Моєю метою у цій чоті є, щоб кожний з вас вернувся назад живий і здоровий додому. Це можливе тільки тоді, коли буде між нами співпраця і взаємне довір'я. Якщо цього не буде — нам грозить смерть.

Коли я скінчив, усі хлопці представились мені, нав'язуючи теплі товариські відносини.

10 лютого 1968. Я на першій стежі десь на півночі від Джайн.

Між штабом сотні і нами є радієвий зв'язок. Розмова по радіо зі сотником нашої сотні (компані С). Сотник є на радіо і хоче довідатись, як нам іде.

Я: — Нас обстрілюють із заходу, не знаю, який сильний ворог, але маю враження, що він на нас вже чекав. Овер.

Сотник: — 3 якої віддалі вони почали стріляти? Овер.

Я: —15 кроків. Спершу посипались стріли, а опісля кинули в наш бік гранату. Овер.

Сотник: — Чи тобі потрібно вертолетів? Овер.

Я: — Ветолети тут на ніщо не придадуться, бо джунглі дуже густі. Овер.

Сотник: — Чи маєш ранених? Овер.

Я: — Один легко ранений, докладніше: драпнуло його. Овер.

Сотник: — Старайся ворога обминути і тому зверни на схід. Овер.

Я: — Добре. Овер.

По якомусь часі сотник знову був на радіо.

Сотник: — Як виглядає ситуація на сході? Овер.

Я: — Вибачте, я не можу цілий час базікати по радіо. Овер.

Сотник: — Я тут сотник і командант і тому хочу знати, що там діється. Овер.

Я: — Покищо я ще й сам не знаю; коли буду знати, тоді зголошу. Овер.

Ми йдемо дальше. Дещо пізніше на нас посипались стріли і я відкрив радіо, щоб повідомити сотника.

Я: — Нас сильно обстрілюють зі сходу, але ранених нема. Ми повертаємося до потока, бо тут не дам собі сам ради. Вони вже знають, що ми тут знаходимося. Овер.

Сотник: — Добре, але робіть це обережно, щоб вони вас не обкружили. Овер.

Я: — Добре. Овер.

Ми зробили згідно з наказом. Обережно пройшли попри ворога і щасливо повернулися назад. Так закінчилася моя перша стежа в джунглях.

***

20 лютого 1968, 1400 година, десь на поляні 5 кілометрів на заході від Джайн.

Сотня вернулася до команди, що таборувала на обставленій міноментами поляні. Я починаю зживатись із фронтовими умовинами, стаю сміливішим і зачинаю орієнтуватися в ситуації. Сьогодні прекрасний день, сонце гріє, як звичайно, але нема такої спеки, як минулого тижня. Я втомлений, щойно скинув іс себе наплечник і лелію про солодкий відпочинок. Але в цей момент над нами з'явився вертолет командира батальйону. Його рання візита мене здивувала, але на роздумування не було часу, бо до мене підійшов мій радист і повідомив, щоб негайно прийти на збірку команди під пальмою. Не було іншого виходу, як іти на збірку.

Коли ми всі зібрались під пальмою, заговорив командир:

— Сьогодні наша дивізія дістала наказ вирушити із Сайґону на північ в околицю міста Вей. Як нам відомо, у північній частині В'єтнаму тепер відбуваються важкі бої. Нашим завданням є допомогти тамошнім частинам і рятувати критичну ситуацію. Наша база буде називатися Евенс, і перші частини батальйону вже відійшли на місце призначення. Сотня "Ц" буде робити «чистку» на т. зв. «Вулиці без радости». Будьте готові до походу за пів години. Необхідні карти околиці ви одержите вже там на місці.

Мої мрії про солодкий відпочинок залишилися тільки мріями, бо за пів години прилетіло сім вертолетів для транспорту нашої сотні на нове місце призначення. Завантажившись на вертолети, між нами запанувала гробова мовчанка. Ніхто не хотів дискутувати наше нове завдання, бо всі ми добре знали з преси, що діється у призначеній нам околиці Вей. Пригадую, як останні комунікати з преси повідомляли, що ситуація на півночі була дуже важка. Вей і дальше залишався під окупацією північних в'єтнамців, і американська морська піхота не могла дати собі із ними ради. В пресі кожного дня були відомості про базу Кей Сан, яка, окружена, знаходилась під сильним артилерійським вогнем ворога. Так само до нас доходили вістки, що на півночі ворог не такий бідний, як в'єтконґи на півдні, з якими ми досі воювали. Північні в'єтнамці мали поважну силу і були добре зорганізовані. В них була своя власна артилерія та наладнані комунікація і транспорт.

Вертолети завезли нас до бази Фу Кат, де ми переладувались на літак і виїхали до міста Кванґ Трі.

***

23 лютого 1968, на конвої з Кванґ Трі до бази Евенс.

Дощ лляв без перестану, що правда, не сильний, але здавалось, що він вічний і ніколи не перестане падати. Все, що я мав зі собою — мокре. Вчора ночував таки у болоті на летовищі в Кванґ Трі, але половину ночі я не міг спати, роздумуючи над тим, що дві ночі тому північні в'єтнамці обстрілювали летовище ракетами. Як незаперечний свідок того обстрілу був зруйнований літак з боку летовища. Що було на перешкоді північним в'єтнамцям повторити подібний обстріл цієї ночі? Думки роєм кружляли в голові і не давали спати, аж поки фізична втома не спинила їх ходу, і я заснув твердим юнацьким сном.

Ми вже два тижні їмо консервовані харчі із т. зв. «С. Решенс» і запевняють нас, що промине ще два тижні, поки дістанемо гарячу страву. Наш конвой великий і дуже повільно просовується в'єтнамськими дорогами у провінції Кванґ Трі. Ми всі їдемо відкритими вантажними автомашинами і пильно оглядаємо дерева, чи не зачаївся десь «снайпер» чи взагалі терорист.

Провінція Кванґ Трі знаходиться на границі демілітаризованої зони і Північного В'єтнаму. Подорозі скрізь руїна, сліди воєнних дій. Тоді, як у центральному В'єтнамі села і міста здебільша незаторкнені війною, то у провінції Кванґ Трі не можна знайти села, яке не було би зруйноване. Всюди діти, зовсім малі, несуть на плечах ще менших дітей і все просять: «Цап, цап!», себто їсти. Якийсь малий хлопчина, не більше шости років, іде із цигаркою в устах. Старші в'єтнамці не звертають на нас уваги, вони ідуть дорогою та несуть на раменах кошики на довгих дрючках. Ідуть, майже напівбіжучи, згорблені старенькі жінки в округлих комічних шапках. Подорозі проходимо повз зруйновану французьку фортецю і бункри. Мені на думку приходить історія цього бідного народу. І скільки років він уже воює? Спочатку проти Китаю, потім проти Франції, проти Японії і знову проти Франції, а тепер проти Америки.

Ідемо мовчки і думаємо про завдання нашої сотні на «Вулиці без радости». Дехто з нас читав книжку Бернарда Фала «Вулиця без радости» і знаємо, що там нас чекає. Я дивився на свою чоту, намагаючись студіювати обличчя хлопців. В чоті я мав 25 вояків, а повинен мати 40. Вони родом з різних сторін Америки. Один з них це колишній поліцист з Ню Йорку, якому я трохи дошкулював, але так, по-товариськи. Крім нього було ще 4 мурини, завжди веселі, і через те я любив їх «натягати». Один з них мав на зубі золоту зірку, через яку я йому не давав спокою своїми заввагами. Наш санітар кубинець з Ню Йорку, веселий і відважний хлопець. Але всі вони того дня сиділи спокійно і задумано.

Дощ не преставав падати, і видно, що такої погоди можна очікувати ще кілька місяців, бо ми приїхали якраз підчас монсуну, який триває до травня. Повільно минали дощеві дні, так само, як і повільно посувався наш конвой до зловісної «Вулиці без радости». В перших днях березня показалася база Евенс.

5 березня 1968 р. На «Вулиці без радости», 2000 година.

Я дістав новий наказ і скликав своїх підстаршин на нараду.

— За одну годину наша чота має вирушити на засідку у віддалі яких 500 метрів звідси на південь. Ми будемо чекати при «вулиці». Підіть і провірте своїх вояків та їхнє озброєння і скажіть мені, скільки їм бракує гранат. Кожний мусить мати принайменше 4 міни з дротами.

В годині 2100 моя чота відділяється від сотні і вирушає на місце призначення. Ідемо потиху, один за одним. Всі гранати обвинені якоюсь плястикою,, щоб не калатали і зраджували нашого маршу. Наплечників ми з собою не брали, тільки дощовики, так звані «панщо», і зброю. Цілий день падав дощ, і болото таке розкішне, що місцями ми встрявали по коліна в нього. Як місце нашої засідки ми вибрали цвинтар недалеко «вулиці», де ще було найбільше можливо пересидіти до ранку. Довкруги нас панувала темна, претемна ніч. Страшенне не люблю ходити по болоті і вже не можу дочекатися, коли ми нарешті дійдемо до того цвинтаря. У нас ноги мокрі без перерви майже два тижні і бачу, що в мене шкіра побіліла і починає вже злізати. Я все маю при собі сухі скарпетки, які тримаю під пахою, щоб не змокли, а вечером їх одягаю на зміну, щоб ноги хоч трошки висохли. Нарешті ми дійшли до цвинтаря. Ніч темна, хоч око виколи, але ми вже привикли до темноти. Без зайвої розмови ми розставили міни біля дороги і, накрившись дощевиками, чекали, що дальше буде. Під час засідки різні думки снувались роями. Я згадав про дім, про батьків, про брата, і уявляв собі, що вони могли в той час робити. Чи в Ню Йорку також паде дощ? Я пригадав собі і ресторани в Ню Йорку, і почав робити пляни, які страви буду їсти, коли вернуся назад «на світ». «Світом» ми називаємо Америку — ЗСА. Серед цих думок я заснув.

Була 6000 година ранком, коли мене збудили і ми почали збирати міни і без жадних пригод повернулися назад до сотні. Засідка не вдалася, але таке буває часто. Ми перетомлені, але почувалися щасливими, бо знали, що сьогодні нас не будуть посилати на стежу. Цю приємність матиме хто інший, а наша черга — відпочивати.
***

8 березня 1968 р. Село Май Чан.

Ми тепер призначені на чотири дні обороняти міст біля села Май Чан. Значить будемо мати 4 дні відпочинку, а з тим самим змогу вимитися в річці, оголитися, написати додому листи. Всі в доброму гуморі, дисципліна трохи легша. Хтось з хлопців купив на чорному ринку радіо, і ми пильно слухаємо найновішу американську музику та звідомлення про війну, якої ми є активними учасниками. Як і все, між нами з'явились карти, почалась гра, а вслід за тим поважні фінансові виміни.

Тут всюди аж роїться від дітей, які постійно підбігають до нас і просять цигарок та харчів. Вони продають нам зимну кока-колу по 75 центів за пляшку.

Вечором санітар скликав сільських дітей до нашого табору і дав усім хворим і покаліченим першу допомогу. Між нами й дітьми є приязне співжиття. Ми їх годуємо, бавимо, ба — навіть миємо, а вони нам приносять теплу вечерю з хати. Правда, до в'єтнамської кухні треба пристосувати смак, але в порівнанні до консерв, якими ми харчуємося вже три тижні, ці вечері смакували, як у найкращому готелі в Парижі. Тут головна страва — риж, до якого додають або рибу або куряче м'ясо, а опісля поливають соком т. зв. «нукмаг», що має свій оригінальний смак. Розуміється, що такий риж в'єтнамці їдять патичками.

Дощі вже падають з перервами. Часами навіть перестають на цілий день, а то і два, і часом з'являється сонце. Це ознака, що надходить зміна сезону.

2 квітня 1968. Лист додому.

Дорогі Батьки,

Дякую Вам за листи, за папір до писання і за «Кул-ейд». До-сьогодні я одержав від Вас один пакунок і багато листів, але відписати на них не мав часу. Не журіться, коли листи не приходять від мене на час. Тут, у джунґлях, немає поштових скриньок. Пишу, коли є на це можливість, а вона трапляється доволі рідко. Три тижні ми оперували в джунґлях, де нам доводилось перебувати страшну горяч, а також треба було носити всякі тягарі. Найгірше те, що людина тут живе нервами і нема часу писати листів. Минулого тижня нас обстрілювали мінометним вогнем, кожного вечора мусимо бути дуже обережні. Здебільшого перебуваємо у викопаних ямах, в яких доводиться і спати, а в таких «вигодах» не все можна писати листи.

Завтра вирушаємо до бази Кей Сан, де тепер знаходиться морська піхота. Думаю, що Ви про ту базу читали в пресі. Вчора ми слухали на радіо промову президента Джансона, в якій він казав, що американці перестануть бомбардувати Північний В'єтнам. Що в Америці про це говорять?

Пишіть, бо це одне піддержує мене на дусі.

Здоровлю всіх,
Роман.

3 квітня 1968. У вертолеті над базою Кей Сан.

Над нами вгорі безжурно світить круглолиций місяченько, а під нами, де не глянути, земля переорана бомбами великих американських літаків Б-52. Ніде немає ні одного оцілілого дерева. Все спалене, а саме село Кей Сан — цілковита руїна. На північ від нас видніє колишня база «зелених беретів» «Лонґ Вей», котру в січні знищили північні в'єтнамці з допомогою совєтських танків. Багато із них ще й сьогодні стоять там попалені, як свідки тих боїв. Сама база Кей Сан окружена ворожими військами, які встигли вже побудувати собі бункри і рови, що кручено підходять аж до самого колючого дроту, яким обведено цілу базу. Ми летимо формаціями по 20 вертолетів, а за нами ще 20, і так без кінця. Нашим завданням є опанувати ворожі рови, що перстенем окружають базу, і прочистити терен в сторону самого Кей Сану. Завдання не легке, бо тут скупчені найкращі дивізії північного В'єтнаму під проводом ген. Во Вин Хіяп (міністер оборони Північного В'єтнаму і головнокомандуючий їхніх збройних сил), які мають тяжку артилерію, танки і добре наладнану комунікацію.

В мене трясуться руки і відчуваю голод. Наша артилерія також не дармує. Вона безупину обстрілює гору, на якій маємо осісти. Два дні впоряд бомбовики Б-52 лупили ту саму гору, а сьогодні призначена нам брудна робота пішки ходити по тій горі і заложити там базу для дальших наших операцій. З вертолета видно, як з Лаосу ворожа артилерія бомбардує базу Кей Сан, що знаходиться тільки б кілометрів на схід від кордону Лаосу. Але на нас ніхто не стріляє і ми без перешкод летимо на захід.
Вертолети сідають на гору по три нараз. Ми вискакуємо, творимо на поспіх розстрільну і для певности стріляємо в кущі. Ми творимо коло довкруги поля, призначеного на осідок наступних вертолетів.

***
4 квітня. Будова ЛЖ (Ландінґ Жовн) Том.

За 10 хвилин друга. Хвиля вертолетів наближалася до гори і ми війшли з ними в радіовий контакт. Щоб показати їм, де ми знаходимося, ми почали кидати димові гранати. Незабаром на небі з'явилися великі тягарові вертолети, навантажені артилерією, вантажними автами, деревом і залізними плитами на будову бункрів. Через одну годину вже видно було, що на цій горі знаходиться військова база. Б-52 бомбардують околиці, але ворог не відзивається. Самих бомбардувальників не видно, бо вони летять понад 50 тисяч стіп над землею, а бомби скидають при помочі електронічної системи. Власне тому Б-52 викликають такий страх в'єт-конґів і північно-в'єтнамських військ, що їх не видно і не чути. Хоча знаходимося майже 2 кілометри від місця, що його бомбардують, земля під ногами трясеться, а вибухи звучать як грім. Дякуємо Богові, що ми не північні в'єтнамці, і дивимося на небо, чи часом десь не видно совєтського Ільюшина.

10 квітня 1968. На горі біля границі Лаосу, 5 кілометрів від Кей Сану. 2100 година.

В'єтнамська ніч прекрасна, монсун вже минув кілька тижнів тому і починається спека. Підчас дня температура доходить до 115-120 ступенів Фаренгайта, вечером холодніє до 70 ступенів. Довкруги тихо і спокійно. Ми, вдвійку із сотником, милуючись красою в'єтнамської ночі, сіли на дворі і почали розмову. (До речі, він був свіжою людиною у нашій сотні, і прийшов на зміну нашому попередньому командантові, який був ранений на «вулиці» й опинився у шпиталі в ЗСА). Проблем до обговорення було багато. В першу чергу треба було обговорити ситуацію, в якій знаходилися, та виготовити плян дії на наступний день.

Крім того було багато адміністративних справ, які треба було полагодити, а саме — кому належиться підвищення ранги та кому прислуговує семиденна відпустка на відпочинок поза кордонами В'єтнаму.

Я витягнув із торбинки кусник позеленілої вже ковбаси, а сотник невеличку плящинку горілки, щоб гідно відзначити якесь там свято. Покищо все складається якнайкраще. Ніч тиха і спокійна і ми із сотником себе взаємно вгощаємо. Нараз наші святкування перервав якийсь дикий сміх, що доходив до нас десь знизу, де ніби ціла сотня людей не сміялась, але божевільно реготалась. Цей регіт тривав яких п'ять хвилин, переривався і знову вибухав із ще більшою силою. Від цього реготу нам ставало волосся дубом. В першому моменті нам здавалось, що це наші хлопці на стійці мабуть
підпили собі і забули, де вони знаходяться.

***

Викликуємо по радіо наші стійки, але показується, що там усе впорядку. І вони також чули той сміх, а крім того чули ще й вигуки у в'єтнамській мові. Нарешті на нашій горі все затихло. Кожний перевіряв свій автомат і виймав зза пояса гранати та ставив перед собою в рові. Сотник негайно викликав по радіо полковника і переказав йому новини із нашого місця постою. Полковник обіцяв негайно передати вістку артилерії і ракетним вертолетам, щоб вони були готові реагувати, коли нам це буде потрібне, а покищо заборонив нам стріляти наосліп у кущі. Через 10 хвилин нас повідомила команда артилерії, що вона вже має готових до стрілу 8 гармат від 105 мм. до 155 мм. і чекає на дальші інструкції.

З долини знову було чути сміх, не такий веселий, як на початку, але майже гістеричний, який можна почути тільки в домі умовохворих. Мене цей сміх почав таки добре непокоїти і я наказав алярм. Спати не було часу.

Для вояка найгірший час — це тих кілька годин чи навіть хвилин перед боєм. Вони найбільше мучать людину, страх перед невідомим, страх перед смертю чи пораненням різно ділають на різних людей. Я чекаю в рові, обсервуючи сторону, звідки несеться сміх. Витягнув останній кусочок ковбаси і, думаючи чи то часом не буде моя остання вечеря, я пильно стежив, що діється довкруги мене. Час минав повільно в очікуванні.
Нараз я побачив у віддалі якийсь кущ, що миттю перетворився в людину із крісом в руках. Мені на чоло виступив піт, а в устах я почув спрагу. Щоб прийти до себе, я випив ковток води й насторожено чекав. Була година 0100.

Раптом нічною тишиною сколихнув ракетний постріл і на небі запалився фосфорний смолоскип типу міни і стало ясно як вдень.

На яких 50 кроків від наших позицій дійсно стояв північно-в'єтнамський вояк із переляканим обличчям від раптового світла. В цій хвилині заграв наш скоростріл і світляні кулі пролетіли перед нашими очима і прошили груди північного в'єтнамця, який ніби затанцював якийсь несамовитий танок і повалився а землю. Все це сталось так несподівано і скоро, що важко було здати собі справу з усього.

Із того боку, де впав прошитий кулями вояк, появився уже цілий ряд невиразних форм людських постатей. У цьому ж моменті із другої позиції наших частин запалився ще один смолоскип, а вслід за тим вибух потужної міни, яку запалили наші хлопці.
Нічна тиша, що так манила нас своєю красою, перетворилася в пекельний гук крісових стрілів та вибухів гранат. Нам уже - зрозуміло, що під покривалом ночі в'єтнамці нас окружили, щоб знищити нашу базу, але стрінулись із градом куль, який неначе їх не лякав. Вони йшли вперед на очевидну смерть, одні падали, щоб більше не встати, але інші ставали на їх місце. Божевільного сміху-реготу вже не було, його заступили вибухи гранат. Вкінці чуємо звук трубки, яка їх кличе до атаки і додає відваги.

Сотник викликав на допомогу вертолети, які за 10 хвилин з'явилися над нашою горою і почали стріляти з ракет в кущі недалеко від наших позицій. Боротьба продовжувалась до 0400 години. Нам вже почало бракувати набоїв. Але мабуть таке саме сталося й у північних в'єтнамців і вони відступили.

В 0500 годині ранку, коли вже настав день, ми вислали стежу, щоб провірила ситуацію. За якийсь час стежа вернулася і повідомила, що ворога нема, але всюди лежать забиті та їхня зброя. Я пішов сам подивитися. Сотник доручив мені почислити, скільки трупів, та що то за зброя. По обличчях деяких трупів пізнати, що то молоді хлопці у віці від 16 до 19 років життя, деякі так роздерті кулями чи ракетами, що з них залишилась тільки кривава маса людського тіла. Разом я нарахував 30 трупів та трьох ранених, яких ми забрали в полон.

На раменах трупів видніли перев'язані білі стяжки, це на те, щоб один другого міг пізнати вночі. Зброя у них була китайська, автомати АК-47, гранати і скоростріли. Полонених вояків ми взяли на допит й вони відповідали, що вони належать до першої сотні 312 північно-в'єтнамської дивізії, і вчора ранком перейшли кордон з Лаосу до В'єтнаму. їхнє завдання мало бути викінчити нашу сотню, зруйнувати наші становища на цій горі і вернутися назад до Лаосу.

— А чого ви так реготалися перед боєм? — запитали ми з цікавістю.

— Таким способом ми позбуваємося нашого напруження і викликаємо заколот в рядах ворога, — відповіли полонені.

Незабаром прилетів вертолет і забрав полонених до шпиталя на лікування.

Трупів ми не закопували в землю, а залишили їх, щоб в'єтнамці самі їх знайшли. Я ще раз подивився на пошматованих молодих людей і мені стало погано. Це перший раз в мойому життю, що я бачив 30 мертвих людей, але знаю, що це не останній раз, бо такого бачитиму більше, беручи участь у цій жорстокій війні...
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації