ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 3 листопада 2010 р.

ВЕЛИКДЕНЬ 1945-ГО РОКУ І КІНЕЦЬ ВІЙНИ

Володимир БОДНАР   

Весною 1945-го року, по 6-тижневій важкій хворобі тифу у Відні та довгих трудах і невигодах, вдалося мені, при помочі мого батька, заїхати до села Мавтерн, біля Штайн у Вахав, віддаленого біля 50 км від Відня - околиці виноградів, славних вин Австрії. Тут мої батьки, о. крилошанин Евген Боднар і мама Стефанія, замешкали на приходстві римо-католицького о. Льогрмана, де мій батько виконував функцію військового капеляна при частині протилетунської оборони наших юнаків, т. зв. „Флякюґенд'' з осідком в Кремсі. Тоді ще була можливість переїхати нам рікою Дунай далі на захід, але з огляду на мій недавною недугою вичерпаний стан, ми рішилися остатись на місці, здатись на волю Божу, очікувати кінця війни та надіятися на прихід американців. Але сталося інакше.

І так одного дня почалося пекло, близько розривались гарматні стрільна, диким ревом зашуміли совєтські „катюші", заграли скоростріли, розривалися ґранати. На приходстві зібралося багато парафіян села та околиці, переважно жінок з дітьми, біля 50 людей, шукаючи в глибокій і просторій пивниці притулку й охорони від стрілен, бомб та більшовицьких оргій і знущань. Ззовні пивниці ми забарикадувалися залізними штабами і замками. Всі в пивниці гаряче молилися під проводом о. Льогрмана і мого батька, а нагорі клекотіло від пострілів і розривів ґранат. Німецька Дивізія СС-ів, стиснена більшовиками в кліщі, завзято боронилася, бо, правду сказати, не мала іншого виходу, і не було куди відступати.

Над ранком гудіння і стріли затихли. Внедовзі ми почули голосні звуки, прокльони та російські „матюки" роз'юшених солдатів. Ми в непевності, тривозі й дальшій молитві притихли та наслухували. Раптом почувся різкий грюкіт прикладами рушниць до дверей пивниці і голосні викрики російською мовою: „Відкрий двері, бо будемо стріляти!". Удари в двері і вигуки не втихали, і треба було доконче щось задецидувати. Тоді мій батько, бувший сотник і капелян в австрійській армії (на фронті в Італії), з епітрахелем на грудях та великим хрестом в руках зарядив відчинити зариґльовані окуті двері пивниці. Не помогли просьби і плач мами та перестрашених людей. Батько твердо стояв на своїй постанові. Двері відчинилися і батько з хрестом став віч-на-віч проти кількох совєтських солдатів, зі спрямованими в нього машиновими пістолями. Батько по-вояцьки випрямився і сказав до них голосно: „Христос Воскрес! Сьогодні є в нас свято Воскресіння Христового, і це є велике свято для нас усіх". (А було це 8 травня 1945 року.) Вояки спочатку збентежилися, гейби остовпіли, і тоді один з них, вже старший віком, правдоподібно українець, знижив пістолю і зворушено сказав, що він ще пам'ятає часи, як його мама оповідала йому про таке свято й що досі в їх хаті зберігаються, секретно перед владою, святі образи. І всі люди в пивниці, почувши себе безпечно, повиходили назовні, і нікому тоді нічого не сталося. На жаль, внедовзі здичіла і оп'яніла „солдатеска" почала свої дикі оргії. Розпачливим крикам про порятунок знасилуваних жінок не було кінця. Багато людей і жінок постріляно, а деякі поповнили самогубство і потопилися в широкій ріці Дунаю. „Бойци" прямо стріляли до колосальних бочок з вином у пивницях, і кількох п'яних потопилися в тих бочках. Війна закінчилася виграною для них і вищі власті дозволили „ребятам" погуляти. Очевидно, вони гуляли по-дикому.

Я з батьками думали перечекати, витримати і з Божою поміччю пережити цей критичний час, а тоді думалося, може границі виясняться і прийдуть американці, а більшовики вицофаються на схід. А вони не тільки не відійшли, але окупували Австрію (Долішню) і Відень аж до 1954 року.
Були прогнози, що мусить прийти до зудару альянтів з комунізмом, на що розраховували українці та славна УПА і Дивізія УНА, та в результаті політичної констеляції постане вільна Україна. Ця остання евентуальність підбадьорувала нас на дусі та додавала сил встоятися.

В дальшому ході подій ми пережили ще багато лихоліття, страху і загрози насильного вивозу, заслання в Сибір або смерти, так що був змушений перенестися жити на стриху приходства, а потім переселився до Відня кінчати студії, жити „інкоґніто" часто зміняти адреси і милити „каґебістів". З Божою поміччю ми всі врятувалися.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації