ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 2 листопада 2010 р.

1 МАЯ 1920 В ОДЕСІ

ілька сторінок записника, присвячених памяти отамана УГА. А. Гарабача)

В ночі з 7 на 8 квітня 1920 р. арештувала одеська чрезвичайка майже всіх галицьких старшин, що перебували в цім часі в Одесі. Причиною арештів було противбольшевицьке повстання біля Тирасполя, в якім мала брати участь також одна частина галицької кінноти. На домагання фронту, від якого явилась навіть окрема делегація в одеськім „Ісполкомі", арештованих звільнено 23 квітня. Звільненим місцева влада порадила забратись найкраще з Одеси та виїхати до своїх частин, на фронт. Більшість старшин та козаків, а навіть богато жінок пішла за цею порадою і в дни 27 квітня зібрались вони всі зі своїми клунками на товаровім двірци, дожидаючи окремого потягу, що мав їх відвезти в напрямі Бірзулі та Жмеринки. Після пляну цей потяг мав вже від'їхати о год 3 по полудни, однак ще пізно в ніч не було ані аранжованого потягу, ані паровоза. Огляднійшї, яким ціла ця поїздка „чомусь" не подобалася, вспіли ще в час зрезиґнувати з неї і вернути до міста. Прочі розташувалися по теплушках і, очікуючи відїзду, почали спокійно на своїх клунках дрімати.

Десь по півночі розбудив всіх пекольний крісовий огонь, що був спрямований до їхніх вагонів. Кількох Галичан упало на місці, між ними одна сестра-жалібниця, декілька було тяжше або лекше ранених [1]. Це урядувала одеська чрезвичайка. Вартовий відділ ЧК, разом зі скорострілами „розоружував" Галичан, яким і так вже відобрано всю зброю в часі першого арештування. Коли утихла пальба, в вагонах появились червономармійці, виарештували всіх, числом около 250 осіб і зараз таки відпровадили їх до тюрми. Окрім декількох одиниць, що їм пощастило пізнійше, в часі транспорту, утечи, всіх вивезено вглуб Росії та розміщено по ріжних тюрмах і таборах, де багато з них ще й досі пробуває.

Я случайно не був свідком цієї події. Вийшовши доперва день передтим з тюрми, я надто ще дорожив свободою тай не бачив цим разом потреби „пхати здорову голову під євангеліє». Таких як я було не більше 20 чоловік, і всі ми цьої ночи спали в городі. Про подію, яка склалась на двірці, ми довідались зараз слідуючого дня ранком. По Одесі рознеслася відомість, що Галичане перейшли на сторону Петлюри та Поляків, відкрили їм большевицький фронт, — та що поступування з Галичанами — це тільки самозрозумілий прояв конечної самооборони.

Серед Галичан настала паніка і кождий з нас запався зараз під землю. Мене взяв „на переховок" один місцевий єврей, якому я отже завдячую свободу, а може й життя.

Саме тоді йшли в цілій радянській Росії та Україні приготування  1-майського „суботніка". Центральна влада вирішила відсвяткувати день 1 мая в цей спосіб, що залишено в цім році звичайну програму святкування загальним відпочинком, мітингами, робітничими маніфестаціями, відповідними лекціями та концертами, — як це роблено досі, — а замінено цей день на території цілої РСФСР і УССР на день загального труда. До нього змобілізовано усе, що тільки було спроможне рухатись та дихати, а в першій мірі буржуазний, нетрудовий елемент. Організація нього 1-майського суботніка подбала про все, щоби ніхто в сім дни не мав змоги відтягнутись від публичної роботи. Домові комісарі і домашні комітети мали під загрозою личної відповілальности постаратися, щоби всі мешканці даного дому були при роботі. Ці зарядження були для нас, укритих Галичан, приводом до нового неспокою. Окремі комісії, які в день 1 мая мали провірювати всі приватні мешкання та кватири, могли і неодного Галичанина викурити мов лиса з його криївки. От тому то і я, мимо дуже доброго сховку, в якім мене і чорт не зміг би знайти, побоявся цих трусів та й постановив перейти в безпечніше місце. Та попав з під дощу під ринву.

Була в Одесі лїчниця, під управою галицьких старшин та під доглядом самих галицьких лікарів та сестер-жалібниць, яка була призначена виключно для галицьких стрільців. В цім часі, як до Одеси прийшли большевики, управа лічницї, хоч і остала в давних руках, перейшла під контролю совітського воєнкома, якому до помочі додано політкома, а вільні ліжка заповнено хорими червоноармійцями. Завдяки цьому „утраквізмови" ця інституція представляла собою певного рода охоронний пункт для багнущих забезпеки та всяких инших „алчущих і нуждаючихся". Он там, то під схорону червоного хреста та забезпеку перед всякого рода комісіями і трусами 1-майського суботніка рішився і я схоронитись на протяг часу, поки не покінчиться парада великого всеросійського суботніка.

Вечером, дня 30 квітня я зайшов до отамана Гарабача, що був комендантом лічницї, переказав йому, о що ходить та й просив о «гостинність». Він радо згодився тай звелів мені перейти до кімнати хорих ч. 15., де було вже кількох Галичан. Притім однак додав, що політична атмосфера в лічниці змінилася, і він зовсім не думає, щоби тут було безпечно. Було однак вже пізно, домів вертати не було як і я рішився остати тут на ніч і слідуючий день, хочби і не знати що мало статися.

По вечері я зайшов до кімнати хорих ч. 15. Велика, ясна, фронтова кімната на першім поверсі була переповнена переважно червоноармійцями, між ними було і трьох Галичан, підполковник Вітошинський, сотник суддя Горалевич і Поручник Голинський. Около 10 ліжок було вільних. Я мав переночувати тут як хорий на одному із цих ліжок. Прийшовши десь около 8 години вечером до кімнати, я приступив до ліжка дійсно хорого підполковника Вітошинського, що мав тяжке запалення олегочної, та й присівши біля нього, почав говорити про події послідних днів. Підполковник був дуже зденервований, він стратив надію на все та не бачив для нас виходу з ситуації. Та ледви ми вспіли трохи розбалакатися, як до кімнати влетів галицький стрілець, що повнив тут службу санітара та й скрикнув:
— Цілу лічницю обступили червоноармійці, а на долі переводяться вже арештування Галичан!

Я миттю скинув зі себе верхню одіж та опинився на вільному ліжку. Через хвилю увійшла до кімнати ціла „комісія", зложена з представників місцевої чрезвичайки, одного лікаря з ЧК, політкома лічниці та кількох червоноармійців з крісами. Почали від мене, бо моє ліжко стояло недалеко дверей, в куті під стіною.

— «Ви хто такий?» - питає, розумієсь по-російську якийсь достойник.
Я замнявся.

— «Червоноармієць» — кажу. «З якої частини?» – Я мовчу.

– «Де повнили досі службу?» — В польовому штабі.

B якім польовім штабі?"

— В штабі Галицької Армії в Балті.

„Ага! Так ви, значить — Галичанин?"

– Так.., —

„Ви офіцер?"

Я знов замнявся. — Ні, не офїцер, кажу, а військовий урядовець. – «А що ви робили в штабі?"

— «Я був писаром в політичнім відділі» — (се я здорово збрехав.)
«Гм...»

Приступає лікар: «Вам що бракує?"

Не надумуючись довго витягаю праву ногу, яку мені ще в 1914 р. розторощив шрапнель в Карпатах. По давних ранах остали великі близни, нога загоєна добре, та трохи здеформована, коротша.

— «У мене від кількох днів страшні болі в нозі, болить головно в долішнім ставі, станути на ногу ніяк тепер не можу».

Лікар оглянув доволі побіжно ногу і пробурмотів під носом: dolores post fracturam.

Значить повірив. В мене вступила надія.

„Што с нім дєлать?" — питає політком лікаря. 

— Хай остане !"

І перетрусивши в мене всі мої рїчи; шукаючи за зброєю та записками, «світла комісія» перейшла до другого ліжка, на котрім лежав сотник суддя Горалевнч.

Ті самі питання, подібні відповіди, однакова процедура з шуканням зa зброєю та записками.

Однак гостець лівої ноги, на який сотник Горалевич скаржився, не переконав якось комісії і йому звелено збиратись. Значить — арештований. Сотник Г. протестував, впевняв, що він зовсім хорий, що не може ходити, — однак це його не помагало. Зібраного відвели на долину, до контори  лічниці.

Таксамо зробили і з поручником Голинським, який знова був контужений колись гранатою та з того часу остався у нього нервний шок. Його теж заарештували та відвели до контори.

Підполковник Вітошинський, який був дійсно поважно хорий та страшенно виснажений недугою, остався як і я в лічниці.

Відтак перейшли чергою всі ліжка, пильно дошукувалися за зброєю, не арештували однак нікого зі стрільців — і перейшли до другої кімнати.

Це „урядування" протяглось аж до 6 години ранку.   З поміж здорових ув’язнено коменданта лічниці отамана Антона Гарабача, всіх лікарів Галичан, санітарну прислугу, сестри-жалібниці, — одним словом увесь перзонал лічниці — і богато з-поміж хорих Галичан. Між старшинами і козаками не роблено ніякої рїжниці, арештовано однаково одних і других.

Сотник Горалевич і пор. Голинський підняли в конторі голосний протест проти  арешту, заявляючи, шо вони так хорі, що самі не всилі іти та домагаючись, щоби їх відвезли підводою до ЧК або краще, щоби їх на місци розстріляли. Це й протест відніс успіх і їм дозволено вернути на свої ліжка. Однак біля них поставлено двох червоноармійців з крісами, які мали в день і в ночі їх вартувати.

Рано відставлено всіх арештованих до ЧК.  До полудню ув'язнено ще й тих Галичан, головно санітарів та сестер-жалібниць, що ночували поза лічницею тай нічого не знаючи прийшли рано до служби. Всі входи та виходи лічниці обставлено вартовими салдатами і заборонено всім  виходити з лічниці на вулицю.

В протягу дня прийшло на місце заарештованої шпитальої служби кількох „товаришів фершалів" та декілька сестер-жалібниць з других лічниць. Того ж дня, а був це, повторюю, день 1 травня – товаришка політком лічниці і пороздавала поміж нас, оставших хорих, бомбони, хліб, молоко і літературу.

Та годі було якось цими бомбонами обладити наш гірке положення. Кожний з оставших Галичан розумів, що хоч він на ділі сьогодні ще не арештований, та формальне переведення арешту та провадження до тюрми наступить як не завтра, то післязавтра.

Минуло 1 травня. В кімнаті хорих ч.15 змінялись правильно що кілька годин вартові, що були поставлені для стереження обох наших за арештованих товаришів, та не змінялися їх високоумні дотинки адресу буржуїв, не змовкали вивчені по комячейках революційні гимни та пісні. Рефрен інтернаціоналу «ето будет паследній і рєшітєльний бой...» з того часу ще й досі лунає мені в ухах.

Я і підполковнк Biтошинський були зразу тої думки, що вартові мають також інструкції і на нас уважати. Колиж по кількох днях побачили, що вони нами не журяться, почали ми нараджуватися як звідси утечи. На брамі стояла вправді вартові, але може воно як удасться. Я мав спробувати перший. Якщо мені доведеться, за мною піде і підполковник. Дожидати нових відвідин «комісії» в нас не було охоти. 

Кожнього дня після обіду в лічниці було доволі спокійно. Хорі укладалися по ліжках, а навіть сестриці рідко в цім часі заглядали до кімнати. Всілякі воєн- і політкоми, мабуть, спали. Цю пору я вибрав на утечу. Дня 6 травня зараз після обіду, перевідавши терен, я мерщій одягнувся та опертий на грубий костур і тяжко налягаючи на ногу, зігнувшись в дві погибелі пошкандибав я сходами в долину, а далі до брами. Мене зупинив вартовий.

— «Дозволь, товаришу, купити собі в онтій лавочці хліба та кефіру (бутилка квасного молока)».

– «Нельзя, таваріщ!»—була його відповідь.

— «Цеж тільки через дорогу — кажу—кілька кроків... Тиж бачиш... Я зараз і вертаю...» — І вложивши «товаришови» папіроску в руку, пробую іти.

Папіроска здається задецидувала, тов. вартовий мене не завертав.

— «Тільки зараз вертайся!» — додав вслід за мною.

В крамниці не було хліба. Я вийшов і розкладаючи руками в сторону вартового, ніби то давав йому до пізнання, що хочу зайти до другої крамниці. Не дожидаючи відповіди, я поплентався в сторону угла вулиці. Ще один момент — і я за углом. Через хвилю я сидів вже в дорожці, а за 10 хвилин був вже на своїй старій кватирі".

За кілька днів удалося теж покинути в подібний спосіб лічницю і підполк. Вітошинському. Зате оба наші товариші, сотник суддя і поручник, не мали спромоги втечи. Надто пильно їх стерегли. Яка доля стрінула їх — не знати. Про них і досі нема ніякої відомості.

А за місяць читав я в одеських „Извєстіях» під заголовком: 
 «Діяльність ЧК", таке: «Одеська Губчека розстріляла Антона Гарабача, петлюрівського отамана, за приналежання до тайної протибольшевицької організації...»

Це приналежання до підпольної організації було — здається — такою самою правдою, як і те, що покійний Гарабач, знаний наш громадянин, був петлюрівським отаманом.

На цім самім урядовім списку розстріляних вичитав я також імена трьох галицьких стрільців, яких — на жаль — не вспів собі затямити. Та що із всього найдивнійше — було там також імя тов. 3., гімназійного учителя з Перемишля, якого нібито розстріляно за поширювання денікінських (!) кличів..

Про ці дивні історії з неменче дивними засудами та розстрілами одеської чрезвичайки міг би дещо докладнійше розказати сам таки тов. 3., який сьогодні — дякувати Богу —  цілий тай живе спокійно в Перемишлі... 

«Діло» (Львів). – 3 і 4 травня 1923.


[1] Із тяжко ранених хорунжий УСС Павло Гула, родом з Хохонева, рогатинського повіта, умер по двох днях в одеській лічниці.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації