СПОМИН ПРО СЛАВКА

Ярослав Гнатків. Славко! Він цікавий і рухливий, як живе срібло, називали таких людей в Україні. В позитивному сенсі. Тобто, він усім цікавився, реагував, був у постійному русі, чи то комусь помогти, чи переложити з англійської на українську або навпаки, чи написати листа чи набрати на комп'ютері матеріял до друку; жартівливий, говорив різні жарти-джовки, українською, англійської, польською, російською мовами, відповідно до теми розмови. Ще молодим хлопцем, згадують його товариші, вирізнявся, чи то одягом, чи поведінкою. Тому його запам'ятовували вже після першої зустрічі.

Розповідав про свої пригоди з юнацьких часів, через дивізійні воєнні невигоди, полон в Ріміні й Англії, життя в Канаді.

Мав що розповідати.    

На 16-ту році свого життя вступив до Української дивізії. Напевно приписав собі рік-два, бо до Дивізії офіційно приймали лише тих, хто закінчив 17 років. Але пізніше часто не вимагали метрики при зголошенні. Служив у курені фюзилерів, у важкій сотні сотника Романа Бойцуна, який нераз давав йому особливі доручення. І він їх виконував. Дуже успішно. І сотник Бойцун прислуховувався теж до думки на майже 10 років молодшого Славка. Бо Славко „всюди був і все знав", сказати б загально. В Ріміні був у курені молоді. Співав у хорі. В Англії чи радше у Шотляндії їздив вантажівкою й возив полонених на роботи на ферми.

В той час при звільненні дивізійникам офіційно не писали в рубриці „національність" — українець. Бо національність ототожнювали з громадянством даної держави. Отже, пиши: поляк або „рашіян".Як Славко дав собі раду з „національністю"? Винахідливо.

Він спитав урядовця, який йому видавав документи:

—Яка ваша національність?

—Шотляндець,—відповів урядовець, навіть гордо.

—А чи ви не живете у Британії?

—Так,—трохи здивувася шотляндець.
                                                                                                                                                                               —Подивімося на мапу, що висить на стіні,—пропонує Славко.— Бачите, там є Україна в Радянському Союзі, як Шотляндія у Британії.

Подумав шотляндець й сказав секретарці:

— Друкуй: „українець".

До Канади приїхав на контракт „Гайдро" як „брітіш сабджект" („британський підданий"). Бо інших не наймали. Як то сталося?

— Я зголосився до канадського аґента й відповідав на його запитання,—розповідав Славко. — А він не питався, чи я є „брітіш сабджект". Сам він так вирішив.

Славко врешті отримав працю, яку дуже любив, став інспектором Ontario Liquor Licence Board (онтарійська служба видачі ліцензій на алкогольні напої). Чому любив цю роботу? Бо мав постійно до діла з власниками ресторанів, поліцією, адвокатами, суддями. Завжди комусь радив, когось обороняв. Поліцаї дуже добре знали Джері в його дистрикті.

У громадському житті він найбільше був активним у Братстві дивізійників та Королівському Канадському леґіоні (Український відділ). Він був членом управ Станиці Братства й останньо Крайової управи. Він був справжній побратим-дивізійник з великої літери.

В родинному житті був дуже гордий за своїх внуків і задля них, як казали колись, лишав варене і печене. Один з них музикант-композитор, другий — історик.

Кажуть, що нема людини, якої не можна б заступити. Із Славком, виглядає, що це дуже тяжко.


Роман КОЛІСНИК