ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕЇ

Ф.Кордуба  

 (З приводу 25-річчя організації Дивізії "Галичина")

28 квітня 1968 р. минуло 25 років від проголошення декрету губернатором Дистрикту Галичина Оттом Вехтером про організацію СС Дивізії "Галичина". Коли дещо глибше призадуматися над цим актом, становищем української громадськости до рішення німецьких офіційних чинників організувати українську військову формацію при збройних силах ІІІ-го Райху та, врешті найважніше, над тогочасним положенням на фронтах окремих воєнних театрів в Европі і Африці, мимохіть виринає низка питань, на які не завжди можна знайти логічно обгрунтовану відповідь. Тому ми не будемо заторкувати цих дискусійних питань. Нашу увагу звернемо на щось іншого, на щось більш вартісного з точки зору прав кожного народу, на непроминальні істини, яких не вдасться вбити ворогам державного відродження українського народу. Головним чином йдеться про те, які причини склалися на те, що під час 2-ої світової війни, яка під кожним оглядом не була сприятливою для здійснення українського національного ідеалу, що український нарід із своїм, на жаль, нескоординованим політичним проводом рішився на концепцію боротьби проти червоного й брунатного окупантів України. Також вказаним є, щоб глибше призадуматися над важливими процесами, які на історичному шляху буття української нації, щораз більше формують українську державно-політичну думку та військово-політичну ідею.

Період часу між двома світовими війнами й роки жахливої своїми наслідками 2-ої світової війни був учительським семінарем для багатьох народів. В неменшій мірі в цьому бурхливому періоді мав нагоду багато навчитися й український нарід, зокрема його політичний провід. А чи повністю із цього досвіду він сьогодні користає? Питання, на яке кожний нехай дасть власну відповідь. Ми звернедю увагу тільки на найважливіший фактор, без якого не можна надіятися успіху боротьби — концентрацію або інтеґрацію усіх сил. Самозрозуміло цей основний фактор стисло пов'язаний із стратегією боротьби, яка мусить брати на увагу стан модерного промислового світу, нуклеарну добу, різні трансформаційні процеси, які в основах підважують нинішню передову імперіяльну потугу СССР. Далі добре було б дещо глибше застановитися над процесами, які проходять на поневоленій Україні, на підставі автентичних документів, із якими українська громадськість перший раз на протязі 50-ти років існування СССР зустрілася у вільному світі. Стремління української людини в підмосковській (не вживаємо підсовєтській) системі скеровані на шлях відокремлення від Росії. Цей шлях обоснований документами різних авторитетних діячів-вихованків російської марксо-ленінської системи, тому він для нас є основною вихідною для орієнтації і унапрямлювання нашої дальшої боротьби. Найважливіше те, що всі діячі, які зарепрезентували волю українського народу перед усіми народами світу діють без будь-якого впливу нашої еміґрації, обороняючи інтересів України з єдино можливих для них позицій марксо-ленінського вчення. Звернім нашу увагу на основне джерело життєдайности сил, яке є ґарантом невміручости всіх складових елементів державної незалежности українського народу.

Джерело української національної сили  

Кожна нація — це особлива форма однородної спільноти, яка історично й логічно тісно пов'язана з різними інституціями держави. Головним принципом внутрішньої спаяности кожної нації є націоналізм, який реалізує, чи зберігає, існування окремішности буття народу та стоїть на сторожі його політичної автономії. Розвиток усіх ділянок нації стисло пов'язаний із метафоричними процесами її соціяльного формування. У цьому формуванні головну ролю грають окремі групи внутрі нації, які працюють над розвитком національної свідомости, культури, господарства, засобів оборони, щоб при їх допомозі спільнота могла зберігати політичну автономію.

 Історія дає нам багато прикладів розпаду ряду великих імперій — починаючи від "Святої Римської Імперії", почерез Оттоманську імперію до Бритійської імперії — розпад, внаслідок якого виникнули багато інших націй, Студіюючи цей процес та порівнюючи його з постанням зах.-европейських держав, доходимо до наступного ствердження: країни Західньої Европи виникли найперше у зв'язку з реформою християнського авторитету та іноді перебільшеного розвитку королівства. У процесі дозрівання окремих націй щораз сильніше проявляється гін до автономії, обоснованої на націоналізмі. Сам націоналізм у своїй ідеологічній маніфестації пов'язаний з невід'ємним правом кожного народу на автономне існування і всесторонній розвиток. Націоналізм випливав із демократії, в розумінні участи всієї громадськости в політиці, бо його основна концепційна настанова обоснована політичним правом на повне самовизначення народу. Джерелом сили для всіх політичних починань є нарід, який рішив здійснювати намічені політичні цілеспрямування організовано. Цей почин — ніщо інше, як тільки національно-політична і соціяльна мобілізація, тому він тісно пов'язаний з процесом розбудови різних ділянок нації. Добре та справне діюча політична спільнота повинна розвиватися на національно-соціяльній базі. Цей процес соціяльної мобілізації охоплює низку залежних від нього підрядних процесів, наприм., розбудова національного капіталу, санування освітнього процесу, розвиток корпоративних інституцій, політичних партій, засобів оборони і т. п. На окрему увагу в цьому соціяльному процесі розвитку заслуговує революційна боротьба. Основна мета революційної боротьби, яка є політичною дією — повалити офіційно встановлений атворитет і на його місце встановити та закріпити новий авторитет. Засоби революційної боротьби: саботажі, терор, збройні напади, засідки, яких основним завданням демонструвати нездібність існуючого авторитету панувати над положенням, підважити правну концепцію, на якій втримується цей атворитет. Під час згаданих терористичних дій головну ролю грає пропаґанда, тобто психологічна атака проти правного авторитету, проти його системи, нечесности, недоторкальности урядовців (корупція), проти вибуялого шовінізму вислужників системи, проти несправедливих соціяльних відносин і соціяльних можливостей розвитку (освіта, виховання безробіття, мала заробітна платня, зависокі мешканеві оплати) і т. д.

Коли перенесемося нашими думками до подій, які попередили організацію Дивізії "Галичина", та переведемо конфронтацію з основними політичними правами кожної нації на самовизначення і революційну боротьбу за здійснення намічених концепцій, про що була мова вище, дійдемо до наступних висновків:

1) Не зважаючи на несприятливу під кожним оглядом політичну констеляцію в Европі, поділеної на два воюючі фронти, український нарід не зрезиґнував із права боротися проти червоного і брунатного окупантів за здійснення власного національного ідеалу. Цю боротьбу ведено підпіллям (ОУН, УПА) і напівлеґально — Дивізією "Галичина". До цієї Дивізії пішла найбільш ідейна українська молодь, щоб навчитися військової справи та опісля це знання використати тільки для України. Самозрозуміло, до самої тактики боротьби і її концепційних засад можна мати різні оправдані застереження, їх критично оцінювати й характеризувати, але сам факт рішення боротися проти обох окупантів має історично-політичне значення.

 2) Організація Дивізії "Галичина", — це чергова спроба українців формувати власну військово-політичну ідею, уже достосовану до війни в модерному й упромисловленому світі держав. Дехто з українських організаторів цієї Дивізії намагається нав'язувати її постання до часів організації УСС. Така настанова не правильна, бо стратегічні констеляції в 1914 та в 1943 рр. були дуже різні. Також на відтинках воєнного розвитку, стратегії, оперативного мистецтва, тактики і технізації засобів війни зайшли між двома світовими війнами дуже великі переміни, чого одна дивізія навіть при найкращих умовах не могла за короткий час опанувати. Тому сумнівно, чи Дивізія "Галичина" при найбільш сприятливих умовах могла стати основою для організації українських національних збройних сил. Проти такої концепції промовляв хоч би той факт, що ця формація фактично у своєму складі не мала ні одного українця старшини ген. штабу, який був би дійсним фахівцем та визнавався в усіх деталях новочасної модерної війни. Самою тільки романтикою не можна вести боротьби проти комуністичного революційного керівництва війни, яке зуміло в ідеальній формі поєднати військову, політичну й адміністративну діяльність в одній синтезі. Для боротьби з таким поважним противником треба мати всестороннє знання, бути дійсним військовим фахівцем.  

3) Під час другої світової війни було надзвичайно трудно рішитися на застосування тої чи другої методи і засади політичної боротьби проти двох окупантів, особливо трудно було це для некоординованого українського проводу. Україна своїм геополітичним положенням займала на Сході Европи центральне положення, тому її нарід, знайшовшися у безвихідному стані, мусів самостійно рішатися. А щоб рішатися без помилок і без лихих наслідків, бракувало відповідного мірила. Іншими словами, бракувало заздалегідь устійнених засад і методів, як поводитись. Коли заторкується поверховно ці справи, перед нами виринає жахливий образ 8-милітньої воєнної дійсности, трагедія українського народу по обох сторонах воєнного фронту. Жахлива трагедія народу бо повторилася історія 1-ої світової війни; українські вояки у ворожих уніформах, під ворожим командуванням, взаємно винищували себе. В ім'я чиїх інтересів? Українців в червоній армії Москва примусила боронити зненавидженої системи російської компартії, яка несе повну відповідальність за геноцид українського народу, нищення його культурних надбань, історії, традиції, ті інших особливих прикмет і питоменностей нації. Знову ж українці в німецьких збройних силах боролися за неокреслену фікцію "Нову Европу", з території якої, згідно з "генеральним пляном" Гімлера, треба було виселити на Сибір 65% українців, а решті дати щонайвище народню освіту.  

 Існування Дивізії "Галичина" — це передусім моральна, а не матеріяльна вартість. Також її існування не можна назвати "реальною" політичною дією чи успіхом. Вже під час існування цієї формації, брунатний окупант далі винищував найбільш ідейних українських діячів, далі звисали тіла повішенців, іноді кілька днів для постраху для інших. Тим часом найбільш ідейний, молодий, готовий на жертви український елемент в Дивізії "Галичина" формував військово-політичний ідеал, бо вірив, що йому прийдеться змагатися за здійсненні українського державницького ідеалу. Цей найкращий український елемент Дивізїї "Галичина" старався відновити чи наповнити новим змістом українську військово-політичну думку, понісши в битвах під Бродами й у Стирії великі жертви. І тут на першому місці ставимо передусім морально-ідеалістичні засади, які були пересичені геройською романтикою, яка знайшла своє відображення у стрілецьких піснях. Самозрозуміло, ця формація не надавалася до системи т. зв. "нагої гри сил", із шансою успіху стати рівнорядною німецьким формаціям, бо на це вона не мала достатніх даних. Але ця формація зарепрезентувала передусім українську національну свідомість і гаряче бажання боротися тільки за інтереси України. В повній свідомості, що російський комунізм є тиранією не меншою від німецького націонал-соціялізму, українське вояцтво Дивізії "Галичина" шукало можливостей, щоб у випадку зміни міжнародної політичної констеляції в Европі служити добутим військовим знанням виключно Україні. Це вояцтво рекрутувалося із надрів українського народу, основного джерела щораз нових сил поневоленої України.

Передумови й вимоги сучасности

За 50 років, від закінчення 1-ої світової війни відбулося багато замітних рухів із основною ціллю проламати шлях до незалежности для багатьох народів т.зв. "третього світу". Також на відтинку організації політичної військової еліти, що узалежнена від соціяльних структур, зайшли дуже великі переміни.

Живемо в т. зв. атомовій добі, в модерно-індустріялізованому світі, тому до проблем миру й війни треба підходити поважно. Це в неменшій мірі стосується і українського комбатантського сектора, зокрема кол. старшин різних армій, між якими багатьох підвищено до генеральських ранг, без уваги на їх кваліфікації. Також із кол. старшин-дивізійників пороблено полковників, майорів та старшин інших ранґ. Усе це є неповажне, тому авансовані стали подекуди предметом насмішок з боку тверезо думаючих. У зв'язку з цими аномаліями, яких допустився ВО УНРади, присвятимо дещо місця для ознайомлення із формами організації військово-політичної еліти та вимогам, яким мусить вона відповідати в сучасній добі. Ця коротка інформація пов'язана з формуванням української військово-політичної ідеї, в якому то процесі військова старшинська еліта мусить грати головну ролю. Вище згадані аномалії довели до дійсно критичного положення на тому відтинку, бо українських старшин вже тепер на еміґрації більше, як рядовиків, а дійсних представників для формування військово-політичної ідеї, стосованої до сучасних вимог, майже нема. Для підтвердження нашого ствердження досить прочитати кілька статтей, друкованих на сторінках комбатантських еміґраційних органів і порівняти їх з дійсно фаховими статтями з військової сучасної тематики, друкованих у військовій пресі на різних чужих мовах. На цьому відтинку в нас велика вбогість.

У сучасному військовому світі існують наступні чотири форми організації військово-політичної еліти: 1) аристократична, 2) тоталітарна, 3) демократична і 4) ґарнізонова. Кожного старшину з згаданих організаційних форм зобов'язує: бути прикладним громадянином своєї нації, дбати про поглиблювання свого теоретичного знання із військовознавства, на кожному кроці дбати про культуру старшини, відзначатися етосом і волею боротися, уміти слухати та правильно інтерпретуваи події міжнаціонального життя. Кожний із новоавансованих наших старшин, особливо високих ранґ, нехай призадумається над цими вимогами та самостійно дасть відповідь, чи він відповідає цим основним вимогам. Найважливіше, стежити за розвитком воєнного мистецтва й техніки, безперебійно слідкувати за прогресом військово-політичної думки в різних країнах, У тому числі особливо в СССР; багато читати чужомовну військову літературу, для окруження бути дійсно культурною, розумною людиною.

Аристократична форма військової еліти складається із окремої суспільної верстви або кляси (синів шляхетських родин, політиків та інших інтелектуальних професій). Того роду старшинський корпус є соціально й ідеологічної споріднений та творить строгу ієрархію, яка підлягає цивільній політичній контролі. Військо в такій організаційній формі є складовою частиною уряду.  

Демократична форма військової еліти протилежна аристократичній, і цій формі є гострий розподіл між цивільною і військовою елітою. Цивільна еліта згідно з устійненими формальними правилами контролює військову еліту. Наказодавство військова еліта одержує від уряду, а не як в аристократичнії — від монарха. Цілий старшинський корпус в демократичній формі організований з різних суспільних кляс. Ця організаційна форма постала в індустріялізованих країнах Заходу й вона є стисло пов'язана з цілями державної політики. Ця форма працює повільніше від аристократичної, бо вона підлягає різним парляментарним інституціям і рішенням, які стають законними після довших процесів.  

Тоталітарна організаційна форма військової еліти в дечому подібна до аристократичної, але з тою різницею, що вона підлягає партії. Зразком тако організаційної форми є старшинський корпус збройних сил СССР, або колишній старшинський корпус ІІІ-го Райху. В обох випадках, над старшинською елітою держали керму й контролю партії — НСДАП в ІІІ-му Райху, а в СССР — ЦК КПСС. Тоталітарна форма немає нічого спільного з природною або соціяльною одністю політичної або військової еліти. Ця форма сприяє розвиткові революційно-політичної еліти, з релятивно нижчим статусом, бо вона опирається на партії з великим впливом на маси. Суб'єктивна контроля тоталітарної організаційної форми військової еліти знаходиться в руках тайної поліції а члени найвищої військової ієрархії обов'язково мусять бути членами партії.

Ґарнізонова форма найближча до тоталітарної. Вона характеристична тим, що військова еліта керує також державною політикою. Внутрішна свобода обмежена. Ця форма звичайно постає з коаліції військової еліти і цивільної адміністрації. Військо в такій організаційній формі є незалежне від цивільної влади.

Радимо призадуматися над усіма тими організаційними формами військової еліти й вивчати кожну зокрема більш докладно.