ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 11 жовтня 2009 р.

Проблема Дивізії

Іван Кедрин  
 

Визнання західніми міжнародними чинниками дійсного характеру 1-ої Української Дивізії й уможливлення їм поселення здебільша в ЗСА, Канаді й Британії, як вільні люди, зрівняні в усіх правах з автохтонами, та "регабілітація" колишніх дивізійників в очах спантеличеної частини українського громадянства, не вичерпало завжди ще існуючої "проблеми Дивізії". Це проблема правильности чи неправильности тези "треба брати зброю завжди від будь-кого", — це також проблема потреби й доцільности, чи шкідливости рідного леґіону в рядах чужої армії. Проблема Дивізії охоплює теж завжди дискусійне питання, чи треба ставити принцип вище практичної доцільности, — в даному випадку принцип "брати зброю завжди від будь-кого", — без уваги на умовини, без уваги на ціну, яку прийдеться заплатити. В найширшому аспекті можна б тут згадати давню проблему, чи ідея виправдує всі засоби, які можуть вести до її здійснення, — в даному випадку, чи за саму ідею збройної боротьби проти большевицького окупанта України обов'язково треба було дати 7,000 квіту молоді під Бродами, без найменших шансів іншої користи для України, як тільки запис тієї страхітливої події і цифри в історичну хроніку, скріплення кров'ю 7,000 дивізійників традиції збройної боротьби за Україну.  

Відомо, що українські організатори Дивізії Галичина здавали собі справу з препоганої воєнної ситуації, в якій знаходилась Німеччина весною 1943 року. Відомо, що причини й цілі, якими українські діячі мотивували потребу Дивізії, навіть не брали на увагу Німеччини й німецької збройної сили, як українського союзника. Українські діячі, заанґажовані в організуванні Дивізії, розмежовували згори Німеччину й Україну. Поставивши за передумову, що Дивізія може воювати тільки на східньому фронті, тим самим українські батьки Дивізії відразу підкреслили її антиросійський, антибольшевицький характер. Маючи вже тоді, весною 1943 року на увазі можливість (неминучість) німецької проґри, вони аргументували, що треба мати "власну збройну силу", щоб не повторився Листопад 1918 року, коли ту силу треба було наспіх імпровізувати. Пригадувано, що коли б не леґіон Українських Січових Стрільців, то Львова не можна б було втримати і протягом трьох тижнів та що на трагічний вислід львівської кампанії влинув факт, що УСС — не з своєї вини — спізнилися. Пригадувано й можливість повторення іншого історичного прецеденту — що може заваляться знову одночасно обидві ворожі українській державності імперії — німецька й російська — і що в тій пустці вирішну ролю може відіграти Дивізія. І, очевидно, ніхто не брав на увагу такої трагічної можливости, як та, що німецьке командування зумисне кине Дивізію проти кількакратно сильніших ворожих большевицьких сил, без летунської охорони й без сильних танкових з єднань, на виразну загибіль.*

Але в підході до всіх історичних подій треба підходити виключно лише з погляду того часу, в якому та подія скоїлась, і тих відносин, в яких вона сталася. Історично-політична аналіза з перспективи довшого часу може служити тільки для ствердження всіх подробиць даної події. До тих подробиць належить безсумнівна ідейність, добра воля і думання українськими державницькими категоріями організаторів Дивізії та величезної більшости її особового складу. Відомо, що в тому часі було багато українських противників творення Дивізії, які власне й указували на безнадійність воєнної ситуації, на величезний риск творення української військової частини в рядах німецької армії вже після прогри німців у північній Африці й під Сталінградом та їх генерального відступу. Противники творення Дивізії пригадували прецедент Берестейського миру й викликання німецької армії, як союзницької, в допомогу молодій Українській Народній Республіці, з таким вислідом, що той союзник поставився до України, як до шпихліра, що його треба тільки грабувати, заборонив переводити рекрутацію до української армії та залишив українцям на пам'ятку марку "ґерманофільства". Коли ж проти всіх тих арґументів таки перемогла концепція Дивізії, то власне головно завдяки тезі "треба брати зброю завжди від будь-кого..."

 
Автор цих рядків ніколи не був прихильником, так мовити, непорушних фетишів у політичній фразеології, тому піддавав під сумнів ніби аксіомну правду, що "треба брати зброю завжди від будь-кого". Одним із таких фетишів є, наприклад, твердження, що "краща будь-яка діяльність, навіть помилкова, аніж бездіяльність". Або, з партійного словництва: "Треба радше боронити свого однодумця, хоч він і немудрий, ані ж чужого, мудрішого". Або: "соборність за всяку ціну"... Це все твердження дуже дискусійні. Визнаючи дійсно за аксіому, себто безперечну й безсумнівну правду — що передумовою рідної держави є сила народу, його сила фізична, духова й матеріяльна, — приймаючи за аксіому правду, що без власної збройної сили ми не зуміємо створити і зберегти української держави між Польщею й Румунією на заході та Московщиною на півночі, ми проте не мусимо виводити неначе логічний висновок, що треба брати зброю в кожному часі, в усіх обставинах й умовинах, від кожного, від кого тільки вдасться.


Це не значить, що не треба було творити Дивізії. Це значить тільки, що історія Української Дивізії від самого її початку по сам її кінець, себто до часу ліквідації табору в Ріміні й переходу всіх дивізійників на статус колишніх вояків становить певного роду проблему, над якою треба роздумувати, бо вона є частиною великої, різнородної і дуже складної української визвольної проблематики. Наука історії та оперта на досвідах історії публіцистика не признає міркувань "щоби було, як би було". В даному випадку можна би без труду відповісти, що коли б не було Дивізії, то зберігся би потегіціял 7,000 молодих ідейних українців, — не було б багато муки і горя. Але й біднішою була б традиція новітньої української збройної боротьби, не було би того ще одного могутнього доказу на живучість ідеї збройної боротьби проти Московщини, яким став факт створення Дивізії та її долі. І напевне іншою, біднішою була б духова структура тих багатьох тисяч дивізійників, які врятувались з воєнної хуртовини, іншим був би світогляд всіх тих українських людей, які не перейшли крізь те могутнє горнило, що ним є військо і війна.


Однородна національна військова формація в рямках чужої армії, з власною ідеологією і власними політичними цілями, іншими, як ціль тієї армії, це власне і є Національний леґіон. Дивізійні історики, письменники й поети замало, здається, підкреслюють характер Дивізії, як українського леґіону, в суперечності до істориків і звеличників Українських Січових Стрільців, які на кожному кроці зазначують леґіоновий характер тієї першої реґулярної української військової формації в нових часах. Правда, між Дивізією і УСС була та істотна різниця, що УСС мали свій політичний провід у постаті Стрілецької Ради та власних старшин, мали теж виразніше підкреслену окремішність австрійської військової уніформи (головно — шапка) чого німці не дозволили Дивізії (за вийнятком "левика"). Але це були тільки зовнішні познаки, так само, як тільки зовнішньою познакою була назва одної і другої формації. Багато колишніх українських військовиків не розуміють, чому дивізійники так дбайливо на кожному кроці підкреслюють свою назву "Першої Української Дивізії Української Національної Армії". Ані з погляду історії українських збройних сил, як і з погляду культу збройної сили, як частини нашої національно-державницької ідеології, така довга й шумна назва зовсім непотрібна. Нічого соромитись і нічого відкидати до запечатаного архіву назву "Дивізія Галичина", чи назву "Ґренадирської Дивізії", чи вживаний інколи Військовою Управою термін "14 Галицька Добровольча СС Стрілецька Дивізія"** — це все тільки назви. Вони не змінюють суті справи, що це була військова формація, створена з українських добровольців, свідомих того, що приймають разом з німецькою уніформою і німецькими вищими старшинами, також потрібний їм новітній військовий вишкіл і новітню зброю. Назва Дивізія Галичина ні трохи не зміняє теж факту, що це була за духом, за ідеологією і навіть за персональним складом соборницька українська військова формація. Розуміли це самі німці, а як не розуміли, то відчували, і ставились до Дивізії від самого початку по її кінець, без уваги навіть на Броди, з недовірям і неохотою, — і так само дивізійні добровольці ставились до німців, як до очманілих "юберменшів".

Але вже тут, на еміґрації, почулись голоси з деяких кіл проти ідеї українського леґіону по стороні будь-котрої західньої держави. Мовляв — леґіонери в чужинецьких уніформах не тільки "боряться за чужі інтереси", але й воюють проти рідних таки братів, українців, що масово належать до війська окупанта України — царської або большевицької Росії. Таким чином — чули ми — однаково Усусуси, як Дивізійники мусіли стріляти до українців по другому боці фронтової лінії.


Вже в часі тієї дискусії з-перед кількох років ми звертали увагу, що такий підхід до проблеми національних леґіонів взагалі та українських зокрема — цілком фальшивий і чужий українській визвольній ідеології, українській визвольній політиці, яка мусить брати на увагу існування рідного війська. В часі перебування рідного краю під чужим і ворожим правлінням, що позбавляє дану країну примітивних прав і робить її предметом експлуатації та асиміляції, рідне військо може постати тільки на чужинецькій території, на території тієї держави, яка в силу актуальної міжнародної коньюнктури стає союзником супроти спільного ворога. Таким чином поляки творили леґіон в армії Наполеона і билися в Еспанії — не за справу тодішньої Франції, а свою, польську, дармащо осягнула тільки ефемеридне "Ксєнзтво Варшавське". Так само чехи творили за 1-ої світової війни леґіон в Росії проти Австрії, і фінці леґіон по стороні німців, а під кінець тієї першої світової війни ми бачили, як розумні поляки мали леґіон Пілсудського по стороні Австрії і леґіон Галлера по стороні ворожій Австрії Франції. Леґіонери ніколи не воюють проти людей, що їх мобілізує і висилає на фронт ворожа окупаційна держава, а проти тієї ворожої держави. Коли, бувало, дійсно на східньому фронті за 1-ої світової війни, під Семиківцями на галицькому Поділлі українці в австрійській армії, чи то Усусуси в австрійському 35-му Золочівському полку "ляндвери" стверджували, що проти них стоїть російська частина з вояками-українцями, то це, звичайно, були трагічна ситуація, але в умовинах визвольної війни — абсолютно неминуча; невідхильна. Було куди гірше, коли Таращанська дивізія із збаламучених малоросів воювала під московськими старшинами під червоним прапором проти молодої рідної Української Народної Республіки. Сьогодні нема реальної можливости створити український леґіон, але коли б така можливість настала, наприклад, з українських вояків в американській армії, за згодою американськоюго командування й американського уряду, — то, мабуть, не було б одного укрїнського патріота-державника, який поставився би вороже до такої концепції..!


Від часу постання Української Дивізії минуло 25 років. Це вже такий кусень часу, який власне й дозволяє вже на історичну перспективу. Вже 18 років тому, коли колишніх Дивізійників не пускали до ЗСА, очорнюючи зневажливими закидами, автор цих рядків писав:


"...З ідеологією гітлерського фашизму, з німецькими завойовницькими цілями та взагалі з пляновою політичною співпрацею з німцями Дивізія не мала ніколи нічого спільного: ані її творці, ані її старшини, ані тим паче її сіре вояцтво. Можна було колись оспорювати концепцію Дивізії та критично ставитись до її доцільности, проте її найбільший противник, коли тільки хоче бути об'єктивний і справедливий та триматися історичної правди, а не тенденційної пропаганди, мусить ствердити: українське старшинство і стрілецтво Дивізії — це був високоідейний український патріотичний елемент. Це був елемент, який був тоді і є по нинішній день не тільки найбільшим ворогом комуни і Совєтів, але взагалі всякого тоталітаризму, отже й ненависного їм усім тоталітаризму німецького".*** 


Сьогодні перемогла вже правда про Дивізію. Тепер ніхто вже не піддає під найменший сумнів, що Українська Дивізія була продовжником тієї самої боротьби, яку вели, і тієї самої ідеї, якою були сповнені Українські Січові Стрільці і УГА і Армія УНР і тогочасна Дивізія та трохи пізніша за неї УПА. Можна розводити теоретичні міркування на тему минулого та на тему леґіонів, але не можна заперечити, що Дивізія була і залишилась в нашій новітній історії нероздільною частиною збройної боротьби за державну незалежність України і що вона потребу тієї боротьби засвідчила своєю кров'ю. І за це треба в ії 25-тиріччя скласти їй поклін.

___________________
*) Найавторитетніше джерело до історії Дивізії: "Броди", збірник статтей і нарисів, за редакцією Олега Лисяка. Вид. Братство 1-ої УД УНА, Мюнхен 1951, стор. 164. 
**) Кость Паньківський: "Роки німецької окупації", Нью-Йорк — Торонто, 1965, а) Дивізія, _ стор. 216-253.
***) "Дивізія Галичина", 1 і 2, "Свобода" з 5 і 6 жовтня 1950. .

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації