ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 19 жовтня 2009 р.

ДМИТРО ПАЛІЇВ - ВОЇН І ПАТРІОТ

В.Верига

(1896-1944)

Із відзначенням 25-ліття створення української дивізії "Галичина" не годиться не згадати про найвидатнішу постать в українському старшинському складі тієї формації, сотника Дмитра Палієва. Сотник Паліїв, як це про нього згадує один із колишніх старшин Дивізії, "був душею українства в штабі Дивізії. Він не тільки був активним її співтворцем, не тільки пропагував її реалізацію, але один із перших зголосився добровольцем до неї та з рамени Військової Управи став її духовим провідником". Будучи начальником Відділу ІІа, тобто відділу, який займався персональним старшинським складом Дивізії, йому доводилось мати діло з різними справами, що вимагали чимало політичного хисту, такту, а ще більше відваги, щоб гідно обороняти інтереси українців у доволі несприятливих умовинах.

Умовини праці в штабі Дивізії були досить складні, бо якраз тут найбільше схрещувались інтереси двох взаємосуперечних течій імперіалістичної німецької та визвольно-незалежницької української. Командир Дивізії генерал Фрайтаґ, як колишній старшина поліційних німецьких частин, як це стверджують навіть і німецькі мемуаристи, на становище командира української дивізії не підходив тому, що не знав, а ще більше не хотів знати, психіки українського вояка, якого в додатку до того не любив. Та все ж сотн. Паліїв зумів знайти з ним "модус вівенді", не поступаючись нічим у своїх принципах, як український патріот, воїн і політик. Щоб зрозуміти і належно оцінити сотника Палієва, треба знати його філософію життя, його розуміння патріотизму та служіння українській визвольній ідеї. Цю філософію він висловив чи не найкраще на першому конґресі Фронту Національної Єдности, якого він був головою, 20 вересня 1936 року у Львові.

"Служба ідеї, — говорив сотник Паліїв, — не почесті і не добробут. Це строге, але чесне і достойне життя. Це навіть матеріяльна вбогість, але завжди випростований хребет. Такими мусять бути провідники, такими самими мусять бути фронтовики". (Ст. Волинець, "Передвісники і творці Листопадового Зриву", Вінніпеґ, 1965.)

_ Це не були тільки пусті крилаті фрази призначені для захоплення слухачів; це була його філософія життя і він це доказав своїми вчинками та своєю віданістю ідеї служби рідному народові. На підтвердження цього наведемо декілька фрагментів з життя і діяльности Д. Палієва.

Листопад 1917 року. Українська Центральна Рада проголосила своїм ІІІ-ім Універсалом українську республіку де факто. На далекій холодній півночі, в Москві і Петербурзі бушує розбурхана і кривава большевицька революція, проголосивши клич "граб наґрабльонноє", та готує похід на молоду українську державу. Тим часом Українські Січові Стрільці стоять у Гуштинському лісі, як складова частина австрійської армії. Але відгомін української національної революції в Києві дійшов і до них. Народ хвилюється, стрілецтво шумить і нудьгує. В один такий понурий вечір на початку грудня сотник Дмитро Вітовський запросив до себе на таємні розмови більш активних старшин і підхорунжих щоб обговорити події української революції та обдумати напрямні дальшої політики УСС. Проголошення Української Республіки над Дніпром та зловісна большевицька революція на Півночі вимагали належної тактики та політики командування УСС. На цій нараді був приявний і молодий підхорунжий УСС Дмитро Паліїв. Він обстоював думку, щоб УСС негайно зірвали стосунки з Австрією, перейшли фронт і річку Збруч, віддались до послуг Українські Центральній Раді та допомогли закріпитись українській державі.

У розумінні молодого підхорунжого, УСС — це українська формація, хоч і в австрійській уніформі, і, як така, вона має за завдання і обов'язок служити українській владі, українській державі, а з хвилиною постання української державности присяга УСС-ів на льояльність Австрії більше не зобов'язує.

Згадана нарада не вирішила справи по думці Палієва, але тому, що рішення запало більшістю голосів більш досвідчених і авторитетних, ніж тоді ще був Д. Паліїв, УСС-и залишились покищо на місці. Сотник Д. Вітовський уважав, що розрив з Австрією неминучий, але покищо він не був на часі. Із затисненими до болю устами вийшов Паліїв з тієї наради, але рішення української команди для нього було зобов'язуюче і він залишився в рядах УСС-ів, очікуючи того "слушного моменту", коли він і всі УСС-и стануть на служ бу українській владі. Рік пізніше йому довелось відіграти чималу ролю в організації Листопадового Зриву у Львові, в якому він був одною із центральних
фігур.

Балта, січень 1920 року. В Українській Галицькій Армії шаліє тиф, якого немає чим лікувати. Військо лежить покотом і командування УГА, хоч-нехоч, шукає перемир'я з ворогом-большевиками, які використовуючи невідрадні обставини УГА, ставлять свої власні, здається неможливі до здійснення, умови. Вони вимагають реорганізації УГА та створення революційних комітетів (ревкомів), які на довшу мету мали здеморалізувати здисципліновану армію. Остаточно було створено два такі ревкоми, один у Винниці, очолюваний отаманом Н. Гірняком, і другий у Балті, що його очолив сотник Цапак. Останній був тільки фігурою, бо головну ролю тут відігравали отаман Степан Шухевич і четар Дмитро Паліїв.

На вимогу большевиків сотник Цапак скликав засідання Балтського ревкому УГА, на якому Ст. Шухевич відчитав листа від большевицького обласного воєнного комітету (воєнкому) в Одесі і Балті з домаганням арештувати команданта УГА, ген. Микитку, та його начальника штабу, ген. Ціріца, як також ген. Тарнавського, за їх вороже до большевиків становище. Відчитавши листа, отаман Шухевич поставив внесок, щоб цю справу негайно обміркувати й дати большевикам відповідь, яка в їхньому розумінні може бути тільки одна: прийняти большевицькі вимоги, бо інакше, закінчив Шухевич, — "це буде мати погані наслідки для нас самих і для цілої УГА".

Після досить пристрасної дискусії, старшини Волощук, Кондрацький і Цапак були за тим, щоб генералів арештувати й видати большевикам. "Рішучим противником, — як пише підполковник М. Курах, — був Дмитро Паліїв, який доказував, що це був би великий скандал і чорна пляма в історії УГА, якщо ми арештували б своїх вождів і генералів і видали нашим ворогам. Щоб уникнути цього скандалу і мати якесь оправдання перед большевиками, треба "попередити генералів, що їм грозить велика небезпека і рівночасно вможливити їм утечу". Палієва несміло підтримали два підстаршини УГА, члени ревкому Малишевський і Васьків. Це викликало нову дискусію, у висліді якої от. С. Шухевич запропонував частинний компроміс "арештувати й видати большевикам генералів Микитку і Ціріца, а Тарнавського попередити й уможливити йому втечу". За внеском голосували знову Волощук, Кондрацький і Цапак, а проти внеску: Дмитро Паліїв, Малишевський і Васьків. Через те, що Шухевич спершу здержався від голосування, — настав, "імпас". Остаточно більшістю голосів ревкому УГА справа була перерішена. Ще того самого вечора старшини Цапак, Миськів і Волошук при допомозі цілої сотні большевиків арештували генералів Микитку і Ціріца, яких большевики відставили до Одеси. Повторилась ще одна трагічна і сумна історія в українському війську, але Палієва у прикрому ділі не було, він робив усе, щоб до цього не допустити, але його піддержали тільки два підстаршини...

Після закінчення Визвольних Змагань невдачею та останньою трагедією УГА, Д. Паліїв повернув ще того самого 1920 року до Галичини з невгнутим бажанням продовжувати боротьбу за права українського народу. Він вступає в ряди Української Військової Організації (УВО) і скоро стає членом її Начальної Команди. 25 вересня 1921 прибув до Львова четар УГА, Степан Федак, і з доручення від УВО виконав замах на Йосифа Пілсудського, начальника відродженої Польщі — нового окупанта Західньої України, який приїхав до Львова на офіційні відвідини. Ці відвідини мали бути маніфестацією перед цілим світом польськости Львова, отже — й цілої Галичини, якої доля ще не була вирішена на міжнародному форумі. Замах С. Федака мав служити, як український протест проти цих небажаних відвідин Пілсудського. Замах не вдався і Пілсудський вийшов ціло із нього, але він, з одного боку, наробив в світі чимало розголосу українсько-польським взаємовідносинам, а з другого — викликав відплатні репресії польського окупаційного режиму. Почались арештування всіх запідозрених в організації атентату. Нарешті прийшла черга і на Д. Палієва, якого вперше арештовано в січні 1922 року. Після того, почались допити, а далі процес, на якому Д. Палієва боронив відомий адвокат д-р В. Старосольський. У своїх зізнаннях Паліїв заявив, що суд перед яким він стоїть не є компетентний його судити. Коли він (Паліїв) і зробив злочин, то це зроблено на території Східньої Галичини, якої державна приналежність ще не вирішена. Паліїв дальше заявив, що він уважає себе «громадянином Західньої Української Народної Республіки і повинуеться українському урядові, що в той час перебував на еміґрації. Одночасно він заперечив свою участь в атентаті.


На запит, чи він засуджує атентат, Паліїв заявив, що він є такої самої думки, що й українське громадянство, а воно ні однинм словом і ні разу його не засудило. 18 листопада 1922 р. Степан Федак був засуджений на 6 років тюрми, а Дм. Паліїв з товаришами одержали по два і пів року, яких вони до кінця не відсиділи, бо прийшла амнестія. Це було перше арештування Д. Палієва, яке започаткувало довгу чергу пізніших арештувань польською владою.


З виходом на волю в 1923 році, Паліїв не покидає революційно-пільної праці, але при тому негайно береться за розбудову леґальної прибудівки УВО т. зв. "Партії Національної Роботи" та рівночасно працює в її пресовому органі "Заграва". Але його співпраця з УВО не тривала довго. Коли Начальна Команда УВО, зокрема її краєві експозитори, почали організував масові саботажні й терористичні акти, до яких масово втягали патріотичну, але недосвідчену головно шкільну молодь, Д. Паліїв запротестував проти тієї практики, вважаючи, що молодь мусить вперше вчитися, якщо вона має бути корисною у праці для рідного народу. Це привело до початку конфлікту між верхівкою УВО і Дмитром Палієвим, який остаточно закінчився відходом Палієва з УВО на знак протесту проти стосованого у тому часі терору членами УВО проти деяких українських патріотів з-поза підпілля. Паліїв виступив проти деких акцій вважаючи, що УВО повинна вести боротьбу проти окупантів, а не проти своїх власних людей, хоч вони і не є прихильниками революційно-підпільної боротьби.


За його проводом Партія Національної Роботи об'єдналась в липні 1925 року із Українською Національно-Демократичною (Трудовою) партією в Укрїнське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО) і Дм. Паліїв увійов до Центрального Комітету УНДО. В 1928 році він був вибраний послом до Варшавського сойму в Коломийській окрузі з листи УНДО і скоро виявився добрим і сміливим парляментарним промовцем, гідно обороняючи інтереси українського народу на форумі сойму, чим приносив славу і здобував популярність серед українського населення не тільки собі, але і своїй партії — УНДО. В рядах УНДО Паліїв перебував аж до липня 1933 року, коли частина проводу УНДО, очолена Василем Мудрим, започаткувала т. зв. "нормалізаційну політику" з польським урядом. Він уважав, що "нормалізаційна політика" принесе тільки шкоду українській визвольній боротьбі і буде вважатися капітуляцією перед польським шовінізмом.  


Із виходом з рядів УНДО, Д. Паліїв творить і очолює нову українську леґальну націоналістичну партію "Фронт Національної Єдности" (ФНЄ). Ця партія відбула свій перший конґрес в вересні 1936 року у Львові і її провідником став Дм. Паліїв; на ньому Паліїв виголосив велику політичну промову, даючи дефініцію поняття служби для ідеї. У цій своїй промові він заперечив ворожі наклепи на український націоналізм, які намагались представити його, як бунт.


"Український націоналізм, це не бунт, але явність і відповідальність. Це не лише світовідчування, але й організованість; це оте ведення нації української з форми хаосу і введення її у форму постійної організованости". Будучи провідником тієї партії, Д. Паліїв не схилив її прапору, але відважно, по геройськи, виступив в обороні прав українського народу. На кожному пості, де йому доводилось перебувати, чи у кожній редакційній кімнаті, де він працював, як професійний журналіст. Він завжди відчував на собі нелегкий обов'язок українського націоналіста, для якого добро нації було найвищим законом.


Прийшли тривожні дні другої світової війни та окупація Москвою Західньої України, де вона намагалась знищити всі прояви українського самостійницького руху. Прихід большевиків змусив Палієва виїхати на Засяння, де його застав вибух німецько-совєтської війни. Не сидів він із заложеними руками і тепер, але, як завжди, був бистрим спостерігачем подій на окупованих німцями українських землях, і намагався при помочі своїх власних зв'язків впливати на зміну політики німців супроти України. Український народ кривавився на всіх фронтах в ім'я чужих інтересів, під чужими прапорами. Червоний і брунатний наїзники міряли українські землі, викачували український хліб і безкарно проливали українську кров.


Весна 1943 року. У волинських лісах вже цілий рік оперують українські повстанські загони, обороняючись перед німецьким свавіллям. Але Дмитро Паліїв не вірить в успіх партизанських відділів і тому стає одним із передових приклонників і співтворців реґулярної української військової формації — дивізії "Галичина". Він брав жваву участь у встановленні складу Військової Управи у Львові та в організації самої Дивізії. Але він не належав до тої категорії людей, які посилають інших, а самі не йдуть, які другим наказують залишатись на рідних землях, щоб продовжувати збройну боротьбу з окупантом, а самі шукають найближчої нагоди, щоб висмикнутись десь у затишне місце. Паліїв належав до тих, що говорили те, в що вірили, і самі давали приклад своїми власними вчинками, і тому він сам також зголосився добровольцем до Дивізії разом із багатьма іншими старшинами українських армій з часів Визвольних Змагань. Коли вже сформувався штаб Дивізії, Дмитро Паліїв у ранзі сотника був призначений від Військової Управи, як український політичний дорадник командира Дивізії, на становище начальника Відділу ІІа — персонального відділу для старшин.

Будучи на такому важливому становищі, Паліїв мав великий вплив на старшинські українські кадри. Використовуючи свій вплив, він старався обсадити всі старшинські становища свідомими українцами, на яких можна було рахувати на випадок розриву з німцями, а на таку можливість він завжди розраховував. І якраз тому в дивізійному старшинському корпусі знайшлось чимало таких, які вирвались із рук Ґестапо, чи прямо з тюрми. Ось два приклади як він рятував людей — своїх політичних опонентів — з ОУН(б), яких він зрештою недолюблював.


Пор. Качмар попав у руки Ґестапо, яке посадило його до тюрми в Кракові, де він очікував кожного дня, коли його вивезуть до якогось концентраку на повільну, а може й раптову, смерть. Тим часом він захворів і його перевезли до лічниці. Користаючи з легшого шпитального режиму і не маючі жодних ілюзій щодо німецької справедливости, Качмар зумів утекти з лічниці але можливості скритися перед Ґестапо були дуже обмежені. При помочі своїх друзів він дістався до Дивізії, де його Паліїв належно оформив і вислав разок з іншими колишніми старшинами на старшинський перевишкіл, який він за кінчив успішно і, коли почалось формування дивізійних полків, він був призначений на адьютанта командира 30-го полку піхоти. Пізніше він перейшов до артилерійського полку, і на обох постах він виявився здібним старшиною. Коли під кінець травня на інспекцію Дивізії, яка випала зовсім задовільно, приїхав райхсфюрер Г. Гіммлер, він хотів з тієї нагоди піднести в ранґах кількох старшин-українців. Справа пішла до сотн. Палієва, як начальника персонального відділу для старшин, щоб він намітив кандидатів на підвищення.


Тому що пор. Качмар був одним із дійсно надійних старшин, він опинився на списку, який виготовив Паліїв, разом із тодішнім сотником М. Палієнком та іншими. Гіммлер забажав мати коротеньку авдієнцію з кожним із намічених старшин і, коли прийшла черга на пор. Качмара, він уважав, що зайво скривати правду, що він утік з тюрми, бо Гіммлерові буде легко перевірити всі дані, — ото ж він сказав зовсім одверто, що він втік був з тюрми.
Для сотн. Палієва це була дуже неприємна справа, бо ж він рекомендував кандидатів на старшин і діло з Качмарем було наявним доказом, що він рекомендує на підвищення навіть таких, які були в конфлікті з Ґестапо. Хоча Гіммлер, мабуть, також був немало заскочений таким кандидатом на підвищення до ранґи сотника, він чемно закінчив розмову, але підвищення не дав. Про справу довідалося Ґестапо й почало розшуки за іншими, яких вони вже мали на списках, але які десь зникли. Вкінці Ґестапо устійнило, що чимало з тих осіб, яких воно хотіло, були вже в рядах Дивізії й звернулось до командування Дивізії з списком, щоб йому видати тих людей.


Не відомо, чим справа була б закінчилась, якщо до неї не приложив би рук сотник Паліїв, який із питомою йому наполегливістю почав вимагати від командування, включно із канцелярією Райсфюрера, щоб звільнити від виниі кари всіх тих запідозрених осіб, які опинилися в рядах Дивізії. Щоб запевнитись, що їх не поарештує Ґестапо поза Дивізією він здержав відпустки усім запідозреним аж до вирішення справи в канцелярії Раихсфюрера. Наполегливість Палієва перемогла. Через деякий час Гіммлер проголосив таку амнестію і з неї скористали в першу чергу пор. Качмар, а також пор. Б. Підгайний, хор. Любомир Ортинський, та пор. М. Малецький, всі чотири активні члени нелюбленої Палієвим ОУН(б). Не будь сотн. Палієва на згаданому становищі з його рішучістю та принциповістю, хто зна, чим була б закінчилась ця афера для багатьох старшин, підстаршин та й стрільців у Дивізії.
Любомир Ортинський, учасник леґіону "Роланд" попав на список Ґестапо і через деякий час скривався в Відні та в інших місцях, де це було можливе. Але Ґестапо почало чимраз то більше затіснювати кільце довкруги нього й наступало йому на п'яти. Він мусів з Відня втікати, але до Львова було більш небезпечно їхати, чим залишатися у самому Відні. В переїзді до Галичини, Л. Ортинський стрінувся зі своїм товаришем з Дивізії, пор. Мирославом Малецьким, який забрав його з собою до Гайделяґру і хвилево примістив його на квартирі пор. Б. Підгайного, який був на службовій поїздці на Лемківщині, вербуючи добровільців до Дивізії.


Тим часом пор. Підгайний повернувся з своєї поїздки і на своїй квартирі застав неочікуваного гостя, Л. Ортинського, та пор. Малецького. Довго справи затягати було годі і тому по короткій нараді Б. Підгайний сказав, що він іде до сотн. Палієва, якому мусить здати звіт зі своєї поїздки і при тому зголосить йому нового добровольця на старшину в особі Ортинського. Всім тут було ясно, що єдиним, добрим виходом із цієї неприємної для Ортинського ситуації — було зголоситись до Дивізії, але і це залежало ще від того, як до такої пропозиції поставиться сотник Паліїв, який був відомий зі своїх антипатій до бандерівців.


Пор. Підгайний розповів усе докладно Палієву про Ортинського, вважаючи, що краще, щоб він орієнтувався докладно в чому справа. Надія на Палієва не завела, бо він уважав, що справа внутрішньо-українських міжусобиць — це одне, а рятування свідомого українця з рук Ґестапо — це вже інше ціло. За кілька днів Любомир Ортинський уже був на старшинському перевишколі, де рука Ґестапо безпосередньо досягнути його не могла. Любомир Ортинський успішно закінчив перевишкіл і показався добрим старшиною Дивізії, виконуючи функцію зв'язкового старшини у 29-ому полку Дивізії, з якою він пройшов усю Голгофу, починаючи від Бродів, а кінчаючи на Фельдбаху і Австрії.


 Кінець жовтня 1943 року. Рекрутський вишкіл у таборі Гайделяґер закінчився і добровольців розподілено на різні частини, щоб проводити дальші спеціяльні курси по різних родах зброї. Створено також один вишкільний курінь зенітної зброї, який хвилево перейшов на так зв. "ІІ-ий" рінґ" табору Гайделяґер. Друга сотня оберштурмфюрера Бавма збудувала перед своїми бараками велику грядку-кльомб із тризубом песередині. Коли робота була закінчена а побачив комендант сотні, він скочив, як опарений, на грядку й ногами стоптав тризуб, перемінюючи ії в незугарну купу глини і каміння.  


Варварська поведінка німця обурила всіх українців 2-ої сотні і хорунжий Кушнірук, заступник, команданта сотні, негайно повідомив про це сотника Палієва у штабі Дивізії. Через деякий час на терені цієї сотні з'явився сотник Паліїв у товаристві начальника штабу(насправді начальника відділу операцій - a-ingwar) Дивізії, майора Гайке. Вони зайшли до сотенної канцелярії. Ніхто не знає, що там говорилось, одначе відомо те, що оберштурмфюрер Бавм був змушений публічно виправдатись за свій вчинок. Свою поведінку він мотивував, що він не знав, що тризуб — це український державний символ, але думав, що це якийсь комуністичний знак і тому його знищив. Розуміється, що ніхто йому не повірив, бо відомо, що всі старшини вишкільного табору Гайделяґер з тим знаком уже були добре обзнайомлені, так само, як ніхто не вірив у щирість його оправдання. Сотник Паліїв зробив усе можливе, щоб гордий німець перепросив українців і признався до вини. Як він це зробив може сьогодні сказати хіба тільки живий ще майор Гайке.  


На закінчення вишколу Дивізії у Нойгаммері приїхав на іспекцію Райхсфюрер Г. Гіммлер і з тієї нагоди відбувся перегляд боєздатности цілої Дивізії та дефіляда. Відвідини Гіммлера закінчились прийняттям у старшинському касино, куди були запрошені і старшини-українці, але тільки ті на вищих командних становищах. На цьому прийнятті Гіммлер виступив із промовою, в якій з'ясував свої враження з відбутої інспекції. Він уже знав, що українці невдоволені існуюючим станом у Дивізії і тому не міг не заторкнути і цієї теми та сказав приблизно так:

... "Я знаю, що вам українцям не все тут подобається. Я знаю також про те,
що коли я вам дав би наказ вирізати поляків, то ви мене з вдячності
носили б на руках. Але я, як державний муж, не можу такого наказу дати,
бо я відповідаю за мої накази не тільки перед фюрером, але й перед історією".


Після промови Гіммлера забрав слово сотник Д. Паліїв, як речник українських старшин і Дивізії і в присутності всього збору високих штабових старшин Дивізії та Гіммлерового почоту, що приїхав із ним з Берліну, між іншим заявив:


"Нехай мені буде вільно ось тут у вашій присутності, райхсфюрер, заявити, що ми українці не збираємось різати поляків і не тому ми добровільно зголосились у ряди Дивізії "Галичина". Але обсервуючи вашу німецьку політику на Сході Европи, ми ніяк не можемо не завважити як ви, німці, наставляєте нас проти поляків, а поляків проти нас. Мені доводиться із прикрістю ствердити, що ваша політика на Сході Европи не правильна і  до добра не веде.. Пробачте за неприємне ствердження, але воно так є."

 Сотник Паліїв скінчив і на залі запанувала гробова тиша. В кожного старшини-українця кружляла в умі думка: "А щож тепер буде з Палієвим?". Але з Палієвим нічого не сталося. Напаки, коли закінчилось прийняття, до Палєва підійшов один високий штабовий старшина — німець і, подаючи йому руку, сказав: "Ich gratuliere Ihnen" (Я ґратулюю вам).


Треба було мати неабияку, не тільки військову, але й цивільну відвагу, щоб у самому гнізді шершенів, одному із найвизначніших німецьких достойників, Гіммлерові, сказати при свідках гірку правду в вічі.


Липень 1944. Українська Дивізія на фронті на відтинку Бродів, а з нею також сотник Д. Паліїв. 15 липня командування ХІІІ-го корпусу кинуло Дивізію відбити большевицький прорив в районі села Колтів. На 18 липня большевикам удалось окружити весь ХІІІ-ий корпус, а з ним і Українську Дивізію. Впродовж трьох днів українські частини намагалися прорвати лінію окруження, але безуспішно. На 21 липня большевики бомбардували безпереривно військові з'єднання в околиці Білого Каменя, що остаточно розпорошило вже всі частини Дивізії в більші та менші групи, які шукали слабого місця в окруженні, щоб з нього прорватися поза лінію фронту. Перед заходом сонця автор цих рядків стрінув сотника Палієва між Почапами і Хильчичами. Сотн. Паліїв намагався зібрати якнайбільше наших хлопців і післав нас у ліс шукати за ними, але їх там уже в той час не було. Зібралось нас усього мала горстка, 6-8 вояків і сотн. Паліїв сказав нам іти за ним.


— Куди ж ви нас ведете, пане сотнику? — запитав автор цих рядків, — Ви ж знаєте, як наші хлопці задивляються на німців і що вони, якщо це не було б окруження, звернули б без вагання свою зброю проти німців.


Не бійтесь, я вас до німців не поведу, — відповів сотник Паліїв. Що він тоді думав, коли це говорив — важко сказати, але це не був час на дискусії; ми розуміли, що це відноситься до дальшого майбутнього. Ми пішли спокійно за ним, а він мовчав. Незабаром ми опинилися в невеличкому гайку, де стояв гурт старшин з двома чи трьома генералами, між якими був і ген. Фрайтаґ. Сотник Паліїв підійшов до нього і зголосив свій прихід та негайно повернувшись до нас, сказав, щоб ми йшли відпочивати, а він нас покличе, коли буде треба. Тоді він вернувся назад до гурту старшин, де, як виходить із інших свідчень, відбулась ще старшинська нарада, — остання, в якій брав участь сотник Паліїв. В ночі із 21 на 22 липня відбулась чергова безуспішна спроба видістатись з большевицького окруження з усім дивізійним майном, та пораненими вояками, в якій брав участь і сотн. Паліїв. Після цього ніхто більше ніде його не бачив. Треба припускати, що він там згинув на полі бою, як воїн зі зброєю в руках за краще завтра свого народу, якому він віддав усе своє життя.

У другій половині серпня почалась реорганізація розбитої української Дивізії, цим разом уже без співучасти сотн. Палієва. Його відсутність відчували всі на кожному кроці. А там тоді було його дійсно треба, бо, як це слушно завважив сотник Д. Феркуняк,

 "сотник Паліїв був душею українства в штабі Дивізії. Він був одинокий, що мав вплив на командира Дивізії Фрайтаґа, якого завжди вмів переконати і змусити до переведення в життя своїх плянів. Йому треба завдячувати, що біля 600 старшинських аспірантів нашої молоді скінчили старшинську школу і стали старшинами, а біля 2,000 нашої молоді закінчили різні підстаршинські курси...

Палієву треба завдячувати переламання німецького спротиву і признання Дивізії українського прапора і відзнаки тризуба, що мало місце перед відходом у поле бою. Одним словом, — закінчує сотн. Феркуняк, - як довго Паліїв був у Дивізії, так довго командир Дивізії не мав відваги зневажати честь української нації, що мало місце по відсутності Палієва (підкреслення — В. В.) Сотник Паліїв, як старшина-українець високо тримав український прапор у Дивізії". (Д. Феркуняк, "Командний склад штабу Дивізії". "Вісті Комбатанта", ч. 4, 1965).


Вплив і пошану, яку сотн. Паліїв здобув собі навіть серед німецького командного складу, були вислідом його прямолінійности, одвертости, і принциповости, які він застосовував там, де цього вимагали обставини. Вислужництво чи потакування були для нього зовсім чужі. Він перед ніким не скривав дійсних завдань і цілей української Дивізії, а навпаки, інформував про те і командира Дивізії Фрайтаґа і Гіммлера, що Дивізія може і буде боротися тільки за український народ та його інтереси. Про це чи не найкраще свідчить лист ген. Фрайтаґа до пані Паліїв, дружини сотника, в якому також недвозначно підтверджено погляди сотника Феркуняка про значення Палієва у штабі Дивізії.


..."Якраз тому, — писав 4 грудня 1944 року ген. Фрайтаґ, — що знаю, як дуже багато надій покладав Ваш чоловік на Дивізію, як він, після попередньої політичної боротьби за свій український народ, вбачав у Дивізії одиноке правильне продовження цієї боротьби за свободу свого народу, його втрата для Дивізії ще взагалі незаступлена. (підкр. В. В.) ...Ми ще не знаємо, — продовжував ген. Фрайтаґ,— чи Ваш чоловік покінчив свою життєву боротьбу геройською смертю за свій народ... одначе, я запевняю Вас, що всі ті, які мали нагоду пізнати Вашого чоловіка, як політичного борця за свій народ, як старшину 1-ої Української Дивізії і як доброго товариша, шанують його і разом з Вами не тратять надії стиснути ще руку товариша Палієва, чемпіона у боротьбі за свій народ. Для мене особисто Ваш чоловік був надзвичайно цінним співробітником, якого втрату я відчуваю дуже болюче, зокрема, в часі реорганізації Дивізії. Ми працюємо дальше в дусі його ідей і нова українська Дивізія стоїть знову готова".  


Сподівання, що сотник Паліїв можливо був поранений і попав до шпиталю, не справдились. До полону не попав він напевно також, отже, залишається одна можливість, що він таки згинув під час прориву, бо якщо він був би опинився у рядав УПА, ми напевно були б про нього почули.


Як воно б не сталося, але залишається незаперечним той факт, що сотн. Паліїв залишився людиною вірною своїм принципам, непересічного покрою політик і патріот, який жив, працював і віддав своє життя, як воїн за свій рідний народ, за свою Батьківщину. Від того часу проминає 25 років, але всі, хто його знав з Дивізії, згадують про нього, як про людину гідну пошани і признання за його вклад в Українську Визвольну Боротьбу.


Використані матеріяли:


З. Книш, Початки УВО в Галичині, Збірник 2, Торонто, 1965.  
М. Курах. "В союзі з большевиками", Вісті, Мюнхен, ч. 126, 1967 р.
М. Шлемкевич, "Політик-воїн" (пам'яті Дмитра Палієва), Листи до Приятелів, р. 12, чч. 136-137, Нюарк, 1964.
"Дмитро Паліїв", Передвісники і творці Листопадового Зриву, Збірник за ред. Ст.Волинця, В-во "Тризуб", Вінніпеґ, 1965.
Матвій Стахів, "Політична Плятформа Галицької Дивізії", Вісті, Мюнхен, ч. 110, 1963.
В. Б.: "Моя остання розмова з Дмитром Палієвим", Вісті Комбатанта, Нью-Йорк,
ч. З (19), 1965.

(Д. Феркуняк, "Командний склад штабу Дивізії". "Вісті Комбатанта", ч. 4, 1965).
Кореспонденція ген. Фрайтаґа з дружиною Палієва.
Розповіді сот. Б. Підгайного, сот. М. Малецького та сот. Ю. Темника.  


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації