СВЯТКУВАННЯ ДНЯ ПЕРЕМОГИ:ГУЛЯННЯМИ ЧИ ПАНАХИДАМИ?

Історія і сучасність

Василь ШПАРИК

Дата закінчення в Европі Другої світової війни, яка відзначалася у колишньому СРСР, а тепер відзначається в Росії, а разом з нею і в Україні, як День перемоги викликає дискусії в українському суспільстві, яке неоднозначно сприймає цю історичну дату.
Річ у тому, що з Днем перемоги асоціюються в усій ширині погляди на історію Другої світової війни, а вона за роки радянської влади була однобічно трактована у вигідному для Росії дусі. І тут виникає запитання: чи Україна як незалежна держава мала б сліпо слідувати тому, що подається з Москви?

Передусім погляньмо на природу взаємозв'язку України та українського народу і Другої світової війни. Адже відомо, що Українська РСР не була суб'єктом закордонної політики. Вона не мала у складі республіканського уряду структур міжнародної і військової політики. Усе вирішувалося у Москві, то й старт у Другій світовій війні був даний, здавалось неможливими, домовленостями між СРСР і Німеччиною - сумновідомим „Пактом Молотова-Ріббентропа". І цей старт був даний з обох боків у вересні 1939 року. Ось, як про це написано в Книзі пам'яті України 1941-1945 „Безсмертя", що вийшла в 2000 році: „17 вересня 1939 р. радянські війська увійшли у Польщу. У цей день фактично вступила у війну Українська РСР, що була складовою частиною СРСР". Бачите, як хитро сказано: 17 вересня 1939 року Українська РСР вступила у війну, а не СРСР.

„Дружба" Гітлера і Сталіна, скріплена „Пактом Молотова-Ріббентропа" виявилася недовгою, і нацистська Німеччина, впоравшись в основному у Західній Европі, 22 червня 1941 року напала на більшовицький СРСР. Так розпочалася німецько-радянська війна (Велика Вітчизняна - в російській історіографії) як складова частина Другої світової війни. То, чи є підстави нарікати на долю?

Насправді Українська РСР була виключно об'єктом Другої світової війни, бо в ній від самого початку (1 вересня 1939 року) і до самого кінця (2 вересня 1945 року) українці брали безпосередню участь, при цьому біля 8 мільйонів українців загинули у цій фактично чужій війні; окрім того, німецько-радянська війна двічі прокотилася вогненим валом українськими землями, наносячи величезні руйнування. Саме цей фактор, коли чи не в кожній українській родині з поля бою не повернувся батько, чоловік, син, брат, наречений, заставляє задуматися, як ми, живі ветерани війни і їхні нащадки, повинні відзначати день закінчення цієї бойні народів.

А ще неспростованим є вік безпосередніх учасників цих подій, ветеранів-фронтовиків. Адже наймолодшими були народжені в 1926 році. Отже, чи для них, хто по милості Божій залишився живим і дожив до сьогодні, є бажаними і просто моральними веселощі з нагоди чергового Дня перемоги? Цього хочуть молодші покоління, які, в найкращому випадку були сучасниками війни, бо ще учнями школи залучалися десь, можливо, за Уралом, до збирання картоплі в колгоспі; а також ті ще зовсім молоді, що десь в далекій африканській чи азійській країні як радянські військовослужбовці („воїни-інтернаціоналісти") забезпечували експорт революції в ті країни. Саме вони вимагають: Хліба (підвищених пенсій і пільг) і видовищ!

Святкування по радянській традиції потрібне політичним силам лівого спрямування, бо вони служать не незалежній Україні, а й у подальшому Москві. Прикладом такого святкування є відзначення Дня перемоги в 2005 році. Тоді в палаці „Україна" зібрали представників ветеранів з усієї України і продемонстрували, що це фактично свято чужої держави, бо не було в залі жодного державного символу держави Україна (Герба України - Тризуба, Державного Прапора України - синьо-жовтого, на початку не був виконаний Гимн України - „Ще не вмерла Україна"), а виключно червоні прапори (буцімто прапори, під якими воювали), пісні типу „Вставай страна огромная, вставай на смертный бой!". І в такій обстановці ветеранів вітали Прем'єр-міністер України і Голова Верховної Ради України. Отже, склалося враження, що святкування Дня перемоги - це захід по реанімації Російської союзної держави (не важливо, під яким політичним псевдонімом), бо, мовляв „ми разом боролися проти фашизму - нам разом далі жити".

Так, разом боролися, але чи в однаковій мірі скористалися плодами перемоги? Усе дісталося виключно Росії, а Україні залишилася велика армія інвалідів, дощенту зруйноване господарство, післявоєнний голод в 1946-1947 роках.

Аналізуючи відношення до закінчення війни з Німеччиною, ми бачимо, що протягом 20 післявоєнних років цей день відзначався скромно. Тільки з травня 1965 року дата 9 травня стала в СРСР святковим (вихідним) днем. Тоді ж заговорили про патріотизм і готовність вирішальної відсічі агресії з боку НАТО. Адже велася „холодна" війна, тому „спускати на гальма" боєготовність було недоречним.

Останнім часом із Москви чуємо підміну понять: не говорять про перемогу над Німеччиною, а про перемогу над... фашизмом. Про перемогу „над фашизмом" заговорили не випадково - якось не „личить" говорити про Німеччину як про державу-агресора, з якою тепер російське керівництво намагається тісно співпрацювати. Тому вирішили змінити акценти про німецько-радянську війну, подаючи її як війну проти фашизму і навіть проти ...тероризму, що звучить дуже сучасно. З цього випливає, що Росія примирилася з колишнім своїм великим ворогом-Німеччиною, а це означає, що і ветерани Червоної армії, які воювали таки проти Німеччини (бо ж отримали медаль „За победу над Германией'' а не над фашизмом) примирилися зі своїм колишнім, здавалося в ті часи, абсолютно непримиренним ворогом.