Д-р ЛЮБОМИР ОРТИНСЬКИЙ

Пам'яті друга

Орест Корчак Городиський



В п'ятнадцяту річницю смерти приятеля, громадського діяча, політика, журналіста і революціонера, колишнього голови Головної Управи Братства, редактора "Вістей" і "Вістей Комбатанта".


Коли відійде із цього світу людина, яка була активною на громадському чи політичному відтинку нашого еміґраційного життя, то крім стандартного некрологу появляться більші чи менші згадки про його діяльність у пресі. Роки пливуть і дуже часто образ втраченої особи затирається в пам'яті. Відходять від нас люди, яких важко заступити в нашому житті. Такою особою був пок. пор. д-р Любомир Ортинський.

Хай отся коротка згадка про Нього пригадає всім нам, що мали приємність з ним співпрацювати, про доброго друга Любка.

Травень 1945. Кінець війні й беззастережна капітуляція Німеччини була тільки питанням днів. Для кожного вояка по німецькому боці насувалося питання: "Що далі?" Хоч в моменті закінчення війни є це дуже важне питання, всі вояки на Східньому фронті ставили собі інше питання: "Як найскоріше відв'язатись від большевиків і не попасти до них в полон?"

Цим питанням найбільше турбувались вояки Дивізії "Галичина", яка в той час перебувала на фронті в Австрії, головно старшини, які несли, з повним розумінням проблеми, опіку над своїми відділами.

Проблема не була легка, бо ті, які крім старшинського ступеня, мали також громадсько-політичний життєвий досвід, знали добре, що в таких важких життєвих моментах не важко попасти в паніку.

Триматись разом, творити до останку "силу", заховати дисципліну й послух, вдержати довір'я до проводу, отеє була конечність в час капітуляції. Ясно, не кожний із старшин хотів брати на себе ту велику моральну відповідальність перед вояками заставити їх слухати, хоч війна скінчена. Далеко легше в таких випадках дбати виключно про себе, чим думати про інших (до речі часом дуже химерних).

З приємністю треба ствердити, що українські старшини станули на висоті завдання. Одною із позитивних причин було те, що великий відсоток старшин, підстаршин і стрільців прийшли до Дивізії "Галичина" з рядів ОУН, де засвоїли собі прикмети карности, послуху й братерства в боротьбі. ОУН — обох відламків — мала до капітуляції і в полоні виключний вплив на вояцтво. Ніякого іншого авторитету в Дивізії не було.

Одним із тих молодих старшин, хоч вже з поважним громадсько-політичним і життєвим досвідом, які в тих важких часах хотіли зберегти вояцтво перед панікою був покійний пор. д-р Любомир Ортинський. Ніхто не знав, як і не знав пор. Ортинський, що жде їх всіх в майбутньому; найголовніше — відійти якнайскоріше з загрозливої зони від большевиків. Капітуляція застала Дивізію "Галичина" на фронті. Дехто виписує неповажні фантазії про стягнення Дивізії з фронту на 48 годин перед капітуляцією, що цілковито не відповідає правді, бо до останнього моменту повне військове командування Дивізією було в руках німців, які ніколи не виконали б наказу, який не прийшов від вищої команди.

Багато близьких товаришів, добрих знайомих, земляків, а то й рідних не знали, що, відходячи з фронту пам'ятного дня капітуляції, розійдуться в різні сторони, часом вже й не побачаться.
Велика частина Дивізії попала до англійського полону і згодом опинилась в Італії в Ріміні, менші частини попали до американців, а ще менше до французів. Скільки попало до большевиків ніколи не довідаємось.

Покійний д-р Любомир Ортинський, чи як його близькі друзі називали "героєм" за його цивільну відвагу, попав до американського полону, в якому побідники не найкраще поводились з нашими полоненими. Невідповідні житлові умовини, недостача харчів, як рівно ж і психічні переживання впливали негативно на його здоров'я, тим більше, що покійний Любомир мав деякі клопоти з своїми легенями. Застаріла й залікована вже хвороба легенів була опісля також причиною труднощів у його виїзді до США.

Як виглядали умови побуту в американ. полоні дуже гарно й плястично описав пор. д-р Олекса Горбач у "Вістях Комбатанта" ч. 4 за 1961 р. З "медом" там не було.

Котрогось дня вересня 1945 р. рознеслась вістка по таборі в Беллярії, в Італії, що під брамою є кол. старшина нашої Дивізії хор. Цимбалістий, який в товаристві ще кількох громадян був в дорозі з Інсбруку до Риму і "по дорозі" зупинився в Беллярії. Від нього прийшли перші певні вістки про декого з рідних, а також про тих наших товаришів, що попали до американського полону. Тоді ми довідались, що пор. Л. Ортинський живий в американському полоні. Хор. Цимбалістий привіз і сумні вістки про нераз неприхильну поставу до кол. вояків Дивізії деяких наших громадян, що стали членами таборових адміністрацій УНРА, про опіку СХС (Санітарно-Харитативної Служби) над нашими полоненими в таборах в Німеччині.

Багато з нас, які здавали собі справу з того, що англійський король не буде нами вічно піклуватись, втікали з табору головно до Австрії та Німеччини чи до рідних, чи продовжувати студії.

Не було дуже важко втікти з американ. полону, але старшини без потреби не покидали мужви. Американці пустили на волю молодших ранґою підстаршин та стрільців, а старшин відпустили щойно в січні 1947 р.

У столиці Баварії, Мюнхені, існував студентський гуртожиток при Фюріхштрассе, що був приміщений в школі і популярно знаний як "Фіріхшулє".

Тому, що практичну контролю над гуртожитком мали ЗЧ ОУН (популярно — бандерівці) треба було мати знайомство й протекцію, щоб одержати приміщення в гуртожитку. Гуртожиток приміщувався на 2-му й 3-му поверсі школи, і крім приміщень для мешканців були також верстати шевський і кравецький як рівно ж деякі спеціяльні організаційні кімнати.

З бігом часу вдалось кол. "дивізійникам" змайоризувати 1-шу кімнату на 2-му поверсі. Була вона приміщенням не тільки для сталих мешканців, але й для "гостей", які по справам мусіли задержатись кілька днів в Мюнхені. На "1-ці" товариське життя і самодопомога була неписаними законами.

В січні 1947 р. мешканці — кол. "дивізійники" — фюріхшулівської "одинки" вітали своїх товаришів, головно старшин, що вийшли з американського полону. Не багато з них мали свої родини, не багато могли приміститись по приватних мешканнях, не багато мали змогу дістатись до таборів "ДП", тож лишились на Фюріхшулє.

Скромне товариське прийняття, чорний хліб і чорна кава, клуби тютюнового диму, розмови, спогади, пляни на майбутнє.

Хоч про Любка Ортинського знав я давніше, на тій товариській зустрічі я познайомився з ним особисто. У відміну до інших, мало говорив про минуле, не любив вдаватись до "серцещипательних" мотивів у розмовах. Як сьогодні пригадую собі, як він снував пляни про майбутнє. "Треба братися до книжки, треба робити старання "очистити" нашу Дивізію перед теперішніми західніми побідниками".

Любко активно включився в політичне життя. Його не манили "сходини", вічні наради й переливання з пустого в порожнє, так характеристичне для тогочасних "великих політиків"; він вже тоді почав активізувати себе на зовнішньому відтинку, а при тому продовжував перервані студії політичних наук на німецькому університеті в Мюнхені, який і закінчив титулом доктора політичних наук.

Любко знав свою вартість. Коли бачив, що хтось своїм говоренням (щоб тільки говорити) забирає йому час, скоро кінчав розмову. Противників умів дуже скоро "посадити" своїми влучними аргументами. Завжди старався чогось нового навчитись, не терпів людей, які "стояли на місці", які не прогресували, які не вчилися, бо, як говорив, "чужинців не можна переконати в слушності наших змагань чуттєвими аргументами, а тільки річевими, опертими на правдивих фактах і документах, твердженнями". Здавав собі справу, що шлях, який вибрав, шлях свідомого, українського, еміґраційного політичного діяча важкий, не було (й далі немає) багато таких, з якими знаходив би спільну мову у своїй праці. Мусів бути піонером, пробоєвиком, таким лишився до останньої хвилини свого життя. Він хотів бачити при праці добре підготовану еліту, а не малих людей, що викрикують неповажні гасла й дивуються, що не знаходять зрозуміння серед чужинецького світу.

Коли 19 березня 1947 р. ініціятивна група членів корпорації "Листопад", заснованої ще в таборі полонених в Ріміні, скликала основуючі загальні збори в таборі "Ґанґгоферзідлюнґ" в Реґенсбурзі, не бракувало там і пок. Ортинського. Корпорація "Листопад" була подумана як елітарна організація членів Дивізії "Галичина" з точно означеними рамками діяльности Головою обрано д-ра Мирослава Малецького, Ортинського вибрано головою контрольної комісії, а автора цих рядків — секретарем. Виглядало, що Управа вив'яжеться з поставлених собі завдань, однак як побутові причини (брак матеріяльного забезпечення), так інтенсивні продовжування студій, не дали змоги вповні осягнути намічені цілі.

Відновлена корпорація добилась тих моральних успіхів, що згуртувала в своїх рядах дійсний дивізійний актив, який в кілька літ пізніше дав ініціятиву до зорганізування Братства кол. вояків Дивізії "Галичина". Товариські з'їзди корпорації стояли на високому рівні як по формі корпораційній (опрацював д-р 0. Горбач), так і по змісті виголошених доповідей і дискусій.

Покійний Любомир не любив половинчастости в праці, висловлював невдоволення отверто відносно того чи іншого члена управи корпорації, який занедбував свої обов'язки. Взятий на себе обов'язок старався виконати задовільно, не вдоволявся "півуспіхами", не любив ховатись за високопарні фрази і відмовлятись від важких, краще сказати, мало популярних завдань. Якраз у таких справах ставав у проводі, згадати хоч би важку працю щодо регабілітації нашої Дивізії перед унрівсько-ірівськими чинниками і право кол. вояків Дивізії на еміґрацію до США чи Канади.

Меморіяли, в писанні яких Пок. Ортинський все брав участь, мусіли бути не довгі, без зайвої пустої фразеології чи "серцещипательних" зворотів, щоб як найбільше переконували "власть імущих". На основі своїх особистих студій американської влади в Німеччині він прийшов до переконання, що можна у них добитись зрозуміння проблеми і симпатії.

На апльодименти маси не чекав, очікував скоріше чогось противного, чим однак не зражувався. Кожний його співрозмовник вже по короткій дискусії мусів набирати респекту й поваги. Розмовляв спокійно, переконував силою своєї культурної аргументації, за що шанували його навіть його опоненти.

Абстрагуючи, чи всі з його близького окруження (в товариствах чи місцях праці) його любили, у всіх він втішався повагою. Його атворитет держав Головну Управу Братства від всяких непередбачених внутрішніх потрясень, його авторитет заставляв призадумуватись над проблемами, а не над несуттєвими справами.

Ми мусимо подивляти його пильність і систематичність в праці. Багато з нас ще дуже добре пригадує собі його блискучі репортажі з заль засідань Об'єднаних Націй з дуже цікавими коментарями.

Два дні перед своєю передчасною смертю сказав покійний Любко, як ми його популярно звали, авторові цих рядків, під час оглядання Об'єднаних Націй в Нью-Йорку: "Сьогодні я можу бути помічним неодному з журналістів на паркетах ООН, в час коли я розпочинав мою працю тут, я був перший, все мусів здобувати сам, нікого не було, щоб мене впровадити".

Не судилось йому впровадити нікого молодшого, воєнні переживання зробили своє. Хоч особисто не впровадив нікого до так важної праці журналістично політичної на терені ООН, все ж таки добре ім'я, яке він залишив серед товаришів по фаху — неукраїнців — таки допоможе майбутньому його наслідникові.

Завдяки наполегливій праці й тактові покійний д-р Ортинський допровадив до дуже тісної співпраці поміж Братством і ОбВУА. В 15-ту річницю створення "Вістей Комбатанта" та також річниці смерти д-ра Любомира Ортинського складаємо йому запевнення, що його праця — головно на відтинку консолідації наших комбатантських організацій не пішла надармо, а журнал "Вісті Комбатанта", якого він був редактором з рамені "дивізійників", сповняють своє завдання.