ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 18 лютого 2018 р.

500 ГРИВЕНЬ НА ВЕЛИКДЕНЬ



Степан Куропась


Начальна команда УГАрмії у наказі до бриґад проголосила, що всі члени армії, які були в час Різдва 1919 р. на фронті, мають одержати як "великодній дар" по 500 гривень. "Жалування" (платню) для вояків виплачувалося австрійськими грішми, бо не було часу видрукувати гривні і карбованці. Гривні йшли на рівні з австрійськими коронами. За 500 гривень можна було в 1919 році купити пару гуцульських коней, отже, дар був великий.

Зараз по Різдві сотні, курені, групи і бриґади робили реєстр вояків, заторкнений наказом Начальної команди. Гусаківський курінь отамана Чорного на 99% свого складу був уже на Різдво на фронті на найдалі висуненому клині під Перемишлем, отже, майже кожний вояк дістав 500 гривень.

Грошей, як відомо, вояки не щадять, до банків не ходять та воліють їх негайно зужити і забавитися. А де ж забавитися й зужити таку масу гроша? Треба йти до міста, а Самбір найближче. Звичайно, всі сотні не могли нараз йти з фронту до Самбора, була черга по десять денно. Сотня Гусаківського куреня займала два села — Цинків і Боратичі. Між Боратичами і Яксманичами був присілок Дев'ятичі і фільварок княгині Любомирської. На фільварку було чотири стирти пшениці і жита. Дві стирти пшениці за допомогою збройної охорони сотні перевезли наші сільські підводи до села Радохінці, де на фільварку працювала господарська сотня, яка займалася молоченням збіжжя і в ґуральні двора теж гнала алькоголь з бараболі  — бо армія відчувала "спрагу", головно в час свят. Тому з тої сотні, до якої я належав, нікого до Самбора не пускали, аж поки остання стирта пшениці і жита не була перевезена.

Чекали ми на підводи, які наша жандармерія організувала по селах. Селянські коні втомлені довозом амуніції, вози без коліс (селяни деякі колеса поховали) спиняли наладнання перевозу збіжжя. Одного гарного дня наші стежі донесли, що до Яксманич увійшов полк польської піхоти. Як виявилося пізніше, це був 33-ий познанський. На другий день поляки поставили стійку і вояки вигрівалися на сонці під стиртами і на стиртах. Вкінці підводи були готові і сотня мала помагати забрати збіжжя. Ранком о годині 4-ій, одна чота увійшла до Дев'ятич, схопила сплячого стійкового і залогу 11 вояків та привезла їх до Боратич. Командир сотні хор. Лісікевич з Волі Баранецької біля Самбора рішив, що вже нема перешкоди і що обі стирти за два дні будуть у Радохінцях. Наші підводи чекали на знак. Тим часом наш вістовий, козак Микола Корженко, родом з села Ротмистрівки, Звенигородського уїзда, доніс, що поляки наступають на три шляхи. У Дев'ятичах цілий полк, під Гусаків прибули танкові з'єднання Галлера, команда групи покинула Крукеничі і "Нєбєска" армія відтинає наш курінь від решти армії. Пропали стирти, підводи повтікали й ми не дійшли з гривнями до Самбора.

Перейшли ми Дністер, дійшли аж до Бистриці під Надвірною, завернули назад, бо Коломию зайняли румуни. Перейшли на Чехо-Словаччину і перший нічліг мали в селі Студене. На запит селян, які нам виносили молоко і вівсяні калачі, ми гордо відповідали: ми русини, так як ви, йдемо вас визволяти. У Воловому зложили зброю і за два дні опинилися в Дойч-Ґаблю (Німецькому Яблонному) на Судетах. По дорозі у вагонах на 42 людей ми грали в карти: очко, фербля, хто, що знав. Я ніколи раніше не грав в карти і не вмів, програв 500 гривень і товариство відсунуло мене як "безгрішного". У Дойч-Ґаблю знайшлися купці, які купували гривні — 5 гривень за одну чеську корону. Хто мав гривні, міг купувати в місті булки, а хто не мав — вдоволявся пенцаком. І хоча була надія, бригада на Україну вже не вернулася, хоч у таборі ми співали "Ще вернуться тії стрільці січовії, задрожить Варшава..."



Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації