ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 30 січня 2018 р.

ФРАГМЕНТИ З БОЇВ ПІД БРОДАМИ


П. Поварчук
Австралія


Ми були в дорозі на фронт — перший раз. У пам'яті ще залишився приємний спогад, коли нас вітали у Львові квітами — останній раз. Назустріч нам їхали з фронту дві колони заболочених танків, які зробили на нас дивне враження: імпозантне і пригноблююче. Ми все ближче підсувалися до фронтової лінії та прислухувалися мимоволі воєнній музиці, яка то притихала, то знову зривалася у могутні акорди, віщуючи смерть і терпіння. По шкірі пробігали мурашки.

Врешті ми із своїми гарматами зайняли вже приготовані становища. Розбудували бункри для амуніції та протитанкові рови для себе. Збіжжям замаскували гармати. Наша піхота змінила німецькі частини, за якими також від'їхала їхня артилерія. Ми залишилися самі. Вночі цивільні люди привезли довгі смереки, з яких ми витесали гарматні дула, доробили колеса й вкопали їх перед нашою батерією. Ми навіть були задоволені, бо наша підроблена "артилерія" виглядала непогано.

Ранком небо прорізали літаки. Розвідували. За ними з'явилася ескадриля бомбардувальників. Ми повскакували в рови й очікували поганої години. Біля літаків повисли білі клубки диму. Це стріляла наша зенітна артилерія. Бомбардувальні літаки, немов прийняли визов на двобій, і скинули бомби недалеко наших становищ. У цей момент з одного літака зробився чорний клуб диму і вогню. За хвилину все зникло й запанувала тиша.

Ми приготовлялися до вогню, коли прийшов наказ змінити становища. Через пів-години ми вже за селом на полі. На небі з'явилися дві чорні хмари й вже прав дощ. Ми перемокли. Не помагали і плащ-палатки. Колеса гармат закидало, мов по льоду, коні падали, всі мучилися.

Увечорі на допомогу темряві прийшла мряка й усе сховала. Ми не могли знайти призначених становищ і по дорозі заїхали в багно в лісі. Гармати погрузли, вози попереверталися. З великим трудом ми виїхали з багна й вранці затрималися на поляні. Становищ не знайшли, а далі їхати було небезпечно. При денному світлі ми могли краще один одному приглянутися. Кожний був по зуби обмазаний болотом і виглядав, як чорт. Тільки деякі, що ховалися поза кущі від праці, були чистіші. Цим разом можна було розпізнати кожного "маркеранта". Ми дещо завернули назад і за лісом знайшли готові становища для гармат, повні води. Ми так поспускали гармати у воду й болото й почали стріляти. Найбільше мороки мав п'ятий канонір, бо мусів кожний набій чистити тряпками, щоб не розірвати дула.

В обідню пору приїхала кухня. Розділили страву. Дехто почав їсти, а дехто щойно приготовлявся до їжі, коли пронісся наказ: "Вогонь"! Тепер чергувалося їдження із стрілянням. Згодом стріляли й копали для себе нори. Багато вояків втомилося, й ці воліли передріматися, ніж вкопуватися. Я викопав для себе нору, завглибшки якого півтора метра, коли низьким полетом з'явилося кільканадцять ворожих літаків. Ми перестали стріляти й, як зайці, порозскакувалися по норах, а хто не мав, куди-будь. Я скочив у свою яму, а на мене ще трьох, тих, що воліли дрімати, ніж копати. Літаки б'ють, а той на самому верху тисне як мога, щоб сховатися. Я на споді не то, що не можу кричати на них, але ледве вже дишу. Копав нору, щоб сховатися від куль, а тут виглядає, що в ній свої мене задушать. На щастя, атака швидко проминула, я добре насварив своїх "колеґів на зиму" й таке більш не повторилося. Під вечір знову впала мряка. Ми далі стріляли й аж пізньою ніччю все затихло. Тоді, де хто стояв, на тому місці від втоми негайно заснув.

Передишка довго не тривала, бо нас знову розбудив наказ: "До гармат! Приготовити протитанкові набої! Вогонь!" Близько вже чути кулеметний вогонь піхоти. Не знаємо, що спереду діється. Є там хто, чи може вже нікого нема?

Біля півночі перша й третя батерії почали вицофуватися. Наша залишилася у становищах, щоб прикривати відступ. Від поручника Длябоги надходить по радіо наказ наладнати перерваний телефонний зв'язок з його обсерваційним пунктом. Ми під проводом одного десятника пішли вздовж телефонного дроту й дійшли до місця, де його перервано. Другого кінця дроту не могли ніде знайти. Ніч темна, положення неясне, а страх перед большевицьким полоном нагнав нас назад. Ми були свідомі, що не виконали свого завдання, нам було неприємно, що залишили пор. Длябогу на "його щастя", відрізаного від нас на свому обсерваційному пункті. Ми забрали дещо амуніції (решту так і залишили) й почали відступати. Коли дійшли до шляху, побачили страшну картину. Маси людей, обозів, машин сунуться повільно на захід. За нами не вгавають бої.

Відпочивши трохи, ми рушили у напрямі Львова. По дорозі здоганяє нас пор. Длябога. Кінь і він зовсім обмазані глиною. Розповідає, що в наступ пішли величезні сили Червоної армії, але вдалося наступ зупинити і він щасливо прорвався.

Занимаємо знову становища на якійсь луці. Гармати важко встріляти, але вони врешті всідають в землю й ми стріляємо безперервно. Хоч не бачимо розриву наших стрілен, але слова похвали пор. Длябога говорять самі за себе.

Піхота під важким вогнем не встоюється, деякі частини відступають і минають наші гарматні становища. Їх переформовують у нові групи й завертають назад у першу лінію.

Я обсервую передпілля через далековид. Докладно бачу, як совєтська піхота влазить в окопи. Доносять амуніцію. Приготовляються до наступу. Наші гармати мовчать, чекають, аж ворожі окопи наповняться. Незабаром більшість з них там залишиться на завжди. Ми напружено чекаємо на команду барабанного вогню. Їх все більше й більше влазить в окопи.

Нагло вся артилерія нашого відтинку загриміла. На протязі п'ятнадцять хвилин наші стрільна рвали ворожі окопи. Там, де недавно панував рух й життя, тепер все затихло. Не видно жодної познаки життя.

За якусь годину ці самі окопи знову наповнюються вояками — новими жертвами. Наші гармати відпочивають, щоб знову ригнути вогнем смерти.

Ранком новий наступ. З'явилися танки. Тепер ми під обстрілом танків і гармат. Кругом нас розриваються стрільна. Я скочив під скриньку з амуніцією. Чую, як біля мене засичало стрільно і врилося в землю. Я задеревів й без руху чекав на вибух. Нічого не сталося. Я перестрашений обережно відійшов від того місця. Вогонь кріпшав. Один наш чотовий не витримав нервового напруження й почав втікати. Ми всі за ним, залишаючи все за собою. Вибігли на горбок і бачимо, як пор. Длябога із двома фірманами виїжджають на конях, запрягають їх до гармат і їх вивозять. Відступ замикає кінь пор. Длябога, якого він прив'язав до дула останньої гармати. Він з рештою залоги занимає нові становища оподалік нас. А ми?.. Ми залишили гармати й повтікали. Нам страшенно стидно й соромно. Стид, сором та й страх перед покаранням не дозволяв нам прилучитися до батерії пор. Длябоги. Ми не зможемо більше подивитися йому в очі вояцьким поглядом. Щоб притупити в собі неприємні враження, ми долучилися до іншої батерії.

Бій не вгавав. Шум моторів танків, гудіння літаків, вибухи, крик і зойк вояків — усе мішалося і розривало голову. Відступаємо на гору. У лісі знову бачу пор. Длябогу й моїх друзів при гарматах, але боюся підходити. Може дасть кару? Яку? Тут кара смерти чигає з усіх боків. Просто сумління не дозволяло до нього зголоситися. З деякими хлопцями я говорив.

На долині бачу довжелезний ряд возів. Думаю, може з харчами. Я нагло відчув страшенний голод. Зустрічаю знайомого й ми разом йдемо до возів. Заглядаємо у перший. На ньому замість харчів — поранені. Без ніякої допомоги, стогнуть і зойкають. Мені відхотілося їсти. Йду вздовж возів. Зустрічаю одного вояка з мого села, який везе поранених і харч. Ми обережно витягли з-під поранених кілька консервних баньок, відійшли набік і сіли їсти. Ще не відкрили баньки, як надлетіли літаки. Б'ють по людях і конях.

Два коні випряглося від воза й спокійно ступаючи по трупах пішли у пшеницю пастися. Літаки ще раз завертають і тепер стріляють по цих двох конях. Вбивають їх. Але й літакам не обійшлося безкарно. Два з них падають розбиті недалеко своїх жертв — убитих двох коней.

Не знаю, що робити. Йду в поле. Там майор Палієнко збирає вояків й веде у першу лінію. Іду і я. Кидаю кріс й беру кулемет. Білий Камінь у димах. Під вечір ми виперли большевиків і зайшли в село. Все горить, дороги завалені, нема навіть куди пройти. Нудота лягає на душу. Вночі крутяться літаки. Кілька світляних знаків і щось велике летить на парашуті вниз. Рознеслася чутка, що це большевицькі парашутисти. Надлітає ще один літак і з нього вилітає великий парашут і спадає поблизу нас. Ми підходимо ближче. Смердить бензина. Бачимо дві бочки бензини, одна розбилася, і харчі. Я набираю повний шолом  сухарів і шоколади.

Ранком ми знову пішли у наступ. У млаках зустрічаємо чотири совєтські танки, залога яких повтікала. Підходимо ближче. Біля одного танка лежить червоноармієць з перестріленою ногою. "Хто ти?" — питаємо. Мовчить. "Звідки ти?" — ні пари з уст. Його мовчанка дратує й так напружені нерви. Один хоче його застрілити. Я його стримую. "Пощо? Він і так нещасливий. Лишім його судьбі".

Знову літаки. Ми врозтіч. Це так виглядає, як малий хлопець для цікавости розбурює гніздо муравлів. Муравлі лазять, крутяться, не знаючи куди. Так і ми. Біжимо, ховаємося перед вогнем з повітря. Біжу в ліс. Чую сморід недогашених вогнів. Бачимо залишені котьолки з зупою та багато поранених. Тут були совєтські окопи. Ховаємося в них перед вогнем їхніх літаків.

До нашого місця підходить група офіцерів вермахту. Присідають і радяться. На нас знову налітає кілька літаків, дуже низько над землею. Ми врозтіч до ровів. Наша поведінка роздратувала німців. Вони на нас кричать, чому не стріляємо по літаках, а чекаємо без жадної оборони на смерть. Вони беруть від нас кулемет і кріси й чекають, коли літаки повернуть знову на нас. Не ховаючися, стріляють по літаках. Ніхто з них не був поцілений з літаків. "Так треба бити, боягузи. Інакше пропадемо", — кажуть нам.

Під постійним обстрілом совєтських літаків ми доходимо до річки Бугу. Наша артилерія нищить гармати, або витягає замки й закопує їх. Переправляємося через ріку й думаємо, що небезпека поза нами. Але тут на нас чекають совєтські застави й засипають нас страшним вогнем. Ми на чистому полі, нема де сховатися від куль. Тільки де-не-де стоять копиці сіна. Я стрибаю в ріку й занурений по шию, притуляюся до мокрого берега. Забуваю, що досі було. Тривога охоплює мене, що буде тепер. Хай діється Божа воля — думаю.



Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації