ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 20 січня 2018 р.

ЧОМУ МИ ПРОГРАЛИ?


Іван Кедрин


До дискусії, яка напевно буде вестися ще довго, коли вже всіх сучасників не стане, про найбільш турботливу проблему — чому наш визвольний зрив у рр. 1917-1921 скінчився повною катастрофою, — чому ми програли нашу війну-революцію, — приєднався дуже авторитетний, дуже голосний і дуже переконливий голос: "Денник начальноi команди Українськоi Галицької Армiї" та "Процес ген. Мирона Тарнавського в 1919 р.", видані ось тепер одною об'ємистою книгою В-вом "Червона Калина" в Ню Йорку. У тому "Деннику" чи "Щоденнику" стільки цікавих, преважливих і контроверсійних подробиць, зокрема стільки прикрих і жалюгідних моментів, що назване Видавництво попередило текст аж 12-сторінковим вступом, із виправдуванням та з'ясуванням, чому властиво взагалі видано ту книгу. Тому, що це — важливий історичний документ, важливий для всіх нас, ще живучих учасників, чи тільки свідків визвольних змагань, які насправді розпочалися виступом Українських Січових Стрільців у 1914 році та тривали до останнього рейду УПА і до переходу за дроти табору полонених 1-ої Української Дивізії наприкінці чи швидко після Другої світової війни. Є в отому "Деннику" безумовно надзвичайно цікаві подробиці для історика українського війська.

Нас тут цікавить політична сторінка проголошеного історичного документу, — нас тут цікавить те, що тісно пов'язане з запитом: "чому ми програли?" І відповіддю на той кардинальний запит не є те, що в нас було замало війська, що командування поробило стратегічні і тактичні помилки, що було замало зброї чи що ворог мав перевагу збройною силою і всім воєнним потенція лом. Ні, все це не було найбільшою причиною прогри, хоч власне таке буває причиною кожної воєнної прогри у всесвітній історії. Унікальною, цілком в історії вийнятковою причиною української прогри була, як читаємо у вступі "Від Видавництва" у книзі "Денник Начальної Команди УГА": "...вся несамовита ситуація, яка довела Україну до катастрофи: дві армії, два уряди, дві психіки, брак взаємного довір'я, місце, якого займали взаємні жалі, претенсії й обвинувачення, а все це на тлі державницько незрілих ще широких мас народу, страшної зарази тифу та існування ворогів — червоної і білої Москви та Польщі".

Паки й паки треба повторяти, що перестарілою, анахронічною й фальшивою є теорія, що ми програли тому, що було забагато ворогів, що була непригожа міжнародня коньюнктура, що була катастрофа тифу і що не було амуніції. Це все у нашій проблемі, так би мовити, периферійні моменти. Сутньою і головною причиною було те, що ми не були приготовані до визвольної війни-революції, що ані в широких масах народу не було переконання, що їм потрібна власна суверенна українська держава, за яку треба воювати із зброєю в руках, ані теж не було зрілого, авторитетного проводу на обох відтинках — цивільному й військовому. На цивільному, політичному відтинку були власне дві психіки — були галичани й були наддніпрянці, а не було моноліту українців — на відтинку військовому ми не мали рідних старшин з високою фаховою освітою і мусіли запозичатися. Це правда, що однаково високі старшини, полковники й генерали, які скінчили російську Військову академію, як теж німці з австрійської армії, які мали високу військову освіту, були льояльними, набрались сантименту до української визвольної справи, служили не за страх, а за совість.

Але це не перечить правді, що брак рідних високих старшин був одною з поважних причин нашої катастрофи. Автор цих рядків писав уже на що тему і висловлював переконання, що для генерала Кравса — комендант ІІІ корпусу УГА, що зайняв 30 серпня 1919 р. Київ, — природно, зрозуміло і логічно —  ближчим  був  царський  російський  генерал  Бредов,  що вимагав здачі Києва, як деякі українські старшини, які свої високі ступні завдячували революції, та як сам Головний Отаман Симон Петлюра, який для українців став символом збройної боротьби проти Московщини, але для німецького генерала це була тільки людина без високого фахового військового знання, винесена вгору революцією, якої ті німецькі старшини —  не розуміли і зрозуміти не могли. Правильно звертає увагу само Видавництво "Червоної Калини", що не всі чужинецькі старшини в УГА були такими, як ген. Ціріц, який зневажливо висловлювався про "так звану Наддніпряську Армію". Генерал Ціріц згинув з большевицьких рук за свою службу в українському війську — і тому судити його не лицює. Але лицює, можна і треба на його прикладі вказувати на факт, що при творенні дієвої Армії УНР треба було перебороти первісні настрої провідних діячів Української Центральної Ради, що регулярна армія Україні не потрібна, бо досить буде народньої міліції, — Соціял-демократи і соціял-революціонери, які становили більшість у Центральній Раді (там узагалі всі тоді були "соціялістами", навіть Сергій Єфремов!) не мали зрозуміння для потреби, конечности, імперативу сильної рідної збройної сили, яку треба організувати за всяку ціну. Ото ж не було вояцької психіки у провідних державних колах і не було зрозуміння потреби рідної держави в масах народу. Генерал Кравс був льояльним до української влади старшиною, але не був таким фанатиком української визвольної справи, який, діставши неясний і баламутний наказ, щоб "виминати" боїв з денікінцями, рішив на власну руку у новоствореній критичній ситуації — виперти денікінців на лівий бік Дніпра і не відкликувати війська з Києва, що стало рішальним переломовим моментом у пізнішій повній воєнній і політичній катастрофі.

У "Деннику Начальної Команди УГА" та в "Процесі генерала Тарнавського" нема відповіді на запит, який так і залишиться запитом без відповіді, удокументованою архівними матеріялами, які всі загинули: які були закулісові ходи, якими листами з Парижу д-р Василь Панейко, перший секретар (міністер) закордонних справ ЗОУНР, делегат на Паризьку конференцію, переконував д-ра Євгена Петрушевича, що тільки згода на відбудову Росії з таким чи іншим правним статусом для України може прихилити Україні симпатії і підтримку від Антанти. Нема на це архівальних документарних доказів, але є брошура д-ра Василя Панейка "З'єдинені Держави Східньої Европи. Галичина і Україна проти Польщі і Росії", як документація так званої русофільської орієнтації України і є твір д-ра Михайла Лозинського, члена Української делеґації на Паризькій конференції, "Галичина" (теж перевиданий "Червоною Калиною"), де говориться власне про таку концепцію Василя Панейка.

Не було психічної підготови до зриву за свою державність, не було людей із широким політичним світоглядом на керівних становищах і не було національно-державної свідомости у широких масах народу. Як правильно вказується у Вступі "Від Видавництва" до тієї книжки, всі головні актори тієї історичної драми станули вже на суд Всевишнього. Згинув з рук большевицького агента Симон Петлюра і всі вільні українці у світі сущі прославляли у травні цього року, з нагоди 50-тиріччя тієї трагічної події, Головного Отамана, що виріс був високо понад сучасних йому діячів-творців визвольної війни-революції, як того, що власне зрозумів вагу збройної сили і став символом невгнутої збройної боротьби за державність. Померли Євген Петрушевич і помер генерал Мирон Тарнавський, якому справедливо влаштовано у Львові маніфестаційний похорон з участю також представників закордонного уряду УНР, як чесному патріотові-державникові. Патріотами-державниками були безумовно і члени Центральної Ради і всі члени Директорії і всі актори тієї трагічної п'єси, що розгравалась на широких полях України.

Але цього було замало. Не було в них тієї державницької мудрости, яка наказувала б бути з'єднаними у думках і почуваннях та діяти з'єднано. Був підхід обласний, а не всеукраїнський, була психіка чесних патріотів, виконавців своєї цивільної професії, але не було індивідуальностей, які могли б опанувати революційну стихію і покерувати нею. Не було мужів, військових організаторів типу Богдана Хмельницького, ані політиків дипломатів типу Івана Виговського чи Івана Мазепи. І це було нашою трагедією. Була та цвинтарна тиша, якої так лякався Шевченко. Ворог приспав національно-державну свідомість народу, не було психічної ані організаційної підготови і ми мусіли програти. Історики й публіцисти можуть без кінця-міри призадумуватися над питанням "щоби би було, як би було" — як би іншими були люди й іншими їх постанови та дії. Це все медитації без практичного хісна. Книга, яку тепер видала "Червона Калина", має, все ж практичну ціль: щоб сучасне і майбутні покоління українського народу навчилися на трагічних помилках минулого, що треба перестати бути галичанами, наддніпрянцями, буковинцями, волиняками, холмщаками, поліщуками чи може ще й подолянами, полтавцями і харків'янами, а бути українцями. Що треба ставитися до війська, як найпершого засобу зберігання безпеки кожної існуючої держави і найпершого засобу здобуття і збереження української ні від кого незалежної держави. І що не можна буде осягнути цього без попереднього відзискання національної гідности і гордости, притупленої знову 50-тирічним перебуванням у большевицькій неволі. Тому книга, що її тепер видала "Червона Калина", має вартість не тільки для дослідників воєнних подій в Україні, але має високовиховний характер. Тому добре сталося, що ця книга появилася і треба би тільки побажати, щоб читачі її виловлювали з неї те, що позитивне і конструктивне — для формування нової психіки, для формування соборности духа і культу збройної сили.


Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації