ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 31 березня 2013 р.

НА СИНЮСІ РІЧЦІ

В.  СІМЯНЦІВ                                                                                                                                    

                                                           (Зі споминів про Зимовий похід)

                 
                               Сотню нашу післали охороняти перехід через річку Синюху. Туди мала пересуватися наша Запорожська Група. Стояли ми там вже декілька днів, ведучи розвідку в напрямку предбаченого руху Групи. Уже ми знали, що наші — близько. Чекали. Ще один перехід і завдання наше виконане. Та дочекалися не того.

                                 Тієї, ніби останньої ночі був алярм. Десь близько, в місці розташування Групи чути було бій. Це було загадкою для нас: з ким билися Запорожці? Де взявся ворог?

                                Ще не повернулася наша розвідка для вияснення ситуації, як появилися «зв'язки» — ледь живі, тілько в білизні, без чобіт, на конях без сідел.

                                Розказували, як у таких випадках буває, невірогідно страшні речі. Та це зрозуміло. Бо якось же треба виправдати втрату державного майна, як: сідла, чоботи, штани і т. д.

                              Ясно було одно, червоні напали вночі. Але звідки взялися? Звідки взялися, та взялися, а виходило наші вночі недостатньо охоронялися.

                               «Збігців» улаштувували по хатах. А наші роз'їзди тримали весь час під доглядом всі підходи і під'їзди до містечка Ревуцького, де ми стояли.

                                Одним таким роз'їздом, виїхали ми з Терешком, на дорогу, що вела до району, де стояла група, де був вночі бій.

                                Їдемо, розглядаємося, як звичайно хотілося б бачити далеко більше, як можна було. Далеко проти нас показалися сани, що бігли назустріч швиденько. Зустрілися, зупинили.

                                 «Куди їдете?» питаємо. Назвав дядько село.

                                 «А звідкіль їдете?» Знов назвав дядько село.

                                 За той час, навкруги ми у всіх селах побували, так, що дещо вже знали.

                                  «А що там було вночі біля вашого села?» Нічого певного дядько сказати не може, бо «перелякалися й поховалися».

                                   « А хто ви?» питаю у людини, що в санях, прикрита кожухом.

                                    «Лікар». І не давши лікареві далі говорити, вмішався дядько в розмову. Що його дружина має родити і щось там, не так як треба, а що дуже поспішають.

                                  «Пустіть ради Христа! Не затримуйте».

                                    «Зараз поїдете!» пообіцяв Терешко візникові, а до лікаря:

                                  «Вилазьте зі саней». Зачувся як натяк на протест. Але Терешко так розходився, а лікар так тримався погано, що могло викликати підозріння. Лікар показав більше обличчя — старша людина з вусами, чи навіть з бородою. Для мене не було сумніву хто він. Гірше було для людини в санях — ми говорили ніби по-російськи, а шлики поховали під шапки.

                                  Терешко проглядав сани і вже був пустився до обшуку «лікаря». Мене це смішило, як важно брався до всього Терешко. І побажав йому у «лікаря в кишені знайти гармату», а як ні, так хоч пару кулеметів, навмисне багато говорив, сподіваючись, що «лікар» мене пізнає. Терешко лаявся, лаяв мене, а я його дражнив.

                                  Дядько ж тримався бездоганно. Так розписував страждання дружини і свої батьківські почуття, що хотілося слухати.

                                    А стримати сміх тяжко.

                                    «Пане полковнику, не пізнаєте мене?» звернувся я до «лікаря».

                                  «Господи Боже мій, та чогож не кажете зразу?!»

                                  «Придивлявся» кажу.

                                   «А цей» — показує полковник на Терешка — «так заходився біля мене, що міг би чоловіка і направду злякати».

                                   Всі були задоволені, тільки дядькові було ніяково, може шкодував своєї марної намаги. Але грав чудесно.

                                       І отак, або якось інакше поповнювався наш відділ, щось до яких двох соток.

                                      Знали тепер і напрямок зміненого руху-маршруту, бо крім «збігців» мали і зв'язкових і наказ.

                                        Почався тепер «Кручений Поход» в Зимовому Поході.

                                        Скільки разів ми переходили Синюху?

                                        Казали, що разів п'ять чи шість. То туди, то сюди. То наближаємося до своїх, то відаляємося. То обходимо ворога атак, щоб напоротися на червоних там, де перед хвилиною не було. Підженемося за Синюху — не можна. Знову сховаємося за неї. Якби не наші селяни, що нам помагали, була б нам там. «кришка».

                                         Знову з Терешком маємо завдання. Поїхати в село, як воно зветься забув, але на березі річки і навести місток через Синюху. Невеличка річка, але бурхлива, стрімка і ото ж взимі не замерзла.

                                           Приїхали до п. старости і виложили йому, що нам потрібно. Запитав тільки, на яку годину. А у нас і година визначена.

                                           «Добре, буде на час» пообіцяв п. староста. Поїхали ми на місце переправи. Вже працювалося. Зі стодол, чи там клунь, тягли наші дорогі дядьки частини мосту: кози, кріплення, настіл і міст відразу повз через річку, поважно, певним кроком наперекір злій аж чорній Синюсі. 

                                          Понтонири! — Ні крику, ні біганини, спокійно переводили  своє діло. 

                                           Ми стояли, так скажу, роззявишви рота. Все було так гарно припасовано: люди і матеріял. Ну, ні однісінького зайвого руху, майже без команд, тілько зиркаючи один на одного. Чистіше як на маневрах.  

                                            Прийшов п. староста і запропонував не стовбичити тут, а йти відпочивати. Показав хату. А тітка вже, мовляв, знає і чекає нас. А з вікна теж на річку видно.

                                            Пробували дякувати і протестувати: «Мусимо, не сміємо». А п. староста на те:

                                            «Робіть як хочете. Але і мені і тим що роблять було б ліпше, щоб вас тут не було. Ану наскочать червоні, а ви тут і вам же зле. А так, коли треба, вас сховаємо, або в час утечете. А міст нам потрібний, скажемо».

                                            Нам не було наказано, відкіль ми маємо і як стежити за роботою, а охороняти не було ще чого. Та і не послухати п. старости було б більше, як нерозумно.

                                             Пішли до хати. Сховані. І роботу видно. Отут «викинув фортель» Терешко, нам в сотні дуже добре знаний. Тітка запитала, скілько засмажити яєць і тримала кошик на шість. Терешко сказав, що теж зголошується на шість, коли на сковороду більше не влізе. А кошика з яєчками най тіточка не відносить, а поступово, як він доїдатиме одну сковороду, най, з ласки своєї, смаже другу. По другій сковороді тітка не зводила очей з Терешка, а ставлячи четверту зачала турбуватися про його здоров'я. 3"ів цілком Терешко пів копи яєць смажених на салі.

                                           Терешко задовольнявся нормальною людською порцією їжі звичайно. Але коли мав можливість, їв і за коня. А от горілки ніколи не пив більше одної. Правда, та одна могла бути і більша, теж ковтнув, але рішуче і ніколи більше в той самий обід чи вечерю. П'яним його ніхто не бачив, ані того, що кажуть, на підпитку.

                                             Може б Терешко і «не розперезувався» так. Та тітка сама його «спровокувала», бо на його запит: «скілько можна?», відповіла: «А хоч усі!». Так Терешко і з'їв усі. А тітка мала теж нагороду — напевне буде розказувати і правнукам «Як козак яєшню їв».

                                             Попоїли добре. Місток готовий. І відділ підійшов. Перейшли ще раз Синюху. Нас тепер: Сотня кінноти, довгенький обоз, з тими що не можуть іти, та невеличкий відділ піхоти погано озброєної. Кожен розумів, що положення наше «незавидне», але що маємо робити...

                                            Знов ми з Терешком впереді їдемо. Якісь села пройшли спокійно. Але в більшому містечку повно большевиків. Завернули ми. І відділ десь вище сховався за Синюху. Так то тривало може з тиждень. Після довгих переходів, кілька годин відпочинку і знов далі. Коней не розсідлувалося. Їлося на ходу. Або в одній руці шматок хліба, а другою качай сідло, щоб хоч трохи висушити спину коневі. Охляло все. На конях було не більше половини сотні, а решта вже була на возах. Мудей показав, що то за коник, малий відпочинок вирівнював його сили. Спадав на тілі, але все був жвавий. А робив же далеко більше кілометрів тими роз'їздами та розвідками. Бо все начальство казало, що твій кінь зможе більше як інший, то й їдь. Була то правда — нічого не поробиш, тай приємно то чути. Відпочинок для других, а нам, хто мав ліпші коні — їдь. Де колись посилали двох, трьох, тепер би послали половину козака, коли б так можна було.

                                         Все кінчається — кінчився і цей «Кручений Похід». Ми знали, де наші. Але і червоні уже «полювали» за нами і були у нас «на п'ятах».

                                         Свої «привітали» нас вогнем. І тільки з білою шматою підпустили нас. З радістю ми здалися в «полон» і передали турботи зустрічей з червоними.

                                         Виводили коней, постягали сідла. І у Мудея, в одному місці, за холкою, не піднялася шесть. Там я видовбав яшне зерня. Як воно там дісталося, коли ячменем і не годував коня. З того і створилася ранка пізніше. Всі коні біля ясел полягали, а Мудей ні. Так і відпочивав навстоячки.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації