ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 20 жовтня 2012 р.

ІДІТЬ — ВИКОНАЙТЕ СВІЙ ОБОВ'ЯЗОК!

о. Станислав Дашо

                                  Я — син Самбірської землі. Родовитий бойко. Мої батьки походили з Гуменця коло Самбора, але жили таки у Самборі. Народився я 1891 року. Вчився в Самборі і тамже закінчив 1913 року державну гімназію імені архикняжни Єлисавети з польською мовою навчання. Після закінчення школи, один рік працював я секретарем Адвокатської "Ізби" в Самборі та рівночасно "мундантом" адвоката Штаєрмана, який рівночасно був бурмістром міста.

                                                                Війна котиться над нами.

                                  Якось зовсім нежданно воєнна хвиля докотилась і до нас. Більшість інтеліґенції втікає перед режимом білого царя. Коли ж на нашому ратуші появилася біла хоругов, ознака капітуляції, нас трьох друзів: Філько Ортинський, син катехита, Юліян Стасишин, богослов, та я, навантажили знайденого коника наплечниками, тай перебрались щасливо під Хировом через фронтову лінію. Коника продали, а самі завагонувались до евакуційного поїзду та щасливо доїхати до Прерав на Шлеську. Тут нас пересортували і з групою українців відіслали до Стирії до будинку манастиря у Сант Андре. Там вже було немало наших втікачів, які внаслідок браку харчів та санітарних умов хворіли масово на тиф. В окремому будинку жили наші священники, примусово виселені, з-поміж яких пригадую О. Захарясевича, о.Сороківського та о. Бронислава Ґоцького, пізнішого мого тестя.

                                Нас молодших призначили зразу до найбрудніших робіт. Чищення виходків, спалювання соломи по небіжчиках та хворих та чищення завошивлених приміщень.

                                Недалеко від нас у селі Вольфсберґ був приміщений великий табір із самими українцями, яких пильнували словацькі "ляндштурмаки". Інших пісень крім "Вічная пам'ять" з того часу не пригадую. А сусідські цвинтарі рясно вкрились могилами наших земляків. В нашому таборі були здебільша переселенці з-під самого Перемишля, найбільше з Негрибки.

                                                                                   Втеча до Відня

                                 Якось ми розвідали, що у Відні існує Український Комітет, та що біженці отримують від уряду допомогу. Зговорились ми із тов. Стасишином і рішили втікати.

                                  Їзда зайцем нам якось вдалась і ми зараз зареєструвались у Відні, як біженці, студенти Богослов'я. Нам виплачували по 50 корон місячної допомоги й ми мали право харчуватись у студентській харчівні. Зареєструвались ми студентами Богословія, бо це давало нам підставу бути звільненими від військової служби.

                                   В тому часі о. Коциловський Ч.С.В.В. поробив заходи для оснуваня Української Духовної Семінарії. При видатній допомозі чеського кардинала Стояна вдалося роздобути приміщення та матеріяльне забезпеченя на Моравах у Кромерижі. Так-то нас 70 кандидатів на священників почали нормальне навчання у зовсім добрих умовинах в той час, коли кругом ревіли гармати, а Австрійська імперія тріщала по всіх швах. Центральна Духовна Семінарія для українців католиків в Кромерижі стала дійсністю.

                                                                        Богословські студії

                                     Організатором, душею і ректором нашої Семінарії був о. Коциловський, пізніший єпископ Перемиський. А викладачами були українці та чехи. о. Назар Чабан, о. Ґробельський, о. д-р Ф. Щепкович, а з чехів кард. д-р Стоян, о. монс. Ф. Снопек, о. д-р Яшек та інші.

                                       Другий і третій рік Богословія переходив вже у Львові, де під опікою о. ректора С. Паньківського та професорів: о. д-ра Богачевського, о. Івана Бучка, о. О.Ґорчинського, о. Лучинського та о. д-ра Лаби набирали ми попри духовні знання теж багато практичних громадських та суспільних порад і вказівок. Багато наших виховників стали пізніше чоловими діячами у нашій Церкві чи в громаді, а то й у рядах нашої армії.

                                      Четвертий рік Духовної Семінарії кінчив я вже в Перемишлі, за тодішнім звичаєм, що питомець повинен останній рік проходити на терені своєї єпархії. Ректором семінарії в Перемишлі був о. д-р Г. Лакота, помічник єпископа Коциловського. Закінчив я студії 30 червня 1918 року в Перемишлі.

                                                                                  Похорон Івана Франка

                                         Наші студії у Львові проходили в голодовий час, коли вся країна ще не отряслась від воєнного перекотиполя та нанесеного знищення. Тому й ми, питомці Семінарії, часто блукали, поза її мурами в пошуках за додатковим куском хліба, а то й за новинами з фронтів та про своїх рідних і знайомих.

                                     Одного разу ми вдвох з Юліяном Боберським заглянули до віллі при вул. Понінських, де жив самітно в той час важко хворий І. Франко, наш Великий Революціонер. Таку візиту могли засуджувати наші зверхники, бож Франко не зовсім жив у згоді з нашим духовенством тай не належав до людей релігійних. Але ми були настільки очаровані неустрашимим духом поета та зворушені його важкою хворобою, що рішилися на цей ризиковний крок.

                                        Та ми спізнились. Франка застали ми на канапі вже мертвим. А що мухи влізливо осідали на його обличчі, то ми зірвали з вікна фіранку й прикрили нею лице небіжчика. Хоч таку незначну прислугу зробили ми тому Великому Каменяреві України.
Нам, питомцям Духовної Семінарії, заборонили брати участь в похоронах нашого Івана Франка. Та ми оба таки хоч здалека, скриваючись за грубими каштанами, поклонились нашому "Вічному Революціонерові".

                                                                              Розвал Австрії

                                         Коли після закінчення наших студій в Перемишлі ми отримали кінцеві дипломи за підписом нашого ректора о. д-ра Г. Лакоти, то перемиський Владика Коциловський у своїй прощальній промові між іншим сказав: "Нормально це починається час ферій, час відпочинку. Але не для Вас. Для Вас починається час важкої й відповідальної праці. І хоча Ви ще не маєте точних призначень, але не марнуйте ні одного дня. ІДІТЬ — І ВИКОНАЙТЕ СВІЙ ОБОВ'ЯЗОК!"

                                         Різно ми собі поясняли ту вказівку нашого Владики. Та більшість з нас вже дуже скоро зрозуміли й усвідомили, що він мав на думці.

                                          Настав 1-ший листопад. Тогож самого дня приїхав до Самбора кур'єр зі Львова, мій добрий друг, студент медицини, Стефан Сілецький. Він привіз інструкції та радісну вістку про перебрання влади по австрійцях у Львові. Нашій радості не було кінця, але й праці перед нами немало.

                                          Почалось від того, що поділено повіт на райони й кожному з нас призначено кільканадцять сіл, які ми повинні були об'їхати, пояснити про обов'язки супроти нової своєї влади та перебрати місцеву владу у свої руки. Мені до помочі приділено досвідченого просвітянського діяча, по фаху шевця, родом із Самбора, п. Гопішина.

                                          Зараз тоїж самої ночі коло 1 вночі ми відвідали Бабину, де парохом був свідомий патріот о. Петрик.

                                          Та вже по кількох днях Комісаріят Самбора в особах д-ра А.Чайківського, і д-р Ріпецького призначили мене делегатом уряду до села Надиби, де я мав разом з військовим командантом перебрати під свою опіку місцеву ґуральню. Марудна то була праця, але приказ — приказом. Ґуральня була ледве кілька кілометрів від т. зв. хирівського фронту, тож й грозила постійна небезпека від бомбардувань, а то й заскочення ворогом. Тому, коли лише почалась польська офензива під Хировом, я зголосився до війська. Поручник Боберський приділив мене, як теолога, до полевої лічниці в характері писаря. Командантом 3 бригади був полк. Кравс, а начальником лічниці д-р Шипайло. Лічниця містилася при вул. Львівській у великому будинку Дирекції Податкового Уряду. Пізніше д-р Шипайло, як теж пор. Боберський померли на тиф, д-р Шипайло у Гнівані, а пор. Боберський у Барі.

                                                                                     Встоятись не було сили...

                                    До нашої Армії я вступив саме перед великим наступом поляків на всіх відтинках фронту. Поляки отримали допомогу від Антанти у виді зброї та модерно вивінуваної у Франції армії Галера. Армія та зброя були призначені для поборювання большевиків, щоби не допустити їх до середущої Европи. Але поляки ні хвилини не завагались ужити її в першу чергу саме проти нас.

                                     У нас відчувався брак зброї, брак амуніції і брак ліків. Наш фронт мусів відступати, а Уряд перенісся до Станиславова. Біля Чорткова наша Армія зірвалась до відчайдушної атаки проти ворога й погнала його аж поза Бережани — але згадані вище браки, головно свіжої амуніції, примусили таки відступати за Збруч.

                                                                                               За Збруч

                              Наша Самбірська Полева Лічниця 3-го Корпусу переправилась на східню сторону Збруча 16 липня 1919 року біля 4 год. ранку. Ми всі, з хорими включно, були виразно зворушені. Відступ, покидаємо родинні місця, невідоме майбутнє, що зовсім невесело заповідалось — пригноблювали нас. Та з другої сторони свідомість, що ми переступаємо ворогами нашими створений штучний кордон, що перерізував живе тіло нашої Батьківщини, що ми на території нашої вимріяної Матері України — розпирали радістю наші груди, вливали надії на краще майбутнє.

                                                                                    У Гнівані

                            Наш Уряд переїхав до Кам'янця Подільського над Смотричем. Це колишня стара фортеця з часів турецького панування. Сама твердиня заціліла до нинішніх днів.

                            А наша Полева Лічниця перевантажена хворими на тиф, минула Жмеринку й вивагонувалась у Гнівані, де примістилась у "Сахарному Заводі". Хворих приміщено у помешканнях для робітників, бо цукроварня тоді була нечинна й люди розбіглись. Залишилося лише кілька осіб з адміністрації.

                           Начальником був д-р Шипайло, капеляном о. Юзвяк, колишній катехит учительської семінарії в Самборі, адміністраційним старшиною пор. Сандович із Самбора, а канцеляристами Ст. Дашо, С. Кабарівський — оба укінчені богослови, брати Кобрини - учителі, всі із Самбора. Д-рові Шипайлові помагало 5 санітарів-медиків, аптекар та три медсестри. Головна — Інгорукова із Самбора, другої прізвища не пригадую, а третя — жидівка Сальця Цукерберґ. Були й інші, які часто змінювались, бо праці було понад міру саме у тому Гніванському періоді. Незаступимим оборонцем хорих та заступником д-ра Шипайла був фельдшер Янчишин з Лемківщини. Праця була така важка та виснажлива, що нині просто вірити не хочеться, як у тих важких обставинах весь той невеликий персонал давав собі раду при повному хаосі постачання, при повному бракові ліків та при такій жахливій пошесті тифу.

                                                                        Не покоси кладе, гори...

                                     А тиф шалів щораз більше. Не обминав і персоналу. До нас почали підвозити хворих з інших частин, бо вони не мали куди їх примістити. А у нас всі закамарки, всі магазини заповнені хворими. Новоприбулі часто під голим небом чекали на смерть друзів, щоби приміститись десь під дахом.

                                  Колиж прийшли морози, сніги, то ситуацію погіршували ще брак теплого одягу, брак людей до праці. Мерців громадилось в саду, на снігу, бо не було кому могил копати. Одні лежать у гарячці, другі ледве ногами тягають після хвороби.

                                   Тоді то смерть скосила теж нашого доктора Шипайла та капеляна о. Косовича, бо й для них ліків вже не було. Щоби ратувати д-ра Шипайла післали мене до Вінниці до д-ра Білозора, та ліки прийшли запізно. Дня 20 грудня 1919 р. похоронено обох поруч наших стрільців на місцевому кладовищі. Поруч них лягли спочити підстаршина Квятковський із Самбора та наш головний кухар, прізвище якого призабулось. Смерть не перебирала, косила всіх без розбору.

                                  На згадку про наших дорогих стрільців, підстаршин та старшин лишили ми там дубовий хрест з вінком та написом "Борцям за Волю України". А лягло їх там більше як 250. Наша Лічниця була розчислена на максимально 200-300 осіб, містила постійно понад 500, а в кризовий час, коли почались приморозки, то докладного числа ніхто не знав, бо стан мінявся з години на годину. Одні вмирали, других підвозили або самі приходили. Тоді могло їх бути під нашою опікою може й 800 душ.

                                                                       Без влади, без зв'язку

                                 Після смерти д-ра Шипайла начальником лічниці призначено д-ра Миколу Терлецького. Команда Армії подалась далі на південь під натиском ворога, а нас (хворих та виздоровців) залишила у Гнівані, бо не було потрібного для нас транспорту тай одягу для хворих у зимовий час. Ми залишились без своєї влади й навіть без зв'язку, здані на ласку й неласку тих, що прийдуть.


                                                                         Тривожний Свят Вечір

                                 Десь біля 2-ої год. по обіді до наших приміщень пригалопували три вершники з готовими до стрілу крісами. Казали себе завести до начальника лічниці і заявили йому, що вони червоноармійці і що ми тепер знаходимось у них в полоні, тому мусимо здати всю зброю, яку маємо. Д-р Терлецький доручив нам здати зброю.

                                  Не будучи певним, чи це справжні червоноармійці, чи звичайні бандити, що прикриваються маскою регулярної армії, д-р Терлецький рішив випробувати їх. Запросив їх на наш традиційний Свят Вечір. У нас помер саме наш кухар, тож і вечера була радше символічна. Та чарка таки знайшлась. Та знову біда, бо товариші комісари побоялися випити. Мусів я перший вихилити, аж тоді і вони зважились.

                                       В той сам час якась інша група напала на наш скромний магазин та почала ламати двері. Я звернувся з проханням до комісара, що саме поясняв нам, хто такий Маркс та Ленін, й він зразу прогнав напасників. При тому лаяв їх несамовито, що псують добре ім'я красної армії, що поводяться як звичайні бандити. Напад був зліквідований.

                                     Між виздоровцями був о. Гавриляк. Він хотів побачити комісарів, тому надягнув військовий плащ та вийшов на коридор. Саме тоді надійшов якийсь "боєц". Він питає: "Ти хто такий?" На те о. Гавриляк відповів, що санітар. А красноармієць на те: "Да, коли ти санітар, то тобі шинеля нє нужна. Я ж йду на фронт, то мені вона потрібна". Коли я про це дізнався, зразу зголосив про цей випадок комісарові. Він обіцяв справу перевірити й справді другого дня плащ повернувся назад до нас.

                                                                       Під Покровом Матері Божої

                                      Так склалося, що хоча я часто заступав санітаря біля хворих, часто сповняв функцію дяка при похоронах, а то й сам співав "Вічная Память" як не стало нашого капеляна. Хоча воші гризли мене, як всіх інших, то тиф мене минав. Я належав до тих щасливців, що не зазнали всіх тих трагічних переживань на своїй власній шкурі, коли лежиш у тифозній гарячці, знаючи, що немає ліків, немає достаточного догляду, немає навіть кому могили викопати і по людськи похоронити. Я вірив й нині вірю, що це сталося завдяки окремій опіці Самбірської Богоматері, якої медалик почепила мені на шию моя мама перед відходом на схід.

                                     І хоча ми знайшлися далеко від своєї Команди та своєї Армії, здані на ласку большевиків, я ні хвилину не сумнівався в тому, що всі оті наші страждання та тривожні переживання скінчаться добре. Тому й знаходив я силу й відвагу протиставитись всяким злочинним намірам поодиноких красноармійців, що мені у великій мірі вдавалось.


                                                                    Пригода з д-ром Рибачевським

                                    Одного дня я дістав доручення від д-ра Терлецького відтранспортувати д-ра Рибачевського, важко хворого на тиф, до Вінниці в надії, що може там його ще врятують. До Вінниці було від нас добрих 40 верстов. Дорога була далека й небезпечна, бо скрізь вештались всякі банди й ніколи не було відомим, чи це регулярна большевицька частина, чи група якогось повстанського отамана, чи просто бандити, Тому завжди у таке відрядження я вибирався з охороною. Сталими моїми товаришами були Мах та Бухній із Самбірщини, добрі і відважні стрільці. Крім того д-р Рибачевський мав свою власну підводу та чуру.

                                    Вибралися ми після обіду, а коли доїхали до Богу, то вже смеркалося. Ми навантажилися двома підводами на пором і при допомозі линви простягненої з одного берега на другий почали переправлятись через ріку. А річкою якраз спливала тоді крига. Крига напирала на пором, ми не всилі її відіпхати. Линва почала тріщати, грозила катастрофа. Щоби рятувати ситуацію, я скинув шинелю, ляг на линву та почав посуватись по ній до берега. Руки ціпеніли з холоду й від вітру. Підомною бурлить вода та гуркочуть пропливаючі крижини, та я задивлений в Роп'яття, що видніло по другому боці ріки, шепчу слова молитви. Як я опинився на другому березі, то це справжнє чудо. Мокрий, бо при кінці таки вскочив у воду, я добився до села й покликав поміч. Добрі люди помогли наш пором дотягнути до берега. Було далеко по півночі, коли ми добилися до Вінниці, де віддали д-ра Рибачевського під надійну опіку д-ра Білозора, що завжди умів звідкись видістати дещо потрібних ліків.

                                   Минули роки й коли я з дружиною відвідував її сестру, заміжню за д-ром Іваном Малком, адвокатом у Мостах Великих, ми стрінулися за одним столом з д-ром  Рибачевським. Поплили спогади та оповідання. Між іншим, саме д-р Рибачевський розказав, як то якийсь незнаний йому підстаршина з нараженням власного життя допоміг йому добитись до Вінниці, чим врятував йому життя. Коли він скінчив, я признався, що саме тим підстаршиною був я. Ми розцілувалися і закріпили приязнь чаркою міцної. Та більше вже не довелося зустрічатись. Помер д-р Рибачевський під час Великого Ісходу на чужій землі. Також д-р Білозор помер уже в Америці.

                                                                            Міняємо вивіску

                                   Коли наш Штаб та ядро Армії подалися на Херсонщину, ми залишились під владою червоних. Щоби рятуватися від таборів полонених, або видачі полякам, ми були примушені змінити вивіску. Ми стали тепер називатися ЧУГА (Черв. Укр. Гал. Армія). В той час стан Полевої Лічниці Третього Галицького Корпусу виносив около 600 самих хворих на тиф. Харчові запаси добігали до кінця, а ніякі доповнення не приходили, бо й не було звідки. Крім жнива смерти, ще й усякі банди стали насідати з усіх сторін.

                                                                              Визволення "Пегаса"

                                     Канцелярія нашої Лічниці містилась в домі п. Ольшевських, поляків, які добре розмовляли по-українськи. Батька, радника, розстріляли большевики. Мати померла. Дві старші дочки — учительки, а молодшою опікувалася старенька няня. Бандити забрали їм три корови та все хатнє добро, а самим дівчатам постягали перстені з рук та навіть позривали кульчики. Щоби хоч трохи їх охоронити від нападів, ми примістили у них свою канцелярію, а самі жили по приватних хатах. А в їх стайні поставили нашого улюбленця коня "Пегаса". Він ще зі Самбора вимаршував з нами й весь час тягнув дезинфектор. Ледве ми його примістили у великій стайні Ольшевських, а тої ж самої ночі бандити вкрали його.

                                    Наша Команда рішила таки вдатися до большевиків по приділ харчів для нашої Лічниці, бо нам грозила просто голодова смерть, як так далі піде. І знову відрядили мене з охороною на переговори до Вінниці, де були головні магазини Червоної Армії.

                                     Випав погідний зимовий день. Сніг вище колін та ми просувалися швидко. Лиш раз мали ми перестрілку з якоюсь невеликою бандою, а то проїздили без затримки. Ми мали на шапках червоні зірки й це додавало нам відваги.

                                     Подорозі ми зустріли підводу, запряжену нашим Пегасом. Ми зразу заявили візникові, що це вкрадений у нас кінь і ми його забираємо назад. Та візник божився, що він його купив і має на це свідків. Справа опинилась у Вінницькому Райпарткомі, що міститься при Миколаївському Проспекті. Молодий старшина вислухав нашу справу і присудив, що "Пегас" має вернутися до нас. Ми подякували гарно і нашій радості не було міри, що ми свого полоненого "Пегаса" визволили -  з неволі злодійської. З тріюмфом ми привели його до Лічниці і він далі возив наш дезинфектор.

Покінчивши в Райпарткомі ми пішли до Харчового Відділу й там нам без великих труднощів приділили 300 кг. цукру, що тоді цінився краще за рублі. Це була велика поміч. Крім того нам видали ще дещо підручних харчів. Практичний фірман казав яйця покласти до скриньки з січкою на якій він сидів. По дорозі яйця потріскали, зробилась яєшниця змішана із січкою. Благословили нас за це наші кухарі.

                                                                          Пізні Івани

                                   Вдоволені нашими успіхами у Вінниці, бо і "Пегаса" визволили, і дещо харчів придбали та розписку на 300 кг. цукру з нашого "Сахарного Заводу" роздобули, оглядали ми місто, хоч це був воєнний час. Вінниця, розкинулась над Богом, робила миле враження. Головна магістраля Миколаївський Проспект таки дуже гарна. Будинок "Просвіти", де містився міський театр, таки нічим не гірший за великоміські театри. Цікавий теж напис на ньому "Жізнь краткая, іскуство вєчноє".

                                  Командантом нашої Лічниці у той час був вже д-р Гнідий, буковинець. Типовий "пізний Іван", що любив всі справи відкладати на пізніше. Так теж зробив з тим приділом цукру. Поки він надумав вибрати його з магазинів та проміняти на потрібні нам продукти, то Харчовий Відділ, під натиском згори відкликав свій дозвіл й весь запас цукру передано Червоній Армії, а ми залишились далі без харчів. Найбільше прикро було те, що цукор був у нас під носом, у тому ж Сахарному заводі, де ми квартирували, і через пізноіванську політику нашого команданта нам прийшлося лиш облизатись.

                                                                                   Здобуття Києва

                             День 31 серпня 1919 записався в нашій історії, як день перемоги над ворогом. Але й у серці кожного з нас це був день радости і гордости, бо в той день саме Другий Курінь, Восьмої Самбірської Бригади, Третього Галицького Корпусу під командою сотника Станиміра першим увійшов до Києва. Його вояки заняли Демидівку та товаровий двірець.

                              В той час наша Лічниця квартирувала у Вінниці у Кримських Казармах. З нагоди визволення Києва наш капелян о. Юзвяк відправив торжественну благодарну Службу Божу й офіційно проголосив, що Київ у наших, руках. Тогож самого дня Полева Лічниця дістала наказ вантажитись для переїзду до Києва.

                              Однак, коли ми доїхали до Фастова, нам наказали вивантажуватися і приміститися у місцевій школі. В тому часі число хворих впало до 100, бо хто лиш міг на ногах втриматись вертався до своїх боєвих частин, щоби не бути зданим на ласку й неласку долі у Лічниці, яка не мала ні ліків, ні харчів в достаточній мірі.

                                                                                  Новий ворог

                                  Наш тріюмфальний похід на Київ закінчився, як відомо, трагічно. Другим боком Дніпра гнала большевиків Армія Денікіна і вона підійшла до Києва в той сам час, що й наші частини. Для нашого Командування це було несподіване заскочення. Переговори з денікінцями закінчилися так, що українські війська відійшли на південний захід. Недобиті тифозною епідемією частини УГА опинились між денікінцями і большевиками, а тут із заходу наступали поляки. Наше командування, порозумітись з командуванням 45 большевицької Дивізії, перекинуло нас до Затиша на Херсонщині. Ми були приміщені у вагонах й приводили себе до порядку.

                                  Одної неділі я вийшов на станцію, щоби розвідати дещо про новини. Там я стрінув большевицького комісара, мені досі незнаного. Він, розпитавши хто я, просив передати нашому командантові, щоби з усіма старшинами прийшов на станцію на важливий "мітінґ".

                                  Коли старшини вернулися з мітінґу, повідомили нас, що ми є в большевицькому полоні, бо Галицька Армія "зрадила" большевиків. Маємо переписати все майно та зброю і здати ще того самого дня.

                                                                               Полоненськими шляхами.

                                  Та лише ми здали зброю, як нас окружили красноармійці з кулеметами та почали грабувати. У мене забрали коротку мексиканську пістолю та деякі мапи. Списавши потім всіх нас 120, пігнали під конвоєм кудись у невідоме. Біля мене був тоді мій шкільний товариш Стах Кабаровський та мій молодший брат Дизько.

                                  Спека немилосердна, пити немає що, а про їжу то й не згадувати. Наніч нас примістили на кладовищі, де ми трохи переспались. Рано, коли ми спинилися в селі, щоби води напитись, вдалося мені за пару черевиків намовити одного селянина прийняти і переховати мого брата.

                                    Ще коли нас списували у вагонах, якийсь старшина, не з нашої частини, вискочив з вагону та почав утікати. Посипались стріли й він упав, не відбігши і 200 метрів. За тим старшиною вискочив з вагону його песик. Коли старшина впав, прошитий кулями, песик приліг біля нього, лизав його по руках і скавулів. Коли нашу колону пігнали, песик побіг за нами. Деякий час я його доглядав, та пізніше він загубився. Не заю навіть прізвища того старшини...


                                                                            Чи справді нас жде розстріл?

                                  Під містечком Сілець напроти нас вийшли озброєні комісари й виймаючи пістолі почали викрикувати: "Куди ж їх вести. Пострілять сволоту, зрадників...". А в містечку повно війська. Десь ми дізнались, що червона армія під напором поляків панічно відступає, тому й казиться. Рознеслась вістка, що нас в ліску за містом мають розстріляти. Користаючи з натовпу, я вискочив з ряду і поміж жидівськими хатами добився аж до передмістя. Вечором добився до поблизького села і там переховувався, аж поки не прийшла польська армія.

                               Хоча в селі було багато червоноармійців, добрі господарі передягнули мене за свого, підкормили та перетримали. Я крився ніччю в стодолі між снопами, а вдень в кущах за городом. Весь час читав Біблію, що її дав мені мій господар.

                             Третього дня здалека почулася перестрілка. Згодом вона зміцніла. До мене доходили зовсім виразні серії скорострілів. Большевики стягали телефонічну лінію. В селі дивний рух і неспокій. Коли все втихло, то лиш собачий гавкіт та рев худоби неслися над селом. Тоді я зважився вийти із своєї криївки та зайшов у хату. Старенький дідусь клячав перед іконою Богородиці, хрестився та бив поклони. Я глянув у вікно й очам не повірив. Перед хатою на коні сидів молодий офіцер в рогативці, розмовляючи з нашим господарем.

                              Зродилась думка — втікати. Бо зовсім не хотілося попадати у польський полон. Та було запізно, бо мій господар покликав мене на подвір'я.

                                                                         З одного полону у другий

                             Мені не залишалось нічого іншого зробити як вийти до них. А мій господар вже поясняє офіцерові, що я є якраз тою людиною, що втік від большевицького розстрілу й переховувався у нього. Офіцер запитав лише: "Чи пан єстесь офіцерем?", на що я притакнув. Тоді старшина наказав одному із своєї патрулі запровадити мене до батерії під лісом. А вже звідтам мене відвели до команди. До команди ми добилися вже по півночі. Мені казали лягти спати на столі, рано дали кави та хліба. Переслухання було коротке. Мені казали віднайти найближчу "команду пляцу", яка мені видасть перепустку на подорож до Самбора.

                          На "команді пляцу" я зустрів свого брата та інших стрільців з наших частин. Та замість дістати перепустку на переїзд до Самбора, мене відправили разом з іншими стрільцями до табору полонених у Проскурові. Тут за дротами сиділи вже тисячі наших стрільців.

                           Після трьох тижнів мене з частиною вояків УГА перевели до Кам'янця Подільського, де я зразу попав до в'язниці, бо не віддав почести якомусь старшині. З Кам'янця мій брат утік до Армії УНР.

                                                                               Поворот до Галичини

                            Внедовзі з нас зформували транспорт. Списали всіх, з зазначенням місця походження і якийсь капраль виголосив нам промову. "Пан маршалок Пілсудський дарував вам ваші провини. Ви всі їдете до своєї родини. Хай живе пан маршалок Пілсудський". Та його оклик так і повис у повітрі не підхоплений ні одним з нас.

                              Нас завагонували і позамикали на колодки у вагонах. А на рано ми вже були у Львові, де нас примістили у стайнях Язловецьких касарень. А по двох тижнях перевезли до Тухолі на Поморі, де на оселедцях прийшлось ще півтора року чекати на звільнення додому.

                                                                                   В Тухолі

                                Хоч умовини полону були дуже важкі, та наші хлопці трималися знаменито. Скоро зорганізувався хор під диригентурою Р. Ставничого, музичний гурток та спортовий.

                               Наші духовники о. Т. Чайківський та о. Лучинський відправляли Богослуження у неділі та всякі свята. Поміж полоненими було понад 30 богословів. Між полоненими були такі наші вищі старшини: ген. М. Тарнавський, отаман Вільгельм Льобковіц, начальник штабу групи схід, Мирон Луцький був зв'язковим старшиною від полонених при польській команді табору.

                              Хочу тут теж згадати про один трагічний випадок. З природи кожний полонений мріє про звільнення з полону. Та більш активні не чекають на звільнення, яке часто затягається на роки, але стараються втекти. Немало наших утікало і з Тухолі. Одним вдавалось, других приводили за пару днів назад. Пор. Коник три рази втікав і аж за третім разом ця втеча йому вдалась.

                             Рішив утікати мій добрий знайомий пор. Яросевич з Райського біля Устрик. Він підкупив вартівника і під час його вартування мав попід дроти перелізти до лісу. Прийшла ніч і в умовлений час пор. Яросевич поліз попід дроти. Та не на волю, а по смерть. Вояк мабуть повідомив команду, бо саме, коли Яросевич був в середині між дротами, засвітився рефлектор і надходяча патруля сипнула стрілами. Важко ранений Яросевич залишився між дротами до рана. А коли ми рано вийшли, щоби його звідтам витягнути, він вже не жив.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації